Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Ведуча.Тут саме час героєві палкою промовою закликати народ до боротьби



Ігри дітей

М. Горький

за мотивами «Останніх»

та інших п’єс

Ведуча телепрограми

«Останні»

Іван Коломійцев – колишній міністр

Я к і в — його брат

С о ф і я — дружина Івана

Олександр — 26 років

Надія — 23 років

Любов — 20 років

Петро— 18 років

Віра —16 років

Соколова – матір заарештованого

Лящ — чоловік Надії

Я к о р є в — дільничний міліціянт

Ф е д о с і я — няня

 

«Васса Желєзнова»

Васса

Рашельневістка Васси

Людмила - молодша дочка Васси

Наталястарша дочка Васси

 

 

«Єгор Буличов та інші»

Шура

Олексій

Антоніна

Тятін

«Дачники»

С о н я

М а р і я Л ь в і в н а

В а р в а р а М и х а й л і в н а

З и м і н

Р ю м і н

В л а с

 

«Міщани»

П е т р о

Є л е н а

Т е т е р і в


 

Пролог

Ведуча й Віра звертаються до глядача

Ведуча.Привіт. Зіграємо в гру?.. Ми з вами.

В і р а. Давайте, це так чудово - знову грати.

Ведуча.Невже, так не хочеться виходити з дитячого віку?

В і р а.Я б лише так і жила.

Ведуча.Давайте, спробуємо. Та чи це буде цікаво нашим гостям?

В і р а. Невже комусь може не хотітися грати?

Ведуча. Різні люди живуть на планеті. Вас наші дії ні до чого не зобов’язують, почувайтеся вільно: виходьте – заходьте, грайтеся між собою, пересаджуйтеся, розмовляйте, задавайте питання, словом - усе, що заманеться. Ну, гаразд, ви відпочиваєте, ми - граймо, а, якщо забажаєте, приєднуйтесь.

В і р а. Чур, я загадую.

Ведуча.Вибач, сьогодні гра моя, тож і правила мої. Отже, сьогодні ми будемо однією сім’єю. От він буде батьком – головою великої родини, а матір’ю буде – ось ця дівчинка. Як твоє ім’я? Мовчить. Дивна дівчинка.

В і р а. Ну, гаразд, давайте починати. Як славно! Станемо на якісь час дітьми. А взагалі було б добре ніколи не дорослішати.



Ведуча.Оце і буде правилом моєї гри.

В і р а. То ми всі – діти великої родини!

Рашель.Чи не забагато дітей?

Васса.Багато дітей це добре, діти нам потрібні. Вони наша опора й надія.

Рашель. Не сумніваюсь, комусь-то треба буде на вас працювати, поки мільйони служать - тримається країна.

Ведуча.Трохи не с того почали. Стривайте!

 

З «Васси Железнової»

 

Рашель. І не сподівайтеся! Я свого сина відішлю від вас подалі, за кордон.

Васса. Ну, ми це передбачили. Я - не дозволю. Мій онук житиме зі мною.

Рашель. Можу собі уявити, як ви його тут спотворите.

Васса. Не турбуйся, Рахіль, зуміємо виховати людиною. Ми люди осідлі. У нас гроші. Наймемо накращих учительок, професорів. Вивчемо.

Рашель.Навчите не того, що повина знатичесна людина. Мій син житиме в домі з гітарами, масною їжею, п'яним дядьком та двома дівками: одна – напівдитя, інша – злоблива. Та й самі ви живете автоматично, у полоні бізнесу, підкорюючись силі грошей. Живите в ненависті одне до одного, не переймаючись питанням навіщо й кому ви потрібні? Навіть найрозумніші з вас живуть лише з відрази до смерті, через страх перед нею.

Васса. Усе проспівала? Ну, відпочинь та послухай мене. Моя справа - в моїх руках. На мій вік усього вистачить й онукові я накопчила. Й ніхто мені завадити не зможе, й настрахати мене нічим не вдасться поки онук зі мною. То ж я тобі його не віддам.

Рашель. Побачимо.



Васса. Й дивитися нічого. Ти – сідай, Рахіль, поговоримо. От ти зараз звідки заявилася?

Рашель. З-за кордону.

Васса. Пустили, значить? З чужим паспортом. Смілива ти. Молодчина. А можуть і не випустити… Ну, та я власне не про те! Бачу ти стала ще гарнішою, а от що з моїм сином – Федором? Правду кажи.

Рашель. Приховувати правду не маю звички. Федір, Васса Борисівно, безнадійний. Лікарі кажуть – місяці зо два-три йому лишилося жити.

Васса. А ти значить тут.

Рашель. Я за своїм сином приїхала.

Васса. Голова усього господарства мого, нащадок моєї справи згорів - а ти тут? Мій син, якого ти в мене забрала, помирає десь - а ти, Рахіль, тут.

Рашель. Я хочу бачити свого сина. Де - він? Спить?

Васса. Не знаю, мабудь, уже спить.

Рашель. Чи можна на нього подивитися?

Васса. Не можна.

Рашель. Це новина. Чому?

Васса. Тут його нема.

Рашель. Перепрошую! Ви? Що це означа?

Васса. Нічого поганого не означає. Коля в селі живе, у сосному гаю.

Рашель. Мій син у селі живе?

Васса. Він і наш син. А наші - села не бояться. На природі дитині добре а в місті жити шкідливо. Поганим здоров'ям нагородили його батьки.

Рашель. Де це? Як мені до нього з'їздити?

Васса. А тобі не варто туди їздити.А, нуж-бо, Рахіль, давай відразу та ясно поговоримо! Хлопчик живий-здоровий, дитина розумна. Цього з тебе досить. Він тобі навіщо потрібен?

Рашель. У мене за кордоном сестра за профессором хімії, вони дітей не мають.

Васса. Так я й думала: Рахіль, напевне потягне дитину до своїх, у кодло анархістів. Ні, не віддам я тобі онука. Не віддам! (Подія)

Рашель. Як це? Я – мати!

Васса. А я – бабуся! Свекруха тобі. Знаєш, що значить свекров? Вона – усім кров! Родоначальниця. Діти мені – руки, онуки – пальці. Зрозуміла?

Рашель. Ви - серйозно? Це шось допотопне. Ви ж разумна, ви не можете так думати. Ні, не вірю, не може бути! Ви ж розумна людина.



Васса. Розумною буду, коли не дозволю тобі зробити з Колі блудного сина. Подумай, що ти можеш - проти мене? Нічого не можеш. Для закону ти людина не існуюча. Закон знає тебе, як утікачку. Оголосиш про себе? Посадять.

Рашель. Невже ви скористаєтесь з мого становища? Ви не зробите такого.

Васса. Доведеться - зроблю. Тут усі слова твої зайві. Все зроблю як вирішила.

Рашель. Ні-ні-ні! Що це за ігри? Це не за правилами!

Васса. Не верещи! Це мої правила. Моєму онукові інша доля призначена. Він наш хлопчик.

Рашель. Та ви що – звір?

Васса. А я кажу – не верещи! Я - не звір! Звір вигодує дитинча, й біжи, сам здобувай собі їжу, як хочеш. Як ти - дитину хочеш на вільну здобич відпустити. А я онука свого не відпущу. Онук мій – єдиний спадкоємець мільйонного бізнесу. Тітки його – Наталя й Людмила – наділяться малими частками, їм і того буде забагато. Уся справа йому перейде.

Рашель. Ви помиляєтеся, якщо думаєте цим купити або потішити мене.

Васса. Ти, Рашель, знаєш – я тебе за ворога не мала, навіть коли бачила, що ти сина від мене відводиш. Він був хворий. Я не ласкавою з ним була, та й бачила – ти його любила. І тоді я сказала – люби, нічого! Я навіть вдячна тобі за сина. Трохи радості й хворому потрібно.

Рашель. Усе це – маячня! Це… огидно! Я повірити не можу. Така звірячість!

Васса. Сваришся ти тому, що не хочеш зрозуміти. Я тебе знаю ти – уперта. Ось тобі знову революцію роздувати потрібно. Мій же клопіт - справу зміцнювати. Тебе будуть ганяти по світах, а хлопчик буде жити у чужих людей, у чужій країні – сиротою. Рашель, змирись – не віддам я тобі онука, не віддам!

Рашель. Так, врешті ви можете, я розумію. Ви навіть можете видати мене владі.

Васса. І це можу. Усе можу! Грати – так грати до кінця!

Рашель. Чим мені пройняти ваш дикий розум? Звиряче серце?

Васса. Знову звиряче. А я тобі скажу: люди гірші за звірів! Гір-ші! Я це знаю. Люди такі трапляються, що проти них шаленства хочеться. Дома їхні руйнувати, палити все, голодом морити, труїти як тарганів… ось як!

Рашель. Дідько вас знає… Адже є у вас, у цій вашій нанависті, щось цінне…

Васса. Ти, Рашель, розумна, і я не раз жалкувала, що ти, не дочка мені… Ну, та все одно, Колю не одержиш.

Рашель. Ну, це ми ще побачимо!

Васса. Викрасти спробуєш? Дарма. Пошкодуєш.

Рашель. Я втомилася, знервувалася, та й ви, ошарашили. Страшна ви фігура!

Васса. Не страшніша за життя.

 

Ведуча.Вони, як на мене, одна одної варті.

Я к і в.Хіба трошки загралися.

Сцена 1

Убігає Віра та Петро

Віра . Дядю! До нас на вулиці причепились яки­хось троє — напевно, з чорних сотень...

Петро. Троє п'яних ідіотів — ідуть за нами і теревенять огидне...

Віра. А я, як вигукну: ми діти Коломійцева!

Любов. На коліна! Шапки геть!

Віра (до Любові). Ми злякались, треба ж було ска­зати їм, хто ми!

Любов. А вони, дізнавшись хто ви, почали лаятися ще дужче, правда?

Петро (з підозрою). Звідки ти знаєш?

Віра.Так, Любо, це правда! Я не розумію — чому вони так? Адже народ повинен поважати владу? Це терористи не зобов'язані поважати, а народ — чому?

Яків (повчально, але лагідно). У нас ніхто нікого не поважає.

Любов. Що ж далі?

Віра. Раптом назустріч нам іде молодий чоловік. Я вже хотіла ударити одного з них ковзанами, того, який був ближче, але цей чоловік...

Петро (посміхаючись). Вірка справді хотіла битися...

Віра. Цей пан крикнув їм — геть! А вони, як загарчать і — на нього! Ото був страх! Але він, як вихопить револьвера та.. (Сміється.) Як вони побігли!

Федосія. Чим би дитя не тішилося аби не плакало.

Петро. Побігли ламаними лініями, щоб не влучила куля.

Любов. От так само втікав наш батько, коли в нього стріляли. (Створила подію)

Віра. Що? Що?

Петро (суворо). Навіщо ти це сказала?

Любов. Просто так...

Віра. Що таке вона сказала?

Надія. А знаєте, той бука, що стріляв у тата, захворів.Лящ каже, що він не прикидається.

В і р а. У тата стріляли?

Петро. Чому його так довго не судять?

Надія. Не судять, бо він досі не зізнається...

Софія (входить, схвильована.) Хто не зізнається?

Надія. А той, що стріляв у татка.

Софія (оглядаючи всіх). Що ви про це знаєте?

Надія. Лящ сказав, що вбивця захворів...

Софія (тривожно). Захворів? На що?

Надія. Божеволіє, здається. (З іронією.) Тобі його шкода, мамо?

Софія. Я не сказала цього.

Любов. Тому ти й налякана?

Надія. Наша мама, як маленька дівчинка, стає якоюсь дивачкою!

Віра. Не ображайте її, а то вона не купить мені нові ковзани.

Любов. Мамо, скажи, адже тобі шкода арештованого?

Софія. Я й сама божеволію, від нинішнього лиха тюрм та судів мені гидко.

Яків (зітхаючи). А їх з кожним днем їх усе більшає.

Надія. Прикра необхідність нашого часу, щоб порядним людям спо­кійно жилося.

Любов. Навіть індуси перестають вірити - ніби щастя в спокої.

Софія. Терористи заявили, що він не брав участі в замаху.

Надія. Хіба можна вірити революціонерам? Як це наївно, мамо! Віро, іди причешись, ти страшенно розпатлана.

Віра. Ой, мені не хочеться!

Надія. Ну, не кривляйся. Стаєш неохайною; май на увазі, що мужчини цього не терплять.

Віра. Господи! Знову!

Петро. Любо ти старша, ти повинна знати. В університеті Максимов кричав, що тато звір, хабарник і боягуз, й багато іншого.

Віра. Не смій повторювати в моїй присутності подібну мерзоту, а то я скажу мамі.

Петро (допитливо дивиться на неї). Іди, скажи. Ну?

Віра. І піду! Думаєш — ні? Як тобі не соромно, Пет­ре! Ти не смієш думати про тата погано!

Л ю б о в. Віро, не треба. Це не добре, Петре!

Петро. Погано, коли про батька таке говорять... Любо, правда, що він наказав побити заарештованих і двоє померли?

Н а д і я . Отже в тому була потреба.

П е т р о. Скажи - правда?

Любов (не зразу). Послухай, Петрусь, я не певна, чи варто говорити правду.

Петро. Мені?

Л ю б о в. Усім. Мені здається це марною працею.

Петро . Правда - марна? Не розумію?

Любо в. Якщо засіяти пшеницею болото хіба вона зійде?

Петро . То, це я.., ти вважаєш мене нікчемою, так? Ти зла на весь світ через свій горб.

Любов. Розумію. Якби тобі таке сказала гарна людина, ти, можливо, повірив би їй, а мені ти не віриш — я горбата, логічно. Кассандра, мабуть, була потворою, ось чому їй не вірили.

Петро. Не плутай мене. Все одно, я дізнаюсь правду. І пробач - мені погано, от я й злюсь.

Любов (тихо). Тебе шкода.

Петро (похмуро). Але я не хочу лукавити. Здається, мені також, нікого не шкода!

Любов (серйозно). Як на тебе, мовчання — обман?

Петро. А що ж? Промовчати, коли треба сказати правду, те саме - що збрехати.

Надія. Куди поділася Вірка? Страшно подумати, що буде з цього дівчиська! Норовливе дівча, таке вперте. Не розумію, куди дивиться мама. І ти теж, Любо, стаєш ненормальною. Ти нічого не робиш, це шкодить! Допомагала б мамі наглядати за Віркою.

Любов. А тобі аби наглядати та облаштовувати.

Надія. Ну, чому ж? От зараз я збираюся на вечір до прокурора, тільки ще так рано.

Любов (посміхаючись). Тобі не сумно жити, Надю?

Надія. Н-но! З таким гарним тілом, сумують тільки ненормальні.

Любов. Так говорить твій Лящ?

Н а д і я. Я й сама знаю, що сказати.

Любов. А думати?

Надія. Не старайся даремне, мене не вколеш... тренуйся на Олександрові.

Федосія. Ледащо. Гадала няньчила гетьмана, виняньчила світові бусурмана.

Ведуча. Добре ще, коли дурнів виняньчять, а то здебільшого таких, що зло чинять.

Любов (усміхаючись). Це вірно, няню, не вдалися тобі годованці.

Н а д і я. Це як - на кого подивитися!

Л ю б о в. Як не дивись – усі покалічені.

Ведуча.Спочатку не вдаються діти, з яких потім не вдаються батьки.

Н а д і я. Ви такі драматичні!

Сцена 2

Олександр. Що це? Знову маленький мітинг? З приводу соціальної несправедливості чи зовнішньої політики? Чи не загралися, дітки? Більше трьох не збиратися.

Любов. Як це дотепно!

Олександр.Яка ти горбата!

Софія (з докором). Олександре!

Олександр (не дивлячись на матір). Mon cher oncle [1], як здоров'я ваших ніжок?

Любов. Вижени його, мамо!

Олександр Е-е? Що я чую? Образила і сховалась, наче жидокреволюціонер.

Софія (просить). Справді, Олександре, піди до їдальні.

Олександр. Мaman? Ви — командуєте?

Софія (сумно). Пробач, але на тебе неприємно дивитись...

Олександр. Що я чую? Ви, maman, нарешті, хочете взятися до мого виховання?

Яків. Годі, Олександре! Як ти можеш?

Олександр. Bien. Пардон-пардон. Дядю, я маю маленьку справу до тебе.

Софія. Грошей він не дасть.

Олександр. Ви знаєте напевно?

Софія. Я просила його не давати.

Олександр. Так, дядю? Вона просила?

Яків. Безумовно, якщо твоя мама каже.

Олександр. О, яка лицарська відповідь! «Якщо маман каже!» Як мило!

Яків (лагідно). Ти пробач мені, Олександре, але таке жит­тя, як твоє... нічні гульбоща...

Олександр. Хто ж влаштовує гульбоща вдень?

Софія. Ти подивись, яке в тебе обличчя. І ти вже лисієш...

Олександр.Обличчу енергійної людини лисина додає солідності. А блідий я, бо стомлений щоденни­м пошуком шматка хліба... Батьки породили мене, але не забезпечили…

Софія (тихо). Я прошу тебе припинити.

Олександр.Навіть шановний папа, коли брав хабарі, залишав усе в казино.

Яків (тужливо). Який цинізм, Олександре!

Софія (пригнічено). Ти розумієш, що мучиш мене!

Олександр. І от, завдяки азарту папа, у програші опинився я.

Яків. Жахливо, Олександре! Будь мило­сердним, вийди. За що ти мучиш матір?

Олександр. Cher oncle, підкинь капіталу, і — я зникну!

Яків. Візьми, будь ласка, на столі під пресом. Подія Але, невже тобі не шкода матері.

Олександр. А хто пожаліє бідного, розпусного юнака — кандидата в міліціянти? Я скоро змушений буду квасити морди холопам, брати дрібні хабарі й нарешті дістати в живіт кулю опозиціонера. Як вам подобається така блискуча перспектива? ( йде)

Софія. Я не знаю, як говорити з ним! Навіщо ти дав йому гроші? Він знову питиме.

Яків. Але що ж робить? Треба ж було, щоб він пі­шов!

Софія. Ми тебе пограбуємо, Якове... Даремне ми до тебе переїхали?

Яків. Облиш, люба Соню. Я хочу бути корисним тобі й зумію, ти побачиш! Усе-таки він навдивовижу схожий на свого батька!

Ф е д о с і я. Роди, Боже, волю на всякого долю!

Ведуча. До чого тут доля, няню? Так виявляються гени!

Ф е д о с і я. А я й кажу.

З «Єгора Буличова»

Шура.Почекайте! Скажіть, батька в місті поважають?

Олексій.Багатого всюди поважають.

Шура. Поважають, чи бояться?

Олексій.Якби не боялися – не поважали б.

Шура. А ви стали злим.

Олексій.А ти - усе гарнішаєш.

Шура. Приємно чути.

Олексій.А мені - не дуже. Не подобається мені краса, коли вона не моя.

Антоніна. Нахаба!

Олексій. О, прошу пані.Уже не можна й позалицятися?

Шура.Та,вам аби до кого, хоч до служниць аби залицятися.

Олексій.Служниці, якщо їх роздягнути,ні в чому не поступаються панянкам.

Шура. Чула? Він тепер завжди таке говорить, точно в казармі жив.

Антоніна. А знаєш, він страшенно боїться нашої мамці.

Олексій.Петро, швидше одружуйся з нею. Вона мені набридла.

Антоніна. Ваше виховання залишає бажати кращого.

З «Дачників»

Влас.Як персик, так і ананас

Природа родить не для нас.

Не вирячуй дарма, Влас,

Очей на персик й ананас.

Соня.Не смішіть мене вашими віршиками. Не витрачайтеся на марне. Чому б вам не спробувати поставитися до себе серйозно?

Влас.О, великомудра Софія, я намагаюся! У мене навіть є вірш з цього приводу:

Я завеликий для справи дрібної,

Для героїчного надто малий!

Соня.Киньте! Я бачу, вам зовсім не хочеться блазнювати. Скажіть, як варто прожити життя?

Влас.Забезпечено! Дуже забезпечено я хочу прожити життя!

Соня. Що жви робите для цього?

Влас.Нічого! Абсолютно нічого не роблю я! І не збираюся!

Марія Львівна. То запишіться в альфонси?.. Соня, повернися в дім. Тут надто холодний вітер.

Соня.Запевняю тебе –тутспека. Але я вже йду. Доручаю тобі цього кривляку. Городить дурниці й заслуговує аби його за це добряче вишпетили.(Йде)

Пауза

Влас.Ну, зачинайте, дщерь ваша вже пиявила мене, проте я поки-що дихаю.

Марія Львівна. Голубе, навіщо корчити із себе блазня, принижуватися, кому це потрібно?

Влас.Ображаєте! Я завжди є самим собою.

Марія Львівна. А я бачу у ваших очах красу, глибину мудрої людини.

Влас.Нудотно мені, Марія Львівно. От і намагаюся насмішити людей: я їх не люблю, не поважаю: вони жалюгідні, маленькі, як комарі. Серйозно говорити, з ними? Вони пробуджують лише бажання кривлятися, але більш відверто, ніж це роблять вони. Та й «голова моя машет ушами как крыльями птица». Хочеться стогнати, скандалити. Мені приємно пити горілку, чорти б мене взяли! Я не можу, не вмію жити серед них інакше, ніж живуть вони … і це мене спотворює. І я отруююсь загальною ницістю. Чуєте! Інколи я дивлюся на них з жахом…

Марія Львівна. Ваша щирість тішить мене. Знали б ви, як радісно бачити вас таким.

Влас. Давайте втечемо від них! Заховаємося… Я просто хочу, жадібно хочу говорити з вами!

Сцена 3

 

Яків. Ми можемо поговорити про Любу. Можна?

Софія (підозріливо). Що таке?

Яків. З нею поводяться грубо... Мені здається, що вона щось знає, відчуває...

Софія . Я до болю люблю цю нещасну істоту. Але моя любов з відпочуття провини; і я боюсь, що це виявиться, і люблю її на відстані, не смію наблизитися

Яків. Це даремно, Соню. Скажимо їй, давай скажимо...

Софія. Не можу...

Яків. Можливо потім, не зараз, але сказати треба! Тепер ти надто похмуро налаштована... цей проклятий, божевільний час гні­тить усіх...

Софія. Я теж хотіла б зрозуміти, що мені ро­бити? Адже діти мої гинуть!

Федосія. Сонюшко, Андрюша Рязанов, мій, жвавий такий хлопчик,…

Софія (голосно). Помер, няню. Я тобі казала.

Федосія (хитаючи головою). Так, так... Застре­лили його... так-так...

Софія (байдуже). Це Бородуліна застрелили...

Ф е д о с і я. Так-так, пам'ятаю, той... теж мій годованець... Багато їх - моїх... Так-так..

Софія. Я питаю себе: де я була досі? Чим озброїла дітей для такого страшного життя?

Яків.Це безглуздий замах на Івана і потім його відставка приголомшили тебе, ти роз­губилася — зрозуміло! І дике виття газет, що зводять наклепи, вигадують...

С о ф і я. Ти кажеш по совісті — вони зводять наклепи?

Яків (не дивлячись). Вони перебільшують... Іван, звісно, не дуже ... він занадто...

Софія. Ні, будемо правдиві. Ми знаємо, що газети не зводять наклепу...

Яків. Ах, Соню... Як це складно — залишатися чесним, маючи п'ятеро дітей...

Софія. Не говори так! Ти сам собі не віриш...

Яків. Все проти людини в нашому суспільстві.., я хотів сказати! Неможливо бути собою.

Софія Людину, яка має п'ятеро дітей, ми знаємо краше, ніж газети: він гультяй і розпусник. Він зневажав дружину десять років — скількох полюбовниць мав він! Хіба не він розбестив Олександра? А чому я не вміла перешкодити? Він п'яний упустив Любу на підлогу, у чотири роки покалічив її. Чому я не завадила?.. Пізно скаржитися? Пізно, так, я знаю...

Яків (хитаючи головою). Як ти помилилась колись...

Софія. Я знаю... Ти лагідний... так, з тобою було б спокійніше жити... Ти чесна людина. Мені було тридцять п'ять років, коли я це усвідомила, а Любі було вже десять. Десять років я не думала про тебе... забула і згадала лише коли Іван, дворянин — пішов служити в поліцію. Ти застрелився б, але — не пішов! Як швидко він про­гнив... Та, коли в нього стріляли мені стало шкода його, я готова була пробачити йому все.. Напрочуд він повівся так ганебно…

Лящ. Перешкодив — перепрошую! Як спали?

Яків. Погано.

Л я щ. А серце?

Яків. Завмирає...

Софія. Той хлопець, він не зізнається?

Лящ. Ні! Апетит?

Яків. Поганий. Ванни мене знесилюють...

Л я щ. Подібне я, звісно, припускав.

Софія. Може, справді, не він стріляв?

Лящ. Не знаю. Мене це не обходить. А ванни продовжувати.

Федосія.Лікарю помудруй наді мною, покрути головою.

Лящ. Далі— Олександр може дістати впливову посаду, але це потребуватиме інвестицій.

Софія. Треба дати хабара?

Л я щ. Якщо – хочете! Безумовно.

Софія. Ви ж знаєте, у нас немає грошей.

Лящ. Ну, звісно. Але я думаю, пане Якове розуміє насущні родинні потреби.

Софія. У нього теж нема грошей.

Лящ . Сенсаційно. І див­ний тон, начебто - я для себе вимагаю у вас хабаря!

Яків (поквапливо). Ситуація дечому змінилася, Соню, я мо­жу дати...

Софія (до зятя). Вам не здається, що Олександрові не місце в міліції?

Лящ. Я, як вам відомо, людина правдива, і скажу прямо: міліція єдина установа, де ваш син, зі своїм характером, може прислужитися. Я ставлюсь до нього негативно й не приховую цього навіть від нього. Безумовно, є в ньому й позитив, але на загал - він анархист.

Яків . Головне, Соню, що він піде з дому, і діти позбудуться його лихого впливу. Ти дозволь мені дати гроші?

Софія (знизуючи плечима). Я не розумію, як слід вчинити.

Яків. Гроші — кому?

Лящ. Я дав слово честі не розголошувати імені шанованої особи.

Яків (збентежено). Так, очевидно ... розумію.

Л я щ. Не дуже приємне доручення роздавати хабарі.

С о ф і я. То не давайте.

Л я щ. Інакше жодної справи не облаштувати.

Я к і в. Нажаль - ви праві. Підійдете по обіді. (Подія)

Л я щ. Кожному - своє. Одним брати - іншим давати. Таке життя. Що ж, чи скоро обід?

Софія. Ходімо. (Допомагаючи Якову встати.) От я і продала сина.

Лещ (повчально). Продаючи — одержують гроші.

Софія. Як тяжко на душі!

Яків. Потерпи. Тут, Соню, ми безсилі!

Л я щ. Так, без грошей — неможлива осо­биста незалежність.

Софія виводить Якова

Надія(виникає) Про яку незалежність тут базікають.

Л я щ. Ти, налякала? Тільки про твою, безумовно.

Надія.Павле, лише вона тебе й повинна турбувати... Дають?

Лящ. Як це необережно й неко­ректно... Нібито я приховую від тебе гроші, фу!

Надія (цілуючи). Любий Пашка, не сердься! П'ять! Так? І тобі — дві?

Лящ. Тихіше! Прошу тебе!

Надія(радісна). І ти купиш мені хрест з гранату, ти обіцяв? Ти мусиш, мусиш подарувати мені той хрестик: адже план — мій!

Лящ. Коли я не тримав свого слова?.. Ми сьогодні будемо обідати?

 

Сцена 4

Чутно лемент Івана

Лящ. Що за галас?

Ведуча. Приїхав батько!

Подія - Усі заметушилися, діти поховалися

Лящ. Навіщо ж так галасувати?

Іван (увірвався). Чому мене ніхто не зустрів?

Софія. Хто ж знав, що ти зараз приїдеш.

Надія. Татко, не кричи - ось я тебе зустрічаю!

Лящ. Почекаємо, поки він прохолоне.

Надія (зітхаючи). Ах, цей татко - комік!

Іван. Ага, я знаю! Ви боїтесь пройти ву­лицею поруч з людиною, яку злочинці засудили на смерть, забувши що людина ця ваш батько, так?

Федосія. Тобі дуб і березо, шуміти й густи, а рожденному Івану спати й рости!

І в а н. Ні, мені цікаво про що думають люди, які відвертаються від рідного батька?!

Л ю б о в. Навіщо ж думати. Пішли їсти. Кому їсти – тому не думати.

Іван (іде). Я не хочу ваших не­доїдків! Надіна, чому мене не зустрічають?

Надія.Татко, ми дійсно не знали!

Іван. Неправда! А, панове! Я розумію! Від того дня, як я не служу, ціна мені впала у ваших очах. Я став непотрібним? Так? Відповідати!

Лящ. Ви привіталися б радше...

Іван. Що? Вітаю!

Софія. А ти знаєш, що той, хлопчик, який ...

Іван. Який заніс свою криваву руку над моєю головою … То що він?

Софія. Захворів на гострий нервовий розлад.

Іван. Це його не виправдовує, ні, дзуськи!

Лящ. Безумовно, але в такому випадку судити не можна. Закон на боці арештанта.

Іван. Чому? Дивно. За те, що я не дозволив застрелити себе — мене безчестять газети і навіть примушують піти зі служби, а нелюдям, убивцям — потурають, бо у них, бачите, слабкі нерви! І виправдовують це законом, конституцією! Як жити порядній людині, питаю я вас? Куди подітися, дворянинові!

Н а д і я. Милий дворянин, нікуди не дівайся! Ти нам потрібен!

Яків. Давайте сідати до столу!

Іван. Хіба полізе мені шмат у горло!

Олександр. Треба випити горілки, і він полізе.

Іван.Друже! Чому ти не зустрів мене як зазвичай - на вулиці?

Олександр.Пардон, папа!

Іван. Ні, мені прикро... Хіба я не за­служив вашої поваги, діти, га?

В і р а . Татку, ти ж знаєш, як ми тебе всі любимо.

Яків. Тобі б припини, Іване.

Любов (холодно). Ви скоро за­кінчите вашу жалюгідну сцену?

І в а н . Жалюгідну? Так вона - про батька, який на службі вітчизни…

Надія. Татку, не звертай уваги, ти ж її знаєш.

Любов (спокійно). Може, нарешті, буде дозволено їсти.

Іван. Чий хліб ти їстимеш, горбата погань?

Яків (кричить). Іване! Ах, боже мій...

Любов (спокійно, голосно). Я буду їсти хліб вашо­го брата.

Іван. А я не їстиму, за одним столом з нею.

Н а д і я. За столом будуть й інші. Дивись на мене.

Л ю б о в. Поки не повилазить.

Яків (тихо). Що з тобою, Любо?

Любов (тихо). А як ти гадаєш?

Іван (гірко). Ось звідкиля з’явився в моїй родині цей злий дух ворожнечі. Усе, я йду від вас.

Надія.Татку, ми без тебе - загинемо.

Олександр. Па-па! Давай вип’ємо за твоє здоров'я!

Л я щ . І за здійснення всіх планів нашої тісної родини!

Л ю б о в. Такої тісної, що дихати нічим.

Н а д і я. Ну, то не дихай. Татко, обійми мене! І пішли до столу.

І в а н. Добре, лише заради родини! Тільки ти й радуєш моє серце!

З «Васси»

 

Наталя. Батьки - кара дітям за минулі гріхи.

Людмила. Ти віриш у реінкарнацію?

Наталя. А чому ж тоді вони нас не люблять.

Людмила. Вони люблять, лиш не знають про це.

Наталя. От через що ти ревеш?

Людмила. Я не реву, це так, нічого. Спати хочеться.

Наталя. Ну, то чого сидіти тут. Йди спати.

Людмила. Сумно мені без Васі. От і хочеться плакати.

Наталя. Лягай, поплачеш - заснеш.

Людмила. Так завжди. Ні, сьогодні я дочекаюсь Васю, я не люблю, коли її вдома немає.

Наталя. Ти все частіше називаєш її Вася.

Людмила.Тому, що люблю, а ти не любиш.

Наталя. А я – не люблю.

Людмила. І вона про це знає.

Наталя. Так, ще б їй не знати.

Людмила. А ти чимось на неї схожа.

Наталя. За те ми однаково й любимо одна одну.

Людмила. Вона тебе насправді любить.

Наталя. Мучити любить. Тому й не приходить.

Людмила. Ти й сама кого хочеш замучиш.

Наталя. Ну, я ж тому, що люблю.

Людмила. Яка ж ти … дурненька!

Наталя. А ти блаженна!

 

Любов. Ти повинен був одружитися з мамою... Ми всі були б іншими.

Яків. Любо! Це занадто мабуть, для тебе! Я б не наважився говорити про таке в твоє­му віці.

Л ю б о в. У моєму віці мама вже … дітей мала.

Я к і в. На твоєму місці, я б не наважився….

Л ю б о в. А де воно моє місце?

Яків(опускаючи голову). Дивно ти говориш, справді...

Любов. Мамі було б краще з тобою, ніж з батьком. Та й нам усім.

Яків. Дорога Любо, ти торкаєшся надто тонких сфер?

Любов. Народив хворих і дурних дітей і зали­шив їх жебраками.

Ф е д о с і я. Жебрацькая братія, Богова приправа,

Л ю б о в. Чортова забава ...

Яків. Так не можна говорити про батька! Няню, помов­ч, будь ласка!

Любов. Чомусь мені не подобається бути дочкою людини, яка наказує вбивати.

Федосія. Тин залізний, гора кам’яная, твоя рука святая… Соф'юшко, ти б одружила Олександра! Вірочці - пора. Діточок нових народять, а?

Л ю б о в. А навіщо? Калік плодити? I без того світ заполонили.

Федосія. Діточок родити – Богові служити.

Л ю б о в. Та чи - Богові?

П е т р о. Кажуть – діти наше майбутнє.

Л ю б о в. Цікаве на нас очікує майбутнє.

Іван (прокинувся). Чому так темно? Хто тут? Тут є хто-небудь?

Софія. Діти.

Іван. Самі діти?.. Хіба самі лиш діти?.. А ти?

Софія. А що я?

Іван. Ти ж начебто з ними?

Софія. Хіба що, я з ними.

Іван.Ти повинна сказати: я і діти…(Заспокоюється) Ху-х! Чому ж так темно?

Федосія.В поле виїхали, горе вима­нили, ну вогнем його пекти, і шабелькою сікти... А що воно? Хто скаже?

І в а н . Ви ж знаєте, що я люблю коли багато світла!.. Вимушена бездіяльність стомлює того, хто звик бачити навколо себе людей, що зайняті серйозною дер­жавною справою. Ти чому не вчиш уроки, Петре?

Петро. Я вже давно полишив.

Іван. Упевнено брешеш. А взавтра тебе, як йолопа, виведуть перед класом, а батькові згоряти від сорому.

П е т р о. Або синові. Батьку, я вже рік, як навчаюся в університеті.

І в а н. Що? Так, а я знаю-знаю… Ні, мене дивує, як ви живете? Ніхто нічого не ро­бить.

П е т р о. Що ж ми можемо робити? До чого нас допущено?

Любов. Навчили б нас працювати.

Іван. Х-хе! Працювати! Що ти можеш?

Любов.Я непогано малюю і могла б, наприклад, виготовляти фальшиві гроші.

П е т р о. А я б їх розповсюджував.

О л е к с а н д р . А я б вас заарештував.

Л ю б о в. Ну, від тебе ми відкупимося.

І в а н. Боже, на кого ми полишимо державу, що буде з Україною.

З «Міщан»

 

Єлена.Щось буде, чогось не буде. Та й що воно таке - Україна?

Петро.Коли француз або англієць каже: Франція! Англія! Неодмінно уявляє собі за цим словом дещо реальне-близьке. А я кажу Україна - й нічого не чую. Україно! Не чую! Агов!

Єлена.Яка в тому потреба? Як на мене - це порожній звук.

Петро. Порожній тоді, коли я не маю нагоди вкладати в нього якийсь власний зміст.

Єлена.Ну, без цього можна прожити.

Тетерів.Порядній людині - не можна. От ви наразі видзвонюєте панахиду людині, передчасно згаслій у болоті нашого режиму.

Єлена.Не думаю, що в наших університетах навчають таких непристойностей.

Петро. Чорт тебе смикнув брати участь у тих безглуздих заварухах.

Тетерів.Чому ж - безглуздих? Перш за все, до університету я йшов навчатися бути людиною, але наш режим…

Петро. Стара пісня. Та жодного режиму не існує, який може завадити тобі вивчати римське право. Ну, кажи по-совісті? В очі мені!

Тетерів.По-совісті, не заважав ніхто. Вивчати римське право ніхто не забороняв, але я хочу свого права, наше покоління має право жити в іншій країні.

Єлена.Ну, то зміни країну проживання. Одне очевидно - на тобі відбивається режим товариства, я бачу лише його тиск.

Петро. Точно. Ти піддався йому… Твої товариші та товаришки тиснуть на тебе, а ти поступаєшся. От рік з твого життя й викреслено.

Єлена.От у чому справжнє насильство, от, де - режим! Насильство над особистістю.

Петро. Учись, стань юристом і, працюючи - заробляй гроші.

Єлена.На благо родині й батькам на втіху.

Тетерів. А - патріотизм, служіння державі, бути гідним громадянином, слугою суспільства?

Єлена.Ну, до чого тут суспільство? Воно лише підвищує вимоги до мене…

Петро. Але не дозволяє розвиватися без перешкод… Я не бачу підстав підкорятися вимогам суспільства. Я – особистість, зі своїм власним життям!

Сцена 5

Іван. Чуєш ти, особистість, а не пішла б ти.... Смішно! Ха-ха!

О л е к с а н д р. Ось ми й почули голос держави. Вона точно знає - де моє місце. Ха-ха!

І в а н . Япрошу усіх вийти! Усі — маршем звідси! Мені треба поговорити з матір'ю. А ця стара сова чого тут стовбичить? Їй пора до бо­гадільні, я кажу!

Софія. Облиш, Іване.

Іван (голосно). Нянько, маршем! Я кажу! Чуєш?

Федосія (підводячись). Топчу, топчу ряст, бачить Бог не хваст! Дай, Боже, натоптати й того року діждати.

Усі виходять

Іван. От що, Софіє, я вирішив зайнятися упорядку­ванням дому.

Софія. Чужого.

Іван (суворо). Це дім мого брата! А коли Яків помре дім буде мій.

С о ф і я. Як ти можеш?

І в а н. Не заперечуй мені. Я бачу, необхідно особисто зайнятися впо­рядкуванням дому й долею дітей. Коли я служив, я не помічав, як огидно вони виховані тобою, тепер я маю час виправити твої помилки й відразу ж беруся до діла. (Пауза) Почати слід з моєї кімнати: забити вікно і двері з ву­лиці й прорізати в коридор. Далі, Любов повинна працювати, заміж вона, звичайно, не вийде, хто візьме каліку, та ще й злу!

Софія. Не забувай, з чиєї вини вона ...

Іван. Я пам'ятаю, пам'ятаю! Ти два­дцять тисяч мільйонів разів дорікала мені. (Тихіше.) Ти, може, розказала їй, і тому вона така зла на мене? Розказала?

Софія . Ні, я не говорила... я й сама не знаю — знічев’яя ти впустив її чи кинув навмисно, з ревнощів. Але нянька... вона бачила, вона знає.

Іван (погрожує). Раз і назавжди — мовчати про це! Я не знаю, хто впустив її.

Софія. Ти — п'яний.

Іван . А чому не ти? Як ти доведеш, що не ти? Га! Ти не бувала п'яною? І про­шу не забувати: я не певен, що Любов моя дочка, а не племінниця.

С о ф і я. Ти не маєш права дорікати мені? У тебе були десятки …

Іван. Право? Я — мужчина! Я міг — от моє право!

С о ф і я. А - я? Я не могла?

Іван. А ти — не сміла! І - досить! Я кажу, Любов повинна працювати! Хай візьме посаду вчительки де-небудь на селі. Тут їй нічого робити - вона погано впливає на Віру, Петра. Далі, Ковальов не від того, щоб одружитися з Віркою, але просить, чорти забирай, солідний посаг.

Софія (злякано). Ковальов? Розпусний та хворий?

Іван. А де я тобі візьму здорового та морального зятя? Хіба ти знайшла чоловіка для Надії? Вона сама знайшла його. А Вірка не зможе, дурна та, як на зло, занадто метка. Ковальов енергійний, він робить кар’єру. Ти повинна пере­конати Якова, щоб він дав на посаг.

С о ф і я. У нього немає таких грошей. Він уже й так віддав нам усе.

І в а н. Нехай закладе дім. Вірці буде посаг, і нам, на видатки по весіллю. (З усмішкою.) Тобі він не зможе від­мовити… Ти що? Чого ти так дивишся? Що за погляди?

Софія (тихо). Потемніло в очах...

Іван (заспокоюючись). Лікуйся!

Софія (злякано, тужливо). Я нічого не бачу...

Іван (з досадою). Кажу — лікуйся! Адже лікар­свій.

Софія (тихо, отямлюючись). Господи... як страшно...

Іван. У мене теж темнішає в очах, коли я виходжу на вулицю. Адже бомбісти вби­вають й відставних урядовців, їм однаково. Це звірі! (Щиро ) Послухай, Соню, хіба я зла лю­дина?

Софія (не зразу). Не знаю...

Іван (посміхаючись). Проживши зі мною двадцять сім років?

Софія. За двадцять років усе змінюється. Сьогодні мені все незрозуміло й загрозлив. Про тебе говорять жахливе... Ти гірше, ніж злий.

Іван (зневажливо). Газети?! Чорт з ними!

Софія. І люди. Газети читають люди... Навіщо ти наказав бити арештованих?

Іван (тихо). Неправда!... Їх били до арешту... вони чинили опір...

Софія. І дорогою до тюрми били!

Іван. Хай не лізуть. Вони чинили опір, співали пісні! Вони не слу­халися, не підкорялися. Ти ж знаєш, я запальний, я не терплю запе­речень. Адже це буйні, розбещені, вороги порядку. Чому ж не можна... треба було примусити їх мовчати.

Софія. Двох убито... двох...

Іван. Ну, двох? Це кволі, виснажені без­робіттям люди, їх можна вбивати щиглями в голову. Міліціонери були роздратовані. Ну, так, я почасти винен, але коли живеш у напрузі, знервованості… Інші роблять жорстокіші речі, проте в них не стріляють.

Софія. Ті, двоє були ще хлоп­чаками.

І в а н. У наш страшний час…

С о ф і я. Ваш страшний час калічить і наших дітей.

 

Ведуча. А діти нічого не забувають.

Іван (знизуючи плечима). Знову діти. До чого тут наші діти? Що вони можуть розуміти?

Софія. А якщо вони осудять?

Іван (обурений). Вони? Мої діти мене осуддять? Діти, кров моя? Чорт знає, що ти говориш! Вони не посміють до­рікати батькові, який заради них пішов на таку ганьбу – служити? Заради них полишив честь і гордість.

Ведуча. Краще б собі залишив.

І в а н . ... і ще багато іншого, який мало не наклав життям.

Ведуча. Чи виправдані жертви із чеснот наших на вівтарі служіння дітям?

 

Лящ (заперечує ведучій) Виправдано, для того, хто піклується про родину.

Іван. Чули!

Л я щ. Перепрошую, шановні! Можливо я невчасно втрутився?

І в а н. Ну, що ви, шановний! Як можна? Ми завжди вам раді.

Лящ (оглядаючи обох). До ваших послуг. Зі мною - Ковальов.

Іван(до дружини). Маршем до нього! Будь із ним ласкавою і взагалі — ти ж розумієш? (Софія виходить. Лещ посміхається.) Що вас так розвеселило?

Л я щ. Я теж розумію.

Іван. Ласкавий пане, я мушу вам сказати, що ваші вчинки компроме­тують мене й дуже!

Лящ. О? Цікаво яким чином.

Іван. Скажіть, ви скільки дали в справі влашту­вання Олександра на службу?

Лящ. Три.

Іван. Але ви у брата взяли п'ять!

Л я щ. Факт.

І в а н. І де ж дві? (Лещ мовчки ляскає себе по кишені. Збентежено). Дивовижно.

Лящ. Забудьте, як, наприклад, забули доплатити мені посаг за дочкою.

Іван.Я нічого не забув. Я не забув. От узавтра в клубі я позна­йомлю вас з Муратовим?

Л я щ. З Муратовим?! У якій справі?

І в а н. У вашому закладі його племінник, за якісь там бро­шури, знайомства. Випишіть йому посвід­ку по хворобі, щоб випустили... я його знаю, слав­ний хлопець! А брошюри – випадок.

Лящ (серйозно). Коли славний хлопець, чому б не допомогти.

Іван. Дядя переймається його долею, тож не пошкодує тисячі зо три.

Лящ. Мало! Тут — політика.

Надія. Мало-мало, гра в політику – дорого вартує… Павле, нам - час.

Іван (крутячи вуса). Яка дама, га? Наді-на! Сімсот чортів!

Лящ (виходячи). Я на секунду до дяді Якова.

Іван. Ви подивилися б дружину, вона скаржиться на очі... А ти, Наді-на, все гарні­шаєш!

Надія.Тому, що без дітей...

Іван (зітхаючи). Так, Наді-на, діти старять, вони спо­творюють нас, батьків.

Надія. О, діти - як багато в цьому слові!

Іван. З п'ятьох — тільки ти й радуєш моє серце.

Надія. Бідний мій татко! Тобі стало важко жити? Колись ти дарував своїй Наді-ні гарненькі штучки, а тепер став бідненький і не мо­жеш порадувати своє серце подарунком улюблеці.

І в а н (зажурено). Так, чорт забирай, не можу.

Надія. Знаєш що? А ти візьми грошей у дяді... От і подаруєш мені якусь дрібничку, пам'ятаєш, ти купував мені в дитинстві шикарні панчохи.

І в а н. Пам'ятаю... Ех, Наді-на...

Лящ (входить). Можемо йти… А справи дяді Якова — кепські.

Іван (тихо). Та ну?

Л я щ. Серце його довго не витримає. Дуже скоро…

Н а д і я. Ти, тату, повинен терміново поговорити з ним.

І в а и. Поговорити? Про що ж? Спадкоємець у нього один — я!

Лящ (багатозначно). Я б не був таким упевненим. Ходімо, Наді-на.

Надія.Поговори! Нехай закладе дім, скоро Вірчине весілля, а потім витрати по смерті.

Лящ. Такі крайнощі, а однаково потребують вкладань.

Іван. Весілля й смерть завжди поруч. А ви не могли б?

Л я щ. Ні, зробіть щось самі. Люба, на нас чекають у прокурора. Ми ж не забудемо й про вас.

Лящ та Надія йдуть

І в а н. Гарних розваг! (бурмоче.) Пого­ворити? Н-да...

Петро (входить схвильовано). Тату! Дозволь? Я хочу спитати тебе...

Іван. Що таке?

Петро. Мені дуже важко й трохи ніяково про це говорити, тому ..

Іван (придивляючись до нього). Не мимри!

Петро. Будь люб’язний зі мною, не кричи та дозволь мені бути відвертим.

Іван. Ти завжди повинен бути відвертим з твоїм бать­ком.

Петро. Мені треба поговорити з тобою, як чоловік з чоловіком.

Пауза

Іван. Я-ак? Ти—захворів? Уже захворів, паскудник? Ач, яка розпусна падлюко, уже?

Петро (обурений). Облиш мене... ти не розумієш... я здоровий!

Іван. Брешеш?!

Петро (тихо). Прошу тебе, батьку, облиш! Я здоровий!

І в а н (з досадою). Тоді, що ж ти тут торочив, дурило? Ну, кажи, в чому річ?

Петро.Я вже не можу, не хочу...

І в а н . Не хоче він! Та як ти смієш? Шкода, що не маю часу допитати тебе.

П е т р о. Допитати? Може ще й тортури застосуєш до сина?

Іван. Що за нахабство? Ти можливо забув хто перед тобою? А ну, доповідай!

Петро.Уже не хочу! (Швидко йде).

Іван (женеться). Що значить не хочу? Стояти! Я кажу — стій! Стояти!

Сцена 6

Віра( тягне за руку Якорєва). Стояти! Ось тут - і продовжуйте.

Я к о р є в (у формі міліціянта). А вас хіба таке не лякає?

Віра. Все героїчне завжди трошки страшне, але так і має бути!

Я к о р є в. Вірно. Ну, так, гаразд, порушник вистрілив у мене,..

П е т р о. Ти певен того?

Я к о р є в. І я відразу ж відповів йому з моєї табельної зброї, після чого замаскувався, як нас навчили – лежачи прицільніше стріляти, коли намагаєшся влучити ворогові, pardon, в живіт, щоб заподіяти важкої рани. Після мого третього пострілу один з нападників, який згодом виявився учнем художньої школи Миколою Уховим, був мною поранений, легко в коліно...

Віра (махаючи руками). Не так, не так!

Якорєв (здивовано). Даруйте, що ви! Звірте з протоколом... я вам принесу копію!

Віра (переконано). Не треба говорити як у про­токолі! Треба героїчно, розумієте?

Якорєв (усміхаючись). Але якщо відступити від протоколу, тоді буде недостовірно!

Віра. Ах, який ви! Петре, поясни йому, як треба розказувати страшне й героїчне.

Петро. Тобі, Якорєв, слід припинити про це базікати.

Якорєв. Чому ж? Дивно.

Петро. Немає чим тут пишатися...

Віра. Неправда, Петрику!

Якорєв. Як – немає чим? Я ризикував своїм життям, і ти, дворянин, повинен розуміти...

Петро. А я не розумію і не бажаю. А коли й зрозу­мію, то, можливо, не подам тобі руки.

Віра. Петро, як ти можеш?

Якорєв. Ти почав гордувати, Пет­ре. Якщо ти вихваляєшся тим, що вчишся в університеті, а мене виключили, то я … вважаю себе ображеним!

Віра . Браво! От бачите, Якорєв, ви мо­жете говорити, як справжній герой, по-лицарські.

Якорєв (підвищуючи тон). Твою поведінку я нази­ваю свинством.

Віра. Ай, не треба лаятись!

Петро (байдуже). Іди ти! Дуже мені треба знати, що ти думаєш про мою поведінку... Стріляв у якихось дітей, та, мабуть, і стріляв з переляку...

Віра. Неправда, Петро!

Якорєв (обурений). Я? З переляку?

Петро. Абсолютно. Злякався і давай стріляти без потреби.

Якорєв (погрожуючи). Це, шановний, обвинувачення сер­йозні.

Петро (до сестри) Його під суд треба віддати, а ти, дурна, захоплюєшся — герой!

Віра (розгублено). Так, герой... він — герой, тільки не вміє розказувати.

Якоре в. Я йду, Віро Іванівно! А з тобою, Петре, ми поговоримо потім, за інших обставин! Уяви собі, я теж дворянин.

Петро (усміхаючись). Дуель, невже?

Віра (в захопленні). Справді? Якорєв, невже дуель? Петрик, любий! Як славно!

Якоре в (багатозначно). Я ще подивлюсь... Я подумаю... (Іде.)

Віра (проводжаючи його). Чудово, Якорєв, ви— благородна душа! Це правда — Петро гордує бо познайомився з якимось опозиціо­нерами.(Виходять.)

З «Дачників»

Зимін.Соньце!

Соня(обертається).Що з тобою?

Зимін.Отже, ти взавтра їдеш.

Соня. Так їду. У мене брат у з в’язниці. А ти тут будь обережним, Петре, прошу тебе!

Зимін.І ти будь-ласка, там, бережи себе, моя, господине!

Соня.Ну, не сумуй! Скоро побачимось.

Зимін. До побачення, миле моє, Соньце. І дивись, там без мене не…

Соня.Що?

Зимін.Так, нічого, знову - дурниця як бачиш.

Соня.Ні, кажи, ти без мене – не що?

Зимін.Не закохаєшся?

Соня.Не смій такого й думати, не те, що говорити! Це безглуздо, невже ти не розумієш?

Зимін.Дійсно, безглуздо. Не ображайся, пробач. Самохіть якось приходять у голову різні дикі думки, про те, що людина не господар свого почуття, життя, долі.

Соня.Неправда! Це абсолютна дурниця, Петре!

Зимін.Якщо дурниця взагалі, може наблизитися до абсолюту… Намагаюся жартувати.

Соня. Я хочу, щоб ти запам’ятав: подібні нісенітниці, вигадають люди безвольні, для виправдання своєї слабкості! Абсолютне безглуздя! Ну, все, я пішла! Пам’ятай: людина господар собі й свого життя. Я повернуся.

Зимін.Добре, до зустрічі! Я пам’ятатиму, Соньце! І чекатиму.

Я к і в. Соньце!

Софія(обертається).Що з тобою?

Л ю б о в (веде під руку Якова). Обережно й не хвилюйся.

Яків. Любо, дорога моя, ти зваж на момент, ти задумала, я не знаю, справді, що це буде. От, Соню, вона веде мене...

Федосі я. Хто чекає за порогом – водить долю перелогом?

Л ю б о в. Няню, припини.

Яків. Ми повинні поговорити... вирішити одну проблему, пробач... Соню, вона все знає, Люба... я казав тобі — вона сама все давно зрозуміла.

Софія (глухо). Ну, що ж, Любо... Ти... Чого ж ти хочеш?

Любов (тихо). Мамо, він мій батько?

Яків. Треба відповісти, Соню.

Любов. Він - мій тато?

Софія . Ну, що ви всі мене мучите? Я не можу ска­зати... ні — так, ні — ні...(тиша) Були в моєму житті світлі, чисті дні — це дні твоєї любові. Якове.

Яків. Нашої любові...

С о ф і я. Тільки один раз я була людиною вільною від бруду, в дні твоєї любові.

Яків. Соню, нашої любові!

Софія.Чи я тебе любила, якщо не пішла за то­бою, коли ти кликав? Я проміняла любов на… звичку. От мене й покарано за це...

Любов (твердо). Не тебе одну.

Софія (обережно голублячи дочку). Хай так... але що ж далі? Я вас люблю!

Любов (тихо). Яка я щаслива, нарешті, ми разом...

С о ф і я. Я вас обох люблю!

Л ю б о в. Мамо, чому я каліка?

Яків. Любо про що ти? У святу хвилину, коли воскресла померла любов? Як можна?

Любов. Як я можу?! Та немає хвилини, коли б я про це не думала, тато!

Софія (повільно). І в мене нема такої хвилини. Як я помилилася!

Любов.От бачиш, тату, не любов воскресла, а виявилась помилка, може, й не остання.

Яків(благально). Не будь жорстокою, Любо!

Л ю б о в. Дякую! Мамо, я твоя помилка!

Я к і в. Любо заспокойся!

Софія.Хіба вона не вистраждала своє право на жорстокість?

 

Сцена 7

Л ю б о в. Я більше не страждатиму. Тепер це буде хтось інший.

Соколова(впевнено втручається) Ніщо не виправдовує жорстокості.

Ведуча. Можливо цією жорстокістю спокутується пропущений кимось час учинку.

Федосі я. Сонце сходить не на день – на життя чи забуття.

Соколова. Сподіваюсь немає необхідності пояснювати причину мого приходу?

Софія . Так, я одержала вашого листа.. Прошу, Вас, проходьте! Прошу, сідати.

Соколова. Мій син не винен, він не стріляв у вашого чоловіка, ви розумієте? Мій син не міг скоїти замах на життя. Він не теро­рист! Він, звичайно, опозиціонер, як усі чесні люди.

Софія . Як усі чесні люди?

Соколова. Так. Вам це видається неймовірним?

Софія. Я не знаю.

Соколова. Чоловік ваш помилився, вказавши на нього. Помилка зрозуміла, коли хочете, тим швидше, її необхідно виправити. Син мій у тюрмі п'ятий місяць, тепер він захворів, от чому, власне, я й завзялася потурбувати вас. У нього погана спадковість від батька, і я,.. я боюсь! Ви розумієте мене? Зрозумілий вам страх матері за життя дитини? Скажіть, вам знайомий цей страх? (бере Софію за руку, дивиться в очі)

Софія. Ми одержали заяву теро­ристів, вони заперечують участь вашого сина.

Соколова. Що ж, гадаю, цього досить порядній людині, щоб визнати свою помилку.

Софія (тихо). Не говоріть зі мною так - суворо!

Соколова (не відразу). Перепрошую.

Софія (зітхаючи). Мені здається, ми можемо гово­рити інакше.

Соколова. Як дві ма­тері... Адже я не помиляюсь, відчуваючи, що ви теж пере­конані в помилці вашого чоловіка, що у вас є бажання допомогти мені?

Софія (хвилюючись). Так! Так, я хотіла б... дуже хочу! Я не вірю, що стріляв ваш син, я й раніш мала сумнів, але тепер бачу вас і не вірю!

Соколова.Ви — мати, ви не можете помилятися, коли мова йде про долю сина.

Софія (лякливо, недовірливо). Не можу помиля­тись, я?

Соколова (просто). Мати завжди справедлива, як доля.

Софія . О, це невірно! Велично звучить, але ні, я - не справед­лива.

Соколова . Мати справедлива, як жит­тя, як природа... Усі діти близькі її серцю.

 

Ведуча. Коли серце здо­рове...

Софія (сумно). А! От бачите — здорове серце... Навіщо ми їх народжуємо?

Соколова. Ми інакше не можемо. Мати завжди буде ворогом смерті. Ось чому ви допоможете мені врятувати сина...

Ведуча.Рятувати не тому, що вони хороші чи не дуже, а тому, що ми їх привели в цей світ, нам і відповідати.

Софія. У мене теж діти, і вони хороші, повірте мені! Я вперше бачу ваше обличчя, але мені здається я давно знаю вас. Це дивно, я відчуваю вас, як сестру.

Соколова. Ми сестри, коли нашим дітям загрожує небезпека. А народжувати, чи ні - це не нам вирішувати.

Ведуча. Інколи дуже шкода, що не нам. …

Софія (хвилюючись). Дивно ви говорите. Ви — сильна.

Соколова. Я — мати!

Олександр(вбігає веселий) Маман!

Софі я. Я хочу врятувати вашу дитину. Може, це навчить мене як допомогти моїм. Соколова. Переконайте вашого чоловіка вислухати мене спокійно.

Олександр. Батько вдома?

Соколова. Юначе, ви втручаєтеся в бесіду дорослих. Я прийду вранці. Добре?(виходить)

Софія. Ви пропонуєте мені зрадити чоловіка? (Пауза)

Сцена 8

Олександр. Що за провокації?

Петро. Не кричи! Якийсь ти – чудний!

Олександр. Що?

Петро. Тобі не має потреби прикидатися ще гіршим, достатньо й того, що маєш?

Олександр. Що за наїзди?! Та я тобі …. !

Софія . Облиш, Олександре!

Олександр (обурений). Він мене провокує!

Софія. Усе-одно, ти не маєш права битися!

Петро. Він, мамо, хоче собі «набити руку» для служби в міліції.

Олександр. Чуєте? Якщо ви не здатні виховувати його, а батькові не вистачає часу, то повинен же хтось, по-старшинству... Вийди геть, студенте!

Петро (виходячи, з усмішкою). Іду, брате мій... любий мій брате!

Олександр. Поговори мені ще!... Послухайте, маман, ви ставите мене в ідіотське становище: я повинен по­частувати товаришів, відсвяткувати свій вступ до служби, а де ж гроші? Де гроші, питаю я?

Федосія . Перед матip’ю - як перед іконою, бусурмане, ач, виря­чився!

Софія (тихо). Сашо, грошей нема! Все, що можна було заставити - заставлено.

Олександр. Але ви мусите зрозуміти, що не мо­жу ж я брати хабарі з перших днів! Ви повинні звільнити мене від цієї необхідності, а не штовхати до неї.

Федосія . Яка вода - такий і млин, який батько – такий син.

Софія (з тугою). Що ж ти мучиш мене! Що ж мені робити, що? Милий, Сашо!

Олександр. Мені набридли жалісливі слова, я говорю серйозно!

Федосія. А ну стань переді мною, як лист перед травою.

Олександр. Що? Та пішла ти! Набридла.

Софія. Олександре! Перед тобою — мати!

Олександр.Треба пам'ятати не про те, що ви - моя мати, а те, що я ваш син, і розраховую на вашу підтримку. Потрібні гроші; від цього залежить кар'єра, гідна дво­рянського імені й честі. Невже вам байдуже до обов'язку допомогти синові зайняти пристойне становище?

Софія (посміхаючись). Ти розумний, Сашо! Ти дуже переконливо говориш...

Олександр. Ви облиште ці fa­çons de parler. Потрібні гроші, а решта все, pardon, комедія!

Софія. Олександре! Схаменися ж... Де ж я візьму грошей?

Олександр. У дяді, ясно як день!

Софія. Ми його вже обікрали... Мені соромно просити.

Олександр. Як стійко ви захи­щаєте інтереси дяді Якова! Це може здатися підозрілим.

Софія. Що? Що ти говориш?

Олександр. Е, годі вам! До чого тут драматичний шепіт? Я давно вже не хлопчик.

Софія (з жахом, тихо). На що ти натякнув?!

Олександр. Які там натяки! Я впевнений — дядя не може відмовити вам.

Софі я. Невже я заслужила? Сашо, чому?

Олександр. Ви й самі знаєте. Ну, гаразд, заспокойтеся! Нічого страшного не сталося.

Софія (раптом, твердо). Тобі сказав батько? Невже він сказав тобі?

Олександр (примирливо). Ну, так! Ви знаєте — вони балакучі коли... Але ж нічого страшного немає в усьому цьому... Яка жінка не захоплювалась?..

Швидко входить Марія Львівна та дає йому ляпас

Усі ми під Богом ходимо, та з чортами водимось. Правильно няню?

Ф е д о с і я. Бог, у поміч!

Ведуча.Казали Боги, щоб і ви помогли!

З «Дачників»

 

Марія Львівна.Соньце! Доню! Як я втомилася!

Соня.А я здогадуюся!

Марія Львівна.Про що ти можеш здогадуватися?

Соня. Мамцю, моя!. Пам’ятаєш, - коли я, маленькою не розуміла уроку й ревла, ти клала мою голову до себе на груди, й баюкала мене: Баю, баюшки баю, от тепер я - Баю мамочку мою.

Мені здається, що тепер не розуміє уроку, моя мамця… Та я впевнена - вона все зробить правильно, вона навчила мене думати просто і ясно, то й сама….

Марія Львівна.А сама нині заплуталася.

Соня. Люба моя, не треба ускладнювати. Він славний, не відштовхуй його! Він молодий-нерозумний, усіма покинутий! У твоїх руках він оживе, стане кращим. Ти вже створила одну хорошу людину – адже я не абияка людинка, правда ж? І ось тепер можеш викохати ще одну.

Марія Львівна.Соньце! Чомусь мені соромно й тяжко.

Соня. Мамцю, твоя любов йому потрібна, вона рятує.

Марія Львівна.Сьогодні мене це вже не окрилює, не надихає на подвиг.

Соня.Не турбуйся, ти відпочинеш і все проясниться.

Марія Львівна.Щаслива мати, яка має таку подругу.

Соня. І не забувай, нам з тобою ще нашого малого вояку ми з тюрми витягувати.

Марія Львівна.Не – нам, а - мені. Мій син - моя турбота.

Соня.Добре. Ти лиш пам’ятай, що не сама в цьому світі.

Марія Львівна.Якраз саме про це я ніколи й не забуваю. Можливо тому й утома незбагненна.

Соня. Пішли відпочинемо.

Влас. Діти також утомлюються, від розуміння життя.

Ведуча. Коли душа в дітях втомлюється - вони злягають.

 

Сцена 9

Іван.Та не смішіть ви мене. Вони втомлюються. Від чого?І що вони можуть розуміти в державних іграх.

Софія . Твої державні ігри навіть дітей вбивають. Іване, а це вже не гра.

Ф е д о с і я. Сто років грають, а наші ридають.

І в а н. Та відчепись ти, від мене.

Софія. Одному з убитих було сімнадцять років, як нашій Вірі. А дівчина, яку ви застре­лили на демонстрації?! Ти весь у крові, і це все кров дітей, кров юності, так! Ти сам не раз кричав: що вони дурні шмаркачі! Пам'ятаєш?

Іван.Зібрала всі наклепи й усю брехню. Там були не лише шмаркачі, це - юрба. Хай знають! Нехай відповідають ті, хто штовхає їх проти порядку? Вийшли на вулиці – значить уже не діти. Хай не лізуть. Теж мені - вояки!

Федосія. Охо-хо... Розійшовся кум, розгубивши ум...

Софія. Боже, праведний! Та ти їх боїшся!(відкриття-подія)

Іван.Хто боїться? Що ти верзеш?

Софія Ось воно як: з боягузтва та зі зла — проросла твоя підлість.

Іван (розгублено). Софіє, я — дворянин, я не дозволю...

Софія.Боже, ти зі зла показав на юнака. Дворянин, ти бачив напевне, що стріляв саме він?

Іван. А, розумію! Тебе намовила його мати.

Софія(суворо).Ти скажи по-честі, ось тут, перед іко­ною, що стріляв саме той юнак?

Іван (розгублений). А якщо я не скажу?

Софія. Скажеш! Заклинаю, Христа ради!

Іван. Це неймовірно! А якщо я впевнений, що й на ньому теж лежить провина?

Софія. Неправда! Тоді я не до серця твого звертаюсь, марно кричати в порожнечу. Я кажу: або ти зізнаєшся у своїй помилці, або про неї знатимуть усі. (Створити подію)

Іван. Це – ніж у спину! Ти зрадиш свого чоловіка? Хоча тобі це не новина.

С о ф і я. Я врятую дитину.

І в а н. Це насильство наді мною! Це божевілля!

Софія. Зроби, як я кажу, й ти сам собі здаватимешся кращим, поряднішим. А я мовчатиму.

Іван. Годі! Мені, звичайно образливо ... та чорт з ним, з тим пройдисвітом. Справді, я не певен, чи то він стріляв... але хто-небудь з них стріляв таки! Я, врешті, припускаю — не він! Але все-таки робити мені таку сцену через дрібниці — це божевілля, Софіє!

Софія (стомлена, тихо). Все моє життя — божевілля... і твоє також.

Федосія. Няньчила-водила, розум загубила си­лоньку збирала неначе накрала.

Петро(втручається). Ави знову сваритеся?

Іван. По-перше, ти ще не доріс до високих понять, а потім...

Петро.І т. д. Краще скажіть, чи правда, що Вірку ви видаєте за Ковальова?

Іван(здивовано). Стривай... тобі яке діло?

Софія. Це поки-що не вирішено, Петрику.

Петро.Чого ж Вірка плаче, бідолашна!

Іван(знизуючи плечима). Я нічого не розумію! Яким чином це тебе стосується?

 

Ведуча. Чи не здається вам питання недоречним?

 

Н а д і я. Не здається. Будемо відверті це єдиний спосіб для Вірки прислужитися родині.

О л е к с а н д р. І стати забезпеченою. Жінка плаче - чортик скаче!

Ф е д о с і я. Дівочі сльози, як роса на сонці.

Петро.Ви ж називали Ковальова мерзотником?

О л е к с а н д р. Теж мені новина. Зате - надійний, що сьогодні трапляється вкрай рідко.

Н а д і я. Ковальов не мерзотник, а ділова людина. І тато подібного сказати не міг.

Іван. Я й не говорив?

Л ю б о в. Він кричав.

Петро. І не один раз.

Іван. Що? До­пит? Батькові? Ні, панове, до цього ви ще не до­росли. (Гордовито виходить)

Л ю б о в. Петро, як бачиш - дітям не годиться говорити правди.

 

Марія Львівна.Навпаки, будьте щирими з ними, не приховуйте від них правди, не лукавте.

Рюмін.<


Просмотров 401

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!