Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Кирило-Мефодіївське товариство. Книга буття українського народу



Політичну мету Кирило-Мефодіївського товариства зрозуміли царські чиновники, ознайомившись з документами організації. Начальник III відділу імператорської канцелярії граф Орлов в одній із доповідних Миколі І писав: "Гулак і особи, які з ним переписуються, за способом мислення є вороже настроєними до нашого уряду, Малоросію і всі слов'янські племена вони хибно уявляють собі в пригнобленому і вкрай бідуючому становищі, виражають найпалкіше бажання спасти особливо Малоросію від такого становища".

Дуже занепокоїв царських сатрапів рукопис програмного документа Товариства "Закон Божий", або "Книга буття українського народу". Рукопис був вилучений при обшуку в Миколи Гулака. У доповіді вже згаданого графа цареві зазначалося: "Цей рукопис під назвою "Закон Божий" написаний рукою Гулака і містить в собі 109 параграфів найзлочиннішого змісту: в ньому текстами Священного Письма, перекручено пояснюваними, і прикладами з історії, так само хибно зрозумілими, доводиться, що царська влада суперечлива законам божеським і людській природі, що люди всі рівні і повинні управлятись лише старійшинами, що від монархічного правління походять одні бідування і страждання і що слов'янські племена зможуть бути у благополуччі тільки тоді, коли над ними не буде жодної встановленої людьми влади".

Граф Орлов майже точно передав зміст "Закону Божого" у питанні федеративного устрою Слов'янщини. "Товариство, — писав він у доповідній цареві, — повинне старатися з'єднати всі слов'янські племена, як то: південнорусів, північнорусів з білорусами, поляків, чехів із словенцями, лужичан, ілліро-сербів з хорутанами і болгарами... Кожне плем'я повинне зберігати свою самостійність, мати народне правління, закони і освіту, засновані на християнській вірі, додержуватись повної рівності між громадянами. Всі слов'янські племена мають управлятись спільним слов'янським Собором, що складатиметься з представників всіх слов'янських племен. Товариство буде прагнути викорінити рабство і всяке приниження нижчих класів, поширювати свої ідеї через літературу і виховання юнацтва".

Слідчі органи встановили склад Кирило-Мефодіївського товариства. Воно не було численним. До нього входили Микола Гулак, колезький секретар; Микола Савич, поміщик Полтавської губернії; Пантелеймон Куліш, службовець освіти; Василь Біло-зерський, учитель; Микола Костомаров, ад'юнкт Київського університету; Тарас Шевченко, художник; студенти Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, Юрій Андрузький, колишній професор Чижов.



Підтримували зв'язки з членами Товариства вчитель Чуйкевич з Кам'янця-Подільського, Боровиковський і Пильчиков з Полтави, київський чиновник Рігельман; студенти Судовщиков і Загурський та студент Петров, який став донощиком і продав Товариство.

Вважають, що автором "Закону Божого" був Микола Косто­маров. На допиті він сказав, що цей твір польською мовою дістав під час перебування на Волині; польська мова мала малоросійські домішки; коли ж твір переклав, то помітив, що він перегукувався з поемою Адама Міцкевича "Ріеідггутек" (Пілігрим); зізнався також, що під час заколоту 1831 р. його розповсюджували поляки серед українців з метою підбурювання проти влади. Далі М. Кос­томаров признався: "Тримаючи його для себе, я мав необережність давати його Гулаку, в чому вважаю себе винним".

Микола Гулак на допиті про знайдений у нього примірник "Закону Божого" відповідав: "Зошит з ліберальними думками, знайдений серед моїх паперів, написаний моєю рукою, але не мій твір".

Гадаємо, однак, що відмова Миколи Гулака від авторства "Книги буття..." не що інше, як прагнення зменшити свою вину перед судом, відвести від себе головне звинувачення. На це наштовхують також відповіді М. Костомарова на інших допитах. В одному із зізнань він переконував слідчих, що завжди "думав про з'єднання слов'ян, та інколи не відділяв цієї думки від другої святої, задушевної —- бажання слави і первенства законному отцю-государю і любимій вітчизні моїй руській. Монархічного правління я ніколи не заперечував в моєму житті". Чи були ці слова лише вивертанням від судового звинувачення, чи в цьому є доля правди? Напевне, і те, йінше мало місце. М. Костомарову 1847 р. виповнилося ЗО років. Його погляди, можливо, з деяких питань ще характеризувалися невизначеністю.



В додатковому зізнанні 17 квітня 1847 р. М. Костомаров взагалі заявив, що рукопис "Закону Божого" йому не відомий, він не пам'ятав, звідки його одержав, "і навіть пригадується, що від самого Гулака, тільки не ясно, бо потім він захопив список, переписаний мною", а раніше, мовляв, "я сказал нелепость".

М. Гулак же на одному з допитів зізнався у своєму авторстві. "В кінці 1845 р. я створив і написав знайдені у мене папери: а) Статут Товариства Кирила і Мефодія; б) бумагу, що названа у пунктах допиту "Закон Божий". Цю версію підтверджує факт дуже суворого покарання М.Гулака — ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці, де він просидів понад три роки, а потім під наглядом поліції відбував близько десяти років заслання в Пермській губернії.

Однак не можна категорично відкидати й авторства М. Кос­томарова. Такі ознаки "Закону Божого", як містично-релігійний погляд на історію у поєднанні з професіональним баченням історичного процесу, співвідносний з костомаровськими авторсь­кими рисами. Дуже підкреслений український патріотизм твору заперечує можливість його появи в польському таборі.

Сто дев'ять параграфів "Книги..." — це розповідь про історію України, про те, як вона попала в московську неволю, за яке майбутнє слід боротися. Особливо ідеалізується козацтво. "І день со дня більше росло і умножалось козачество, і незабаром були б усі на Вкраїні козаками, себто вільні і рівні, не мали над собою царя і пана, тільки Бога єдиного". Так само ідеалізовано народний побут України: "І всякий чужестранець, заїхавши туда, диву­вався, що ні в одній стороні на світі не було такого братства, такої віри, нігде муж не любив так щиро своєї жони, а діти родителей". Високо оцінені братства при церквах в Києві, Луцьку, Львові. Зроблено оцінку війни 1648-1657 рр. і рішення Переяслав­ської Ради. "Україна пристала до Московщини..., щоб жити укупі, зарівно, як колись буде віки між слов'янськими людьми".

Однак у 89 параграфі зазначалося: "Але скоро побачила Україна, що попалась в неволю, вона по своїй простоті ще не знала, що то єсть цар, а цар московський, значе усерівно, що ідол і мучитель". Далі історичний сюжет продовжувався так:

§ 90. "І одбилась Україна від Московщини, і не знала бідна, куди їй схилити голову".

§ 91. "...хотіла вона, щоб всі три жили вкупі, в союзі, теж, щоб були три Річі Посполиті..."

§ 92. "Але сього не второпали ні ляхи, ні москалі... і сказали між собою: не буде вона ні тобі, ні мені, роздерли її пополам: по ліву сторону Дніпра москалеві, по праву — ляхові".

Далі розповідається, як боролась Україна за свободу 50 літ, але "вибилась із сил", і запанували на правому березі поляки, а на лівому "цар Петро положив сотні тисяч козаків в канавах і на костях їх збудував собі столицю".

§ 96. "А цариця Катерина — німка, курва всесвітня, безбож­ниця явна — доконала козацтво; бо одобравши тих, котрі були в Україні старшими, понадавала їм вольних братів, і поставали одні панами, а другі — невольниками".

§ 97. "...I так пропала Україна, але так здається".

§ 98. "Вона не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, та чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справжній українець не любив ні царя, ні пана, признають одного Бога".

§ 100. "Лежить у могилі Україна, та не мертва, бо уже при­ходить голос і пробудить".

Перший раз Україна пробудилась під час повстання 3 травня в Польщі, коли поляки, нарешті, зрозуміли, що всі повинні бути рівними; другий — у Петербурзі "14 декабря 1825 року, коли умислили самі пани одріктись свого панства і царя".

"Книга буття..." завершується оптимістично: § 108. "І в третій раз вона скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов'янщину, і почують крик її".

§ 109. "І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім. І тоді звершиться та й писаніє: "камень его же не брегоша зиждущії, то, бысть во главу угла".

Ми навмисне вдалися до поширеного цитування, бо саме воно дає змогу відчути дух документа. Для епохи 1846-1847 рр., коли, здавалось, Микола Палкін після придушення повстання декабристів загнуздав усі краї імперії, кирило-мефодіївці голосно заявили, що Україна не вмерла і зовсім не змирилася зі своїм становищем московського раба, вона не втратила віри у своє визволення і національну свободу.

Для свого часу кирило-мефодіївці піднялися до розуміння вищих критеріїв демократії: рівності народів; рівності всіх людей, соціальної справедливості. Вони закликали до досягнення такого стану суспільства, в якому б "усі... були рівні і вільні, і незалежні б ні від царя, ні пана, а знали б одного Бога".

Без перебільшення скажемо, що програма національного і соціального визволення українського народу, висунута Това­риством, була максимальною для свого часу і такою залишалася у своїй основі для всього українського національно-визвольного руху на всі наступні 150 років.

"Книга буття..." тезисно започаткувала в українській історіо­графії низку концепцій, які більшою чи меншою мірою обґрун­товували в майбутні часи:

— концепцію безкласовості українського народу (царі не наші, пани не наші!), що критикувалися радянською історіографією як концепція безбуржуазності;

— ідею слов'янської єдності, якою спекулювали і досі спекулюють російські "об'єдинителі";

— оцінку вини російського царя, котрий зламав переяславські угоди і відступив від них;

— пояснення причини занепаду Польської Речі Посполитої тим, що остання не розуміла потреб України і дбала лише про своїх панів.

Зазначимо, що в середовищі кирило-мефодіївців було створе­но чимало інших політичних документів. Так, концептуальне значення мала відозва "Брати українці!", нібито написана М. Кос­томаровим і вилучена у М. Гулака.

За програмними цілями відозва повторювала "Книгу буття..." Вона так само висувала ідею створення слов'янського союзу, в якому би кожен народ створив свою Річ Посполиту. Такими народами відозва називала українців, москалів, поляків, чехів, словаків, хурутанів, ілліро-сербів і болгарів.

У союзі мав би функціонувати, крім власних, ще й спільний сейм "для порішення діл всього союза слов'янського", крім своїх правителів, "вибраних на года", також правитель над цілим союзом, "вибраний на года", щоб у всіх річпосполитих були посполита рівність і свобода, а станів "не було овсі"; щоб приймали депутатами й урядниками "не по роду, не по достатку, а по розуму і по просвіщеності народним вибором; щоб віра Христова стала основою закону".

Велике значення мав той факт, що своїми документами кирило-мефодіївці рішуче утверджували нову національну народоназву українці. В період, коли царизм почав викидати з політичного вжитку самі слова "Україна", "український" (наприк­лад, 1835 р. Слобідсько-Українську губернію було перейменовано на Харківську), задекларування етноніма українці мало важливе значення для утвердження самобутності народу. Цим етнонімом кирило-мефодіївці наголошували на самобутності, окремішності українців як нації. До речі, з цим і досі не можуть змиритися імперсько-шовіністичні сили Росії. І далі на Манежній і Красній площах Москви лунають гасла: "Белая, Малая, Великая Русь єдиная!", безсумнівно, при зверхності великоросів, з державною мовою великоруською, з культурою Державіна-Бєлінського-Солженіцина тощо. Кирило-мефодіївці кинули цьому виклик, і кинули його з позицій демократизму, свободи, рівності та бра­терства народів.

Публіцистичним пафосом, вболіванням за справи нації пронизане листування кирило-мефодіївців. Лист П. Куліша до М. Костомарова 27 червня 1846 р., наприклад, пройнятий хвилю­ванням за долю української мови: "Ви говорите, що можна писати на цій мові лише мужицькі повісті. Але ж у Вас перед очима Шевченко, який виражає на цій мові і псалм Давида, і почуття, гідні вуст найвищого суспільства... Чому Ви говорите, що в нас, україноманів, ідеали в голові — мужики, свинари, чумаки і т.п. раби? Я в цих словах не пізнаю Вас. Це лайка (брань) і більш нічого".

В іншому листі 2 травня 1846 р. Куліш у розпачі писав до Костомарова: "Чому Ви говорите, що Ви не українець? Що лише із-за гуманістичної ідеї вертитесь між нами? Ми даємо Вам право громадянства. До того ж, матуся Ваша українка. Я не можу Вас так любить, як люблю, коли вважаю українцем. Чи ж можна так викидати так дорогоцінне для нас ім'я?"

В 1990 р. вийшло три томи документів під заголовком "Кирило-Мефодіївське товариство". їх підготували троє упорядників: київські архівісти І. Глизь, М. Бутич та О. Франко, яка в даний час є професором кафедри етнології ЛНУ ім. І. Франка. Видано документи великої наукової та державно-національної ваги. Для народу України став відкритим подвиг її синів, що тоді вже підняли голос в ім'я національного і соціального визволення Вітчизни. І коли до недавнього часу радянська історіографія лише принагідно згадувала кирило-мефодіївців в одному ряду з російськими слов'янофілами чи петрашевцями, то видані документи відображають діяльність Кирило-Мефодіївського товариства в повному, величному і благородному світлі, що за значенням не поступається російському декабризму, а за цілями, демократизмом і благородством ідей набагато його випереджує.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!