Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Лівобережна та Слобідська Україна, Запорозька Січ у другій половині XVII ст



Заснування й розвиток слобідських міст. На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією, розпросторилися незаймані землі. Колись ті землі належали Чернігово-Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в XIII ст. зазнали спустошливих наскоків ординців. Степові завойовники вздовж річок уторували тут шляхи для своїх нападів на Україну й Московію. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами.

Від 30-х pp. XVII ст. сюди потяглися валки українських переселенців, які залишали благодатні рідні місця після невдалих повстань, війни, визиску чужинців. Царський уряд, зацікавлений у залюдненні порубіжних земель, всіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від руйнівних ударів зі степу.

Масові переселення українців випали на середину XVII ст. Складність внутрішньої ситуації, пов'язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли аж з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк. Полковник Дзиковський привів із собою всю полкову старшину: обозного, писаря, осавулів, а також двох священиків. Переселенці прибули з усім господарством, що полегшувало життя на новому місці.

Інший великий гурт переселенців із м. Ставище Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кіндратенком (Кондратьєвим) того самого року заснував м. Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано Харків.

Подібну історію заснування мали й такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. У них зазвичай оселялися невеликі групи переселенців із різних земель України. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого регіону — Слобідська Україна, або Слобожанщина.



Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південні частини Воронезької, Курської та більшу частину Бєлгородської областей теперішньої Російської Федерації.

Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї. До головних з-поміж них належало право займанщини. Кожен переселенець привласнював собі стільки землі, лісу, сінокосів, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків українські переселенці зобов'язувалися відбувати військову службу.

Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, що його царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.

Отже, протягом другої половини XVII ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною постала нова козацька Україна — Слобідська.

Адміністративно-політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України. Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, що склався протягом Національно-визвольної війни, зберігався майже без змін. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.



Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним, хоч існували й певні відмінності. На території Слобідської України сформувалося п'ять козацьких полків — Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялось успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини. Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина — обозний, писар, двоє суддів, підскарбій, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони.

Безпосереднє діловодство покладалося на Генеральну військову канцелярію. Вона виникла за Богдана Хмельницького. Очолював її генеральний писар, а безпосередньо керував гетьман. У Генеральній військовій канцелярії зосереджувалася військова, політична й міжнародна інформація з усієї України, а також із-за кордону. В цій установі розглядалися й вирішувалися важливі адміністративні, військові, фінансові питання. Звідси відправлялися численні посольства й гінці. Тут складалися гетьманські універсали, провадилося дипломатичне листування, переписувалися й копіювалися документи, розглядалися судові та цивільні справи козаків, селян, міщан.



Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман. У другій половині XVII ст. його обирала вузька Старшинська рада, рішення якої схвалювало козацьке військо на Генеральній військовій раді. Остаточно затверджував гетьмана цар. Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте залишалася значною у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України. Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем. Гетьман, зокрема, мав право надавати старшині у власність землю за службу, призначати на посади. Гетьман визначав також напрями внутрішньої політики Гетьманщини, умови переговорів або листування з урядами інших держав. Дорадчі права при гетьманові мала Рада генеральної старшини.

У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.

Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад — реєстр усіх слобідських полків — містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.

Запорозька Січ у складі Гетьманщини. Перед початком Національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме там Богдан Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої.

Запорозькій Січі належала провідна роль у підготовці та розгортанні Національно-визвольної війни українського народу проти польського панування. Досвід державного життя, що впродовж віків нагромаджувався на Запорожжі, був творчо використаний Богданом Хмельницьким. На визволених територіях впроваджувався козацький устрій. Запорожці брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої.

Одначе за умовами Зборівського договору 1649 р. багато запорожців опинилося поза козацьким реєстром. Це спричинило невдоволення січовиків та загострення їхніх стосунків із гетьманською владою. Не оминув запорожців і тяжкий для України Білоцерківський договір. Не випадково січовики брали участь у виступах козацтва проти старшини й гетьмана. Напружені відносини Запорозької Січі з гетьманським урядом спричинилися до зміни місця її розташування. У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед степом Микитиного Рогу ближче до Дніпрових плавнів, неподалік гирла р. Чортомлик. Запорозька Січ, закладена в гирлі р. Чортомлик, існувала протягом 1652—1709 pp. В історичній літературі її називають Чортомлицькою.

Проте й надалі стосунки Запорозької Січі з гетьманською владою складалися непросто, часом загострювалися аж до збройних виступів. Особливо виразно це виявилося після смерті Богдана Хмельницького, коли посилилося втручання інших держав у внутрішні справи України, коли розгорілася боротьба за гетьманську булаву та почала зміцнюватися влада старшини, яка часто-густо нехтувала інтересами козацьких низів.

За умов наступу на українську державність із боку Москви, Речі Посполитої, Туреччини і Криму та через неспроможність українських гетьманів — наступників Хмельницького - захистити незалежність України Запорозька Січ прагнула повернути собі провідну роль у житті України. При цьому запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік відвертих ворогів Української держави, позбавляючи підтримки гетьманів, які своїми діями домагалися її збереження. Так було, зокрема, під час гетьманування Івана Виговського, коли запорожці підтримали заколотника Якова Барабаша. Підтримка запорожців допомогла здобути гетьманську булаву Іванові Брюховецькому. Не вирізнялися розсудливістю дії січовиків і під час гетьманування Петра Дорошенка. Запорожці вдавалися й до інших нерозважливих спроб утвердити владу в Гетьманщині своїх претендентів на гетьманство, зокрема Михайла Ханенка та Петра Суховія.

Особливо ускладнилося становище Запорозької Січі після Андрусівського перемир'я. Ні Річ Посполита, ні Московія не бажали втрачати Запорожжя. Врешті, над Запорозькою Січчю було встановлено контроль ворожих одна одній держав. За умовами Андрусівського перемир'я Січ повинна була надавати військову допомогу і тій, і тій, причому саме тоді, коли кожна з них прагнула ліквідації Української гетьманської держави.

Участь запорожців у війнах проти Польщі, Османської імперії та Кримського ханства. Попри часом суперечливі дії Січі у внутрішньо-українських справах, запорожці ніколи не зраджували свого покликання — боротися проти загарбників українських земель. У другій половині XVII ст. Запорозька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях. Особливо сприятливі умови для боротьби проти турецько-татарських завойовників склалися після Андрусівського перемир'я. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був Іван Сірко.

Народився Іван Сірко, ймовірно, на початку XVII ст. на Вінниччині (в Мурафі?) у родині дрібного українського шляхтича. Про його життя і діяльність за період до Чортомлицької Січі збереглося мало відомостей. З майбутнім українським гетьманом Богданом Хмельницьким ще 1646 р. був у Франції, де запорожці воювали разом із армією принца Конде, брали участь в облозі м. Дюнкерк, де засів іспанський гарнізон. Історичні документи свідчать про участь Івана Сірка в Національно-визвольній війні, зокрема в битві під Жванцем восени 1653 р. Принаймні 15 разів його обирали кошовим отаманом на Запорожжі. Він був видатним полководцем, який провів понад 60 битв проти військ Османської імперії, Кримського ханства та ногайських орд і жодного разу не зазнав поразки. Листувався з гетьманами України, монархами Московії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини. Про нього часто писали тогочасні європейські газети (навіть швейцарські!), літописці й хроністи багатьох країн, його оспівували українські та іноземні поети. Сірко — герой багатьох народних легенд і переказів.

Своїми блискучими походами Іван Сірко зажив слави непереможного полководця. Вважалося, що ніхто краще не може протидіяти турецько-татарським загарбникам. У 1672 р. Івана Сірка за намовою недоброзичливців, прихильників Самойловича насамперед, було звинувачено у зраді цареві, ув'язнено й відправлено до Сибіру, однак про його звільнення успішно поклопотався сам польський король Ян Собеський. Повернувшись із заслання, кошовий отаман з головою поринув у вир воєнних дій козацтва й невдовзі навіть оволодів молдавським престолом. Залишивши Молдавію, Сірко й надалі завдавав дошкульних ударів турецько-татарським загарбникам, здобував турецькі фортеці, ходив до Криму через Сиваш, першим в історії військового мистецтва переправившись через Гниле море.

Проводячи численні воєнні операції проти Туреччини й Криму, Іван Сірко ніколи не відкидав можливості мирного розв'язання проблем міждержавних відносин. Джерела свідчать про гнучку дипломатичну діяльність кошового отамана, який особисто листувався з найвпливовішими тогочасними політиками.

Збагатившись досвідом переможних походів, очолюваних Іваном Сірком, запорожці гідно продовжили справу легендарного кошового й після його смерті (Іван Сірко помер 11 (1) серпня 1680 р. і був похований на своїй пасіці біля суч. села Капулівка Нікопольського району на Дніпропетровщині). Вже через два роки вони відзначилися блискучими перемогами на теренах Європи. Запорозькі козаки брали участь у битві під стінами Відня, де німецько-польське військо боронило столицю Австрійської імперії від турецьких нападників. Там уславився український розвідник Кульчицький, через якого йшов зв'язок обложеного Відня з військом, котре йшло на допомогу австрійській столиці. За ці славні діяння з волі короля йому було подаровано частину турецького обозу, що став здобиччю переможців. Знайшовши там каву, Кульчицький створив першу віденську кав'ярню, першим став підсолоджувати каву цукром, внаслідок чого поширив каву по всій Європі!

Економічне життя Запорозької Січі. Основою господарського життя Запорозької Січі, як і перше, був зимівник. У другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилася. Щоправда, розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою спустошливих набігів татарських і ногайських орд, кочовища яких знаходилися в безпосередній близькості до Січі. Не сприяла розвиткові хліборобства, яке потребувало великої кількості робочих рук, незначна заселеність запорозьких земель. Отож, панівною галуззю господарства було скотарство, яким козаки переймалися здавна. Особливого поширення у другій половині XVII ст. набуло конярство.

Розвивалися також промисли, зокрема рибальство, мисливство та бджільництво. Крім запорожців, промислами на Запорожжі влітку переймалися козаки Лівобережжя і Правобережжя, а також селяни й міщани з усіх українських земель.

Значного рівня досягло на Січі й ремісниче виробництво. З-поміж козаків було чимало вправних ковалів, корабелів, зброярів тощо.

Запорозькі козаки зазвичай самі себе забезпечували боєприпасами. Отож, на Січі розвивалися ремесла, пов'язані з виробництвом пороху, залізних і свинцевих ядер для гармат.

Надзвичайно важливе місце в господарському житті Чортомлицької Січі посідала торгівля. Найголовнішим і найдорожчим товаром для січовиків був хліб. Крім продовольчих товарів, запорожці купували зброю, боєприпаси, сукно, папір тощо. Продавали ж мед, шкури, хутро, рибу, віск, велику рогату худобу та коней. Головними торговельними партнерами Запорозької Січі були Лівобережна Україна, московські міста. Торговельні відносини січовики підтримували також з Польщею, Кримом і Туреччиною. Розвиткові торгівлі на Запорозькій Січі сприяло й те, що її територією пролягали важливі торговельні шляхи. Запорожці збирали з купців мито на перевозах і поромах, стягували всілякі збори й подарунки за надання провідників, охорони тощо.

Розвиток сільського господарства. Хліборобство було основою господарського життя Лівобережної Гетьманщини й Слобідської України. Крім зернового хліборобства, значної ваги набуло вирощування городини й технічних культур, зокрема конопель. Посиленому розвиткові хліборобства сприяли нові форми землеволодіння, запроваджені завдяки Національно-визвольній війні. Вільні хлібороби — козаки й селяни — дбайливо ставилися до своєї землі, плекали її та берегли як найбільше багатство. Збільшення хліборобської продукції досягалося також за рахунок освоєння пусток, лук, заболочених місць.

У великих старшинських і монастирських маєтках використовувалася наймана праця, що також давало змогу збирати гарні врожаї.

В останній чверті XVII ст. більшої ваги набуло тваринництво. У господарствах козацької старшини тримали тисячні отари овець, гурти великої рогатої худоби, табуни коней. З-поміж селянських і козацьких господарств часто траплялися такі, в яких налічувалося кілька десятків волів, кілька корів і коней. Висока продуктивність тваринницьких господарств зумовлювалася працею найманих робітників.

Розвиток ремесел і промислів. У господарському житті України важливу роль відігравало ремісниче виробництво. Під час Національно-визвольної війни українські ремісники завоювали право вступати до будь-якого цеху. Із ремесел найпоширенішими були кравецтво, шевство, ткацтво, сукнарство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство тощо. У майстернях дедалі частіше використовувалася наймана праця, отож ремесло поступово перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Швидкими темпами розвивались і промисли, найпоширенішими з-поміж яких були бджільництво, винокуріння, млинарство, дігтярство, селітроваріння.

Розвиток торгівлі. В останній чверті XVII ст. пожвавилася торгівля. Її центрами залишалися міста. Особливо жвавою була торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запорожжям. Для цього активно використовувалися водні шляхи — Дніпро, Дністро та інші річки. З утвердженням Української держави зросла міжнародна торгівля. Гетьманські універсали заохочували вивіз товарів з України, проте обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Також заборонялося продавати хліб до Польщі. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдавією, Туреччиною, Кримом; постійні торговельні зв'язки встановилися з Московською державою. Війна проти Речі Посполитої тимчасово послабила торгівлю із Західною Європою. Вона відновилася після Національно-визвольної війни. З України вивозили продукцію сільського господарства і промислів; завозили ж сукно, оксамит, шовки, фарфор, косметику, прикраси, зброю, медикаменти. З Криму й Туреччини до України потрапляли також папір, кава, прянощі, вина, волоські горіхи.

Гетьман Іван Мазепа

Обрання Івана Мазепи гетьманом Лівобережної Гетьманщини. Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією — з другого, було укладено 25 липня 1687 р. Коломацька угода писалася на основі Глухівських статей Многогрішного (17 з 22 статей) з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича. Деякі зміни, якими Коломацька угода відрізнялася від попередніх гетьманських статей (зокрема, статті 18—22), передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина, своєю чергою, — скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці — м. Батурині — полку московських стрільців. Окрім того, гетьман мав удаватися до особливих заходів, аби «...Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі». Пункт 19 Коломацьких статей навіть заохочував до шлюбів між представниками українського та російського народів, з метою швидшої асиміляції українців.

Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення.

Зовнішня політика. Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною.

Внутрішня політика. Ставши гетьманом, Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні, яка уявлялася новообраному гетьманові як держава західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, причому не тільки заохочував її даруванням земель, а й прагнув чітко розмежувати козацтво й селянство.

Мазепа продовжував розвивати започаткований Самойловичем напрямок на створення козацької еліти запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи з'явилися ще й значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Надзвичайно вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував навчання молоді зі свого оточення в Києво-Могилянській академії та за кордоном.

Культурно-освітній напрям внутрішньої політики. Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана Мазепи змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен, Батурина, Бахмача та ін. Дослідники й досі сперечаються про кількість церков, споруджених коштом Івана Мазепи. Адже багато з них не збереглися. Проте численні тогочасні свідчення переконують, що Мазепа фундував більше десятка нових храмів, сприяв відбудові багатьох церков княжої доби. Так, у Києві коштом Мазепи було збудовано новий мурований Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею і трапезною палатою в Пустинно-Микільському монастирі, церкву Всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Розбудові Києво-Печерської лаври — головного осередку православ'я в Україні — Мазепа приділяв особливу увагу. Протягом 1698—1702 pp. коштом гетьмана було збудовано кам'яні фортечні мури з кам'яними вежами. За Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву. Гетьман подарував лаврі великий дзвін і дав кошти на побудову мурованої дзвіниці. Крім лаври, Мазепа опікувався й іншими православними святинями. Зокрема, його турботами було відбудовано Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями.

Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби належать до найкращих українських книгодруків. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб.

Не менше, ніж церквами й монастирями, опікувався гетьман Мазепа Києво-Могилянською академією: заклав підвалини під новий будинок академії (так званий Староакадемічний корпус, де нині наукова бібліотека НАУКМА та Благовіщенська церква), домігся підтвердження статусу академії, надавав у володіння села й землі, матеріально підтримував студентів. Академію стали навіть називати Могилянсько-Мазепинською. Дбав Мазепа і про створення нових осередків культури, одним із яких став Чернігівський колегіум.

Цілеспрямована і всеосяжна культурницька діяльність Івана Мазепи дає підстави говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Другий Кримський похід 1689 р. Кримський похід московської армії 1687 р., в якому брали участь і козацькі полки, не був останнім. Протягом 1688 р. московське командування готувалося до нового наступу на Крим. До цієї підготовки були залучені й козаки. Так, Мазепа керував побудуванням Новобогородицької фортеці, що була поставлена на правому березі р. Самари при її впадінні до Дніпра (нині рештки цієї фортеці знаходяться на території житломасиву ім. Шевченка в лівобережній частині Дніпропетровська). На початку весни 1689 р. 112-тисячна московська армія під командуванням Голіцина та 40 тис. українських козаків на чолі з Мазепою знову вирушили в похід на Крим. Здобувши перемогу в кількох битвах, московсько-українські війська підійшли до Перекопу, постояли добу під його мурами, а потім повернули назад. Такий перебіг подій засвідчив цілковитий провал далекосяжних завойовницьких планів Москви і в Другому Кримському поході. Невдале завершення цього походу багато в чому було зумовлене вкрай несприятливими обставинами, за яких він відбувався: гостра боротьба за владу між Софією та прибічниками Петра І стримувала мобілізацію, уповільнювала комплектацію війська; погана підготовка війська до незвичних умов походу, повільне просування армії, бездоріжжя, нестача корму для коней, води й продовольства, відверте небажання союзників допомагати. Отже, і Другий Кримський похід нічого не дав Москві, крім значних втрат і збитків.

Відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Прагнучи об'єднати всі українські землі під однією булавою, Мазепа ніколи не випускав з уваги Правобережну Україну.

Наприкінці XVII ст. більшість земель Правобережжя лежала пусткою. Це непокоїло польський уряд, бо спустошені внаслідок кривавих воєн та масової втечі населення землі, до яких безперешкодно вторгалися турецько-татарські орди, становили загрозу для поновлених східних воєводств. Єдиним надійним способом зменшення цієї загрози було заселення сплюндрованого краю. У зв'язку з цим польський король Ян Собеський знову звернувся до козацтва. Заохочуючи заселення пусток, польський уряд рішенням 1685 р. надав козацтву «прадавні привілеї та вільності». Семен Палій, а також полковники Самійло Іванович (Самусь), Андрій Абазин та Захар Іскра отримали привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини.

Отож, згідно з ухвалою польського уряду козаки заселяли спустошені землі, створювали там власний полково-сотенний устрій. Так відродилися чотири полки: Богуславський, Корсунський, Брацлавський, Фастівський (Білоцерківський). Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Кожен із полковників заохочував заселення пусток, сприяв створенню в містах і селах органів козацького самоврядування, зокрема й козацьких судів.

Під проводом фастівського полковника Семена Палія значна частина Правобережної України в останні десятиліття XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилася з-під польської влади. Палій став господарем Київщини, Брацлавщини, Східної Волині й Центрального Поділля — т. зв. Паліївщини. А втім, фастівський полковник намірявся відірвати від Польщі всю Правобережну Україну, а затим об'єднати її з Лівобережною.

Національно-визвольне повстання 1702—1704 pp. У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Туреччиною. Турецька загроза ослабла, тож відпала й потреба в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, а відтак коронний гетьман наказав полковникам розпустити їхні полки. Після захоплення польськими військами взимку 1702 р. кількох козацьких міст на Правобережній Україні у відповідь почалося повстання. Цей визвольний рух мав на меті визволення Правобережної України від польського панування та об'єднання з Лівобережною Гетьманщиною.

У липні 1702 р. рух охопив Київщину, а на початку 1703 р. повстанці вже контролювали значну частину Правобережної України. Повстання поширилося на Волинь і Поділля, дійшло до Галичини. 15-тисячне військо, кинуте на його придушення, спинити визвольний рух не змогло.

Повстанці Палія об'єктивно ставали союзниками шведів, які на той час були в стані війни з поляками, адже 1700 р. розпочалася шведсько-московська (Північна) війна. Це занепокоїло Москву, яка одразу відгукнулася на прохання Августа II надати допомогу, але використала для цього війська Мазепи. Навесні 1704 р. війська гетьмана Мазепи перейшли Дніпро та зайняли Київщину і Волинь. Семена Палія заарештували та ув'язнили (через рік його було відправлено до Москви, а потім заслано до Сибіру). Польща, значну частину якої окупували шведські війська, не могла реально претендувати на Правобережну Україну. За таких обставин Правобережжя опинилося під владою Мазепи.

Об'єднання Правобережної та Лівобережної України за Мазепи тривало від 1704 р. до подій 1708—1709 pp.

Участь українських полків у Північній війні. Інтереси Московії у війні проти Швеції за здобуття виходу через Балтійське море до Західної Європи не мали жодного стосунку до України. Козаки змушені були, обстоюючи інтереси царя, воювати на теренах Московії, Прибалтики, Речі Посполитої. Ці походи були важким тягарем для козацтва. Адже вже перші бої принесли численні втрати. До того ж козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, потерпали від утисків та образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби спричиняли скарги й нарікання, а часом навіть самовільне повернення додому. До невдоволення спонукало й те, що дуже часто козаків використовували як дешеву робочу силу для канальних і землерийних робіт, на будівництві нових доріг, фортець та інших укріплень.

Справжнім лихом стала Північна війна і для інших верств українського населення, бо саме його коштом споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Серед козацької старшини ширилися чутки про ще істотніші зміни: ліквідацію козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська до Московії тощо.

Непевність майбутнього примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина чинила тиск на Мазепу, який, звісна річ, і сам розумів згубність відносин України з Московією.

Пошуки нових союзників. Плекаючи мрію вивести Гетьманщину з-під влади царя, Іван Мазепа в 1704—1705 pp. удався до таємної дипломатії з противниками Москви. Так, зокрема, восени 1705 р. він налагодив зв'язки з польським королем Станіславом Лещинським, якого було обрано 1704 р. тими угрупованнями, що підтримували шведського короля. Через Лещинського український гетьман сподівався встановити стосунки з Карлом XII. У 1706 р. Мазепа й справді завдяки посередництву польського короля розпочав таємні зносини зі шведським королем Карлом XII.

Похід Карла XII в Україну. У 1708 р. Карл XII почав здійснювати свій давній задум про похід на Московію. Похід мав відбутися в напрямку на Смоленськ і на Москву через територію Литви та Білорусі. Початок походу був удалим. Але після кількох невдач у серпні—вересні Карл XII відмовився від попереднього плану. Він вирішив повернути на Україну, сподіваючись забезпечити тут свою армію провіантом, зміцнити її потугу козацькими полками та військом Лещинського. Шведський король покладав також надії на допомогу від кримського хана й турецького султана.

Зміна планів Карла XII виявилася несподіванкою для Мазепи. Такий розвиток подій гетьман уважав передчасним, бо перебування шведської армії на території України означало, що саме тут розгорнуться воєнні операції російсько-шведської війни. З огляду на це домогтися визволення України з-під влади царя ставало важче. Велика небезпека таїлася також у тому, що в плани Мазепи була втаємничена лише найбільш віддана генеральна старшина, а рядове козацтво, нічого не відаючи про задуми гетьмана, готувалося до війни проти шведів. Помилкою Карла XII було те, що він рушив через Стародубський полк, де були сильними промосковські настрої.

Антиколоніальне повстання гетьмана Івана Мазепи проти Московії. Похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій задля визволення Гетьманщини. Мазепа вирішив об'єднатися зі шведами для війни проти Московії; 24 жовтня 1708 р. Іван Мазепа виїхав на зустріч із Карлом XII. З ним вирушили чотиритисячне військо, генеральна старшина та 7 із 12 полковників.

Надвечір 28 жовтня гетьман прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч Мазепи з Карлом XII. 29—30 жовтня 1708 р. між українцями та Карлом XII було укладено договір. Стислий виклад (із 6 пунктів) цієї угоди містить «Вивід прав України» — політичний документ, з яким 1712 р. Пилип Орлик (генеральний писар за урядування Мазепи, гетьман у вигнанні), обстоюючи права України, звернувся до європейських монархів. Угода передбачала таке: Україна має бути незалежною і вільною; всі загарбані Московією землі, що колись належали «руському» народові, мають бути повернені Українському князівству; шведський король зобов'язаний захищати країну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросять гетьман і «стани»; Мазепа має бути довічним князем України; шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства; для стратегічних потреб шведське військо може займати п'ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч).

Воєнно-політичні акції московського царя проти українців. У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у «зраді», у намірі віддати Україну Польщі, а православні церкви й монастирі — уніатам. Цар також наказував старшині й полковникам терміново зібратись у Глухові для обрання нового гетьмана. Водночас Петро І наказав Меншикову зруйнувати гетьманську резиденцію — Батурин.

Отримавши царський наказ, московські війська рушили на столицю Гетьманщини. У Батурині знаходилися значні військові сили, було чимало продовольства та боєприпасів. Місто захищали міцні укріплення. Тому спроби швидко здобути Батурин виявилися безрезультатними: жителі були налаштовані захистити гетьманську столицю. Та через зраду полкового старшини Прилуцького полку Івана Носа, який указав на потаємний хід, московські вояки 2 листопада проникли до міста і влаштували в ньому криваву різанину — жорстоко вбили всіх його мешканців, навіть жінок і немовлят. Потім Батурин було вщент зруйновано.

Знищення Батурина та його мешканців не було лише помстою. Цим каральним актом Петро І намагався залякати українців та остаточно упокорити їх, позбавивши прагнень до волі.

Згідно з іншим наказом царя, 6 листопада в Глухові відбулася Старшинська рада. Щоправда, на неї прибули тільки чотири полковники: стародубський, чернігівський, переяславський та наказний ніжинський. Гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського.

Виборам гетьмана передувала церемонія «покарання» Івана Мазепи. Його подобу протягли вулицями Глухова до спеціально спорудженого ешафота. Перш ніж «стратити» опудало, було зачитано список гетьманових «провин» та виголошено вирок. 12 листопада в присутності царя у глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено церковне прокляття. Водночас анафему виголосили і в Москві, в Успенському соборі.

Приєднання запорожців до шведсько-українського союзу. Щоб якось поліпшити ситуацію, Іван Мазепа прагнув схилити на свій бік Запорозьку Січ, яка тоді ще не пристала до жодної зі сторін. Запорозьке 10-тисячне військо мало славу запеклих вояків, користувалося довірою та пошаною народу й могло стати тією силою, яка допомогла б шведам вийти зі скрути. Це добре розумів і Петро І, який протягом зими 1708 р. — весни 1709 р. наполегливо переконував запорожців не підтримувати Мазепу.

Січова рада вирішила підтримати Мазепу й перейти на бік шведського короля. 26 березня 8-тисячний загін запорожців на чолі з Костем Гордієнком, розбивши дорогою підрозділи московської армії, прибув до Диканьки, неподалік Полтави. З Диканьки кошовий разом із Мазепою рушив до Великих Будищ, де 27 березня відбулася їхня зустріч із Карлом XII.

Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла XII було зруйнування Січі. Прямуючи на Січ, війська московського полковника Яковлєва нищили козацькі містечка й села. Було спустошено й містечко Переволочну, де Ворскла зливається з Дніпром. Козацьку залогу, що стояла там, московські вояки вирізали, а флотилію козацьких човнів спалили. 7 травня розпочалася облога Січі. Проте перша спроба захопити і зруйнувати Січ виявилася невдалою, московити зазнали чималих втрат. Та незабаром на допомогу Яковлеву прийшов загін компанійського полковника Гната Ґалаґана. Він добре знав Січ та її околиці й облудно обіцяв січовикам недоторканність. Це й вирішило справу. 14 травня 1709 р. Січ без бою була захоплена. Виконуючи царський наказ, московський полковник стратив усіх полонених, а потім зруйнував січову фортецю, спалив курені й військові будівлі. Гармати, скарб і прапори було вивезено.

Зруйнування Січі та жорстока розправа над запорожцями, як і спалення Батурина, мали ту саму мету — поставити українців на коліна.

Полтавська битва. Навесні 1709 р. Карл XII відновив воєнні дії. Він вирішив розпочати наступ на Москву. Шлях шведів мав пролягати через Харків і Курськ. Щоб просуватися згідно з планом операції, шведському війську треба було знешкодити добре укріплену Полтаву. Шведська армія підійшла до Полтави наприкінці квітня. Карл XII сподівався взяти місто штурмом або внаслідок переговорів, одначе того не сталося. Тому 1 травня шведське військо змушене було розпочати облогу.

Тим часом до міста прибув Петро І з головними силами. 27 червня стався генеральний бій. Він розпочався о 5-й годині ранку атакою шведської піхоти на московські редути (земляні укріплення). Близько 11-ї години битва закінчилася цілковитою поразкою шведів.

Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України ж наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд, що здобув перемогу, став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.

Вцілілі шведські війська й козаки відступали берегами Ворскли до козацької фортеці Переволочної, сподіваючись скористатися для переправи через Дніпро козацькою флотилією, що розташовувалася там. Одначе після нападу військ Яковлєва від флотилії лишилося кілька човнів. Вони й були використані для переправи на правий берег Дніпра Карла XII з кількома генералами і 3-тисячним загоном, а також Мазепи, Костя Гордієнка й кількох сотень козаків. 30 червня біля Переволочної з'явився Меншиков із 10-тисячним загоном. Він примусив капітулювати решту шведської армії, що налічувала понад 13 тис. Про козаків в умовах капітуляції взагалі не йшлося, бо Меншиков не вважав їх за рівноправних противників.

Карл XII і Мазепа прямували до турецького кордону. 7 липня вони переправилися на правий берег Бугу, перетнули турецький кордон біля Очакова й рушили до Бендер. 1 серпня поранений Карл XII і хворий Мазепа зупинилися в передмісті Бендер. Тут, у Варниці, Іван Мазепа вже не вставав з ліжка, доживаючи останні дні. Помер він у ніч проти 22 вересня.

Мазепу поховали у Варниці; у березні 1710 р. його труну вивезли до православної землі Молдавії — м. Галаца (нині Румунія) і там перепоховали в головній церкві монастиря св. Юрія. Нині його могила втрачена і всі спроби відшукати прах гетьмана поки що були безрезультатними.


Просмотров 1002

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!