Модуль №2 Тема №1 Французький романтизм

1.Основні етапи творчості В.Гюго.
2. Система жанрів в творчості В.Гюго.
3. В. Гюго – романіст.
4. Життєвий і творчий шлях Жорж Санд.
5. Соціально-психологічні романи Жорж Санд ( на прикладі олного за вибором).
6. Авантюрно-історичний роман Л.Дюма: тематика, проблематика, художні особливості.

1. Вікто́р-Марі Гюґо (фр. Victor-Marie Hugo, МФА: [viktɔʁ maʁi yˈɡo]; народився 26 лютого1802, в м. Безансон, у Франції і помер 22 травня 1885, в Парижі — французькийписьменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч. Член Французької академії(1841).

Творчість Гюґо дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи.

Віктор Гюґо вклав значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму уфранцузькій літературі. Він також дозволив багатьом поколінням розвинути думку, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті завдяки численним зобов'язанням прирікає його на вигнання.

У період, що передував революції 1848, Гюґо майже повністю закинув художню творчість і активізувався як політичний діяч. Він став переконаним республіканцем і після 1848 брав активну участь у боротьбі за збереження і зміцнення республіканського ладу. 1817 року він взяв участь у конкурсі літературної академії в Тулузі. Через два роки він став лауреатом цієї академії. 1819 року він одержав Золоту лілію за «Оду» на честь встановлення статуї Генріх IV і 1820 року одержав Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі».

Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) здобула схвалення короля Людовика XVIII: Віктор Гюґо був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків, що дозволило йому одружитися з Адель. 1823 року він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний в руслі «готичної» традиції. Це означало зближення з романтизмом, що відбилося і в літературних зв'язках: друзями Гюго сталиАльфред де Віньї, Шарль Нодьє, Еміль Дешан і Альфонс де Ламартін. Незабаром вони утворили групу Сенакль при журналі «Мюз франсез», який мав яскраво виражену романтичну спрямованість. Особливо теплими були стосунки між Гюго і Шарлем Сент-Бевом, що опублікував у ще одному романтичному виданні — журналі «Глоб» — хвалебну рецензію на «Оди і балади» (1826).

1827 року Віктор Гюґо випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її знаменита «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Віддавши захоплену хвалу шекспірівському театру, Гюго обрушився на класицистські єдності часу, місця та дії, виступив на захист поєднання піднесеного з гротеском і висунув вимогу використовувати гнучкішу систему віршування, відмовившись від олександрійського дванадцятисложника. Ця п'єса, а також пройнята гуманістичними ідеями повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюго славу.

Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюґо надзвичайно продуктивним. 1829 року з'явилася п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Менше ніж за місяць Гюго написав свою другу драму — «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого 1830 року послідували інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму: «Бастилія класицизму» у сфері драматургії була зруйнована. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема, «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).

Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831), оскільки тут він вперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі. Як і в драмах цього періоду, персонажі роману змальовані за допомогою романтичної символізації: це виняткові характери в надзвичайних обставинах; емоційні зв'язки виникають між ними миттєво, а їх загибель обумовлена ​​фатумом, який служить способом пізнання дійсності, бо в ньому відбивається протиприродність «старого ладу», ворожого людської особистості. У цей же період досягає повної зрілості і поетичний дар Гюго.

Збірники ліричних віршів Віктора Гюґо — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. 1841 року літературні заслуги Гюго отримують, нарешті, визнання Французької Академії, куди його обирають після кількох невдалих спроб.

1842 року письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), в якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. Незабаром після цього поет пережив страшну трагедію: 1843 року його улюблена дочка Леопольдіна та її чоловік Шарль Вакр потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив в сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї.

2. Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова розмаїтість: з однаковим успіхом виступав він у поезії, прозі й драматургії. Та передусім він був поетом. Ідейний зміст драм Гюго не сходить до самої проблематики, що пов'язана з ідеологічними битвами кінця 20-х років та Липневою революцією 1830 року. Романтичні драми Гюго перегукувалися з актуальними соціально-політичними проблемами сучасності, відстоювали її передові ідеали та устремління. В основу кожної із драм Гюго 1829-1839 років, за винятком "Лукреції Борджа" (1833), покладений конфлікт простолюдинів, представників третього стану з феодальною аристократією та монархією ("Маріон Делорм", "Король розважається", 1832, "Марія Тодор", 1833, "Рюі Блаз", 1838) та інші. В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена розквітом жанру історичного роману. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму є роман Гюго "Собор Паризької Богоматері" (1831). Цей роман відбиває національну історію, він пов'язаний з актуальною сучасною проблематикою. Кінець 20-х і 30-х років належить, поряд із двома десятиліттями вигнання (1851 -1870), до періодів творчої активності, незвичайної навіть для Гюго, У ці роки він зводив будову романтичної драматургії та театру, активно виступав у прозових жанрах, але разом з тим, не послаблялася й інтенсивність його поетичної творчості.

3. Гюго-романист подходит к истории с точки зрения общечеловеческих добра и зла, любви и жестокосердия, единых и незыблемых для всех эпох.Гюго-романисту принадлежит «вечность». И потому так важно понять природу его жизни во времени. Ведь романы Гюго и нене читают, экранизируют, издают большими тиражами; с ошеломляющим успехом, как известно, шла рок-опера «Собор Парижской богоматери». Одна из разгадок этого, на наш взгляд, связана с особенностями поэтики романов, которые обнаруживают амбивалентный горизонт ожиданий – принадлежат и «высокому», и массовому читателю – и интеллигенции, и народу, – если использовать идеологемы XIX и XX вв. Романы Гюго принадлежат тексту культурного диалога, который ведут между собой эти века. Массовое в романистике Гюго лежит на поверхности, кажется почти самоочевидным, и, однако, это маленькое и столь значимое в онтологии романтизма «почти» по мере того, как всматриваешься в него, становится все значительнее, весомее, все более усложняется и безусловно перерастает в проблему. Очевидно, что романы Гюго во многом родственны тем формам массового, которые сложились во французской романистике к середине века. Автор «Собора Парижской богоматери» и «Отверженных» тоже строит интригу на резких, завораживающих эффектах, прибегая к поэтике готического – страшного и тайны, членит свои произведения на обособленные фрагменты, обладающие резкой фабульной фокусировкой, использует стилистику мелодраматического, гротеска, стремится поразить и увлечь, строит свои отношения с читателем на доверии тому, что располагается на границе возможного и невозможного, реального и воображаемого.

4. Жорж Санд (фр. George Sand, настоящее имя — Амандина Аврора Люсиль Дюпен (фр. Amandine Aurore Lucile Dupin);1 июля 1804 — 8 июня 1876) — французская писательница.

Серед предків майбутньої письменниці — Моріц Саксонський, маршал Франції. Бабуся з боку батька мала титул графині та була одною з молодших дочок самого Моріца Саксонського. Моріц, за спогадами сучасників, теж мав багато коханок і займався літературною працею, хоча вона обмежувалась військовими проектами. Гени предка виявилися і в поведінці письменниці.

Вони зустрілись досить пізно. І батьку, й матері Аврори було за 30, коли вони взяли шлюб. До того ж, мати Аврори була з простого народу. Стара графиня, бабця майбутньої письменниці, не схвалювала шлюб. Батько помер внаслідок нещасного випадку. Графиня і невістка-простолюдинка розірвали стосунки. Але народжена онука нагадувала бабці померлого сина і тому залишилась в маєтку вельможної старої.

Майбутня письменниця отримала звичайну освіту для дівчини її кола. Бабця віддала онуку в Августинський жіночий монастир в місті Париж. Аврора залюбки читала, тим паче що існувала багата національна література і було вдосталь добре перекладеної іншомовної літератури. Серед книжок переважала релігійна і філософська література.

У 18 років бабця видала заміж дорослу онуку за барона Дюдевана, що був позашлюбною дитиною. Аврора не успадкувала графський титул бабці і вважалася баронесою. Вона народила двоє дітей, сина і дочку. Дуже різні за звичками, думками і намірами, подружжя вирішило роз'їхатися. Аби уникати скандалу, для всіх зберігалася наявність шлюбу. За збереження таємниці Аврора отримала грошову підтримку від чоловіка і право носити титул баронеси. Молода жінка з провінції перебралася в Париж.

Аврора Дюдеван відрізнялась дуже вільною поведінкою, захоплювалась чоловічими видами спорту, ходила в чоловічих костюмах. Низка коханців народила багато чуток. Бабця забрала у Аврори дочку, аби та не бачила романів матері та їх розривів. Не мала прав скандальна баронеса і на родинну садибу Ноан (Nohan — саме так вимовляють французи назву садиби). Лише після смерті бабці і чоловіка Аврора отримала права на садибу. Зиму вона проводила в Парижі, а влітку з дітьми переїздила в Ноан.ї 19 століття пройшло під знаком захоплення літературою і рятуванням і вивченням пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва. Саме в Парижі відбувались популярні аукціони по розпродажу предметів мистецтва середньовіччя, бароко, рококо. До збірок, окрім картин чи гравюр, тепер увійшли порцеляна, вироби з кістки і каменю, стародавня зброя,меблі, посуд, кераміка іфаянс,кахлі, килими ігобелени, навіть уламки середньовічної архітектури. Розпочалася реставрація стародавніх замків і соборів, яку очолив видатний реставратор-француз Віоле ле Дюк (Viollet-le-Duc 1814 — 1879). Виникли великі колекції середньовічного мистецтва, що пізніще лягуть в підмурки музеївКлюні(Париж), в Ермітаж (Петербург), Національного німецького музею (Мюнхен), Кенсінгтонського музею (Лондон) тощо.

Серед літератутних творів Жорж Санд не випадково з'явились книги « Майстри мозаїк» або « Діалоги про поезію пролетаріату», свідчення уваги до мистецтва і до літератури. Менш відома діяльність писменниці з рятування мільфльорів і аррасів середньовіччя, коли вона їздила провінційними містами і рятувала старі килими для майбутнього.

Аврора Дюдеван отримала визнання при житті. З нею приятелювали Альфред де Мюссе,Проспер Меріме, обидва Дюма, Бальзак,Віктор Гюго. Серед видатних жінок вона приятелювала з Поліною Віардо, що стала прототипом її роману «Консуело».

Бібліографія

· Дівчина з Альбано (1831)

· Індіана (1832)

· Валентина (1832)

· Мельхіор (1832)

· Кора (1833)

· Лелія (1833)

· Метелла (1834)

· Інтимний щоденник (1834)

· Особистий секретар (1834)

· Жак (1834)

· Леоне Леоні (1835)

· Лавінія (1835)

· Симон (1836)

· Майстри мозаїк (1838)

· Сім струн Ліри (1840)

· Поліна з Міссісіпі (1840)

· Зима на Майорці (1842)

· Графіня Рудольштадт (1843)

· Консуело (1843)

· Ян Жижка (1843)

· Шампанські свята (1846)

· Гріх пана Антуана (1847)

· Замок Самотності (1851)

· Історія профана на ім'я Грибуль (1851)

· Сільські музики (1853)

· Адріани (1854)

· Навколо столу (1856)

· Сільські прогулянки (1857)

· Зелені дами (1859)

· Сільскі вечори (1861)

· родина Жерманд (1861)

· Антонія (1863)

· Сповідь молодої дівчини (1865)

· Останняє кохання (1867)

· Кадіо (1868)

· Незважаючи ні на що (1870)

· Цезаріна Дітріх (1871)

· Щоденник мандрівника часів війни (1871)

· Нанон (1872)

· Два брати (1875)

· Казки бабусі (1876)

· Сільські легенди (1877)

5. Жорж Санд розробляє інший жанр — психологічний романтичний роман. У статті «Оберон» Е.-П, Сенанкура» (1833) вона відзначає його сповідальний характер (позначився вплив «Сповіді» Ж.-Ж. Руссо), виокремлює три різновиди психологічного роману (за характером романтично трактованої пристрасті), з'ясовує зв'язок індивідуальної психології з умонастроєм епохи (на цій підставі постає четверта психологічна тема — «страждання нездійсненного бажання»). Вплив Руссо позначився на усій творчості Ж. С. (у 1830-і pp. — руссоїстський культ природи, у 1840-і pp. — ідеї «суспільного договору» тощо).

У романі «Індіана» викладена світоглядна програма Жорж Санд. Головною проблемою твору є так зване «жіноче питання». Безправність жінки у суспільстві Жорж Санд розглядає як один з виявів несправедливого суспільного устрою епохи Реставрації (дія роману відбувається у 1828 p.). Лейтмотивом усього твору є відчуття необхідності революційного перетворення суспільних звичаїв. У ньому побіжно виявляється вплив, який справила на Жорж Санд Липнева революція 1830 р.

Героїню роману Індіану морально пригнічує її чоловік, полковник Дельмар. Зрештою, їй вдається духовно звільнитися від страждань — у цьому Індіані допомагає кохання до Реймона де Рам'єра. Але ця пристрасть призводить до трагедії. Служниця Нун, яка кохала Реймона, вкоротила собі віку. Індіана теж хоче вчинити самогубство, коли Реймон, злякавшись опінії бомонду, відмовляється від її кохання.

Наступний акт трагедії розгортається на екзотичному тлі далекого острова Бурбон, французької колонії. Прекрасна, сповнена південних контрастів природа підкреслює перехід конфлікту між Індіаною і Дельмаром у відкриту, оголену форму. Остаточно розсварившись із чоловіком, Індіана розшукує в Парижі Реймона. Але він уже забув її, одружившись з іншою. Реймон боїться скандалу. Відтак Індіана повертається на острів. Там разом з Ральфом, який упродовж багатьох років потай кохав її без надії на взаємність, вона кидається у вир водоспаду.

І ось фінал роману. Індіана та Ральф не загинули. Вони щасливо живуть, ховаючись від людей у хащах острова Бурбон. Утвердження щастя людини поза цивілізацією, у спілкуванні з природою — ще одна спільна риса творчості Жорж Санд і Ж.-Ж. Руссо. Проте письменниця, на відміну від Руссо, усвідомлювала романтичну винятковість такої «панацеї». У наступних романах Жорж Санд, відмовившись від такого штучного вирішення проблеми, не знаходить у реальному житті іншого виходу, крім самогубства. Вкорочує собі віку демонічна жінка Лелія, яка в пошуках духовної свободи завдає болю тим, хто її оточує (роман «Лелія»). До самогубства вдається і Жак, який розчарувався в ідеальності своєї дружини і вирішив дати їй свободу (роман «Жак»).

Усі ранні романи Жорж Санд мають камерний характер. У них мало персонажів. Простір розповіді залишається доволі тісним і обмеженим. Соціальні мотиви ще не набувають самостійного значення. Головне в них — розкриття психології. Але воно відбувається не послідовно, а стрибкоподібно. Жорж Санд зауважує лише душевні катастрофи, вибухи почуттів, а не їхній розвиток. Уже в «Індіані» письменниця відмовилася від строкатого стилю «шалених романів». Вона шліфує просту, гнучку і містку фразу. Визначальною рисою прози Жорж Санд є її музичність (цю властивість стилю письменниці особливо цінував видатний угорський композитор Ф. Ліст).

6. Користуючись класифікацією, що ділить романи Дюма на авантюрно-романтичні, авантюрно-історичні і власне історичні, потрібно зауважити, що більшість своїх власне історичних творів Дюма створив без допомоги співавторів. Це «Ізабелла Баварська» («Isabel de Baviere», 1835), «Капітан Рішар» («Le Capitain Richard», 1855), «Соратники Лгу» («Les compagnons de Iehu», 1857), історичні хроніки — «Наполеон» («Napoleon», 1840), «Генріх IV»(«Henri IV», 1855) та ін., що вказує на особливе ставлення до них самого автора.

Історичні романи Дюма відомі значно менше широкому загалу, ніж романи авантюрно-історичного чи авантюрно-романтичного характеру («Три мушкетери», «Королева Марго», «Асканіо» та ін.). Вони порушують стереотип, що романи Дюма призначені суто для розважального читання. У них немає насиченого сюжету чи карколомної інтриги. Любовна лінія у цих романах відходить, як правило, на другий план. Так відбувається, наприклад, в романі «Капітан Рішар», дія якого охоплює період наполеонівських війн і повалення імперії Наполеона. Головний герой — капітан французької армії, але з самого початку твору ми знайомимось із героєм, якого не можемо віднести до другорядних — це імператор Наполеон. Хоча імені імператора немає у назві роману, ми з часом усвідомлюємо, що саме Наполеон займає центральне місце в романі. Дюма прагне показати його не лише героєм вигаданої романної історії, а й центральною рушійною силою епохи.