Вплив чартизму на літературу

Чартизм (Chartism) - політичний і соціальний рух в Англії з кінця 1830-х до кінця 1840-х рр.., одержало ім'я від поданої в 1839 р. парламенту петиції, що називалася чи хартією народною хартією.

В епоху чартизму англійська література досягла справжнього розквіту. Громадянські мотиви пронизували творчість провідних англійських письменників, жоден з них не пройшов повз страждання свого народу. В книгах Діккенса и Ш. Бронте, Карлайля та Кінгслі, у віршах Т. Гуда и Е. Браунінг змальовувалось нестерпне положення людей, нерідко звучав розгніваний протест проти буржуазної експлуатації. Ряд витворів англійських письменників — майстрів критичного реалізму — був безпосереднім відгуком на революційні події 30 — 40-х років і в свою чергу мав велике суспільно-політичне звучання. В кінці 40-х років на сторінках книг великих англійських прозаїків з’явився образ чартиста-працівника. Так, про роман Е. Гаскелл «Мері Бартон» один з героїв, Джон Бартон, діяльно бере участь в чартистському і тред-юніоністському русі. Слід визнати, що навіть письменники «блискучої плеяди» не змогли все ж розкрити в своїх творах сенс тої великої боротьби за нове суспільство, яку вели англійські пролетаріати. Ця задача значно більше здійснювалась письменниками - чартистами. Пролетаріат Англії створив тоді свою власну літературу, і вона за своїм змістом, як говорив Енгельс, далеко перевершила літературу буржуазії.

Чартистські автори - у переважній більшості робітники - розглядали свої твори як внесок у справу боротьби з гнобителями. Чартистський газети «Північна зірка», «Лондонський демократ», «Північний визволитель» та інші охоче надавали свої сторінки для публікації віршів або нарисів. У чартиста «Трудівник» літературний відділ займав більше половини обсягу всього журналу. Крім того, в 40-і роки виходило досить багато летючих листків, відозв і брошур, присвячених хартії і різним політичним подіям того часу. «Північна зірка» висувала перед чартистськими письменниками вимогу «хвилювати кров, як трубний звук», передавати читачам «думки, які дихають, і слова, які палять». І твори робочих авторів справді дихали революційним пафосом.

Література чартизму відрізнялася своїм демократизмом, бойовим духом і оптимізмом. Жанри її були дуже різні: від невеликої епіграми до повісті й роману. Проте провідне місце у творчості чартистських письменників зайняла поезія.

Е. Джонс влучно назвав поезію виразницею «живого духу епохи». Саме поезія чартистів, їх масові пісні залишили найбільш глибокий слід в англійській літературі. Для поезії чартистів характерна близькість до народної творчості, народної пісні. Не випадково ряд пісень, складених в епоху чартизму в Англії, набув поширення і за межами країни. У царській Росії, наприклад, робітники знали написане Е. Мидом вірш «Король пар». Разом з тим поети - чартисти з'явилися продовжувачами традицій революційного романтизму Байрона і Шеллі. Спрямованість у майбутнє притаманна і бойовим маршам анонімних авторів і поем Джонса. Чартистська поезія допомогла розповсюдженню передових ідей, надихала робітників під час гострих класових зіткнень. Багато творів чартистських поетів кінця 30-х і початку 40-х років відрізнялися ще ідейної та художньої незрілістю; інші з авторів воліли заглядати в майбутнє з обережністю і думали тільки про міщанське благополуччя. Але вже в цей час з'являються сильні викривальні вірші, як наприклад «Засідка суддів за грати». Популярністю користувалися вірші У. Сенкі, в яких поет вигукував:

Англійці, ви - раби! Толку немає від похвальби,

Що в Британії свобода - Надбання народу.

Яскраво відобразили письменники-чартисти події 1839 - 1842 рр.. «Джоти» опублікував «Сонети, присвячені чартизму» - про боротьбу, яка розгорнулася в Уельсі. Уоткінс присвятив свою драму жертві англійського буржуазного правосуддя. Джемс Лінтон показав себе чудовим майстром в «Гімнах для позбавлених виборчих прав», а його знаменитий вірш «Праця і прибуток» повторювала вся робоча Англія:

Праця живе ледь-ледь, С голодухи тане,

Але, як бур'ян, Прибуток процвітає ...

3. Англійські реалісти та їх твори:

Реалізм в англійській літературі утверджується з творчістю Діккенса та Теккерея. Література цього напрямку прагне бути правдивою, пізнати суть, вона схильна до викривання. Творчість Чарлза Діккенса у цьому плані показова - життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю („Пригоди Олівера Твіста”, „Крамниця старожитностей”, „Домбі і син”, „Холодний дім”, „Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта”).

Видатний англійський сатирик-реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей пише роман про вищий світ - „Ярмарок пихи”, де герої метушаться, домагаються своїх, здебільшого, дрібних та егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.

Одним з останніх представників реалізму в англійській літературі XIX ст. став Томас Гарді (Харді) - автор романів „Тесс з роду д’Ербервіллів”, „Джуд Непомітний”. Масштаб його бачення життя поступається масштабові його великих попередників.

Англійський драматург Джордж Бернард Шоу поклав початок формуванню інтелектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його художнім прийомом був парадокс. Саме вістрям своєї парадоксальності, змазаним слизькою клоунадою, як зауважив А.В. Луначарський, Шоу пробив бегемотову шкіру Лондона і змусив говорити не тільки про себе, a й про свої ідеї.

Основні його ідеї - це аморальність соціальної несправедливості („Будинки вдівця”, „Професія місіс Уоррен”), романтичні ілюзії щодо війни („Людина і зброя”, „Обранець долі”), антимілітаризм („Учень диявола”, „Цезар і Клеопатра”, „Майор Барбара”). Іроніст, сатирик, парадоксаліст Шоу виступав як тонкий психолог, знавець людських душ у п’єсах „Будинок, де розбиваються серця” („Фантазія в російському стилі на англійські теми”), „Свята Іоанна”, „Пігмаліон”. Іноді Шоу щедро залучае ексцентрику, буфонаду, гротеск. Три свої політичні комедії - „Візок з яблуками”, „Гірко, aлe правда”, „Женева” - він назвав політичними екстраваганцами.

Джефрі Чосер, Стендаль, Оноре де Бальзак, Вальтер Скотт, Герберт Джордж Веллс, Бернард Шоу, Джон Голсуорсі також були представниками англійського реалізму.