Системоутворюючі чинники формування права екологічної безпеки

Чинники:

1. Стан екологічної ситуації в СРСР

2. стан екологічного законодавства, було орієнтовано не на попередження небезпеки, а усунення наслідків

3. стан промислового розвитку на початку 80-х років, рівень розуміння екологічної безпеки, стан правозастосовної практики

4. стан міжнародно-правового співробітництва в сфері екологічної безпеки

Женевська конвенція «Про забруднення повітря на великі відстані». Основними забрудниками є великі підприємства. Віденська конвенція 1985 про охорону озонового шару – як об’єкт правової охорони розглядається озоновий шар, викиди певних речовин які мають властивості озонових дір.

Монреальський протокол до Віденської конвенції 1987

Баззиска конвенція «Про контроль за транскордонним перевезенням відходів» 1989 року

Конвенція ООН «Про оцінку впливу на навколишнє природне середовище в транскордонному контексті» - закріпила обов’язковість оцінки впливу на навколишнє середовище, в першу чергу тих видів діяльності, яким притаманна екологічний ризик.

Конвенція ООН «Про попередження великих транспортних аварій в транскордонному аспекті» - визначення екологічного впливу та екологічної небезпека, система вимог до об’єктів підвищеної небезпеки. ЗУ «Про об’єкти підвищеної небезпеки».

Право екологічної безпеки – система правових норм та інших юридичних засобів, які спрямовані по-перше на створення умов для реалізації суб’єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля і його захисту у разі порушення; по-друге система цих норм спрямована на регулювання відносин щодо здійснення екологічно-небезпечної діяльності з метою попередження екологічної обстановки; по-третє – система норм спрямована на здійснення системи заходів у разі виникнення екологічної небезпеки, щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно-небезпечних територій та об’єктів, встановлення особливого статусу осіб потерпілих від негативних наслідків природної стихії чи техногенного впливу; - система цих норм спрямована на досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на регіональному, національному та транскордонному рівні.

Розглядаємо як суб’єктивну категорію, з точки зору реалізації права громадян на реалізацію екологічної безпеки та його захисту за допомого спеціальних заходів превентивного (регулятивного) та охоронюваного (захисного) спрямування.

Як об’єктивно існуючої системи законодавчого та підзаконного забезпечення екологічної безпеки, тобто такого стану розвитку суспільних правовідносин в галузі екології за якого системою державно-правових, організаційних, науково-технічних, економічних та інших соціальних заходів забезпечується регулювання екологічно-небезпечної діяльності, раціональне використання природних ресурсів, охорона навколишнього природного середовища, попередження погіршення екологічної обстановки, та попередження виникнення загроз для природних систем.

Забезпечення екологічної безпеки у сучасних умовах є важливою проблемою державної екологічної політики та невід’ємною умовою сталого економічного і соціального розвитку України. Це зумовлено значним антропогенним порушенням та техногенною перевантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи, неефективним використанням природних ресурсів, широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих та недосконалих технологій, речовин і матеріалів, негативними екологічними наслідками оборонної і військової діяльності та природними катаклізмами.

Декларацією про державний суверенітет від 16 липня 1990 року передбачено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління.

Право громадян на екологічну безпеку є інтегрованою категорією, яка грунтується на загальнолюдському природному праві на безпеку, що дістало юридичне оформлення на конституційному рівні та деталізоване у чинному законодавстві, якому притаманні деякі особливості.

Цей різновид екологічних прав тісно пов'язаний з правом громадян на життя і здоров'я, що свідчить про його чітку гуманістичну спрямованість та обумовлює особливу законодавчу гарантованість.

Зазначене право має переважно немайновий характер (хоч це не виключає виплату компенсації у разі заподіяння шкоди) і передбачає пріоритет охорони і захисту благ людини як біологічного і соціального організму, а також безпечних соціально-природних умов її життя.

Наукова школа правників-екологів юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка визнала важливим напрямом екологічного права та його складовою право екологічної безпеки як комплексну галузь екологічного права, тісно пов’язану з природноресурсним та природоохоронним правом, іншими сферами правового регулювання діяльності небезпечної для довкілля, здоров’я та життя людини, спираючись на правову матерію чинного законодавства, міжнародні принципи та норми міжнародно-правового регулювання в зазначеній сфері.