Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Зміст національного виховання



Головною метою національного виховання на сучасному етапі – передання молодому поколінню соціального досвіду, багатства, духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина України, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Концепція національного вихованнявизначає психолого-педагогічний аспект готовності педагога до здійснення виховної діяльності.

Принципи національного виховання — це керівні положення, які відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до зміс­ту, організації і методів виховного процесу. Основними принципами виховання є: Цілеспрямованість; зв'язок з життям; єдність свідомості і поведінки; виховання в праці; комплексний підхід; виховання особистості в колективі; поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів; повага до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього; індивідуальний підхід; наступність; єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості; народності; природовідповідності; культуровідповідності; гуманізації; демократизації; етнізації.

Самовиховання. Самовиховання свідома діяльність людини, спрямована на вироблен­ня у себе позитивних рис і подолання негативних. Етапи педагогічного керівництва самовихованнямучнів: а) підготовчий етап (переконання учнів у необхідності зайнятись самовихованням і в можливостях досягти бажаних результатів); б) допомога в складанні програми самовиховання і її реалізації; в) організація контролю за ходом самовиховання, який згодом переходить у самоконтроль. Прийоми самовиховання: самопереконання, самонавіювання само підбадьорювання, само заохочення, самоосуду і само покарання, самопримусу, само переключення.

Перевиховання. Перевихованняце виховний процес, спрямований на подолання не­гативних якостей особистості учня, які сформувалися під впливом не­сприятливих умов виховання. Об'єкти процесу перевиховання: важковиховувані діти,які байдуже став­ляться до навчання, періодично порушують правила поведінки, дисципліну; їм притаманні грубість, нечесність; педагогічне занедбані підлітки,які негативно ставляться до навчання й суспільне корисної діяльності; вони систематично порушують дисципліну й норми моралі; підлітки-правопорушники,які перебувають на обліку в службі у справах неповнолітніх або направляються до спеціальних навчальних закладів для їх виправлення у спе­ціальних умовах; неповнолітні злочинці— педагогічне занедбані підлітки та юнаки, які скоїли кримінальні злочини й за рішенням суду направлені до виховних колон їй на виправлення. Причини появи цих категорій неповнолітніх криються в недоліках та помилках сімейного виховання, в недоліках навчально-виховної роботи школи, негативному впливі на виховний процес вулиці, засобів масової інформації, кіно, детективної літератури та ін. Функції перевиховання: відновна, компенсуюча, стимулююча і виправна. Етапи перевиховання. На першому,підготовчому етапі детально вивчаються й аналізуються позитивні й негативні якості педагогічне занедбаного учня, умови, що сприяли їх появі та формуванню, визначаються шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання і зміст процесу перевиховання. На другому,початковому етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем. На третьому,переломному етапі триває реалізація програми переви­ховання, але вже в умовах, коли підліток прийняв її, добровільно виконує свої обов'язки, виявляючи самостійність і активність. На останньому,заключному етапі перевиховання створюються умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання.



Вихованість школярів— показник ефективності і якості навчального процесу.

Рівні вихованості.Дуже низький рівеньхарактеризується негативним досвідом поведінки, яка з труднощами виправляється під педагогічним впливом, самоорганізація і саморегуляція не розвинуті. Низький рівеньхарактеризується слабким проявом позитивного, ще не­стійкого досвіду поведінки, спостерігаються зриви, поведінка регулюється в основному вимогами старших і іншими зовнішніми стимулами, саморе­гуляція і самоорганізація інтуїтивні. Для середнього рівнявластива стійка позитивна поведінка, наявність регуляції і саморегуляції, організації і самоорганізації, хоч активна позиція з відношення до діяльності і вчинків товаришів у класі ще не проявляється. Показником високого рівняє наявність стійкого і позитивного досвіду і поведінки, саморегуляції разом з прагненням до організації і регуляції діяльності поведінки інших людей, проявом активної позиції.



Основними показниками рівня вихованості школяра є: а) зовнішній вигляд, культура поведінки у школі і за її межами; б) громадська активність; в) самостійність у всіх видах діяльності; г) сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості; ґ) ставлення до навчання, інтерес до знань і усвідомлення їх ролі в своєму розвитку; д) залучення до національної та світової культури, мистецтва, літератури; е) фізичне здоров'я, потяг до занять фізичною культурою і спортом; є) працелюбність, орієнтованість на майбутню професію.

Шляхи підвищення ефективності процесу виховання:Подолання формалізмуу виховній роботі (дроблення виховного процесу, гонитва за кількістю виховних впливів, відсталість форм виховного впливу, зовні показний характер виховної роботи). Вдосконалення процесу виховання шляхом : створення в школі морально-психологічної атмосфери поваги до знань; підбору раціонального змісту виховання; своєчасного проведення виховних заходів; використання різноманітних форм і методів виховного впливу, які імпонують віку учнів; підвищення емоційної насиченості виховних заходів; подо­лання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів.

Загальні методи виховання

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихо­вателів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки. Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необ­хідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації. Засоби виховання — це здобутки матеріальної і духовної культури, форми і види виховної роботи.

Методи формування свідомості особистості й переконань.До них нале­жать: а) словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція, дис­пут); б) метод прикладу. Роз'яснення. За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі роз'яснення підсилюють показом, наочним де­монструванням. Бесіда (фронтальна або індивідуальна) — поширений метод виховання. Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен: обґрунтувати тему як життє­во важливу, а не надуману, формулювати запитання та­ким чином, щоб вони спонукали до розмови, спрямовува­ти розмову в конструктивне русло. Учнів слід залучати до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя і формувати у них на цій основі ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків. Підсумовуючи бесіду, учитель обґрунтовує раціональне вирішення обговорюваної проблеми, накреслює конкрет­ну програму дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми. Ефективність фронтальної бесіди зростає, коли у розгля­дуваних фактах, процесах учні відкривають невідомі для се­бе сторони. Під час такої бесіди вони можуть обстоювати свої помилкові погляди і переконання. Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спокій­ній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спону­кав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й переживати його. З цією метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомог­ти йому. Лекціявідкриває для учня можливості живого спілку­вання з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними питан­нями, проблемами, готовою відповісти на запитання, що можуть його цікавити. Успіх лекції передусім залежить від особистих якостей лектора, який повинен мати належ­ну теоретичну підготовку, добре знати матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів. Лекції читають головним чином у старших класах, зрідка — в середніх. Готуючись до них, важливо продума­ти побудову, переконливість доказів і аргументів, власну оцінку подій, фактів, явищ, прийоми зосередження ува­ги учнів. Лекція може мати епізодичний характер,нале­жати до певного тематичного циклу або кінолекторію. Епі­зодична лекція дає уявлення про одне питання чи пробле­му і повинна бути позначена науковістю, повнотою, точ­ністю викладу, доступністю термінології, насиченістю новою інформацією, емоційністю тощо. Читаючи лекцію, важливо вміти переходити до неви­мушеної розмови з аудиторією, враховуючи її вікові особ­ливості, рівень загальної культури, обізнаність з пробле­мою, про яку йдеться в лекції. Це створює атмосферу спів­праці, посилює вплив на думки, почуття, поведінку учнів. гострих тем. Цикл лекцій — низка лекцій, присвячених одній про­блемі. Його обсяг залежить від характеру проблеми, скла­ду слухачів, конкретних умов і можливостей. Важливим є наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення най­істотніших і найактуальніших для учнів моментів. Диспут— ефективний у вихованні передусім старшо­класників. Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін думками, колектив­не обговорення питань, що хвилюють учнів. Під час диспуту учні обстоюють власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів, розкрива­ються їх ерудиція, культура, темперамент, розвивається логічне мислення, вміння аналізувати, узагальнювати, ро­бити висновки. Тематику диспутів підбирають з таким розрахунком, щоб спонукати учнів до роздумів про мету життя, справжнє щастя, обов'язок людини перед суспільством. Можна обговорювати факти з життя класу, школи, літературний твір, газетну чи журнальну статтю. Обираю­чи тему диспуту, необхідно з'ясувати, наскільки учні обіз­нані з нею, їхні погляди і переконання з проблеми, що дискутується. Для цього слід дотримуватися таких пра­вил: вільний обмін думками; в суперечці всі рівні; голов­не — факти, логіка, доказовість; некоректні жарти забороняються; гостре влучне слово схвалюється; говори, що думаєш, думай, що говориш. Приклад використовують передусім як самостійний ме­тод виховання і як прийом при застосуванні інших методів. Як метод виховання приклад дає конкретні зразки на­слідування і, отже, активно впливає на свідомість та по­ведінку школяра. Прикладом для виховання можуть бу­ти педагоги, батьки, рідні й близькі люди, однокласники; історичні національні герої; літературні персонажі, діячі науки і культури; відомі політики, підприємці. Виховні функції прикладу різні: він може слугувати педагогу для конкретизації певного теоретичного поло­ження; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; він є переконливим аргументом; при­клад може спонукати до певного типу поведінки. Особли­вість виховного впливу прикладу в тому, що він діє сво­єю наочністю і конкретністю. І що ближчий і зрозуміліший учневі приклад, то більша його виховна сила. На негативні приклади у виховній роботі спираються, зокрема, тоді, коли йдеться про правове, антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ.

Прийоми виховання – розкриття наслідків дій; умовляння; приклад.

Методи організації діяльності і формування суспільної поведінки.Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправлення, привчання, доручення, створення вихову­ючих ситуацій.

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідо­мість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків. А. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Педагогічну вимогу висувають у прямій або опосеред­кованій формі. На початку роботи педагога з дитячим колективом, ко­ли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимо­гою діяльність невідома їм, найефективнішою є пряма ви­мога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає запере­чень. З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у вихованців негативного чи по­зитивного ставлення до організованої педагогом діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги. Роз­різняють три групи опосередкованих вимог. Перша пов'язана з виявом позитивного ставлення педагога до дій чи поведінки ви­хованця (прохання, довір'я, схвалення). Вимоги другої гру­пи не виявляють чіткого ставлення вихователя до діяльності дітей, але ґрунтуються на вже існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву пев­них його моральних якостей (осуд, недовіра і погроза). Громадська думка — за своєю сутністю цей метод є ко­лективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок учня, ко­лектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Громадська думка як метод виховання формується за­здалегідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Вправляння як метод полягає у поступовому створенні умов, в яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки. У школі учень щодня вправляється у виконанні розпо­рядку дня і вимог шкільного режиму, в навчальній і тру­довій діяльності. Привчанняяк метод виховання ґрунтується на вимо­зі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя та діяльності школяра. Його ви­ховна функція полягає в тому, що режим забезпечує по­стійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію люди­ни, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу.

Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. Дору­чення підбирають з таким розрахунком, щоб його вико­нання сприяло розвиткові необхідних вихованцеві якос­тей. Отримавши дору­чення, учень повинен усвідомити його важливість і зна­чення для колективу й для себе. Доручення має бути по­сильним для учня.. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому дове­сти справу до кінця. Створення виховуючих ситуацій — важливий чинник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необхідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових по­чуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які стають підґрунтям нових думок, мотивів поведінки і подолан­ня недоліків.

Методи стимулювання діяльності та поведінки.Третя група методів виконує функції регулювання, ко­ригування і стимулювання поведінки й діяльності вихован­ців. До неї належать гра,змагання (творче суперництво), заохочення і покарання.

Змагання (творче суперництво) ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу. Змагання, конкуренція, боротьба за існування, як і життя, — вічні, вони — пружина розвитку. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків. Во­но організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досяг­нення успіхів, навчає перемагати. Практикують такі форми змагання: конкурси, олімпіади, фестивалі й огляди художньої самодіяльності, виставки образотворчого мистецтва і технічної творчості, шкільні спартакіади, вікторини та ін. Педагогічне доцільно організоване змагання має відпо­відати таким вимогам: знання учнями його умов і регуляр­не підведення підсумків, залучення учнів до аналізу зма­гання і підведення підсумків; гласність змагання; наочне оформлення його процесу і результатів; матеріальне і мо­ральне стимулювання. Заохоченнясхвалення позитивних дій і вчинків з ме­тою спонукання вихованців до повторення. Його мета — спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. У школі застосовують такі види заохочення: похвала, подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи. Проте не будь-яке заохочення активізує процес вихо­вання учнів, воно має виховну силу тільки за певних умов. Передусім важливо своєчасно помітити позитивні зрушен­ня в особистості учня, в його ставленні до навчання, праці, людей. Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в май­бутньому. Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. До порушників правил поведінки, дисципліни, режи­му праці застосовують такі покарання, як зауваження, осуд, усне зауваження (директора, його заступників, учителя, класного керівника), зауваження із записом у щоденнику, зниження оцінки за поведінку, догана за нака­зом директора школи, Найбільше покарання — виключення порушника зі шко­ли. Застосовувати покарання слід обережно. Якщо учень усвідомив свою вину, покарання змушує його пережити почуття провини, збуд­жує докори сумління і прагнення змінити поведінку.

Ефективність методів заохочення і покарання підвищу­ється за таких умов: заохочення і покарання мусять бути справедливими; до заохоченнь і покараннь не слід вдаватися часто; заохочення і покарання повинні бути гуманними.

Методи контролю та аналізу ефективності виховання:педа­гогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно- корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки уч­нів.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!