Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Проголошення автономії України. Бурхливе зростання авторитету й сили УЦР викликало все більшу тривогу в стані ворогів України



Бурхливе зростання авторитету й сили УЦР викликало все більшу тривогу в стані ворогів України. У свою чергу, Центральна Рада вирішила від прохань та декларацій перейти до справи. Для переговорів з Тимчасовим урядом до Петрограда у травні 1917 р. було вислано делегацію, до складу якої входили В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Єфремов. УЦР добивалася насамперед визнання автономії України у складі федеративної Росії. З цього випливали інші вимоги (участь представників України в міжнародних переговорах, українізація адміністрації, війська, освіти). Однак українська делегація була дуже холодно прийнята і Тимчасовим урядом, і Петроградським «совєтом», а декларацію УЦР не погодилася опублікувати жодна газета. Було видно, що Росія тільки тягне час і зовсім не хоче, попри свої обіцянки, розлучатися з Україною. Сам Винниченко згадував пізніше про дух цих переговорів з комісією Тимчасового уряду: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони (члени комісії. — Ю. М.) торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили суть свого руського, гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, ну та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще признати українським. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна... Бідні професори навіть нації своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль?»



Отже, не дивно, що законні вимоги України були відкинуті Тимчасовим урядом внаслідок його великодержавно-шовіністичної політики, що викликало обурення широких мас українства. Більше того, у своїй телеграмі Тимчасовий уряд взагалі відмовився визнавати Центральну Раду як головний представницький орган українського народу. У відповідь УЦР видала свій Перший універсал (23(10) червня 1917 p.), ухвалений на Другому військовому з'їзді у Києві, яким проголошувалася автономія України («Однині самі будемо творити наше життя»). Закони, які мали діяти на її території, міг приймати тільки Сейм (Українські Установчі збори). Відповідно до положень Першого універсалу було створено перший уряд УЦР — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Рішучі дії УЦР викликали хвилю ентузіазму українців. Російські ж великодержавники та їхня «п'ята колона» в Україні поставилися відверто вороже до цього акту. Їхню позицію озвучив, зокрема, лідер київських більшовиків Г. П'ятаков, який спирався при цьому на аргументи, типові для імперіаліста-агресора: «Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати й щодо вугілля... хліба та ін.». Однак Тимчасовий уряд в умовах стрімкого падіння свого авторитету, особливо внаслідок поразки розпочатого ним червневого наступу на Південно-Західному фронті, значного посилення національно-визвольного руху в Польщі та Фінляндії, вирішив усе ж таки піти на переговори. До Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі, яка після переговорів з представниками УЦР на чолі з М. Грушевським уклала компромісну угоду. Російська сторона визнавала Центральну Раду як орган влади в Україні, а українська — визнавала майбутні Установчі збори в Росії і відмовлялася від проголошення національно-територіальної автономії України. Були уточнені питання щодо включення до УЦР представників національних меншин (росіян, поляків та євреїв). Характерно, що Мала Рада ухвалила максимальний відсоток для нацменшин — 30%, тобто навіть більше, ніж була їхня питома вага в структурі населення України. Потім представникам нацменшин виділили 247 місць, у тому числі євреям — 50 (останні, у свою чергу, поділили місця між своїми п'ятьма партіями). Як відзначає сучасний український історик С. Литвин, в уряді УНР 7 євреїв (Зільберфарб, Рафес, Золотарьов, Ревуцький, Вульф-Ляцький, Красний, Гольдельман) очолювали міністерства, а понад 200 осіб працювали у нижчих ланках державного апарату.



На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом УЦР видала Другий універсал (16(3) липня 1917 р.). Цей універсал став великою стратегічною помилкою керівництва Центральної Ради на чолі з Грушевським та Винниченком і, на жаль, не останньою. Його капітулянтська лінія щодо Тимчасового уряду призвела до розколу в таборі української революції, викликала розчарування багатьох свідомих українців, зупинила наростання хвилі національного піднесення, сприяла тому, що ініціатива стала переходити в руки ворогів незалежної України. Невдалою була тоді й спроба самостійників проголосити незалежну Українську державу. Коли Другий український полк ім. Павла Полуботка зайняв у ніч на 18(5) липня 1917 р. приміщення УЦР, вимагаючи проголошення самостійної України і укладення миру з державами Центрального блоку, то її лідери поставилися до цього вороже. Самостійники не зважилися продовжувати боротьбу проти Центральної Ради, котру вважали законним репрезентантом інтересів українського народу, і розв'язувати громадянську війну. Тому вони склали зброю перед іншим, вірним УЦР, полком. Міхновський та інші керівники полуботківців були відіслані на фронт або ж заарештовані.



Усі ці капітулянтські дії лідерів УЦР (насамперед М. Грушевського та В. Винниченка), за всієї поваги до їхнього наукового та художнього доробку, не можуть не заслуговувати осуду. Не можна не згадати у цьому зв'язку і відмову Грушевського надати підтримку тим силам в Україні, котрі прагнули до створення незалежної від Москви УАПЦ (Української автокефальної православної церкви), а слова голови УЦР «Обійдемося без попів!» значно підірвали авторитет Центральної Ради. Не менше заважила й недостатня увага УЦР до швидкого й радикального вирішення аграрної проблеми, до прийняття під свою зверхність українізованих частин армії, недовіра до найвідданіших українській справі «вільних козаків». Політична наївність Грушевського, який до останнього вважав, що Україні своя армія не потрібна («з ким ми будемо воювати?! З російськими демократами??»), надто дорого обійшлася Україні й українцям. Винниченко ж узагалі тяжів до більшовиків, а його слова «нам потрібна соціалістична Україна або ніякої!» довели його цілковиту неспроможність як політика, котрий завдав українській справі набагато більше шкоди, ніж користі.

Прорахунки лідерів УЦР далися взнаки майже відразу. Тимчасовий уряд видав свою «Тимчасову інструкцію генеральному секретаріату...» (17(4).08.1917), яка суттєво обмежувала автономію України, зводила її до «местного самоуправления». Досить сказати, що територію автономної України було штучно скорочено до 5 губерній. Одрізаним був увесь Південь України, Стародубщина, Слобідська Україна і Донбас, не кажучи про Крим і Чорноморію, тобто насамперед економічно найрозвинутіші території. Керівництво УЦР, недооцінивши великий потенціал українського національно-визвольного руху пустило його в річище політики Тимчасового уряду Росії. Далі — гірше, бо російські великодержавники розцінили капітулянтську політику лідерів УЦР як ознаку слабкості, а отже, як сигнал для свого переходу до наступу. На Україні стали швидко плодитися антиукраїнські організації, навіть чорносотенні. З відома коменданта Києва — шовініста Оберучева — почався процес роззброєння українізованих частин. Відбувалися навіть збройні провокації (обстріл з кулеметів біля ст. Київ-Волинський полку ім. Богдана Хмельницького).

В цей час у Росії починається період агонії Тимчасового уряду. Якщо в липні 1917 р. йому вдалося придушити більшовицький путч у Петрограді, то наступного місяця на нього чекало серйозніше випробування: збройний виступ командуючого Південно-Західним фронтом генерала Лавра Корнілова, який рушив на Петроград. Корнілов був противником династії Романових, виступав за федералізацію Росії, а також прихильником державної незалежності не тільки Польщі та Фінляндії, а й України. Але розпропаговані більшовиками війська Корнілова відмовилися йти на Петроград.

В Україні прихильники Корнілова дістали спільну відсіч з боку й УЦР, і більшовиків. Провина за це лежить як на корніловцях, так і на керівниках УЦР. Але акція Корнілова відволікла увагу Тимчасового уряду від України, населення якої все більше усвідомлювало необхідність здобуття самостійної держави. Це засвідчив, зокрема, З'їзд народів Росії у Києві (вересень 1917 р.). Коли трохи пізніше в Петрограді відбулася «Демократична нарада» з метою обрання Передпарламенту, то українська делегація наголосила там на праві націй на самовизначення.

Тимчасовий уряд був серйозно занепокоєний послабленням імперських сил в Україні і планував навіть шляхом насильства покінчити з УЦР. У самій Україні вже йшли вибори до Всеросійських Установчих зборів. Вони виявили впевнену перемогу самостійницьких сил. Понад 70% виборців в Україні (без західноукраїнських земель) висловилися за ті партії, які вимагали самостійного державного розвитку України, насамперед за українських есерів та українських соціал-демократів. За більшовиків голосувало менше 10%, досить серйозні позиції утримувала ця партія лише на Донбасі, де сконцентрувалося чимало малокваліфікованих робітників, переселенців з глибин Росії.

Однак на цей момент ситуація в імперії значно погіршилася. Плоди перемоги над Корніловим дісталися переважно більшовикам, які стали відігравати все більшу роль у «совєтах». Умови руїни, різкого падіння рівня життя, гострої соціально-економічної і політичної кризи, паралічу влади взагалі спричиняли зростання екстремістських сил, чи то правих, чи то лівих. У тогочасних умовах особливо сприятливим був ґрунт для ультралівих радикалів, котрими завжди були комуністи-більшовики.

Дослідники звичайно припускаються однієї й тієї самої помилки, розглядаючи Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) у системі звичних правових категорій, іноді змальовуючи її навіть як групу кришталево чистих і відданих справі бійців. Тоді як тут швидше треба говорити не про політичну партію, а про злочинну банду, лідери якої в ім'я своїх інтересів не зупинялися перед убивством мільйонів людей навіть свого народу, не кажучи вже про український.

Уся діяльність більшовиків ішла під знаком насильства й беззаконня. Вони були єдиною партією, яка вже створила свої збройні сили — Червону гвардію, використовувала загони полонених німців, формувала «інтернаціональні» частини, до складу яких охоче брала найманців з різних кінців Євразії (китайців, угорців, латишів, сербів, хорватів та ін.). Уже на самому початку своєї діяльності після приходу до влади, тобто 20.12.1917 p., більшовики створили свою таємну поліцію — ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия). Для вбивства людини не вимагалося жодних доказів її провини: досить було того, що вона належала до «експлуататорських класів». У це поняття більшовики включали дуже широке коло населення, в тому числі духовенство, інтелігенцію, службовців, гімназистів, «куркулів», узагалі всіх, хто насмілювався протестувати. Селян розглядали як дрібну буржуазію, а це не віщувало нічого доброго масі простих трударів, котрі становили переважну більшість населення тодішньої Російської імперії.

Критерій вини чи безвинності будь-кого для «червоних» був лише один — «революційне (класове) чуття». Захоплення заручників, у тому числі з дітьми, стало нормою для більшовиків. Заарештувати, примусити працювати на нову владу вони могли першого-ліпшого, погрожуючи розстрілом цілих сімей. Більшовики, починаючи від Леніна, Троцького та Бухаріна, не приховували, що формуватимуть новий тип людини, що вони займуться селекцією і різними методами (від розстрілів до примусової трудової повинності) створять «комуністичне людство з людського матеріалу капіталістичної епохи».

Не випадково більшовики вважали кримінальних злочинців «соціально близькими» до себе, оголосили для них загальну амністію, охоче брали їх на службу в ЧК. Вже в перші дні після Жовтневого перевороту почали розкрадатися гігантські державні запаси золота. Так, Ленін одразу після захоплення державного банку в Петрограді звелів покласти на свій особистий рахунок 5 млн крб. золотом! Згодом особисті рахунки більшовицьких вождів були відкриті в багатьох закордонних банках. Більшовики створили систему викачування коштовностей, винищували цілі верстви населення («мы снимаем население слоями», як сказав про це один з лідерів партії), вдавалися до відвертого мародерства. Типовими в цьому плані були дії комісара Павла Дибенка, який в Одесі вигнав на вулицю мешканців розкішного особняка, захопив винний завод, розграбував колекційні запаси дорогоцінних вин, а на будь-які зауваження відповідав: «Та ж саме за таку владу ми й кров проливали!». А чого варті були мандати більшовиків на «соціалізацію жінок», на підставі яких дозволялося безкарно ґвалтувати гімназисток як представниць «експлуататорського класу»!

Щоб прийти до влади, більшовики використали гроші німецького уряду, а також збройну допомогу німців (останні сподівалися, що хаос у Росії приведе до падіння Східного фронту, як, власне, і сталося). Більшовики якнайповніше використали свій головний козир — демагогію. Обіцянки дати мир народам, а землю селянам (задля успіху більшовики навіть поміняли свою аграрну програму на есерівську), обіцянки демократично розв'язати національне питання тощо сприяли надзвичайно швидкому зростанню популярності їхньої партії. Пізніше було проголошене гасло «Грабуй награбоване», яке привабило до більшовиків усіх люмпенів на кшталт «шарикових» і «швондерів», блискуче зображених М. Булгаковим у «Собачому серці», пробуджувало в масах, котрі дійсно страждали від царського режиму, найгірші почуття. Велику роль у зміцненні більшовицької влади відіграли так звані «інтернаціоналісти» — найманці з різних народів (китайці, латиші, угорці, німці та ін.), які за добру платню робили на чужій для них землі все, що треба було новим хазяям.

7 листопада (25 жовтня) 1917 р. більшовики захопили владу в Петрограді, де влада вже перебувала у стані повного паралічу. Навіть Зимовий палац було зайнято майже без пострілів. Ці події поклали початок Жовтневій революції (Жовтневому перевороту). Наступного дня більшовики прийняли Декрет про мир, який закликав до миру без анексій та контрибуцій, до невтручання у внутрішні справи інших держав, поваги до їхніх (держав) незалежності й суверенітету, а також Декрет про землю, який передбачав конфіскацію земель у великих землевласників і передачу їх селянам. Хоч декрети були прийняті лише з тактичних міркувань, маси сприйняли їх за чисту монету. Це зміцнило соціальну базу більшовицької влади, дозволило їй швидко закріпитися на місцях. Цей період (25.10.1917 — лютий 1918 pp.) Ленін назвав періодом «тріумфальної ходи Радянської влади». Після перемоги у Петрограді більшовики створили новий уряд — Совет народных комиссаров (Совнарком, СНК) на чолі з В. Леніним. Важливу посаду наркома у справах національностей обійняв Й. Сталін.

Більшовицький уряд оперативно видав низку нових декретів, наприклад, про відділення Церкви від держави, декрет про ліквідацію козацтва тощо. 2 листопада 1917 р. була опублікована Декларація прав народів Росії, яка проголошувала (на жаль, тільки на словах) повну рівноправність народів, їхнє право на самовизначення аж до відділення. Оскільки на виборах до Установчих зборів більшовики по всій імперії набрали всього 25% голосів, то законним шляхом при владі вони втриматися не могли. Тоді ці злочинці вдалися до «червоного терору». Була прийнята постанова Раднаркому про ЧК, яка надавала насильницькій політиці офіційного характеру. Людей масово розстрілювали без суду й слідства. У січні 1918 р. більшовики розігнали Установчі збори і через деякий час розв'язали в Росії криваву громадянську війну.

Характерно, що обидві воюючі сторони («білі» й «червоні») були єдиними у своєму прагненні задушити самостійну Українську державу і силою намагалися її знищити. Щоправда, при цьому більшовики використовували хитрішу тактику, виступаючи проти Центральної Ради нібито від імені українських трудящих, брехливо обіцяючи демократично розв'язати національні проблеми. Але для України війна, що розпочиналася, була насамперед російсько-українською, оборонною і справедливою, тому термін «громадянська війна» вживати тут некоректно (винятки, до яких можна віднести конфлікти між прихильниками, скажімо, Махна та Петлюри, не змінюють правила).

Проголошення Української Народної Республіки (УНР)

У нових умовах, коли Тимчасовий уряд припинив своє існування, а влада в Києві та в інших містах та регіонах перейшла до УЦР, остання заявила про свою готовність узяти на себе відповідальність за долю українського народу.

20(7) листопада 1917 р. УЦР видала Третій універсал. Цим документом було проголошено Українську Народну Республіку у федеративному зв'язку з Росією (незрозуміло тільки, якою саме — «червоною» чи «білою») і визначено її межі, котрі охоплювали більшість етнічних українських земель. З політичних міркувань поки що не говорилося про інші етнічні українські землі, насамперед про Галичину, Північну Буковину і Закарпаття, які були під австро-угорським пануванням.

Сильною стороною Третього універсалу було те, що в ньому гарантувалися демократичні свободи (свобода слова, віросповідання, політичної діяльності, право на національно-персональну автономію національним меншинам тощо, навіть скасовувалася смертна кара), безвідплатна передача землі тим, хто її безпосередньо обробляє, встановлення 8-годинного робочого дня. Було заявлено про курс на мирні переговори з Антантою та Центральним союзом. На підставі Третього універсалу видавалися перші закони УНР, якими поступово замінювали закони Російської імперії, було призначено нову адміністрацію в усі міста й повіти УНР. Проголошення Третього універсалу сприяло позитивним змінам у ставленні до України з боку Заходу — держави Антанти пішли на певні контакти з УНР. Прихильники Тимчасового уряду в Україні прищухли і навіть висловили підтримку Центральній Раді, оскільки реальною була більшовицька небезпека. Керівництво УЦР, на жаль, не скористалося досить вигідною ситуацією, не стало рішуче і негайно втілювати в життя проголошені принципи. До того ж, перебуваючи в полоні ілюзорних сподівань на Росію, воно відклало вирішення важливих проблем аж до часу скликання Установчих зборів.

Перша російська збройна інтервенція (кінець 1917 — весна 1918 рр.)

Більшовики взяли під контроль більшу частину Росії і впритул зайнялися Україною та Військом Донським, які зупинили на своїх кордонах незаконну владу, а для України — ще й іноземну. Однак більшовики наполегливо домагалися захопити Україну, яку розглядали як усеросійську «житницю» й «кочегарку». Маючи плацдарм своєї влади на Донбасі, вони не могли розраховувати на суттєву підтримку в інших регіонах України, де їхніх сил вистачало в кращому випадку на створення революційних комітетів (ревкомів). Так, у Києві більшовики вибили війська, вірні Тимчасовому уряду, але дві їхні спроби виступу проти Центральної Ради були швидко приборкані, а вірні Москві військові частини вислані за межі України. Не допоміг більшовикам і Всеукраїнський з'їзд рад (совєтов) робітничих, солдатських і селянських депутатів, бо його делегати підтримали УЦР, а за більшовиків голосувало всього 150 з 2500 делегатів. Результати голосування наочно показали ставлення населення України до більшовиків. Отже, мирно захопити владу більшовикам не вдалося. Тоді ця група (трохи більше 10% делегатів) покинула з'їзд і виїхала до Харкова, вже захопленого російськими військами, і там 12 грудня під прикриттям російських багнетів проголосила так званий радянський уряд України, явно маріонетковий у руках більшовицького російського уряду.

Тим часом, більшовицьке керівництво на чолі з Леніним і Троцьким уже 25 листопада 1917 р. від імені Раднаркому видало вороже УЦР звернення, і тоді ж в Україну (на Харків і Донбас) рушив загін на чолі з Н. Ховріним та відомим анархістом А. Желєзняковим. 17(4) грудня Ленін і Троцький надіслали ультиматум уряду УНР. У перших рядках ультиматуму йшлося про визнання УНР, але далі його автори погрожували війною, якщо не будуть виконані викладені вимоги, що самі по собі були грубим втручанням у внутрішні справи УНР, втягуванням її у зовсім непотрібну війну проти донських козаків.

Стало ясно, що більшовицька Росія шукає тільки приводу для розв'язання війни. До честі українського Уряду, він зайняв тверду й принципову позицію і наступного ж дня відкинув ультиматум. Тоді Ленін, Троцький і Сталін оголосили війну УНР.

Для маскування справжньої мети своєї збройної інтервенції російські комуністи, як правило, виставляли себе захисниками того народу, проти якого чинилася інтервенція. Так було і у випадку з Фінляндією, Польщею, Грузією, Вірменією у 1918—1921 pp., так було й пізніше, наприклад агресія проти Фінляндії (1940), під час придушення Москвою угорського повстання у 1956 р. та «празької весни» 1968 р. Так сталося й у випадку з УНР. Особливістю було тільки те, що більшовики на зібранні купки депутатів рад («совєтов»), переважно від Донбасу, у Харкові проголосили Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, не маючи на те жодних підстав. Для більшого затуманення трудящих вони теж назвали свою самозвану республіку УНР, як і уряд (Секретаріат), помінявши слово «генеральний» на «народний». Слово «генеральний» тоді всіляко обігрувалося в більшовицькій пропаганді. Темних селян дурили тим, що нібито при владі в «справжній» УНР стоять одні царські генерали. «Кишеньковий» уряд УНР на чолі з малограмотним Ю. Медведєвим був гучно названий «робітничо-селянським». Переважна більшість його членів не знала й не хотіла знати української мови, не користувалася авторитетом серед українських трудящих мас. Свою «кишеньковість» цілком усвідомлювали навіть самі члени цього «уряду». Так, В. Затонський, тодішній «народний секретар освіти», з іронією згадував: «Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного... Секретаріат був у кишені».

«Кишеньковий» уряд нічого не вирішував, ні на що не впливав і взагалі був додатком до штабу російського більшовицького війська В. Антонова-Овсієнка. Про людське око це військо було назване Українським, а його фактичному командувачу Антонову-Овсієнку Ленін звелів писатися Овсієнком. Щоб військо правдоподібніше скидалося на українське, його формальним командувачем вважався Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла Коцюбинсьського. Крім того, у грудні 1917 р. у Харкові на противагу українському «вільному козацтву» було створено більшовицьке «червоне козацтво», в якому китайців, латишів та росіян було набагато більше, ніж українців. На чолі цього «козацтва» стояв друг Ю. Коцюбинського Віталій Примаков. У січні 1918 р. ця армія, до складу керівництва якої входили також С. Орджонікідзе та лівий есер М. Муравйов, зайняла частину Лівобережної України і стала просуватися далі на захід і південь, захопила Січеслав (Катеринослав, нині — Дніпропетровськ) та Олександрівськ (Запоріжжя). Більшовики захопили владу також у Миколаєві, Одесі, Херсоні. Характерно, що «червоні» Москва й Петроград проводили типову для загарбників політику «Поділяй та пануй» і навіть удосконалили її порівняно з царським урядом. Україну тепер прагнули розчленувати не тільки географічно шляхом створення ще кількох дрібних маріонеткових державок (Донецько-Криворізька, Одеська, Таврійська, частково Донська), а й внести громадянський конфлікт у середину українського суспільства. Більшовицька пропаганда нав'язувала масам «класовий погляд», вбивала у свідомість думку, що природне прагнення до самостійності України (Білорусі, Польщі та ін.) є нібито вигадкою експлуататорів. Спрацювала й аграрна програма більшовиків, яку вони тимчасово запозичили в есерів, а також люмпенське гасло «Грабуй награбоване!».

УНР же внаслідок пацифістської політики її керівництва мала відносно невелику армію, та й то завдяки зусиллям насамперед Симона Петлюри. Однак ця армія була розпорошена, і протидіяти 60-тисячній московській армаді було складно. В цих умовах було вирішено вжити екстрених дій, зокрема прискорити міжнародне визнання УНР, а тим часом затримати ворога силами з числа добровольців на підступах до Києва.

22(9) січня 1918 р. УЦР видала свій Четвертий універсал, яким Україна врешті проголошувалася самостійною державою. Пішов у відставку уряд Винниченка, на зміну якому прийшов уряд українських есерів на чолі із Всеволодом Голубовичем. УЦР прийняла прогресивні закони про землю та про 8-годинний робочий день, які, на жаль, були запізнілими. Згодом, уже в евакуації, в Житомирі було ухвалено українську національну символіку (герб-тризуб і синьо-жовтий прапор), низку нових законів, особливо про запровадження української мови та ін. 6.03.1918 р. УЦР прийняла Закон про новий територіально-адміністративний поділ України, згідно з яким старий поділ на губернії та повіти скасовувався, а вся територія УНР розподілялася на нові адміністративні одиниці — 32 землі. Сюди входила приблизно вся територія нинішньої Української держави без західноукраїнських земель, котрі ще були під Австро-Угорщиною, зате з Підляшшям, центр якого був у Бересті, Подонням з центром в Острогозьку та Дреговицькою землею з центром у Мозирі.

Надзвичайно важливі події відбувалися в цей час на «Малиновому Клину», в Кубанській Чорноморії. 28 січня 1918 р. Кубанська законодавча рада на чолі з Миколою Рябоволом проголосила утворення Кубанської Народної Республіки (КНР). Спочатку вона, як і УНР, мала перебувати у складі майбутньої Російської федерації, але 16 лютого Законодавча рада проголосила вже самостійну КНР, а ще через кілька днів було ухвалено рішення про входження КНР до незалежної України на федеративних засадах. Розпочалися переговори щодо цього з урядом УНР. Саме на Кубані сформувалася основна сила «білих» — Добровольчеська армія Корнілова, якій надали вирішальну підтримку кубанські козаки. Це було викликано переважно проукраїнським курсом Корнілова, котрий виступав також за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду. Але 31.03.1918 р. Корнілов загинув під гарматним обстрілом, а його місце посів відвертий російський великодержавний шовініст Антон Денікін. Ситуація на Кубані для українців значно погіршилася. Погіршилася ситуація і для УНР...

На рубежі 1917—1918 pp. розгорнулася інтервенція російських військ в Україну. Керівництво УНР мусило кинути проти неї переважну частину своїх військ. Тоді ж було створено загін із числа добровольців (студенти, гімназисти), який було кинуто для зміцнення оборони залізничної станції Крути під Ніжином. 29 січня 1918 р. ця молодь під тиском переважаючих сил російських більшовиків опинилася у центрі бою без належної підтримки, але не відступила. 300 оборонців Крутів полягли смертю хоробрих. Нечисленні полонені були закатовані. Дивом врятувалися одиниці з числа добровольців. Цей подвиг став символом героїзму української молоді у боротьбі за незалежну Україну. Оборонці Крутів полягли не даремно, вони затримали ворожі війська, дали змогу виграти час, що вплинуло на хід мирних переговорів у Бересті (Бресті Литовському).

Тоді ж більшовики інспірували в столиці України збройний виступ «п'ятої колони». Його центром став завод «Арсенал», де засіло 4 тис. антиукраїнськи налаштованих озброєних робітників, переважно вихідців із Москви й Петербурга. Цей виступ українським військам (насамперед Гайдамацькому кошу Слобідської України на чолі з Петлюрою) вдалося ліквідувати. Після того як завод було взято, Петлюра звелів посадити полонених на гауптвахту, а не розстріляти, як твердила більшовицька пропаганда, а за нею і фільм Довженка «Арсенал».

Тоді, як українські війська брали «Арсенал», більшовицькі війська Муравйова вже входили в Дарницю (тепер лівобережний район Києва). Після цього вони стали штурмувати місто, не спиняючись перед кількаденним варварським артилерійським обстрілом мирних об'єктів. Українські війська організовано залишили свою столицю і з боями відступили до Житомира (уряд УНР евакуювався туди 26 січня). Коли російські війська Муравйова увійшли до Києва, розпочався терор проти українців. Формальним приводом до цього був наказ Муравйова про немилосердне знищення всіх «ворогів революції». Приводом для розстрілу могли стати «контрреволюційна» українська мова, вишита сорочка і навіть довгі вуса. Так, були схоплені кілька членів УЦР (Л. Бочківський, Б. Зарудний, Пугач), яким відрізали носи, вуха, викололи очі, поламали руки й ноги, потім розстріляли. Така ж доля спіткала київського митрополита Володимира. Всього за кілька днів у Києві було закатовано та розстріляно 5 тис. мирних киян.

Так почався тотальний більшовицький терор в Україні, який чинився насамперед проти українців, але завдав тяжких втрат й іншим народам України. Не можна не згадати і єврейські погроми, які чинилися більшовицькими частинами і які за своїми масштабами поступалися лише денікінським. Саме тоді розпочався відстріл чільних діячів української інтелігенції, внаслідок якого загинули поет Грицько Чупринка, історики Олександра Єфименко та Володимир Науменко, бібліограф Володимир Дорошенко, композитор Микола Леонтович, художники Георгій Нарбут та Олександр Мурашко, творець унікальних яблучних сортів садівник-помолог Левко Симиренко та багато інших; загинув і національний герой кримських татар, автор національного гімну «Я клянусь!» («Ант енткенмен!») Номан Челебіджіхан та багато інших. Людей часто вбивали тільки за те, що вони мали довгі «козацькі» вуса, називали себе українцями або мали в хаті портрет Тараса Шевченка. Зокрема, діяч кооперативного руху Микола Левитський у серпні 1918 р. писав у безпартійній газеті «Відродження»: «Особливо лютували та знущалися (більшовики. — Ю. М.) над портретами нашого батька Тараса Шевченка — розривали на шматки й виколювали багнетами очі. Таких збиткувань було багато скрізь, де тільки були більшовики. Один з таких портретів Шевченка з виколотими очима знайомий мені робітник зашив собі у шапку та й привіз із Катеринослава до Києва на показ: що виробляють наші "братіки" миленькі з Московщини, які об'явили були війну Україні...»

«Червоний терор» супроводжувався пограбуванням України, вивезенням у Росію хліба, який вилучали в селян, часто застосовуючи силу. Це призвело до збройного опору російській окупації.

Україна у боротьбі за збереження державної незалежності (1918—1920 pp.)

Міжнародне становище УНР у цей період було нестабільним. Зі сходу наступали російські війська, із заходу натискали війська Німеччини та Австро-Угорщини, які будь-якого моменту могли перейти у наступ з трагічними для УНР наслідками. Антанта ж зволікала з визнанням УНР, тим більше з допомогою для неї.

Український уряд мав дуже вузьке поле для маневру, тому попри всі свої симпатії до Антанти був змушений сісти за стіл переговорів з державами Центрального блоку, тим більше, що більшовицька Москва їх уже розпочала (Петлюра ж і за такої ситуації був противником переговорів у Бересті, воліючи воювати проти німців). Українську делегацію на переговорах у Бересті очолював спочатку Голубович, а потім Олександр Севрюк. Незважаючи на молодість й недосвідченість, ці українські представники проявили себе талановитими дипломатами. Насамперед вони добилися того, що іноземці вели переговори саме з ними, а не з маріонетками на чолі з більшовицьким комісаром іноземних справ Львом Троцьким. Більше того, представникам Москви довелося визнати правомочність ведення переговорів саме уенерівцями. Потім, скориставшись непростим становищем держав Центрального блоку, українські дипломати домоглися того, що 9.02.1918 (за новим стилем) було підписано в цілому вигідний для України Берестейський мир.

Згідно з умовами Берестейського миру УНР визнавалася самостійною державою, а її західний кордон збігався в цілому з кордоном етнічних українських земель (включно з Холмщиною й Підляшшям). Гірше було щодо південно-західного кордону, зрозумілою була доля Буковини й Закарпаття, але укладене таємне порозуміння щодо поділу Галичини на українську та польську частини давало шанси на щасливе вирішення і цієї проблеми. Дещо пізніше було досягнуто згоди («Господарський договір») на надання УНР військової допомоги Німеччиною та Австро-Угорщиною. УНР мала поставити значну кількість провіанту до цих країн в обмін на сільськогосподарську техніку тощо. На жаль, порядок здійснення цього пункту не було відрегульовано, що й спричинило негативні наслідки.

Після Берестейського миру стало можливим відродження Соборної України. 16 лютого 1918 р. було проголошено незалежність Кубанського Козацького війська, уряд якого ухвалив вступ на федеративних засадах до УНР.

За тиждень до цього німецько-австрійські війська як союзники УНР рушили на схід. Одночасно вони рушили проти Росії і добилися значних успіхів на Петроградському напрямку. В період найбільших успіхів німців Ленін видав розпачливий декрет «Социалистическое отечество в опасности!».

Разом з німецько-австро-угорськими військами до України прибула група військ під керівництвом ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного), який вважав себе українцем, досконало знав українську мову, навіть став українським поетом. Він самовіддано бився за волю й незалежність України, за що його пізніше (у 1948 р.) закатувало НКВД. У складі цієї групи був Легіон українських січових стрільців на чолі з полковником Євгеном Коновальцем.

Євген Коновалець (1891—1938) — видатний український політичний і військовий діяч. Народився в с. Зашків на Львівщині, у Львові закінчив гімназію, юридичний факультет Львівського університету, брав активну участь в українському студентському русі, був членом «Просвіти». Воював у лавах австрійської армії в роки Першої світової війни, під час боїв за м. Маківка потрапив у російський полон (1915 p.). Після втечі з полону (вересень 1917 р.) був одним з організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, як один з найталановитіших воєначальників Війська УНР брав активну участь у боротьбі проти російської інтервенції, повстанні проти режиму гетьмана Скоропадського. У листопаді 1919 р. потрапив у польський полон, потім емігрував до Чехословаччини. Повернувшись до Львова, у серпні 1920 р. створив Українську військову організацію (УВО). У 1921 р. брав участь в організації Другого зимового походу Війська УНР. З грудня 1922 р. — в еміграції. Брав активну участь у створенні ОУНу 1929 р. і був обраний головою проводу цієї організації. Відіграв визначну роль у швидкій розбудові й зміцненні ОУН, встановленні широких міжнародних контактів. Загинув у голландському місті Роттердам унаслідок замаху, здійсненого НКВД.

Перед німецько-австро-угорськими військами рухалася армія УНР, яка діяла у контакті з повстанцями у більшовицькому тилу. Три ударні групи українського війська на чолі з К. Прісовським, С. Петлюрою та Є. Коновальцем, завдавши російським військам кількох відчутних ударів (особливо під Бердичевом), досягли Києва 1 березня 1918 р. Гірше пішли справи на Лівобережжі та на Півдні України. Однак за 68 днів «червоні» відступили з України, забравши з собою величезні запаси хліба.

16—18.04.1918 р. у Таганрозі маріонетковий уряд Медведєва припинив своє існування. Перша спроба нав'язати Україні російську радянську владу, перша збройна російська інтервенція провалилися. Однак це не означало, що Москва відмовилася від своїх імперських планів. Свідченням цього є, зокрема, інструкція Леніна та Свердлова, згідно з якою козацтво мало бути повністю винищеним. Того ж таки 1918 р. більшовики почали втілювати її в життя, внаслідок чого загинуло багато козаків-українців, а також козаків із Донського, Кубанського й Терського військ.

Гетьманський переворот

З приходом військ Центрального блоку ситуація в УНР поліпшилася не набагато. Ці війська, що складалися з 6 німецьких та 3 австро-угорських корпусів, кількісно значно переважали українські сили. Почалося вилучення провіанту, насамперед хліба. При цьому вони стали брутально втручатись у внутрішньоукраїнські справи, запровадили свої польові суди над громадянами УНР, навіть спробували заарештувати двох українських міністрів. Уряд УНР, у якому домінували соціалісти (есери та соціал-демократи) виявився малоефективним, опозиція до нього зростала, особливо з боку правих сил. Німці, дбаючи насамперед про свої інтереси, вирішили підтримати представника цих сил — генерала Павла Скоропадського, предок якого був братом гетьмана України Івана Скоропадського.

За іронією долі день 29 квітня 1918 р. увійшов до історії України як радісний і водночас смутний. Того дня Центральна Рада прийняла конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Вона складалася з 83 статей, котрі декларували УНР як унітарну демократичну державу з рівними правами всіх її громадян, з широким місцевим самоврядуванням. Кожній нації, що населяла УНР, гарантувалася національно-персональна автономія. Вищим законодавчим органом влади мали стати Всенародні збори, а вищим виконавчим органом — Рада народних міністрів. М. Грушевський, згідно з Конституцією, фактично ставав першим президентом держави.

Однак через кілька годин після прийняття Конституції будинок Центральної Ради на вул. Володимирській захопили німецькі війська. Одночасно німці роззброїли в Києві українські війська, які намагалися оборонити законний уряд. Внаслідок державного перевороту, що відбувся за допомогою німців, на з'їзді земельних власників України було проголошено нову владу в особі гетьмана України, яким став П. Скоропадський.

Після перевороту 29 квітня УНР стала називатися Українською державою. Її очолив гетьман-диктатор, який скасував усі закони УНР і розпустив усі її органи. Істориками поки що не встановлено остаточний баланс позитивних і негативних моментів його політики. Але зрозуміло, що сильним місцем у політиці Скоропадського була спроба посилити історичну державну традицію України, пов'язавши її з козацькою добою та Гетьманщиною, прагнення зібрати в єдиній державі всі етнічні українські землі, свідченням чого є енергійна діяльність гетьманського представника в Підляшші.

Скоропадський був непоганим адміністратором і воєначальником, який, на відміну від Грушевського та Винниченка, став рішуче добиватися впровадження в дію нових законів. Він оголосив непорушним право приватної власності, при ньому на певний час було зупинено розвал економіки, намітилися позитивні тенденції у розвитку економіки й торгівлі, банківської справи. Україна, як і Дон та Кубань, була тоді чи не єдиним досить ситим куточком у всій Центральній та Східній Європі. Розбудовувалися флот, поліція, зміцнювалася національна валюта Української держави, яку почали визнавати у світі як державу незалежну. Так вчинив навіть уряд «червоної» Росії — РСФРР (Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки).

Особливо теплі відносини склалися тоді у гетьманського уряду з Кубанським та Донським військами. У травні 1918 р. до Києва прибула делегація незалежної Кубані (КНР) на чолі з М. Рябоволом, яка вела переговори про братній союз. Скоропадський бачив КНР як автономну частину Української держави, кубанці наполягали на федерації. Ці переговори проходили у дружній атмосфері, гетьманський уряд надав КНР збройну допомогу. Але за відсутності Рябовола в Катеринодарі у Кубанській Раді взяли гору «малороси», які переконали тодішнього прем'єр-міністра КНР Луку Бича в тому, що вступати до союзу треба не з Україною, а з «білою» Росією генерала А. Денікіна. Це мало фатальні наслідки для обох частин України...

Тим часом завдяки зусиллям невеликої групи українських патріотів, котрі по суті продовжували політику УНР (Д. Дорошенко, М. Василенко), було видано наказ про створення української національної початкової школи (22.07.1918). Згодом (1.08.1918) було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України в середніх школах, а також досягнуто значних успіхів у його реалізації. Крім того, були прийняті закони про утворення Національної бібліотеки, Українського державного театру, Національного музею, Національної галереї, Національної капели, Українського державного архіву, перетворення Київського народного університету в Київський державний український університет, заснування Кам'янець-Подільського, Катеринославського університетів, відкриття кафедр українознавства у Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах, відкриття Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Водночас при Скоропадському значно посилилася залежність України від Німеччини. Командування німецьких військ (генерали Айнгорн та Гренер) втручалося у внутрішні справи України, німецькі вояки, не зупиняючись перед насильством, здійснювали реквізиції хліба тощо. Внаслідок селянських виступів було вбито 19 тис. німецьких солдат, але у відповідь розстріляно в кілька разів більше українців. Гетьманська «варта» (поліція), що супроводжувала німців, складалася переважно з російського шовіністичного офіцерства. Вона яскраво засвідчувала зростання антинародних, антиукраїнських тенденцій у політиці Скоропадського.

Порядки, які намагався запровадити гетьман (адміністративну, аграрну реформи), були, по суті, поверненням до столипінських часів. Відверте сприяння гетьмана поміщикам означало неминучий конфлікт його влади з основною масою населення України — селянством, яке страждало від безземелля та малоземелля. Не сприймалися масами й антидемократичні порядки, сувора цензура, розпуск земства, заборона «вільного козацтва». Через це частина українських «лівих» стала зближуватися з більшовиками, деякі з соціал-демократів увійшли до КП(б)У, а українські есери створили групу так званих «боротьбистів» (від назви газети «Боротьба»), а пізніше теж увійшли до компартії.

Найгірше, що сталося, то це відхід гетьмана, малороса за переконаннями, від головного стрижня державної політики: Українська держава все менше ставала такою на ділі. Українські політики опинилися перед складною проблемою: з одного боку, вони повинні були підтримувати Українську державу, з іншого — ця держава все менше ставала українською. Гетьманська адміністрація і військо були сповнені російських великодержавників, котрі служили Україні тільки з огляду на панування в самій Росії більшовиків. Тільки в Києві налічувалося 40 тис. «білих» офіцерів. Ці люди з презирством ставилися до української мови, культури, домагалися запровадження російської мови як другої державної мови в Україні. Сама Україна була для них зручним плацдармом для боротьби за «білу» Росію і складовою останньої. Вони проводили роботу, ворожу українському народові, який усе більше потрапляв у становище гнобленої нації. Російські офіцери гетьманської адміністрації дискредитували ідею незалежної України й тим, що разом з німцями чинили свавілля, палили селянські хати, навіть розстрілювали тих, хто посмів конфіскувати поміщицьку землю, підкреслюючи при цьому, що саме такі порядки будуть в Українській державі. Гетьманський режим забороняв з'їзди українських організацій, але дозволяв з'їзди та діяльність усіляких російських великодержавних та чорносотенних партій і зібрань. Тим часом Центральний блок програв війну, його війська стали залишати Україну. У Німеччині вибухнула Листопадова революція, a 11 листопада 1918 р. Німеччина капітулювала перед Антантою.


Просмотров 526

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!