Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Єресі (від грец. відбір, учення, школа) – релігійні вчення, течії, які перебувають в опозиції до панівної релігійної системи



Агностицизм (від грец. непізнаний) – філософський напрям у теорії пізнання, який заперечує можливість пізнання сутності речей, закономірностей розвитку й пізнання істини.

Емпіризм – метод та методологія пізнання, який заснований на досвідному дослідженні.

Раціоналізм – вчення в теорії пізнання, відповідно до якого розум, думка визнаються найвищою цінністю і джерелом знання; в широкому сенсі – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання та поведінки людей.

Сенсуалізм – вчення, яке визнає відчуття єдиним джерелом пізнання.

Індукція – форма висновку, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення.

Дедукція – метод пізнання, в основі якого рух думки йде від загального до одиничного.

Монада – філософське поняття, яке віддзеркалює найпростішу неподільну єдність; безкінечно мала частина, яка має і матеріальну, і ідеальну природу, з якої складається все у Всесвіті.

Субстанція (від лат. те, що покладено в основу) була провідною категорією в онтології Нового часу. У загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є, воно визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів – Бог. Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

· незмінна основа мінливих явищ. У цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII-XVIII ст.;

· субстрат як носій певних властивостей, те, що пов’язує властивості в щось єдине.

Секуляризація (від лат. світський) – процес звільнення різноманітних сфер суспільства, організацій, індивідуальної свідомості, діяльності та вчинків людей, соціальних відносин й інститутів від впливу релігії.

 

Антиномія (від грец. проти і закон) – поєднання суперечливих тверджень про предмет, кожне з яких визнається логічно доведеним у цій системі.

Антропологізм – філософська концепція, згідно з якою поняття людини є основною світоглядною категорією та завдяки якій розробляється система уявлень про буття, природу, суспільство, культуру, істину, добро, доброчинність, обов’язок і свободу.



Апостеріорі (від лат. з наступного) – знання, що випливають з досвіду, тобто знання, що є результатом досвіду.

Апріорі (від лат. з попереднього) – знання, що передують досвіду, незалежні від нього, із самого початку присутні у свідомості.

Відчуження – філософсько-соціологічна категорія, що відбиває суспільний процес, у межах якого проходить перетворення результатів продуктів діяльності людей у незалежну від них силу, яка стає над людьми й пригнічує їх.

Діалектика – визнана в сучасній філософії теорія розвитку об’єктивної дійсності та заснований на ній філософський метод. Діалектика як теорія віддзеркалює розвиток матерії, духу, свідомості, пізнання й інших аспектів дійсності.

Зняття – одна з центральних категорій філософії Г. Гегеля, яка означає одночасне знищення та збереження чогось. Ця категорія слугує поясненню зв’язків між певними рівнями розвитку.

Ірраціоналізм – філософський напрям, який на основі критичного переосмислення раціонального способу пізнання протиставляє йому та обстоює домінуюче значення інтуїції, віри тощо.

Категоричний імператив – основне поняття етики Е. Канта для позначення морального наказу (припису), який є безумовним для виконання всіма людьми.



Ноумен – філософське поняття, яке в давньогрецькій та середньовічній ідеалістичній філософії означає те, що осягається розумом, на противагу даному в чуттях (феномену). У філософії Е. Канта це поняття віддзеркалює недосяжну для людського досвіду об’єктивну реальність, синонімом якого є поняття “річ у собі”.

Практика – філософська категорія, що використовується для позначення матеріальної, чуттєво-предметної цілепокладальної діяльності людини, що має своїм змістом освоєння природних, соціальних об’єктів. У матеріалістичній філософії практика є основою, рушійною силою розвитку людського суспільства та пізнання.

Річ у собі – філософський термін, що означає внутрішню сутність предмета, яка ніколи не буде пізнана розумом; це те, що існує саме по собі незалежно від людської практики та пізнання.

Річ для нас – філософський термін, що означає внутрішню сутність предмета, яка розкривається людині в її практичній та пізнавальній діяльності.

Трансцендентальний – поняття філософії Е. Канта, яке означає – те, що зумовлює можливість пізнання.

Трансцендентний – поняття філософії Е. Канта, яке означає – те, що знаходиться за межами свідомості та пізнання.

Феномен – філософське поняття, яке означає явище, що осягається за допомогою чуттєвого досвіду, але не дає істинного знання про дійсність, бо є лише суб’єктивним образом об’єктивного світу.

«Абсолютна ідея» – основна категорія Гегеля, яка позначає універсум в його повноті, безумовну, конкретну та особистісну всезагальність, тобто субстанцію та суб’єкт одночасно.

«Абсолютний дух» – у філософській системі Гегеля – ланка розвитку духу, який реалізує самосвідомість абсолютної ідеї.

 

 

Герменевтика (від грец. роз’яснюю) – напрям у філософії та гуманітарних науках, в якому розуміння тексту стає головною умовою розуміння соціального буття. У вузькому значенні – сукупність методів тлумачення тексту (в філософії, філології, богослов’ї тощо).



Дискурс (від лат. розмірковування) – логічно обґрунтоване судження; поняття, популярне в постструктуралізмі та комунікативній філософії.

Антистієнтизм – філософсько-світоглядна концепція, прихильники якої піддають різкій критиці науку й техніку, які, на їх погляд, не можуть забезпечити суспільно-економічний прогрес.

Екзистенціалізм (від лат. існування) – ірраціональний напрям, одна з філософських течій ХХ-ХХІ ст. Своїм предметом вважає вивчення людського існування в єдності несвідомих, чуттєво-емоційних і раціональних проявів, співвідношенні зі свободою та смертю.

Екзистенція – головна категорія екзистенціоналізму, яка означає внутрішнє буття людини (ірраціональне «Я»), унаслідок чого людина стає одиничною й неповторною особистістю.

Монізм (від грец. один) – філософське вчення, яке дає змогу сприймати всю багатогранність явищ світу через призму єдиної основи всього існуючого (субстанції).

Неотомізм – офіційна філософія католицької церкви, сучасний етап розвитку томізму.

Парадигма (від грец. приклад, зразок) – висхідна концептуальна модель (схема) формулювання й вирішення наукових проблем, які домінують у науковому співтоваристві впродовж тривалого часу.

Персоналізм (від лат. особа) – філософська позиція, згідно з якою особистість має божественне походження: у вузькому значенні слова – напрям релігійно-соціальної філософії, заснований французьким філософом Муньє.

Плюралізм (від лат. множинний) – філософська позиція, згідно з якою визнається існування багатьох, незалежних одна від одної, першопричин буття (істин).

Постмодерн – у широкому значенні слова – низка концепцій західних філософів другої половини XX ст., головною ідеєю яких є критика розуму, його можливостей.

Прагматизм (від грец. спроба, дія) – філософське вчення, яке визначає цілеспрямовану діяльність або дію як головну властивість сутності людини, а корисність як критерій істини.

Філософська антропологія – філософське вчення 1) про природу й сутність людини, 2) течія в західноєвропейській філософії XX ст. (заснована М. Шиллером і Г. Плеснером).

Сцієнтизм (від лат. наука) – філософсько-світоглядна концепція, яка аналізує науку як найвищий рівень розвитку людського розуму.

Феноменологія (від грец. те, що з’являється, вчення) – термін сучасної філософії, у широкому розумінні – учення про феномени свідомості, у вузькому – опис актів свідомості у їх відношенні до об’єктів (Е. Гуссерль).

Філософія життя – філософська течія кінця XIX – початку XX ст., в основі якої є ідея інтуїтивного відчуття органічної єдності “життя” (заснована А. Шопенгауером та Ф. Ніцше).

 

Антеїзм (від грец. Антей) – поняття, що віддзеркалює домінування жіночого начала в міфологічній культурі слов’ян, в історії філософії означає єдність людини з природою (землею-матір’ю).

Кордоцентризм – певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини, «філософія серця» (де серце – емоційно-вольова сутність людини).

Екзистенціалізм – заглибленість філософського аналізу у внутрішнє буття людини, акцент на її неповторності та потребі свободи як способу людського існування.

Ісихазм (від грец. внутрішній спокій, безмовність, зречення) – містична течія, що виникла у Візантії (набула поширення у середовищі монахів Афона в XIV ст. як етико-аскетичне вчення про шляхи єднання людини та Бога через очищення серця слізьми й зосередження свідомості на самій собі).

Ноосфера (від грец. розум і куля) – сфера взаємодії суспільства й природи, визначальною особливістю якої стає розумова діяльність людини.

Конкордизм (від франц. згода) – світоглядна позиція, згідно з якою людина повинна жити у згоді із самою собою та іншими людьми.

Софія – у християнській традиції «софія» (мудрість) є аналогом істинного знання про світ. У релігійно-філософській традиції має подвійне тлумачення: з одного боку, це сутність Бога, «душа світу», з іншого – першопричина інтеграції світу, людини й Бога.

Поліфонізм – багатоголосся різних культур, а саме: трипільської, іраномовної (скіфи, сармати), тюркської (половці та печеніги), германської (готи), грецької, римської, праслов’янської, що було однією з передумов розвитку філософської думки в Україні.

ОНТОЛОГІЯ

Буття природного проявляється як:

· «перша природа», тобто об’єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від суспільства; сукупність природних умов існування людського суспільства;

· «друга природа» – сукупність штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто речей і явищ, створених людиною в процесі перетворення «першої природи».

Буття соціального – система суспільних процесів, яка створюється різноманітними відносинами, які виникають між людьми у перебігу їхньої діяльності (на виробництві, у побуті, родині, державі тощо) і пов’язує індивідів та їхні розрізнені дії в єдине ціле.

Буття людини – це система її багатоманітних зв’язків із усім оточуючим. Буття людини перш за все виражається: природною основою, суспільними відносинами, активною трудовою діяльністю, психікою і духовністю.

Буття духовного охоплює процеси свідомості та несвідомого, включаючи інформацію, яка зберігається в природних і штучних мовах. Духовне функціонує у двох основних взаємопов’язаних проявах:

· як свідомість індивіда – потік унікальних переживань, вражень, думок, переконань, ціннісних установок окремої людини;

· як продукт духовного обміну людей, відносно незалежний від індивідів. Він втілений в суспільно значущих відносно стійких духовних утвореннях (наукових ідеях і теоріях, моральних нормах, правилах спілкування та ін.), зафіксованих у наукових працях, літературі, в творах мистецтва тощо.

Філософський зміст категорії «субстанція» виражають два основні аспекти: абсолютна самодостатність, незалежність від чого-небудь і першопричина, першооснова усього існуючого. Поняття «субстанція» співвідноситься із категорією буття, але ототожнювати їх не слід. Субстанція у наведеному сенсі виступає конкретизацією більш абстрактного поняття буття.

Матерія – філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, тобто усього того, що не залежить від людини, її свідомості і дано людині в її чуттєвому сприйнятті. Матерія розглядається як незалежна першооснова усього існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція.

Необхідність показати зв’язок матерії із конкретними речами обумовлює розгляд матерії в її проявленості через притаманні їй невід’ємні загальні властивості – атрибути: рух, простір, час.

Рух є способом існування матерії. Матеріальний світ розвивається завдяки рухові, тобто взаємодії речей і процесів.

Взаємодія – причина різноманітності речей об’єктивного світу, джерело їхніх змін. Тому її можна інтерпретувати як субстанцію.

Простір і час – загальні форми існування (буття) матерії.

Простір виражає протяжність, будову матеріальних об’єктів.

Час – тривалість протікання процесів, послідовність зміни їхніх станів.

Реальність – все те, що здатне діяти, спричиняти та змінювати дію. Це – не лише те, що є зараз, але й те, що має тенденцію, готувалось до появи.

Дійсність – категорія буття, пов’язана з дією або актом, позначає те, що діє тут і зараз.

Існування – категорія, що передбачає виявлення певних явища процесів дійсності через сукупність їх зв’язків з іншими явищами та процесами.

Суще – категорія, яка подає буття у його конкретному, наявному виявлені.

Вихідні характеристики буття:

· Монізм – буття є єдиним у своїй основі;

· Дуалізм – визначення двох основ буття: матеріального і духовного (наприклад, науки і релігії); 3. Плюралізм – буття постає як абстракція від реальної множини явищ, речей та процесів;

· Субстанціалізм – визначає те, що явища вміщують глибинну внутрішню суть;

· Статичність – світ є незмінним, сталим, нерухомим;

· Динамічність (Динамізм) – світ постає змінним та рухомим.

· Ідеальне – суб’єктивний образ об’єктивної реальності, тобто відображення зовнішнього світу в формах діяльності людини, в формах її свідомості і волі.

· Відображення – всезагальна властивість матеріальних об’єктів, яка проявляється як зміна, реакція, зліпок будь якого предмету чи явища, які взаємодіють з іншими предметами та явищами. Ця реакція завжди знаходиться у певній відповідності або подібності з тією чи іншою стороною предмета, який дії на інший предмет.

· Свідомість – спроможність людини відтворювати дійсність у ідеальній формі. Існують дві форми свідомості – індивідуальна та суспільна.

· Діяльність – форма активного, творчого ставлення людини до оточуючого світу та самої себе з метою таких змін, перетворень, які б полегшували і прикрашували її життя.

· Практика – матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини з метою освоєння матеріального перетворення природи суспільств і самої себе.

· Суспільна практика – суто людський тип діяльності, який характеризується універсальним підпорядкуванням природи до матеріальних і теоретичних потреб людини, а також своїм усвідомленим характером щодо мети, способу здійснення та споживання результатів такої діяльності.

· Мислення – процес відображення об’єктивної реальності. Мислення складає вищу ступінь людського пізнання, оскільки виводить знання про суттєві зв’язкі між явищами. Воно здійснюється як пізнання, що рухається від явища до сутності. Мислення є способом пізнання того, що не лежить на поверхні явищ і не сприймається органами чуття.

· Мова – матеріальна форма здійснення процесу мислення. Через мову особисті досягнення стають досягненнями всь всього людства. Мова є універсальною формою вираження думок. Відрізняють природні і штучні мови.

· Мовлення – це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови.

· Спілкування – це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання один одного і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо).

· Несвідоме – це сукупність психічних явищ, станів і дій, що лежать поза сферою людського розуму, беззвітний і не піддаються контролю з боку свідомості.

 

Зв’язок – це поняття, що відбиває взаємозумовленість існування явищ, розділених у просторі і в часу.

Взаємодія – це поняття, що відбивають процеси взаємовпливу різних об'єктів один на одного, зміна їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об'єктів іншими.

Відношення – це поняття, що виражає одну з форм, момент взаємозв'язку всіх предметів і явищ. Предмети і явища мають властивість бути самі собою й іншими, у залежності від їхніх зв'язків із зовнішнім світом.

Закон – істотний, стійкий, повторювагний, внутрішній, об'єктивний і необхідний зв’язок предметів і явищ.

Закономірність – форма конкретного прояву закону.

Принцип – пізнана закономірність, покладена в основу тієї або іншої діяльності, є принцип.

Властивість як категорія означає одну зі сторін предмета, речі, явища відносно іншої.

Якість – категорія, що позначає сукупність основних властивостей елементів, зв'язків і відносин, які забезпечують у певний проміжок часу, усталеність і існування даної системи, її тотожність самій собі і водночас відрізняючих її від інших систем.

Якість – внутрішня основа предмета, явища, тотожна буттю визначеність. Якщо предмет втрачає визначеність, то він втрачає і свою якість.

Кількість – філософська категорія для позначення переважно просторово-часових зв’язків і відношень, зміна яких у певних межах змінює окремі властивості і характеристики речі, предмета, явища, процесу не порушуючи їхньої якісної визначеності.

Єдність якісної і кількісної сторін речі, межа усталеності якості і змінюваності кількості в рамках даної якості позначається такою категорією як міра.

Стрибок означає перехід від старої якості до нової.

Накопичення безупинних кількісних змін у межах даної якості позначається поняттям еволюція. У широкому смислі це поняття означає розвиток.

Крутий перелом, перерва поступовості, стрибкоподібне знищення якості, обумовлене накопиченням безупинних кількісних змін позначається поняттям революція.

Тотожність – поняття, що означає відношення рівності, однаковості предметів, явищ між собою чи з самими собою.

Відмінність – поняття, що означає відношення нерівності, неоднаковості, відмінності предметів, явищ між собою, чи з самими собою, їх внутрішню «занепокоєність», прагнення вийти за межі самих себе.

Протилежності – це такі сторони досліджуваного предмета, що не тільки різняться і виключають одна одну, але й передбачають одна одну, бо нарізно не існують.

Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси котрих взаємно протилежні і не знаходять вирішення на спільній основі.

Антагонізм – одна з форм протиріч, що характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямків.

Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, що характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.

Загальне – це об'єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, що властива багатьом предметам, речам в рамках конкретної якісної визначеності.

Особливе – те, що є загальним стосовно одиничного й одиничним стосовно загального.

Зміст – це сукупність елементів предмета, їхній взаємозв'язок одного з одним і з навколишнім середовищем.

Форма – засіб вираження змісту, його структури й організації, відносно стійкої визначеності зв'язку елементів змісту і їхньої взаємодії.

Система – це матеріальне утворення, у якому зв'язок утворюючих його елементів сильніше зв’язку останніх з елементами, що не входять у це утворення.

Причина – це явище, що за певних умов із необхідністю викликає, обумовлює інше явище або визначає в ньому зміни.

Наслідок – це явище, що породжується або змінюється під дією відповідної причини.

Необхідність – категорія, що позначає внутрішню обумовленість явища, того, що не відбутися не могло.

Випадковість – категорія, що позначає зовнішню обумовленість явища.

 

 

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості; передумови, засоби і форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування, умови і критерії його істинності і достовірності.

Агностицизм – вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності.

Суб’єкт пізнання – реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах як мислення, відчуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми і методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здатності й опанувала історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Об’єкт пізнання – це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише тією мірою, у якій вона ввійшла в сферу діяльності суб'єкта.

Відчуття є образами, відображеннями, копіями або свого роду знімками окремих властивостей предметів або явищ об'єктивного світу.

Сприйняття виступають як більш складні форми пізнання, що відбивають не окремі властивості предметів, а єдність різних сторін, властивостей, що характеризують образ предмета в цілому. Вони виникають на основі узагальнення відчуттів, осмисленого усвідомлення умов, при яких предмети впливають на органи почуттів.

Уявлення – узагальнений конкретний образ, відтворений, створеномий на основі заздалегідь сприйнятих образів предметів і явищ. Уявлення дає можливість зіставити різноманітні сприйняття і наочно уявити властивості, зв'язки і відношення речей, які в даний момент безпосередньо і не сприймаються.

Поняття – форма мислення, що відображає загальні й істотні ознаки предметів і явищ. Вони відображають світ глибше, повніше і точніше, ніж уявлення й інші форми почуттєвого пізнання, оскільки втілюють у собі багатство конкретного, одиничного й особливого.

Судження – форма абстрактного мислення, у якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що-небудь про будь-що.

Висновок – це процес мислення, в результаті якого з двох або декількох суджень виводиться нове судження.

Об’єктивна істина – це такий зміст людських знань про дійсність, що не залежить ні від конкретної людини, ні від людства.

Відносна істина – це таке знання, що у принципі правильне, але неповно відбиває дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу.

Абсолютна істина – це такий зміст людських знань, який тотожний самому предмету і який не буде спростовано подальшим розвитком пізнання і практики.

Хиба (заблудження) – це такий зміст людського знання, у якому дійсність відтворюється не адекватно і який обумовлено історичним рівнем розвитку суб'єкта і його місця в суспільстві.

Наукове пізнання – це цілеспрямований процес, що вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, обумовлені метою пізнання.

Факти – це сприйняті людиною (суб'єктом пізнання) і зафіксовані у визначеній формі ті або інші сторони, моменти дійсності.

Методи – це певні прийоми, засоби досягнення мети, підходу до пізнання і перетворення дійсності.

Спостереження – це певна система фіксування і реєстрації властивостей досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту, що спрямовується визначеною задачею.

Метод виміру – це певна система фіксації і реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів і апаратів.

Експеримент – це метод емпіричного рівня пізнання, засіб почуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою спеціально обраних або штучно створених умов, що забезпечують протікання в чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв’язків між явищами.

Аналіз – це розчленовування предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення.

Синтез – це поєднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.

Аналіз і синтез діалектично суперечливі і взаємообумовлені методи наукового дослідження.

Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей і відношень об’єкта й одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях і відношеннях, що є безпосереднім предметом наукового дослідження.

Узагальнення – це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки і властивості певного класу об'єктів і здійснюється перехід від одиничного до особливого і загального, від менш загального до більш загального.

Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на основі знання про окреме робиться висновок про загальне.

Дедукція – це метод наукового пізнання, за допомогою якого на підставі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних із необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме.

Моделювання – це метод вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його аналогу (моделі), що заміняє оригінал, його сторони і властивості, які становлять безпосередній предмет наукового інтересу.

Ідеалізація – це засіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об’єкти.

Ідея – це форма наукового пізнання, що заперечує зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, і з'єднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету цілеспрямованого перетворення останньої.

Проблема – це форма наукового пізнання, єдність двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття.

Проблема – це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, що відбиває протиріччя між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона одночасно є методом і засобом пізнання.

Гіпотеза – форма і засіб наукового пізнання, за допомо за допомогою якого формується один із можливих варіантів рішення проблеми. Це – ймовірні судження, припущення, здогадки, засновані на спостереженні, узагальненні фактів, на сукупному знанні, але ще не доведені.

Концепція – це форма і засіб наукового пізнання, засіб розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії.

Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, що має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірність і сутнісні характеристики об’єкта. На відміну від гіпотези теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою.

Наука – це історично сформована форма людської діяльності, спрямована на пізнання і перетворення об'єктивної дійсності.

Перенесення на науку тих сподівань життєвого управління, що раніше задовольнялися релігійним світоглядом, утворило основу нової ідеології сцієнтизму, тобто віри в науку як у єдиного пастиря.

Антропологія – це наука, яка вивчає людство та його культуру.

Антропогенез – виділення людини з тваринного світу.

Соціогенез – становлення суспільства.

Ендогамія – внутрішньошлюбні зв’язки.

Агамія – порядок, який виключає шлюбні контакті між єдинокровними партнерами.

Екзогамія – порядок, при якому ведуть пошук шлюбних партнерів в інших общинах.

«Неолітична революція» – перехід від збирання і полювання до продуктивного життєзабезпечення (землеробства, скотарства, ремесла).

Евтаназія – безболісна, тиха, «блаженна» смерть.

Людина – родове поняття, що вказує на причетність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи – людського роду; специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального; система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність.

 

Суспільство – відокремлена від природи частина матеріального світу, яка являє собою форму життєдіяльності людей, що розвивається історично.

Праця – це цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють і пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб.

Суспільне виробництво – це категорія для позначення виробництва самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування.

«Життєва сила» – це ті фізичні і духовні можливості людей, які використовуються ними для виробництва і відтворення всіх своїх можливостей. Тобто це ті сили, які витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей і дорослих, на охорону здоров’я, сприйняття творів мистецтва і т.д.

«Духовне виробництво» – це вся багатогранна діяльність людей по виробництву, розподілу, обміну, споживанню і збереженню духовних цінностей – ідей, уявлень, наукових знань, ідеалів, виробництво яких здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. Духовне виробництво охоплює собою освіту ідейне, моральне, релігійне, естетичне, правове виховання, різноманітні форми залучення людей до духовної культури через систему культурно-масових закладів, просвітницьких організацій, засобів масової інформації й ін.

Спосіб виробництва – єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Предмети праці – це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи.

Знаряддя праці – це все те, що людина використовує в процесі взаємодії між собою і природою, що служить їй для передачі цілеспрямованих зусиль на предмет праці для полегшення і прискорення цих зусиль (інструменти, верстати, машини, наукомісткі технології, мікропроцесорна техніка, біотехнологія, ядерна техніка).

Умови праці – виробничі приміщення, шляхи, канали, склади, джерела енергії й ін.

Умови праці разом із знаряддями праці складають засоби праці.

Предмети праці і засоби праці в сукупності виступають як матеріальні умови для виробництва й утворюють засоби виробництва.

Засоби виробництва, утворювані суспільством, разом із людьми, що володіють знаннями і навичками до праці, методами і формами організації виробництва в сукупності становлять продуктивні сили суспільства.

Виробничі відносини – взаємні зв’язки і відносини людей в процесі виробництва.

Надбудова – це сукупність ідей, теорій, поглядів (політичних, правових, моральних і ін.), відповідних їм відносин (політичних, правових, моральних і ін.), система організацій і установ (державних, політичних, суспільних і ін.), що закріплюють ці відносини.

Соціальна структура – це структура суспільства в цілому, система зв’язків між усіма його основними елементами; це єдність економічної, соціальної, політичної і духовної структур.

Соціальна спільнота – клас, нація, народ, община, трудовий колектив.

Народність – це соціальна спільнота, для якої характерні спільність території, мови, наявність економічних зв'язків, спільність елементів культури, побуту, обрядів, традицій і звичаїв, спільна самоназва.

Нація – це така соціальна спільнота, для якої характерні спільність мови, території, економічного життя, психологічного складу людей, специфічні особливості культури, побуту, способу життя, національна самосвідомість.

Національне питання – визначення сутності нації, з'ясування виникнення і розвитку націй, пошук шляхів ліквідації гноблення, встановлення рівності між націями.

Держава – основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади.

Суспільна свідомість – це сукупність ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), що охоплюють і відображають суспільне буття, його вироблених людством у процесі освоєння природи і суспільної історії.

Буденна свідомість виникає в процесі повсякденної практики людей стихійно, як емпіричний відбиток зовнішньої сторони дійсності.

Теоретична свідомість являє собою відбиток істотних зв'язків дійсності і закономірностей. Вона знаходить своє вираження в науці й інших формах свідомості.

Суспільна психологія – рівень суспільної свідомості, що включає настрій, думки, почуття, ціннісні орієнтації, які формуються в процесі повсякденного практичного життя людей.

Ідеологія – вищий рівень суспільної свідомості, що являє собою системи корінних інтересів соціальних груп.

Рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і прошарків, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Суб’єктом суспільного розвитку є, насамперед, особистість, яка виступає в якості соціального прояву кожної людини, виражена в конкретній індивідуальній характеристиці.

Науковий прогноз – вірогіднісне судження про майбутнє, що опирається на спеціальні наукові дослідження.

Розробка передбачення позначається поняттям прогнозування.

Соціальне прогнозування – це один з основних напрямків конкретних соціальних досліджень, об'єкт якого складають перспективи розвитку конкретних соціальних процесів.

Науково-технічний прогрес (НТП) – поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток всіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання й опанування зовнішніх сил природи, постійно діюча об'єктивна закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне удосконалення техніки, технології й організації виробництва, підвищення його ефективності.

Однією із стадій або форм НТП, коли він набуває динамічного стрибкоподібного характеру, є науково-технічна революція (НТР). НТР – аналогічно аграрній революції в неоліті (заміна збирання виробництвом) і промислової революції кінця XVIII – початку XIX сторіччя, породженої машинним виробництвом – стала раціональним технологічним переворотом у розвитку продуктивних сил суспільства, що призвів до глибинних змін у виробничих відносинах, у самому способі життя людей і супроводжується розширенням обміну діяльністю між ними.

«Глобальні проблеми» (від лат. «глобус», земля, земна куля) – найбільш важливі і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому.

 


Просмотров 355

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!