Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Схоластика: реалізм, номіналізм, концептуалізм у схоластичній філософії



Найбільш відомою і впливовою у середньовічній філософії була схолас­тика (від лат. schola - школа або «шкільна філософія»). її було сформо­вано у період абсолютного панування християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної Європи і пристосовано до широкого вивчення людьми основ християнського світогляду.

Схоластика є спадкоємицею традицій християнської апологетики, її представники намагалися створити чітку систему християнського світогляду з ієрархією сфер буття, на вершині якої знаходиться церква Головне для схоластів — узгодження з авторитетом церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Творчі потенції схоластів розчиняються у сфері фор­мально-логічних пошуків. Схоластичний інтелектуалізм приносить зміст у жертву формі, вивчення реальної дійсності підмінює процедурою визначень, що зводить логічні судження до «словесної механіки», на до­году зовнішньому виглядові думки зводиться нанівець її зміст. Питання, які хвилюють схоластів, звучать так Чи единосутнісний Логосу Бог-отець? Як іменувати Марію — богородицею чи людинородицею? Чому голоду­вав Христос — через відсутність їжі чи тому, що хотів голодувати?

Схоластичне мислення зосередилось в основному на вирішенні двох проблем, зумовлених, з одного боку, суперечністю реалізму і номіналізму, з другого, - ствердженням існування Бога Реалізм (від лат. realis - ре­альний, дійсний) приписував існування лише загальному (універсаліям), вважаючи загальним ідеї, що передують одиничним речам. Поміркований реалізм стояв на позиції, що загальне існує в речах. Г. Гейне напівжартома передавав думки реалістів таким чином перед тим як з'явились яблука, існувало первісне Яблуко; перед появою папуги був первісний Папуга. Но­міналісти твердили, що самі предмети викликають у людей ідеї про них.

Номіналісти (від лат. nomen - ім'я), навпаки, не припускали реального існування універсалій, загальне в них мало місце лише після речей.

Помірковані номіналісти визнавали реальність загального як думку, поняття, імена, які відіграють важливу роль у пізнанні. Ця течія дістала назву концептуалізм.

• Схоластика як тип філософії виникає у IX ст. Головне призна­чення схоластичної філософії — безпосереднє злиття з теологією. «Батьком схоластики» називають Іоанна Скота Еріугену (бл. 810 - бл. 877 pp.), на той час визначно­го вченого. Якщо Карл Великий об'єднав світську монархію з цер­ковною ієрархією, то Еріугена створив єдину чітку філософську систему, яку розвивали наступні покоління мислителів-схоластів. Його ос­новне положення: справжня релігія є справжньою філософією, і навпаки, — сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. Зна­ряддям розуму є діалектика, яка розуміється як мистецтво виділяти істину з протилежних точок зору.



Вирішальне значення в пізнанні мають загальні поняття, або універса­лії; вони реальні, та зі зростанням міри всезагального все більше проявля­ються їх об'єктивна реальність і незалежність від людського розуму, скеро­ваного на пізнання. Одиничні поняття, навпаки, існують лише завдяки тому, що вони належать до видів, а види - до родів. Цей напрям у середньовічній філософії, як уже вказувалося, дістав назву реалізму. Згідно з ним процес розвитку йде від Бога до світу, і навпаки, повернення всього існуючого до одиничного Бога розкриває його характер, який знаходить чотириступеневе виявлення у природі:

- І - природа нестворена і разом з тим творча;

- II - природа створена і разом з тим творча;

- III - природа створена і нетворча;

- IV - природа нестворена і нетворча. Бог, таким чином, є початок, середина і кінець усього космосу.

• Наступний представник схоластики - Ансельм Кентерберійський (1033— 1109 pp.), якого називали «другим Августином». Його позиція - «вірю, щоб розуміти» - означає, що мислення слід підпорядковувати вірі, без якої немає дійсного пізнання. Святе письмо вказує, що саме є істиною, але не пояснює, чому воно є істиною. Розум вільний і самостійний, проте лише в межах догма­тів. Девіз Ансельма — «віра шукає розум» — характерний для цілого періоду схоластики. Щодо універсалій Ансельм займає позицію поміркованого реалізму.

Відомий Ансельм також до­казами буття Бога, з яких найпопулярніший онтологічний, де з по­няття Бога як ідеї вищої доско­налості виводиться ідея його реаль­ного існування. Якщо Бог як ідея утримує в собі всю реальність -отже, сам він справді існує.



Ансельм Кентерберійський сформулював також принцип не­обхідності пояснення віри розу­мом. Він є засновником схолас­тичної теології і метафізики.

Бог у нього — причина світу: як зразок, як творець, як мета.

Головним представником но­міналізму був Іоанн Росцелін (6л, 1050 - 6л, 1120 pp.), який рі­шуче виступив проти реалізму, вчив, що, крім одиничних речей, не існує нічого, оскільки немає кольору без конкретного кольо­ру, немає мудрості без мудрої душі. Загальне не має ніякої влас­ної реальності, реально можуть існувати лише «одиничні речі».

Загальні поняття (ідеї або універсали) є лише звуками, голосом, мовою. Ан­сельм критикував Росцеліна, що той неправильно розуміє загальні субстан­ції як коливання звуку, як струс повітря.

Росцелін запропонував тритеїстичну доктрину, згідно з якою ймовір­ність існування трьох божественних іпостасей передбачає існування не одного, а трьох самостійних Богів. Отже, церковна догматика опинилась під загрозою, його думки викликали незадоволення ортодоксів, і в 1092 р. вчення Росцеліна було заборонено як єретичне.

Винятково цікавою особою був П'єрАбеляр (1079-1142 pp.). Як твор­чість, так і життя його сповнені тріумфами і драматичними подіями, успіха­ми, нещастями, удачами і невдачами. Стала притчею його любов до Елоїзи, пов'язана з її викраденням, а потім трагічним розлученням Лише через сім століть прах Абеляра і Елоїзи з'єднали і поховали на цвинтарі Пер-Лашез у Парижі. Збереглося листування між Абеляром і Елоїзою, яке належить до найкращих скарбів світової літератури і свідчить про духовну та мораль­ну красу Абеляра.

Як мислитель він був винятковою, зовсім не типовою для свого часу особистістю. Його праці можна розділити на особистісні (екзистенціаль­ні), теологічні та логічні. Заслуга Абеляра головним чином полягає в тому, що він розвиває діалектику, намагається знайти розумні докази для обґрунтування положень віри, адже неможливо вірити в те, що незрозу­міло. Звідси його принцип: «пізнаю те, в що вірю».

Щодо універсалій Абеляр вважав, що вони існують у речах, звідси ви­водив абсурдність тверджень реалістів, що реальною є «людяність», а не люди, «конячність», а не окремі коні. Вважав помилковим твердження номіналістів, що лише одиничне є реальним, адже поняттю «людина» відповідає реальність загальнолюдського, спільного для всіх людей. Загаль­не має значення для пізнання великого класу індивідів і поширюється на розуміння сутності проявів індивідуальності. Але загальне як таке існує лише в мисленні, а не поза ним Вищенаведені докази роблять Абеляра першим представником концептуалізму - поміркованого номіналізму. Кон­цептуалізм визнає реальність загального як думку поняття, назву, які віді­грають важливу роль у пізнанні.

У період розквіту схоластики (XIII ст.) особливу увагу привертає творчість Томи Аквінського (1225-1274 pp.). Вчення Томи Аквінського - томізм - невдовзі після його смерті було визнано офіційною філософією католицизму. Основою колосальної філософсько-теоретичної системи Томи Аквінського стала нова версія теорії про гармонію віри і розуму. Він вва­жає, що віра не повинна суперечити розумові, тому що здебільшого прин­ципові положення віровчення можуть бути раціонально обґрунтовані. На­приклад, розум здатний довести догмати про існування Бога, про створення світу, про безсмертя душі тощо. Тобто розум і віра спрямовані на пізнан­ня однієї і тієї ж істини — Бога, але здійснюють це різними шляхами: розум спирається на науку і філософію, віра — на теологію. Можливість гармонії розуму і віри базується на тому факті, що Бог відкривається людині двома шляхами: природним — через створений світ і надприрод­ним — через одкровення. Наука і філософія засобами розуму, через пі­знання створеного світу приходять до думки про існування Бога і керуван­ня Богом усіма процесами в цьому світі. Теологія на основі надприродного одкровення, яке міститься в Біблії і рішеннях церкви, дає змогу прийняти найбільш важливі істини віровчення.

Разом з тим розум і віра - принципово різні шляхи до істини. Осно­вою для прийняття істин розуму служить їх внутрішня переконливість, доказовість усіх вихідних положень. Основою для прийняття істин віри є авторитет Бога. Висновком діяльності розуму є знання, а віри — віро­вчення. Знання - це сфера очевидних і доведених істин, віра - неочевидних і недоведених. Людина або про щось достовірно знає, або приймає на віру, оскільки одну і ту ж істину неможливо одночасно знати і вірити в неї. Згода з істинами розуму є наслідком логічної необхідності, згода ж з істинами віри є актом свободи волі.

Провівши чітку межу між розумом і вірою, Тома Аквінський відділив науку і філософію від теології і обґрунтував тим самим їхню відносну самостійність. Але ця самостійність не означала повного відособлення віри від знання і знання від віри. У будь-якому випадку вирішальним був критерій істин одкровення, які перевершують своєю істинністю і цінністю раціональні докази. Серед величезної спадщини Томи Аквінського заслуго­вує на увагу розробка методу упорядкування, розпізнання і розміщення окремих знань і свідчень.

Наприкінці XIII та на початку XIV ст. томізм стає переважаючим вченням у домініканському ордені. Тому Аквінського, визнаного його «пер­шим доктором», у 1323 р. було проголошено святим Поступово томізм стає офіційною доктриною католицької церкви. Після кризових явищ, по­в'язаних зі зміною суспільної ситуації, в 1879 р. вчення Томи Аквінського стає обов'язковим для всієї католицької церкви і на його основі розви­вається неотомізм — офіційна філософія католицизму.

Важливе значення для середньовічної філософії є теодицея — вчення обґрунтування віри в Бога як абсолютне добро. Теодицея буквально озна­чає «виправдання Бога». Згідно з Августином Блаженним, Бог пізнається в глибинах людської душі, досить тільки зануритись у них І. Дамаскін (V-VI ст. а е.) виходить з того, що поняття про Бога укорінене в серці кожної людини. Ці погляди дістали узагальнення в онтологічному доказі Ансельма Кентерберійського: якщо є ідея Бога, то є і сам Бог. Тома Аквінський прагне йти від світу до Бога і наводить ряд доказів: кожний предмет рухається за допо­могою іншого; світ повинен мати необхідну причину, Бог — вихідна основа всього існуючого, відсутність якої робить усе безглуздим; Бог - вершина досконалості; Бог - остання мета, яка гармонізує всі доцільні процеси. Отже, незважаючи на відведення філософії другої (після теології) ролі, все ж таки звернення до раціонально-філософських доказів було неминучим


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!