Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Джерела європейського права



Враховуючи існування різноманітних класифікацій, зумов­лених різними доктринами, слід уточнити, що типологія джерел може ґрунтуватися на плюралізмі різних критеріїв, і залежно від того, яким класифікаційним критеріям віддадуть перевагу, мож­на розрізняти системи джерел Паризького і Римських договорів, протиставляти джерела писані й неписані, внутрішні й зовнішні, первинні та похідні, норми, передбачені законодавчими доку­ментами та запроваджені практикою, говорити про право ЄС у вузькому й широкому значеннях слова, про правові джерела Співтовариства чи правові джерела Союзу. Для ясності пропо­нується дотримуватися спрощеної класифікації, згідно з якою виділяються такі типи джерел: основні, похідні та неписані.

Система джерел ЄП відрізняється певними особливостями. До джерел ЄП слід віднести:

§ міжнародні договори (конвенції), в тому числі й установчі, нормативно-правові акти ЄС,

§ загальні принципи права. Спірним залишається питання про

§ судові рішення Суду Європейських співтовариств, Це питання залишається спірним оскільки деякі вчені розглядають їх в подібній якості, інші – ні.

Установчі договори належать до “первинного права”, яке за точкою зору англійського юриста В. Кернза представляє собою всі розроблені внаслідок міжурядових дій і ратифіковані національними законодавчими органами відповідно до своїх конституційних процедур документи, якими керується Союз. Відповідно, до цієї категорії слід віднести:

1) засновницькі договори – Договори про заснування ЄОВС та Євроатому, про ЄС;

2) важливі міжнародні договори – Єдиний Європейський Акт, Бюджетний договір 1975 р., Договір про об’єднання 1965 р., Статут ЄІБ, різноманітні акти та договори про приєднання. У більшості випадків ці документи тягли за собою внесення поправок до основоположних договорів;

3) різноманітні протоколи і схожі додатки до договорів (такі як Соціальний протокол і Протокол про економічне та соціальне зближення до Договору про ЄС).

Оцінюючи значення установчих актів, Суд ЄС у висновку від 14 грудня 1991 р. №1/91 дав доволі цікаву правову характеристику Угоди про ЄЕС: ”Угода про ЄЕС, хоча і укладена у формі міжнародного договору, складає між тим конституційну хартію правового Співтовариства”. Однак використовувати термін “конституція” по відношенню до норм первинного права можна тільки умовно. Установчі акти дійсно є конститутивними за своїм значенням, однак навряд чи буде виправданим зводити їх характеристику до параметрів, властивим національним конституціям. За своїм походженням – це все ж таки міжнародно-правові акти, хоча вони і володіють певною специфікою. Це чітко простежується в правовому режимі даної групи джерел ЄП.



Всі інші норми ЄП повинні відповідати приписам установчих договорів, а інститути ЄС покликані слідкувати за тим, щоб інші нормативно-правові акти не протирічили установчим актам. Наявність такого протиріччя слугує безумовною підставою для порушення справи в Суді ЄС про анулювання. В силу власної правової природи установчі акти займають вищу сходинку в ієрархії джерел ЄП.

Установчі договори прийнято вважати актами прямої дії в тому розумінні, що їх положення діють незалежно від прийняття національних актів імплементації. Однак, як розтлумачив Суд ЄС, пряма дія норми, що має джерелом установчу угоду, підкоряється таким вимогам як ясність, незалежність, непротирічивість та відсутність необхідності в спеціальних актах застосування, без яких дана норма не може породжувати правових наслідків.



Важливу групу джерел ЄП складають нормативно-правові акти ЄС. Вони відносяться до вторинного (похідного) права, їх перелік та коротка характеристика наведені в ст. 189 Угоди про ЄС. Відповідно до положень даної статті до них відносяться регламенти, директиви та рішення.

Регламенти визначені як акти, що мають “загальне застосування” і є цілком обов’язковими в усіх своїх елементах, мають пряму дію в усіх державах-членах. В тому факті, що регламенти мають загальне застосування, передається їх загальна та абстрактна природа. Тому вони застосовуються до всіх осіб та утворень, які відповідно до права ЄС володіють правосуб’єктністю, а саме держав-членів, фізичних та юридичних осіб.

Оскільки регламенти є цілком обов’язковими, ані органи держав-членів, ані приватні особи не можуть ухилятися від будь-яких норм, що вміщені в них. Так, держави-члени не можуть в односторонньому порядку звільняти від податку на імпорт, який може бути накладений відповідно до регламентів. Це також означає, що держави-члени не можуть відмовитися від введення в дію регламенту на тій підставі, що вони висловили застереження проти нього під час розгляду проекту. Оскільки регламенти є актами прямої дії, вони не потребують будь-яких національних заходів для їх введення в національні правові системи держав-членів. Суд ЄС виніс чітке рішення, що прийняття будь-яких актів про введення регламентів у правову систему держави є неправомірним оскільки підривається правова природа регламентів. Держави-члени мають право лише приймати відповідні імплементаційні норми, які можуть вимагатися регламентами.

Не всі регламенти є рівнозначними. Рада має можливість наділяти законодавчими повноваженнями Комісію, перелік цих повноважень міститься в основних (або принципових) регламентах, які вводяться в дію Комісією у вигляді імплементаційних регламентів, тому останні повинні узгоджуватися з першими. Якщо вони не узгоджуються, то вони підлягають скасуванню Судом.



Регламенти, прийняті Радою та Комісією, мають бути опубліковані в “Офіційному віснику Європейського співтовариства”, та набирають чинності, якщо інше не вказано в самому акті, на 20 день після опублікування.

Директиви є обов’язковими щодо результатів, що мають бути досягнуті. При цьому національним органам залишається право вибору форм та методів імплементації. Зміст директиви повинен бути точно відображеним у відповідних національних нормах. Національні органи повинні також додержуватися строків імплементації, вказаних у директиві. Також національні органи повинні вибрати найбільш адекватні методи та форму імплементації з поміж вже існуючих.

Очевидно, що свобода дій, якою користуються національні органи, залежить від чіткості відповідної директиви. Деякі з директив є настільки деталізованими, що становлять самодостатню сукупність норм, яка вимагає від національних органів влади лише переписувати формулювання.

Можна виділити певну класифікацію директив:

1) рамочні директиви та 2) звичайні директиви.

Перші створюють самостійну групу актів, ієрархічно не підпорядкованих регламентам. Другі можуть містити більш детальну регламентацію, особливо якщо вони приймаються на основі та до виконання регламенту. В цьому випадку має місце ієрархічна підпорядкованість.

Спосіб, за допомогою якого держави-члени трансформують директиви ЄС у своє законодавство, підлягає нагляду та контролю з боку Комісії. У зв’язку з цим від держав-членів вимагається докладно повідомляти Комісію про заходи, що вони вживають для імплементації директив.

Директиви, адресовані всім державам-членам, публікуються в “Офіційному віснику ЄС” і набирають чинності із зазначеної в них дати, якщо ж її не вказано, - на 20 день після опублікування. Інші директиви мають бути повідомлені адресату (державі-члену) і набирають чинності на момент такого повідомлення.

Рішення є обов’язковими в усіх своїх елементах для тих, кому вони адресовані. Тому вони являють собою індивідуальні норми, адресатами яких можуть бути як держави-члени, так і юридичні особи. З огляду на те, що сфера їхньої дії не має загального характеру, вони, по суті, є більш адміністративними, ніж нормотворчими документами. Рішення можуть як покладати обов’язки на тих, кому вони адресовані, так і наділяти їх правами.

Оскільки рішення цілком обов’язкові, вони мають пряму дію. Рішення повинні бути повідомлені адресатові та набувають чинності з моменту такого повідомлення.

Стаття 189 Угоди про ЄС передбачає також можливість прийняття ще двох видів актіврекомендацій та висновків. Однак, останні не є нормативно-правовими актами, тобто не мають юридично обов’язкового характеру.

 

До джерел права ЄС відносять також загальні принципи права, що активно використовуються Судом ЄС. Відповідно до точки зору англійського юриста В. Кернза вони можуть бути визначені таким чином:

1) загальні принципи, які походять з природи права Співтовариств;

2) ті, які є спільними для правого порядку однієї чи більше держав-членів;

3) основні права людини;

4) загальні принципи міжнародного права.

 

Загальні принципи, що походять з права Співтовариств, включають наступні:

1. Рівність.

2. Солідарність.(Проявляється в солідарності багатших держав із біднішими, зокрема в різниці поміж розмірами внесків до бюджету ЄС та користання з нього)

Оскільки зростає кількість держав-членів, значною мірою ускладнюється можливість встановити для них спільні принципи. Однак існує значна кількість принципів, що притаманна правовим системам держав-членів:

1. Правова визначеність.

2. Законні очікування.

3. Пропорційність.

Дотриманню прав людини надається статус одного із загальних принципів, основоположних для ЄС. Спочатку сфера прав людини розглядалася як така, що належить до компетенції Європейського суду з прав людини. Однак поступово СЄС визнав необхідність дотримуватися певних фундаментальних прав людини під час застосування права ЄС. СЄС здійснює захист права на особисте життя, права на ефективний судовий розгляд, права на особисте спілкування адвоката та його клієнта, права на свободу вибору релігії.

Доволі цікавим видається питання про норми міжнародного права як джерело права ЄС. Як зазначає англійський юрист В. Кернз, право ЄС до певної міри залишається міждержавним правом. Саме тому деякі норми міжнародного права сприймаються Судом ЄС як ефективне джерело права ЄС. Є чотири види джерел міжнародного права: міжнародні конвенції (договори), міжнародні звичаї, загальні принципи права, судові рішення та наукова доктрина визнаються як додаткові засоби визначення міжнародних норм.

Як постійно підкреслюється СЄС, міжнародне звичаєве право та загальні принципи мають певне відношення до права Європейського Союзу. Однак саме міжнародні договори виступають одним з джерел європейського права.

ЄС наділений правом укладати міжнародні договори з:

а) державами, які не є його членами;

б) групами держав, які не є його членами;

в) іншими міжнародними організаціями.

Хоча Союз має право укладати міжнародні угоди від імені держав-членів, останні також можуть бути самостійними сторонами міжнародних договорів. Загальновизнано однак, що вони не повинні ставати учасниками угод, що укладаються в сферах, які належать до виключної юрисдикції Союзу щодо укладання угод.

 

Питання про джерела права ЄС тісно пов’язане із проблемою дії норм права ЄС у часі та просторі.

Установчі договори ЄС не мають часових обмежень, подальші перегляди, зміни та доповнення до установчих угод не супроводжувалися зміною часових рамок дії.

Дія норми європейського права нерозривно пов’язана із такою категорією як територія ЄС.

Відповідно до Угоди про ЄС, останній володіє власною територією, яку складають території держав-членів ЄС. Зовнішній кордон Євросоюзу складають кордони держав-членів із третіми країнами або кордони, що відокремлюють відповідну територію від відкритого моря. Саме зовнішні кордони ЄС є одночасно кордонами митного союзу. В рамках Європейських співтовариств та ЄС діє загальний принцип, який встановлює, що територіальна сфера застосування європейського права визначається зовнішніми кордонами Співтовариств та Союзу. Разом із тим, характеризуючи дію європейської правової системи, слід брати до уваги специфіку правового режиму окремих категорій територій, яка встановлена прямо в установчих угодах та пов’язана з певними політичними або економічними умовами територій, які займають особливе положення та є особою категорією територіальних зон у складі держав-членів ЄС.

 

3. Співвідношення європейського права із національним та міжнародним правом.

Європейський Союз, втілюючи новий та оригінальний правопорядок, основують власне існування та функціонування на особливій та самостійній (автономній) системі права. Однак сама ця система створюється та функціонує не в правовому вакуумі. Вона тісним та безпосереднім образом взаємопов’язана з національними правовими системами держав-членів та міжнародним правопорядком.

Характер відносин між національним та європейським правом визначається принципами, про які йшла мова в питанні 1 лекції: верховенством права Співтовариств по відношення до права держав-членів; прямою дією права Співтовариств; інтегрованістю норм права Співтовариств в національні системи права; юрисдикційним захистом права Співтовариств.

Формування права Співтовариств поставило ряд питань, пов’язаних із визначенням принципів відношень між міжнародним правом та правом ЄС. Як, наприклад, співвідноситься принцип верховенства права ЄС з принципами та нормами міжнародного права та ряд інш.

В загальному вигляді відповідь була надана Судом ЄС, який визнав міжнародний договір, що зобов’язує Співтовариства, інтегральною складовою частиною права Співтовариств. Міжнародні договори з третіми країнами та міжнародними організаціями повністю підпадають під дію режиму міжнародних угод, разом із тим порядок укладання та статус угод, які покладають зобов’язання на Співтовариства, залежить одночасно від нормативних приписів європейського права.

Принципово важливим є питання щодо міжнародних зобов’язань держав-членів, взятих до вступу у Співтовариства та Союз. Із положень установчих угод випливає, що подібні зобов’язання зберігають юридичну силу. Проблема виникає, власне, в тому випадку, коли положення раніше укладеної угоди вступають у протиріччя з нормативними приписами права Співтовариств. В цьому випадку держава-член повинна застосувати всіх заходів для усунення колізії. Однак, основний принцип “pacta sunt servanda” не ставиться під сумнів. Рішення Суду ЄС підтверджують обов’язковість не тільки міжнародних угод, але і міжнародного звичаєвого права.

 

 


Просмотров 705

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!