Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Визначні літературно-публіцистичні твори



Історія як наука ґрунтує свої положення та висновки, виходячи з дослідження й аналізу об'єктивних і достовірних джерел, які на фактологічній основі відображають різні сторони об'єктивної історичної дійсності. Літературні та публіцистичні твори майже завжди народжувались з метою захисту якоїсь певної (суб'єк­тивної) ідеї, обґрунтування правоти дій окремих людей, вождів, церковних ієрархів, воєначальників, тому вони часто нехтували "істинами" другої сторони, показуючи дійсність у викривленому баченні. Літературні твори як історичні джерела, безумовно, є повноцінними для вивчення самого літературного процесу тієї чи іншої епохи. Щодо їх значення для вивчення політичної, соціально-економічної історії, культурного життя, то воно обме­жене. До недоліків літературних творів і публіцистики належить також те, що їх автори не були дуже уважними до точності імен, дат, масштабів подій. Органічною властивістю літературних творів було і залишається право письменника на художній вимисел.

І все-таки історик змушений звертатися до літературних джерел, особливо у випадках, коли літературні чи публіцистичні твори з великою художньою силою і майстерністю відображали соціальні та духовні протиріччя свого часу, ідеї, що захоплювали передових діячів або велику кількість людей; коли з періоду, що вивчається, дуже незначні інші писемні джерела законодат-ного, діловодного чи класично-наративного характеру; коли сюжет та ідею таких творів становлять важливі доленосні реальні історичні події в житті народів і держав. Повторюємо, що літературний процес сам по собі становить частку історичного процесу взагалі. З цього огляду історик повинен знати літературні твори минулого.

Одним з найраніших літературних творів є "Повчання" Володимира Мономаха. Як вважають, воно написане 1117 p., але в Лаврентіївському списку "Повісті минулих літ" вміщене під 1096 р. Переписувач, очевидно, цим стверджував, що в переддень Любецького з'їзду князів 1097 р. Володимир Мономах мав уже чітку світоглядну концепцію з питань державотворення, ролі великого князя, духовного начала в житті людей, націо­нальної та християнської традиції, виховання дітей, воїнів і слуг.

Вставка в Лаврентіївському списку — єдиний щасливий випадок, який зберіг цінну пам'ятку для наступних поколінь.

З жанрового погляду "Повчання" або його частини можуть бути віднесені до творів публіцистичних ("Послання до князя Олега Чернігівського"), педагогічних ("Повчання дітям"), мему­арних ("Спогади"), хоч усі частини позначені публіцистичним пафосом захисту справедливості і моральних устоїв, обґрунту­вання великої державної відповідальності князя й інших держав­них мужів.



Володимир Мономах, або ж Володимир-Василій Всеволодович Мономах, онук Ярослава Мудрого і син Всеволода Ярославовича, онук по матері візантійського імператора Костянтина IX Моно­маха, прожив довге і насичене важливими подіями життя. Народився 1053 р., помер 1125 р. Як він сам писав, уже в 14-15 років був він князем ростовським, потім смоленським, потім володимир-волинським, згодом переяславським, а з 1113 р. — великим князем київським. "Спершу я до Ростова пішов, — писав він у "Спогадах", — послав мене отець. Далі (1069) і знову удруге до Смоленська (1073)... А із Смоленська пішов я до Володимира...". То був час, коли князівські сини отримували княжіння не як вотчину, а як землю для державного управління нею. Молодого ще Володимира Всеволодовича переводили з місця на місце (хоч не просто зрозуміти зі "Спогадів", хто ж переводив). Столиці князівств, куди направлявся Володимир Мономах, були у під­порядкуванні не тільки Всеволода Ярославовича.

"Спогади" як частина "Повчання" містять багато даних про міжусобні війни, що велися між князями. З позицій людини, котра усвідомила шкоду міжусобиць, князь лаконічно оповідає про спалення, спустошення, вбивства, численні війни з полов­цями. "А всіх походів зробив я вісімдесят, і три великих, а решти не пам'ятаю менших". Ця частина "Спогаду" — важливе джерело до політичної історії України XI—початку XII ст.



Картина культури і моралі князівського двору відображена в основній частині твору — "Повчанні дітям". За зовнішньою паволокою ревнивого ставлення до християнської релігії, віри в Бога і прагнення передати ту віру дітям простежуються перевірені досвідом, схвалені громадською думкою принципи моралі. "Бо так і Василій учив, зібравши при цім юнаків: (треба мати) душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово Господнє".

Але потім ідуть суто житейські настанови: "при їді і питті без галасу великого бути, при старих — мовчати; премудрих — слухати; старшим — покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятись, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; вдасть же нізащо мати, як (і) од всіх часів. Якщо хто (з) вас може іншим помогти — од Бога нагороди нехай той сподівається і вічними благами він пораює".

Від настанов, адресованих головно дітям, В. Мономах пере-ходитовчання служилих людей: "А куди виходите в путь (за даниною) по своїх землях, — не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм (людям), ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то, клясти вас начнуть. А куди підете, і де станете — напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас (не) прийде, — чи простий чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони, бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях, — або добром, або лихим.

Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому, що всі ми смертні єсьмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте. Жону свою любіте, але не дайте їм (жінкам) над собою власті...

А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте, — то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, — а за се почесть єсть від інших країв. Лінощі ж — усьому (лихому) мати.

...Хай не застане вас сонце на постелі — так бо отець мій діяв блаженний і всі добрії люди достойні". При цьому радить спати в полуднє. Серед інших справ після полудня можна і "лягти спати. Спання в полуднє назначене єсть Богом: о ту пору бо почиває і звір, і птиці, і люди" (цитування "Повчання" зроблене за текстом, опублікованим у журналі: Пам'ятники України. — 1986. — № 3. — С. 27-37).

За жанром "Повчання" В. Мономаха твір передусім публіци­стичний.

Другою унікальною пам'яткою давньоруської доби жанру епічної поезії є "Слово о полку Ігоревім" (далі — "Слово"). Тема і сюжет твору — невдалий похід на половців 1185 р. чернігово-сіверських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Дату написання твору встановлюють за його змістом. У поемі галицький князь Ярослав Осьмомисл і суздаль­ський Володимир Глібович змальовані як живі, хоча вони померли 1187 р. Похід відбувся ж, за Київським літописом, 1185 р. Отже, твір міг бути написаний у проміжку від 1185 р. до 1187 р. Однак існує думка про те, що "Слово" в редакції, в якій воно було знайдене наприкінці XVIII ст., перероблене в 1196-1198 pp.

Єдиний рукописний збірник зі "Словом", на думку дослідників, відносився до XVI-XVII ст. Він загинув під час московської пожежі 1812 р. Залишились кілька переписаних варіантів від згорілого "Слова" та надруковане на основі збірника XVI ст. першовидання 1800 р.

Відкриття і першопублікація "Слова" зразу ж викликали гостру дискусію. Наприкінці XVIII ст. ще не існувало навіть поняття про художню літературу давньоруського часу, і це також стало однією з причин, чому науковий світ сприйняв "Слово" насторожено. З'явились навіть аналогії "Слова" з твором Кельта Оссіана, вояка і барда III ст., котрий оспівав подвиги свого батька Фінгала Мак-Кумхайла і його воїнів. Згаданий твір Оссіана, як доказав у 1765 р. Макферсон, видавши працю "Твір Оссіана, сина Фінгала", виявився пізньою підробкою на основі невиразної переказної традиції. Тому коли наприкінці 80-на початку 90-х років XVIII ст. стало відомо про відкриття в Росії "Слова о полку Ігоревім", вчений світ уже знав про кельтську "Оссіану" і психологічно був "заражений" скептицизмом. Тим паче, що відкривач "Слова" Олексій Іванович Мусін-Пушкін (1744-1817 pp.) своїми непослідовними та суперечливими висловлюваннями про джерело, від якого йому надійшов збірник зі "Словом", ніби провокував сумніви: то він дістав "Слово" від книготорговця Сопікова, то від купця Глазунова з якогось монастиря, то від архімандрита Ярославського Спасо-Преображенського монастиря Іоіля (Івана Биківського).

Закарпатський дослідник процесу відкриття і дослідження "Слова" Сергій Федака пояснює таку позицію Мусіна-Пушкіна тим, що той мав "самолюбство, честолюбство публікатора" і тому просто не хотів видавати того факту, що не він був відкривачем збірника зі "Словом". Насправді ж відкрив збірник митрополит Новгородський і Петербурзький Гавриїл, який передав його Катерині II. Остання ознайомила із "Словом" відомого історика, дослідника Київської Русі Івана Микитовича Болтіна (1735-1792 pp.), котрий переклав і прокоментував "Слово", але не встиг його опублікувати через смерть. Один із списків Болтіна зберігся в паперах Катерини II і дістав в науці назву Єкатерининського (скорочено "Є"). Інший болтінський варіант потрапив до О. Мусіна-Пушкіна, який з 1791 до 1794 р. був обер-прокурором Синоду, а з 1794 р. очолив Академію мистецтв. Він 1800 р. видав свою редакцію "Слова", що відображала мову українського книжника ХУІ-ХУП ст., орієнтованого на російську мову. Видання 1800 р. у науці дістало назву Першовидання (скорочено "П"). Поряд із згаданими редакціями "Є", "П" за­лишився ще Щукінський список (скорочено "Щ"), який, можливо, дістався художнику С.Щукіну від О. Мусіна-Пушкіна.

Простеживши витоки і долі різних списків "Слова", що з'явилися з огляду на різні підходи до перекладу чи редакції із загиблого у 1812 р. збірника, Сергій Федака зробив припущення, що першовідкривачем був-таки митрополит Гавриїл. Це Мусін-Пушкін знав, бо на двох першовиданнях ("П") залишив дарчий напис митрополитові Гавриїлу. Митрополит Гавриїл знайшов збірник у бібліотеці, привезений після 1716 р. до Новгорода Феофаном Прокоповичем, де він став митрополитом. Бібліотека ж Ф. Прокоповича опинилася в бібліотеці Новгородської св. Софії.

В українському і російському словознавстві в ХІХ-ХХ ст. 0£ь Уже понад два століття спалахували гострі дискусії, пред­метом яких насамперед було питання про автентичність "Слова о полку Ігоревім": чи воно є витвором XII ст., чи "геніальною під­робкою" кінця XVIII ст. В Україні "Слово" вивчали понад ЗО укра­їнських дослідників: М. Максимович, І. Вагилевич, О. Огоновський,

0. Партицький, А. Петрушевич, В. Коцовський, Р. Заклинський,

1. Франко, І. Свєнціцький та ін. За радянського часу в Україні "Слово" досліджували М. Рильський, В. Ржига, С. Шевченко, Д. Зегул, В. Перетц, від 70-х років — В. Шевчук, С. Пушик.

До 750-річчя "Слова" воно було офіційно "канонізоване" як літературний твір давньоруського часу (в Україні — М. Гудзій, О. Білецький, П. Попов, у Росії — Б. Греков, І. Новіков).

Десятки дослідників "Слова" працювали в Росії, серед них в останні десятиріччя — Ліхачов, Трубачов, Андріанова-Перетц, Дмитрієв, Прийма, Творогов, а також письменники Асєєв, Сулейменов, Осетров, Чивіліхін.

З джерелознавчого погляду, для вивчення фактологічної сторони походу Ігоря Святославича "Слово" особливого значення не має. Але цей похід, незважаючи на його незначне військово-політичне значення для Русі кінця XII ст., знайшов, на диво, повне висвітлення в Київському літопису. Цей факт незаперечно засвідчує, що існувала якась спеціальна причина, чому літописець так детально описав похід. Напевно, у ньому брала участь людина, яка потурбувалась про його висвітлення. Допускають, що це був Володимир, брат Яролавни-Єфросинії, син Ярослава Осмо-мисла. Інші "так само допускають, що то був воєвода Черні­гівських оповідей Ольстин Олексич. Інша справа, що поема, загалом високохудожня, з основою, створеною наприкінці XII ст., дійшла до XVIII ст. не в редакції XII ст., а пройшла через руки щонайменше кількох переписувачів.

Тобто, сучасна наука не має у своєму розпорядженні оригі­нальної пам'ятки у варіанті XII ст. І завдання словознавців полягає в тому, щоб у давніх ретушованих списках виявити те, що не піддалося руйнуванню, зберегло художні риси, образи, традиції, дух XII ст.

Трохи пізніше від написання "Слова" на північноруському ґрунті було створено пам'ятку "Слово о погибелі Руської землі". Воно було виявлено в одному рукописному псковському збірнику з XV ст. Російський академік Михайло Тихоміров датував написання поеми не раніше 1223 р., битви на Калці, і не пізніше 1237 р., року смерті Юрія, князя Володимирського. Аналогічно, як у "Слові о полку Ігоревім", у "Слові о погибелі Руської землі" чітко простежується державницький патріотизм, носієм якого у ХІІ-ХШ ст. були насамперед князівська еліта Рюриковичів і Православна церква. Автор згадує про давню могутність Русі, коли "угры твердяху каменые горы железными вороты, аби на них великий Володимир тамо не вьехал, а немцы радовахуся, далече будуче за синим морем".

Допускають, що "Слово о погибелі Руської землі" певною мірою відносилось до особи Олександра Невського, хоч у загальному, за списком XV ст., сюжет цього зв'язку не зберіг. Проте у пізнішому списку з XVII ст. прямо зазначалося: "Слово о погибелі Руської землі" то "Повесть о князе велице о Александре Ярославиче".

Певне перегукування патріотичних і художніх мотивів між "Словом о полку Ігоревім" і "Словом о погибелі Руської землі", які розділяв відтинок часу в 40-55 років, культурні традиції, що вироблялися в межах Київської Русі в Х-ХП ст., у XIII ст. ще не були втрачені й давали про себе знати в літературній творчості.

Це засвідчують окремі літературні пам'ятки також з XV ст, з-поміж яких особливо цікавим є український переклад "Сказанія про Мамаєве побоїще".

Повість "Сказание о Мамаевом побоище", ймовірно, в стінах Троїце-Сергієвого монастиря, була написана на початку XV ст., між 1406-1434 рр. Потім її багато разів переписували. До нашого часу дійшло близько 100 списків з ХУІ-ХУП ст. Перший список був виконаний церковнослов'янською мовою. Ось один із фрагментів повісті: "Иже єсть воєвода некто прийде с литовскими князи именем Димитрей Боброк, родом земли волынския еже нарочыт бысть полководец всеми урядища полцы и ставиша по достоянию елико где кому подобает стояти / / Князь же великий Димитрей поим брата своего князя Володимера и литовские и вси рустии князи и воеводы и выехоша на високо место и виде образ Христов иже сут воображен во христианских знаменних аки некия светилницы светяшесь, яко облацы и тихо трепещут, хотят промолвити..." (передано в сучасній російській транскрипції). Повість у багатьох моментах детально описує історичні події, виряджання Мамая проти Русі, підготовку походу Дмитрія Донського, імена воєвод. Подано опис Москви, Кремля, Троїце-Сергієвого монастиря, доріг.

Цікаво, що крім багатьох пізніших російських переробок залишилися й українські. Один із перекладів опублікований у томі "Українська література ХІУ-ХУІ ст." (К, 1988. С. 378-395). Перший розділ перекладу "Повість о царях татарських, як довго над Руссю панували, і о пришествії Мамаевом в Руськую землю на Великого князя Дмитрія" цілком самостійний, тобто написаний оригінально. В ньому розповідається про завоювання Русі татарами після 1237 р. Від того часу "през літ полтораста, князі рускиї татаром голдовали, і царі татарскиї, єдин по другом наступаючи, своїх баскаков, альбо отаманов, то єсть старост, над Руссю постановляли. Коториї сидячи в Русі, дань од Русі вибирали, суди судили і, як хотіли, розказовали. Од царей теж татарських і князі руськиї ставляни бували". Так, зазначається, було до 1381 р. (6889 р.), поки руськиї князі не розбили Мамая на Куликовому полі. Розповідається про царевбивства в Золотій Орді, як вбивав брат брата, син батька, починаючи від Батия і аж до Мамая, темника спочатку, який 6869 р. (1361 р.) вбив сина царя Хадира, що після замордованя свого батька (Хадира) "ледве седмь дній вибуши, от царя темника Мамая був вигнаний і забитий року 6869 (1361)".

Саме в цьому, зовсім не перекладному, а самостійному розділі простежується дуже близька до сучасної українська мова: "Той безбожний цар Мамай, розпитавши у своїх совітників о Батиї, як землю Руськую повоевав, князей позабивав, городи попустошив і под свою владу подбив, сам той Мамай еще барзо научен от диявола, умислив пойти на Русьскую землю, мовячи: "їж я всю землю Русьскую барзей, ніж Батий, спустошу, тільки які ліпшиї і милішиї городи собі оставлю, в которих буду з своїми татарами жити".

В українському списку викинуті більшість молитов, але загальний сюжет залишений. Список виконаний у ХУ-ХУІ ст. Цінність становить не лише мова, дуже близька до народної, тут простежується ідея українського патріотизму, образно передана роль у битві Дмитрія Боброка, "родом з землі волинської", який "барзо нарядне своїх ушковав і порядне". У ході ж самої битви, "в осьмую теди годину дунув вітер полудневий ззаду їх, тогди Волинець великим голосом крикнув: "Княже Володимире, прийшов час!" і рекл: "Братія милая, дерзайте, сила Божия помагаєт нам". Богатири зась руськиї вийшли з дуброви і кинулися на татар, як ясниї соколи на журавлів. Татаре, обачивши знагла много полков руських, зтривожилися, крикнувши же: "Русь мудра, молодших вперед нас виправили, а се самі богатирі рицари засядськиї йдуть".

Отже, "Книга о побоїщі Мамая, царя татарського от князя Володимерського і Московського Дмитрія" може у багатьох відношеннях розглядатися як оригінальний твір українського письменства XV ст. Переклад засвідчує високий рівень літе­ратурної творчості в Україні, широку наукову ерудицію її автора, розуміння ролі солідарності з дружніми князівствами у боротьбі проти спільного татарського ворога.

В Україні XV—XVI ст. були відомі в перекладах популярні в Європі такі повісті, наприклад, "Історія о Аттілі, королі Угорсь-ком". їх значення як джерел полягає в тому, що вони відобра­жають тодішній рівень історичних, географічних, філософських, етнологічних та інших знань в Україні, є пам'ятками мови й освіти.

 

Агіографічна література

Твори агіографічної літератури за жанром — це розповіді про житія святих (ario — святий, графо — пишу). Цей жанр давав велику можливість для повчань, проповіді християнської моралі, формування бажаного стереотипу поглядів на церкву.

Поряд зі схваленими церквою житіями святих збереглося дуже багато списків оповідань на біблейські теми, які були плодом вільної творчості, що кожного разу відходила від догматів віри. У літературі такі твори дістали назву апокрифів (апокрифос — таємний, підробний). Апокрифи писалися про Адама й Єву; третього Адамового сина Ламеха; пророка Мойсея, царів Давида та Соломона, іноді взагалі про надуманих персонажів. У згаданому томі "Українська література XIV-XVI ст.", наприклад, вміщені апокрифи про Ламеха, бунт Люципера й ангелів, Соломона і Кітовраса, про "Хожденіє Богородиці по муках". Останній твір дуже цікавий з огляду світського сприйняття Бога, порядків на землі та небі, у пеклі, бачення Божого розуміння справедливості покарань за гріхи. Сюжет такий: Богородиця захотіла подивитися, як грішників карають у пеклі. Зі своїм проханням вона звернулася до архангела Михаїла: "Тогда Михаїл казав отворитися пеклу, а гди отворилося пекло, виділа пресвятая Богородиця множество мужей і жен, а они плачуть і кричать веліїм гласом". I так пресвятая Богородиця ходила від одних грішників, що мучилися в пеклі, до інших і все запитувала Михаїла: "Что сії душі согрішили?", а Михаїл все пояснював, хто мучиться за те, що не вірив у Бога, а хто за те, що нехрещений або за те, що отця і матір гнівив, інші ж за те, що обмовляли людей злими словами, до церкви не хотіли вставати, що лихву брали, церковне добро на свої пожитки обертали, "а то попаді, коториї по смерті мужей своїх блуд творять" та ін.

Важко сказати, чи "Хожденіє Богородиці по муках" було просто народним баченням правопорядку, створеного Богом, чи пародією на християнське вчення про пекло і рай. Однак під кожним оглядом твір наповнений багатою художньою фантазією й є цікавою літературною пам'яткою свого часу.

Згадані пам'ятки церква не схвалювала. В лоні монастирського затворництва писалися твори, що мали відображати офіційний православно-християнський погляд на віру в Бога, дотримання його заповідей, на скороминучість земних благ і цінності вічного блаженства в раю. Свої ідеї автори таких творів ілюстрували прикладами божих угодників, які відреклися від радостей мирського життя, влади та багатства і в ім'я Бога йшли на всілякі обмеження тілесних потягів і вигод, проводячи час у молитві, в духовних устремліннях до Бога. Описи життя угодників прикрашалися різними знаменнями, чудами, спокусами дияволів, перемогами над бісами тощо. Так з'явилася численна література, що дістала назву житій святих.

Для прикладу коротко переловімо "Житіє Николая Святоши". Николай був сином Давида Святославовича, князя чернігівського, внуком Святослава Ярославовича, князя київського і чернігів­ського. Мав братів Ізяслава та Володимира, з якими князював. Але під впливом великої віри в Бога покинув князювання і пішов (постригся) в Києво-Печерський монастир. Три роки відбував послушаніє в поварні, "своїми руками рубав дрова і носив їх на плечах з берега в монастир". Після цього Николай був при­ставлений охороняти монастирські ворота, де також пробув три роки. Нарешті перевели його для служіння при трапезах. Підтримував зв'язок зі своїм лікарем сиріянином (родом з Сирії) Петром, який хотів відмовити Николая від монашого життя, але з цього нічого не вийшло. Коли ж лікар захворів, Николай дуже молився за нього і молитвами своїми вилікував Петра.

Та якось Николай закликав до себе Петра і повідомив, що через три місяці він відійде з цього світу. Петро почав плакати і просити, щоб Николай вблагав Бога, аби замість нього помер Петро. Зайшли в печеру, де вже було приготовлене смертне ложе. Петро знову почав просити Николая, щоб йому лягти на те ложе, а не Николаю. І так сталося через три місяці. Николай після того ще прожив ЗО років у молитвах і угодництву Богові. Після його смерті князь Ізяслав, коли хворів, одягав вбрання покійного Николая Святоши і виздоровлював. Те саме робив Ізяслав, коли вирушав на війну. Його захищало вбрання Святоши. Одного разу Ізяслав согрішив і через це не посмів одягнути вбрання Святоши, коли йшов на війну. На війні він загинув.

Хоч житія писалися церковнослов'янською мовою, київське середовище позначилося на мові житій своїми українізмами, як, наприклад, у житії Николая: "дивлюся", "брате Петре!", "сірих і убогих", "не тужи, Петре!", "а мертвії", як гласить Ісаія, "дерзай, брате!" та ін.

Збірники житій святих дістали назву патерики (лат. pater — отець), тобто оповідань про святих отців. Збірники житій у коротких редакціях мали ще назву прологи, а збірники поширених редакцій називалися четьї-мінеї.

З циклу житій святих середньовічна Україна має дуже оригінальну пам'ятку "Києво-Печерський патерик", який склали ченці Печерського монастиря за доби його високого розквіту перед нападом Батия. Головними авторами патерика були Нестор-Літописець, чернець Полікарп, один із творців частини Київського літопису — зводу Полікарпа, єпископ Симон, який помер 1226 р. Нестору, зокрема, належить сказаніє, чому монастир прозвано Печерським, житія преподобного отця Феодосія та про інші його діяння. Нестор був автором житія святих Бориса і Гліба. Єпископу Володимирському та Суздальському Сімону належать "Слово про будову церкви Печерської", "Послання до Полікарпа", багато перекладів житій із грецької мови. Полікарп був автором оповідань про Спиридона Проскурника, Аліпія Іконника та ін.

Хоч автори "Києво-Печерського патерика" зосереджували увагу на богоугодних діяннях преподобних отців, у їхніх оповіданнях проступає немало деталей, що відображали світське життя: про взаємини між монастирем і князем, князівською владою; господарську діяльність монастиря, торгівлю; ставлення людей до монастирів, що не завжди було довірливим і прихильним; про народні вірування, впливи на них християнства та ін. Вміщено також сюжет про конфлікт між монастирським лікарем Агапієм і князівським лікарем вірменином; про спробу залучити до будування монастиря іноземних майстрів (греци і обези); про те, як брат Володимира Мономаха Ростислав втопив печерського "старця" Григорія за образливі слова на адресу військової дружини (1093) тощо. Житія витримані в дусі "гласу" Божого. Автори повчають, як боротися з бісами і як їх обдурювати. Особливо важливо їх впізнавати, бо біси здатні з'являтися перед благо­вірними ченцями в ликах таких самих благородних ченців або й самого Ісуса Христа. Неодноразово розповідається, як мудрий чернець, розпізнавши біса, але не кажучи цього, заставляє його крутити жорна, тягати колоди, виконувати іншу важку роботу.

Один з дослідників Києво-Печерського Патерика Дмитро Абрамович вважав, що джерелом народної демонології були саме "Житія святих", а не дохристиянські вірування, як вважалося раніше.

Характерною рисою патериків було те, що вони належали до найчитабельніших книг українського народу. На це звернув увагу Михайло Грушевський. "Патерик і Кобзар, — зазначав він, — се були дві найпопулярніші українські книги". Відомо, що батько Тараса Шевченка Григорій Іванович кожного вільного вечора читав для односельчан Патерик. "Можемо понарікати на нашу стару інтелігенцію, на нашу літературу і культуру, що вона не вложила в руки нашого громадянства твору кориснішого з соціального і інтелектуального погляду, більш життєвого, більш соціального, ніж сей доморідний відгомін пізньовізантікської монахоманії, — писав М. Грушевський. — Але факт зістається фактом. Не "Слово о полку Ігоревім", не "Закон і благодать", не літопис, а Патерик став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого друкарства — неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства, "золотою книгою" україн­ського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучения".

Найвідомішими є такі редакції "Києво-Печерського Патерика", зроблені при переписуванні давніших списків:

— тверського єпископа Арсенія, виконана 1406 р.;

— ченця Києво-Печерського монастиря Касьяна з 1462 р. (Касьянівська редакція);

— дячка Нестерця з Сокаля на Волині, виконана на основі Касьянівської редакції в Печерській лаврі 1553-1554 рр. і під­писана: "Я, многогрішньїй раб божий инок Алексій, старець монастиря Печерського, родом з Волыни. Дал єсми сію книгу, глаголемую Патерик Печерский..."

До ранньої церковної літератури слід віднести такі пам'ятки, як "Поученіє Кирила, єпископа Туровського" (1171-1182), "Посла-ніє до смоленського пресвітера Фоми" Климентія Смолятича.

Окремо виділяють так звані паломницькі твори, "Житія святих" та інші жанри церковної літератури, отже, мають джерелознавче значення і як пам'ятки характеру та форм культури свого часу, і як твори, що містять значні пласти раціональної історичної інформації.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!