Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Теми для самостійного опрацювання Модуль №1 Тема №1. Німецька романтика



1. Життєвий і творчий шглях Ф.Гельдерліна.

2. Новелістика Е.Т.А.Гофмана. Художні особливості збірки «Фантазії» в манері Калло».

3. Гофманська трактовка «вічного образу» («Дон Жуан»).

4. Протистояння світу митців і і філістерів в романі «Житійська філософія кота Мурра».

1.Иоганн Христиан ФридрихГёльдерлин (нем. Johann Christian Friedrich Hölderlin; 20 марта 1770, Лауффен-на-Неккаре — 7 июня 1843, Тюбинген) — выдающийся немецкий поэт.

Ещё студентом Тюбингенского университета Гёльдерлин начал писать стихи, в форме и содержании которых заметно подражание Клопштоку. Шиллер принял в нём самое теплое участие. В студенческие годы его однокурсником и лучшим другом был Гегель, с которым в дальнейшем Гёльдерлин несколько лет продолжал переписку. В 1794—1795 годахГёльдерлин жил в Йене. В 1794 году посещал лекции Фихте в Йенском университете. Здесь, в центре романтического движения, он завязал личные отношения с представителями нового литературного направления; здесь же у Гёльдерлина обнаружились впервые зачатки ипохондрии. Болезненное настроение усилилось под влиянием безнадёжной и страстной любви к матери одного из его учеников; он видел в ней воплощение фантастического идеала женщины, который уже с самых юных лет был предметом мечтаний, и изобразил её под именем Диотимы в своем романе «Гиперион».

В 1798 году Гёльдерлин расстался со своей Диотимой, переезжал с места на место и в 1802 году вернулся на родину с явными признаками помешательства. Самое крупное из произведений Гёльдерлина — роман «Гиперион», представляющий как бы исповедь поэта. Характерная черта романа — чисто романтическое стремление связать философию с поэзией так, что границы между ними совершенно сглаживаются: для Гёльдерлина только та научная система удовлетворительна, которая стоит в связи и гармонирует с идеалом прекрасного. Идеи, имеющие нечто общее с воззрениями Гёльдерлина, позднее получают развитие в философских системах Шеллинга и Гегеля. В романе любопытна и другая сторона: болезненная мечтательность и чрезвычайно развитое чувство изящного создали в Гёльдерлине отвращение к современной действительности; он изображает в карикатуре свое время и своих соотечественников, а идеал свой ищет под дорогим ему небом Эллады.



Кроме «Гипериона», после Гёльдерлина остались ещё неоконченная трагедия «Смерть Эмпедокла» — лирическое стихотворение в драматической форме, служащее, как и «Гиперион», выражением личного настроения поэта; переводы из Софокла — «Антигона» и «Царь Эдип» — и ряд лирических стихотворений. Лирика Гёльдерлина проникнута пантеистическим мировоззрением: христианские идеи просачиваются как бы случайно; в общем настроение Гёльдерлина — настроение язычника-эллина, благоговеющего перед величием божественной природы. Стихотворения Гёльдерлина богаты идеями и чувствами, иногда возвышенными, иногда нежными и меланхолическими; язык чрезвычайно музыкален и блещет яркими образами, особенно в многочисленных описаниях природы.

Признание и наследие

«Гёльдерлиновское возрождение» — значимая тенденция в движении мировой поэзии второй половины ХХ — начала XXI веков. Это относится к переводам и переложениям его стихов, которым отдают свои силы в этот период крупнейшие поэты разных языков, и к более широкому опыту усвоения поэтики как ранних, романтических, так и поздних его сочинений. Его произведения не только переводили и изучали заново, но публично декламировали (например, в Берлине в экспрессионистском «Новом клубе»).



Поэзия, проза, переводы и сама фигура Гёльдерлина дала стимул к размышлениям философов и теологов (В.Дильтей, Ф. Ницше, К. Ясперс, М.Хайдеггер,В. Беньямин, М.Бланшо, А.Фиоретос, Х.Кюнг), филологов (Р.Якобсон, П.Сонди), к творчеству писателей (С.Цвейг, Георг Гейм, П.Хертлинг и др.). Среди инициаторов русских переводов Гёльдерлина — Михаил Цетлин (Амари) и Яков Голосовкер, его стихи переводили Аркадий Штейнберг, Сергей Петров, Ефим Эткинд, Грейнем Ратгауз, ВладимирМикушевич, Сергей Аверинцев, Вячеслав Куприянов.

Цитата Фридриха Гёльдерлина «Что всегда превращало государство в ад на земле, так это попытки человека сделать его земным раем» является эпиграфом к главе «Великая утопия» книги нобелевского лауреата по экономике Ф. фон Хайека «Дорога к рабству»[1].

В 1983 году немецкий скульптор Ангела-Изабелла Лайх создаёт скульптуру из мрамора «Гиперион», скульптура представляет главного героя одноимённого романа поэта.

Гёльдерлин и музыка

На стихи Гёльдерлина писали музыку, среди многих других:


· Иоганнес Брамс

· Бенджамин Бриттен

· Вильгельм Киллмайер

· Гидеон Кляйн

· Дьёрдь Куртаг

· Эрнст Кшенек

· Дьёрдь Лигети

· Бруно Мадерна

· Луиджи Ноно

· Карл Орф

· Ханс Пфицнер

· Александр Раскатов

· Макс Регер

· Вольфганг Рим

· Виктор Ульманн

· Вольфганг Фортнер

· Беат Фуррер

· Георг Фридрих Хаас

· Йозеф Маттиас Хауэр

· Ханс Вернер Хенце

· Пауль Хиндемит

· Хайнц Холлигер

· Фридрих Церха

· Рихард Штраус

· Ханс Эйслер

· Виктория Полевая

 


 

2. Ці мотиви голосно звучать у збірці “Фантазії в маневрі Калло”, де зібрані твори Гофмана, написані з 1808 по 1814 рік. Центральною фігурою збірки є вже згадуваний капельмейстер Крайслер, який пізніше перейде в роман “Житейська філософія кота Мурра”. Справжній гофманівський ентузіаст, безмежно відданий своєму мистецтву, музиці, Крайслер живе в реальній німецькій дійсності, світі, де безроздільно панують філістери. Йому немає місця в цьому світі, він приречений в ньому на самотність і страждання.



Романтизм був першим художнім напрямом, в якому визначилася й набула значного поширення тема мистецтва й митця в їхньому співвідношенні з суспільством і суспільним життям. При цьому у романтиків, насамперед і особливо у німецьких, трактування цієї теми набрало антитетичного характеру, осмислювалася вона в протиставленнях духу й життя, мистецтва й дійсності. Романтики гостро відчули матеріально-утилітарний характер та спрямованість нової цивілізації (в цьому, власне, суть гофманівського “філістерства”) і палко виступили на захист духу й мистецтва. Дійсність поставала в їхніх творах не тільки чужою, а й глибоко ворожою мистецтву, а митець перетворювався на фігуру неприкаяну й трагічну. Таким і є гофманівський Крайслер, який ніде не може знайти надійного притулку і якого світ філістерів, вже в романі “Житейська філософія кота Мурра”, доводить, зрештою, до божевілля.

У “Фантазіях в манері Калло” виразно проявилися деякі характерні риси поетики й стилю Гофмана. Пояснюючи у вступі до першого тому збірки, чим привабило його мистецтво Жака Калло, французького барокового живописця й графіка першої третини XVII ст., він характеризує й свій стиль, його оригінальні риси. Мистецтво Калло, зазначає Гофман, “йде далі правил живопису, його малюнки, скоріше, можна назвати відображенням всіх дивних фантастичних явищ, викликаних чарами його най-жвавішої фантазії”. І навіть у малюнках, взятих із життя, “завжди відчувається його своєрідний, глибоко індивідуальний почерк, що надає його фігурам і групам щось дивно знайоме й водночас чуже”. Відзначається також “іронія, що висміює людину”, і “комізм, під покровом якого серйозний і вдумливий спостерігач відкриває таємничі натяки”, тобто риси, органічно властиві самому Гофману.

Его художественная манера складывается сразу в первых сборниках рассказов «Фантазии в ма­нере Калло» (1814—1815). Ссылаясь на французского графика XVII века Жака Калло, Гофман отстаивает свое право художника на заострение смешных, ужасных и поэтических явлений действи­тельности, на преображающую силу творческого воображения и творческой фантазии.

В «Фантазиях...», ранних рассказах Гофмана большое место принадлежит музыке. Здесь впервые появляется образ капельмей­стера Крейслера — романтического энтузиаста, всецело предан­ного своему искусству. В этот образ Гофман вложил много соб­ственных мыслей и переживаний. Поглощенность музыкой заставляет Крейслера особенно ост­ро ощущать дисгармонию ми­ра. Он вынужден музициро­вать в домах богатых фили­стеров, которые не восприим­чивы к прекрасному. Музыка для них лишь приятный де­серт после вкусного ужина. Это рождает романтический конфликт художника с ми­ром, делает его фигурой тра­гически одинокой.

3. Рассказ «Дон-Жуан» соединяет в се­бе художественное произве­дение с проникновенным ро­мантическим истолкованием гениальной оперы Моцарта и традиционного сможет а о севильском обольстителе. Известный советский исследователь И. Ф. Бэлза от­мечает в рассказе такое глубокое постижение замысла Моцарта, «которое до Гофмана не было дано еще никому, даже Бетховену...».

В образе Дон-Жуана Гофман видит сильную и незаурядную личность, возвышающуюся над посредственностями, «над фабрич­ными изделиями». В душе его живет страстная тоска по идеалу, которого он стремится достичь через наслаждение женской лю­бовью. Дон-Жуан презирает общепринятые нормы и в бесчислен­ных победах над женщинами надеется утвердить могущество соб­ственной личности. Но этот путь ложен, и нечестивца ждет воз­мездие.

Стремление личности к безграничной свободе мыслится писа­телем как следствие «бесовского соблазна». Впервые в романти­ческой литературе Гофман ставит вопрос о направленности силь­ной страсти. Дон-Жуан заслужил свой страшный конец, потому что предался низким чувствам, «соблазнам здешнего мира».

Но судьба и самого художника трагична. Его удел — страда­ния. Итальянская певица, исполнявшая партию донны Анны, вы­звала восторг и понимание у рассказчика — «странствующего эн­тузиаста» и осуждение публики за «чрезмерную страстность». Трагическая обреченность высокого искусства особенно явственно звучит в заключительной сцене рассказа, где посетители гостинич­ного ресторана за общим столом равнодушно досадуют на смерть артистки, лишившую их возможности в ближайшее время услы­шать «порядочную оперу».

4. Крупным итоговым произведением Гофмана был незаконченный роман «Житейские воззрения кота Мурра» (1-й том— 1819 год; 2-й том - 1821 год). Писатель снова обращается здесь к романтическому энтузиасту — Крейслеру. Однако он не единственный герой романа. Значитель­ное место в нем принадлежит ученому коту Мурру. Мурр пишет историю своей жизни, а листы из биографии Крейслера использует для прокладки. Поэтому судьба капельмейстера предстает в отрыв­ках и содержит в себе много недосказанного.

Банальные события и житейские треволнения кошачьей жизни перемешаны с напряженной, исполненной трагизма историей му­зыканта.

Необычный композиционный прием призван показать внутрен­нюю связь двух противоположных миров, богатство смысло­вых оттенков самой жизни, в которой высокое и низменное, ко­мическое и трагическое существуют в нерасторжимом единстве.

Ученый кот воплощает в себе обывательское сознание. Жиз­ненный путь Мурра ничем не отличается от человеческого. Он влюбляется, женится, встречается с другими котами, болезненно переживает высокомерное отношение собак, с которыми пытается свести дружбу. Мурр начитан и склонен похваляться своей образо­ванностью. Он твердо убежден, что разум — это всего лишь «спо­собность поступать сознательно и не допускать никаких безумств». В этом состоит его житейская мудрость.

Взаимоотношения кошек и собак сатирически воспроизводят отношения между бюргерами и дворянством, а кошачий буршеншафт, заседания которого сопровождаются обильными возлияния­ми селедочного рассола, недвусмысленно выражает авторское отно­шение к националистически настроенным немецким буршам.

Животные инстинкты в обывательском мире лишь прикрыты возвышенной фразой. Решив угостить свою мать селедочной голо­вой, Мурр не удержался и съел ее. Этот поступок он сопровождает глубокомысленными размышлениями: «Но как постичь всю измен­чивость сердца тех, кто живет в нашем бренном мире? Зачем не оградила судьба грудь нашу от дикой игры необузданных страстей? Зачем нас, тоненькие, колеблющиеся тростинки, сгибает вихрь жизни? То наш неумолимый рок! О аппетит, имя тебе кот!»

Вторая линия романа связана с образом Крейслера. Уютному существованию филистера противопоставлена бесприютность бытия художника. Конфликт художника с миром носит трагический харак­тер. Источником трагедии является несовместимость тонких чувств и высоких помыслов художника с мизерностью окружающей его жизни.

Княжество Зигхартсвейлер, где оказывается Крейслер, сарка­стически изображено как марионеточное царство видимости. Князь Ириней давно уже утратил настоящую власть, но не утратил пред­ставлений о собственной значительности. Придворные церемонии организуются с невероятной помпой, выезд князя сопровождается скороходами, которые, правда, едут на линейке и лишь слегка болтают ногами, имитируя бег. Финансовые советники государства сосредоточенно занимаются проверкой счетов из княжеской пра­чечной.

Смехотворная мизерность этого «двора» очевидна. Но нравы, господствующие при дворе, страшны. Двором заправляет княже­ская фаворитка советница Бенцон. Чтобы укрепить свое влияние, она сватает свою дочь, прекрасную Юлию, за слабоумного принца Игнатия, Л принцессу Гедвигу, повинуясь династическим интере­сам, пытаются выдать замуж за сластолюбца и убийцу принца Гектора.

 


 

 

Тема №2

Англійський романтизм

1. Романтичне візіонерство Дж. Байрона: життєва філософія чи проза?

2. Тема «світової скорботи» в ліриці Дж.Байрона

3. Богоборницькі мотиви в творчості Дж. Байрона і пов’язаність їх із недосконалістю світу, що оточує поета.

4. Поема Дж. Байрона «Мазепа», історія та романтичний міф

5. Життєвий та творчий шлях П.Б. Шеллі.

6. Драма П.Б. Шеллі «Визволений Прометей»: тематика, проблематика, система образів. Традиції і новації Шеллі в розробці образу Прометея

7. Роман П.Б. Шеллі «Франкенштейн» як твір англійської «експериментальної прози»

8. Життєвий і творчий шлях Д. Кітса. Художні особливості лірики поета.

1.Для більш глибокого ознайомлення з життєвим шляхом Байрона цікавим буде матеріал “Хто є хто””, який можна розмістити на змінному стенді “Сьогодні на уроці”, використати при аналізі окремих поезій, розповідаю м старшокласникам маловідомі факти особистого життя поета. Мері Дафф – перше кохання Байрона. У дитячому віці він відчув сильну симпатію до “маленької дівчинки з темнокаштановим волоссям і очима газелі, чиє чарівне личко, голос, постать і манери змушували його не спати ночами, хоча йому було тільки дев’ять років” (Р. Фокс ). Він ще не знав тоді, що таке кохання, але про це раннє почуття поет згадував і в зрілому віці. Дізнавшись, що його “перша любов” вийшла заміж, він відчув глибокий душевний щем і вдався до меланхолії, яка з’являлася в нього в період сильного нервового збудження.

Маргарита Маркер – кузина Байрона, друге кохання його дитинства. “Дівчинка з темними очима, довгими віями, грецьким профілем і осяйною красою”, яка померла через два роки після того, як поет закохався у неї. Маргарита, за словами Байрона, дала поштовх його поезії .”Перший стрибок у літературу” він здійснив у 1800 році під впливом почуття до кузини. Висловивши свої зізнання у віршах, Байрон пізніше вшанував пам’ять Маргарити елегією. Почуття до неї відкрили Байронові красу природи. Він любив ходити мальовничими місцями свого маєтку, дивитися, як сонце ховається за узвишшями, і думати про свою кохану.

Мері Чаворт – дочка сусідів Байронів по Ньюстедському абатству, третє кохання поета його юнацьких років. Між далекими родичами Байрона і Мері колись відбулася дуель, на якій був убитий древній предок Чавортів, Однак це не завадило дружбі Джорджа з вісімнадцятирічною Мері.

Неабиякою вродою і розумом. Вона не підозрювала, що стане об’єктом його сильної пристрасті. Молоді люди разом читали, гуляли, ходили на вечірки. Але коли хтось сказав Мері про закоханість Байрона, вона суворо відповіла: “Невже ви думаєте, що я могла зацікавитися цим кульгавим хлопчиком?” Образливі слова дівчини лише посилили почуття Байрона. Розчарування й глибокий біль не давали йому забути Мері. Байрон дуже довго оспівував своє кохання у віршах, навіть коли Мері вийшла заміж.

Анна Ізабелла Мілбенк (або, як її називали в домашньому колі, Аннабела) – дружина Байрона, з якою він одружився в 1815 році, а через рік розлучився. Про Байрона казали, що він узяв шлюб з нею через гроші, але на той час його матеріальне становище було досить міцне. В Аннабелі він шукав те, чого не знаходив в інших жінках (котрі, до речі, упадали за ним, особливо після виходу в світ “Паломництва Чайльд Гарольда”),

- душевну рівновагу, поміркованість, гідність, взаєморозуміння. До знайомства з Аннабелою Байрон пережив бурхливий романс з Кароліною Лемб, пристрасною, ексцентричною жінкою. Порівняння обох було на користь Аннабели. З нею Байрон почувався спокійно і затишно. До того вона була досить розумною, сама писала вірші, цікавилася його творчістю.

Вони були зовсім різні. Але це й притягувало його. У щоденнику 1813 року поет писав: “Які дивні наші стосунки і дружба. Без іскри кохання з одного й з другого боку. Вона жінка надзвичайна і зовсім не примхлива. Вона поетеса, математик і метафізик і при цьому добра, чуйна, ніжна і без великих претензій”. Пізніше він писав: “Я знову закохаюсь, якщо не буду обережний”. Незабаром так і сталось. У січні 1815 року Байрон одружився з міс Мілбенк. Він ніжно називав її “яблучком”, а вона його – “селезнем”. Проте щастя молодих не було тривалим. Через рік вони розірвали стосунки. Аннабела пішла від Байрона з маленькою дочкою Адою. Що ж привело до розлучення? Причин було багато. Байрон хотів виїхати з Англії і жити в теплих краях, подорожувати світом, а його дружина не уявляла життя поза Туманним Альбіоном. Байрон легко закохувався, вів досить вільне життя у світському товаристві, а Аннабела не могла з цим змиритися. Його вірші та політичні виступи, які раніше подобались Аннабелі, тепер дратували її. Вона прагнула до спокійного, урівноваженого життя, а бентежний характер чоловіка не давав змоги жити так, як їй хотілося. Деякі біографи Байрона пишуть, що поет ніколи не любив Аннабелу, що це був випадковий шлюб. Але чи це справді так?.. Є достовірні свідчення, що перед смертю Байрон згадав свою сім’ю. Останніми його словами були : “Моя дружина? Моє дитя? Моя сестра?” – ви знаєте все… ви повинні сказати все… ви знаєте всі мої бажання…”

Тереза Гвічіолі (Гамба) – останнє кохання поета. Байрон познайомився з нею 1818 року у Венеції на четвертий лень після її одруження з шістдесятилітнім графом Гвічіолі. Але тільки через рік їхнє знайомство стало більш близьким. Старий граф був задоволений, що відомий поет виявив увагу до його дружини, якій ледь виповнилося сімнадцять. Але невдовзі симпатія переросла у пристрасне кохання. Тереза навіть захворіла, коли вони вперше розлучилися, і Байрон був змушений одразу повернутися. У вищому товаристві не любили старого графа, у багатьох він викликав огиду своєю аморальністю і жорстокістю. Тому всі, і особливо жінки, були на боці закоханих. Усі, від друзів до слуг, сприяли їхнім зустрічам. Невдовзі, коли про їхній роман дізнався старий граф, Тереза подала на розлучення. За рішенням суду їй належало жити в домі батька або піти в монастир. Втім, вони продовжували зустрічатись.

Тереза глибоко вивчала твори Байрона, шукаючи в його героях ключі до душі поета. А він писав їй при страсні листи: “Я пишу тобі про кохання, а ти у відповідь про Тассо. Я пишу про тебе , а ти питаєш про Елеонору (героїня Байрона ). Якщо хочеш, щоб я збожеволів ще більше, ніж він, тобі це скоро вдасться, запевняю тебе. Питання твої зайві. Якщо тобі відомо, що таке кохання – якщо ти кохаєш мене – якщо відчуваєш, – як можеш ти в такий час у нашому стані говорити про вигадки поета? Чи не забагато для нас дійсності?…”

Пристрасне кохання до Терези поєдналося із визвольною боротьбою, до якої завжди прагнула душа Байрона. Любов і свобода освітили останній період його життя. У домі Гамба поет зблизився з карбонаріями, мріючи про звільнення Італії й усього людства.

Після смерті Байрона Тереза написала книгу спогадів про нього. Вона зазначила, що чутки про його кульгавість і непривабливість зовсім безпідставні. У її зображенні він постає надзвичайно гарним.

2.Лірика для його сучасників була яскравим втіленням нової, романтичної поезії. Предметом поетичного оспівування поет зробив власну душу. Така душевна відкритість, щирість, що була незвичним явищем у поезії до цього, дуже вразила сучасників і продовжує захоплювати читача й нині. Ліричний герой поезії Байрона відбиває світ думок і почуттів самого ав­тора. Поет не намагається перевтілитися в когось іншого чи передати пси­хологію іншої людини. Отже, у ліриці Байрона яскраво виражено суб'єк­тивне начало. Ліричний герой Байронових поезій має страдницьку душу. Не завжди при­чина журби чи розчарування визначається автором, і це надає поезіям не­рідко відтінку загадковості, недомовленості, що притаманно романтичному мистецтву. Проте, поринувши у світ Байронової лірики, починаємо розуміти, що джерелом страждань є певна ідеальна причина — недосконалість життя, безнадія, бідування та скорбота народу, моральна нестійкість людей. Ліричний герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що жага жит­тя, могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Цей герой палко і щиро сприймає реальність, але сама реальність гнітить його. І він по­стає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи» — головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась: «Я хочу сліз, бо серце розірветься від страж­дань». Ліричний герой розуміє, що позбавитися життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення. Читаючи вірші Байрона, розуміємо, що він творив з єдиною метою — ви­лити переживання, які його переповнювали. У поезії «Хотів би жити знов у горах» звучить тема протесту проти загальноприйнятих норм моралі того­часної Англії. Вірш написаний у вигляді внутрішнього монологу поета, де він пригадує роки свого дитинства, що минули в Шотландії біля підніжжя зна­менитої величної гори Лох-на-Гар. Однак перед читачем не просто спокійні, приємні спогади про кращу пору людини. В поезії відчувається палке бажан­ня поета порвати із звичним життям та людським оточенням і полинути до іншого світу. Поет порівнює свою душу з прип'ятим птахом, що прагне ви­рватись із пут марнославства, раболіпності, лукавства і облуди. Навкруги нього — духовна пустка: немає любові, «друзі розійшлись, як дим», а тих, з ким «інколи тамує келих скорботу й біль» поет не може назвати ні друзя­ми, ні ворогами. Розвивається мотив романтичної «втечі від дійсності». Передусім це втеча зі світу реальності у світ мрій та спогадів. Це втеча із сьогодення у радісний світ дитинства. Це втеча із ворожого поетові людсь­кого оточення до світу природи. Творчість Байрона була новаторською. В ній містяться ідеї, які турбували сучасників і наступні покоління. Ліричний герой Байрона віддзер­калив основні проблеми свого часу. Література романтизму висунула свого героя, який найчастіше виражає авторське відношення до дійсності. Це людина з особливо сильним почуттям, з незрівнянно гострою реакцією на світ, який відкидає закони, яким підкоряються інші. Тому він завжди постає над оточен­ням, завжди самотній. Незадоволеність дійсністю, прагнення пізнати людей, життя, знайти в ньому своє місце, випробувати свої духовні можливості і сили — саме ці риси визначають романтичного героя. Саме такий герой по­стає у поемі Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда». Образ Чайльд Гарольда — складний та суперечливий. Це молодий дворя­нин знатного, старовинного роду, предки якого прославились і на полі брані, і в мирний час. Та їх нащадок своїми розпутними лінощами і гультяйством со­ромив цей рід. Байрон порівнює свого героя з безтурботним метеликом, що пурхає, не згадуючи про завтрашній день. Зовні життя Гарольда залишаєть­ся веселим, безтурботним, але в галасі й блиску людних зал герой відчуває себе самотнім серед «друзів на хвилину», все більше переконуючись, що в його колі можна купити все: дружбу, кохання, повагу. Занадто гордий і розумний для співчуття, Гарольд почуває себе чужим у світі, в якому живе, тому завжди лишається похмурим, холодним, байдужим. Розчарований в сучасному суспільстві, самотній в оточенні «друзів на мить», охоплений душевним сум'яттям і тугою, Чайльд Гарольд хоче якось змінити своє життя і відправляється в подорож. Чайльд Гарольд — діяльний герой. Він поривається до чужих, невідомих країн, прагне небезпек, незвичайних пригод, тільки б вирватися зі свого без­ликого оточення. Мандруючи країнами, які стогнали від гніту завойовників, юнак стає свідком людського горя. Спостерігаючи, як мужньо борються при­гноблені народи за свободу отчого краю, Гарольд ще гостріше відчуває без­глуздість свого існування, відсутність у ньому благородної мети. Молодий аристократ, який знав життя лише великосвітських салонів, побачив інший його бік, що призвело до більш критичного погляду на себе. Герой Байрона не розпочинає боротьбу із суспільством, але його без­діяльність і споглядання — це не позиція пасивності. Головна риса Чайльд Га­рольда як художнього образу — його незавершеність, герой покликаний відобразити момент пробудження самосвідомості людини нового часу, яка починає відчувати на собі й у світі, що її оточує, наслідки історичних змін і усвідомлювати трагічні протиріччя, які були характерною рисою сучасності. Такий романтичний герой виявився близьким багатьом поетам. Тому тво­ри Байрона перекладали різними мовами. І навіть виник тип поведінки лю­дини, який одержав назву «байронізм». Герой поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» — гордий, роз­чарований юнак, який тікає від цивілізації в лоно первісної природи. Голов­на риса його характеру — індивідуалізм, протиставлення своєї особистості. У поемі Байрон дав зразок романтичного героя, який ілюстрував світогляд цілого покоління молодих людей епохи післянаполеонівських війн.

3.Класицистичні погляди Байрона здаються несподіваними для поета, чиє ім'я увійшло в історію англійської і світової літератури як найбільш впливового виразника романтичного світогляду. У його «Щоденниках і листах» висловлено чимало міркувань про поезію і прозу як минулого, так і майбутнього, але думкй ці такі ж суперечливі, як і сама постать великого майстра. А щоб хоч трошечки зрозуміти мотиви творчості поета, слід звернутися до його філософії. І в свою чергу самі філософські погляди Байрона викликали до життя шедеври його творчості.

А мотиви творчості англійського митця змінювались зі зміною його поглядів протягом усього життя.

Витоки літературних поглядів юного Байрона слід шукати в етичних і естетичних поглядах віку Просвітництва. Але цікавився він і зразками ліричної, епічної та драматичної творчості античних авторів, а в останні роки життя й творчістю італійських поетів раннього і пізнього Відродження, що не могло не відбитися на мотивах власної творчості, хоча сам Байрон не раз стверджував, що перевагу над поетами віддає історикам.

Літературні погляди молодого поета цілковито виявились у юнацькій збірці «Години дозвілля». Вірші, що увійшли до цієї збірки, були наслідувальними. Мотиви вольнодумства вимальовувалися розпливчасто, а роздуми про швидкоплинність дружби і кохання — меланхолійно. Найбільш типовими для цієї збірки стали спогади про дитинство. А перша сатирична поема «Англійські барди і шотландські спостерігачі» не свідчила про оригінальність поглядів щодо призначення мистецтва і митця.

Але позиція молодого Байрона щодо цієї теми зберігається і в більш пізні періоди його творчості. Усе своє життя він дотримувався класицистичної теорії мистецтва і розуміння завдань поета. Деякі ранні твори поета було видано лише після його смерті. Серед них сатира «Прокляття Мінерви», в якій поет водночас звинувачував тих, хто грабував народ Греції, і прославляв античні шедеври священного храму в Афінах. Отже, високі громадянські і політичні мотиви властиві навіть ранній творчості Байрона. І лише поема «Паломництво Чайльд Гарольда» стала новим етапом у творчості Байрона. Адже в ній через внутрішній світ персонажа й автора розкриваються і героїка давніх та нових часів, і трагічні проблеми сучасності. Дотримуючись «високого» стилю, віддаючи перевагу абстрактним і піднесеним образам, Байрон надає своїй поемі такого особисто-пристрасного тону, що доля особистості почала розглядатись як частина всесвітнього процесу. Тож поему «Паломництво Чайльд Гарольда» можна розглядати як новий художній порух епохи класицизму.

Лірика зрілого поета набула характеру сповіді, а у східних поемах вилилась у тугу поета, у його обурення проти лицемірства та тупості, які в епоху реакції принижували гідність людини.

Ворожнеча зі світом героїв східних поем Байрона набула нового філософського осмислення у швейцарській драмі «Манфред». Трагедія графа Манфреда викликана не стільки зіткненням із людьми, яких він зневажає, не стільки крахом кохання, скільки тим, що сам він не витримує власного морального суду. Трагічними для нього стають не обставини, які оточують, а його власні почуття.

Але найбільш плідним став «Італійський» період творчості Байрона. Він вражає нас патетикою четвертої пісні «Чайльд Гарольда», «Одами до Венеції», «Скаргами Тассо», бешкетними пародійними октавами «Беппо» і «Дон-Жуана», урочистими терцинами «Пророцтва Данте» і невимушеністю ліричних віршів, класицистичними трагедіями і романтичними містеріями, віршованою повістю «Острів», прозовими трактатами.

Певно, це був період свідомих пошуків, націлених на остаточне вирішення питання про призначення поета у сучасному світі:

 

Чого ми хочемо від слави? Щоб сповнить

Листок непевного паперу, мудра хіть!

Силкуємось зійти в жару, в самообмані

На гору, хоч н вершина й у тумані.

Про се поет свою півношницю-свічу

Знай палить, і герой вбиває досхочу,

Як же потліє все,— мов на одну досаду,

Зістанеться ім'я...

 

Герої Байрона мають відбиток душевної величі, самовідданості і внутрішньої Складності, властивих прославленим персонажам Шекспіра. Навіть у класицистичній за своїми засобами сатири «Бронзовий вік» Байрон зображує могутній і сповнений протиріч образ Наполеона, близький великим злодіям і честолюбцям шекспірівських трагедій.

Саме в «Дон-Жуані» Байрон виступає суддею моралі і суспільних відносин, виражає своє уявлення про батьківщину, «тюремщицю народів», «напівпедантичну- напівкомерційну» країну, правлячі кола якої силяться надати своїй користолюбній політиці високого морального та релігійного значення.

Я думаю, що все розмаїття творчості Байрона відбиває його прагнення до гармонійного і прекрасного ідеалу мислителів минулого. Але дійсність, у якій жив поет, не могла стати підґрунтям для пошуків подібного ідеалу ні в житті, ні в мистецтві. Тому відчуття нездійснених пошуків і стали причиною дисгармонії як у світобаченні Байрона, так і в протиріччях мотивів його творчості.

 

4.«Мазе́па» (в оригіналі з двома p — «Mazeppa») — романтична поема Джорджа Байрона, написана ним в Венеції (Італія) з 2 квітня 1817 по 26 вересня 1818 роки, опублікована в 1819 р.

Історична основа поеми. Видатний козацький гетьман Мазепа (1640—1709) уславився своєю боротьбою за незалежність України і, зокрема, за її відокремлення від Росії. З цією метою Мазепа вступив у союз із шведським королем Карлом XII (1682—1718), який воював з Росією. У битві в 1709 р. під Полтавою війська Петра І розгромили шведську армію, а Карл XII і Мазепа змушені були рятуватися втечею.


Інтерес Байрона до Мазепи був викликаний кількома причинами. Насамперед, у контексті власних свободолюбних бунтарських настроїв, Байрон сприймав його життя як гідний наслідування приклад героїчного служіння батьківщині. Саме так Мазепу сприймали в Європі, де він став одним з найшанованіших діячів української історії.


Відомості про українського гетьмана Байрон узяв із праці Вольтера «Історія Карла XII» (1731), яка була надзвичайно популярною в Європі і лише у XVIII ст., перекладена багатьма мовами, витримала 114 перевидань. У п'ятому розділі праці, звертаючись до подій російсько-шведської війни, Вольтер характеризує Україну як «країну, що завжди прагнула свободи й наполегливо боролася за її здобуття». Пишучи про історичні заслуги Мазепи як гетьмана України і союзника Карла XII, Вольтер розповів також про одну незвичайну пригоду, що сталася з Мазепою в його молоді роки. Він «виховувався як паж Яна Казимира, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав з дружиною одного польського магната, розлючений чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого, до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав туди Мазепу, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом».
Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі й розповідалася в кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польського літератора кінця XVII ст. За нею, Мазепа, перебуваючи у своєму маєтку на Волині, мав любовний зв'язок з дружиною одного шляхтича, був ним викритий і покараний: його зв'язали на коні й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи за сотні кілометрів, а в його ж маєток, розташований неподалік.


Вольтер, як пише дослідник байронівського «Мазепи» Д. Наливайко, «вмістив цю історію в своїй книжці, внісши доповнення, яке виявилося надзвичайно істотним і провока-тивним: про дикого коня, який примчав прив'язаного Мазепу за кілька днів на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію із життя молодого Мазепи неймовірною, фантастичною і воднораз перевело її із сфери побутової у сферу міфопоетичну. Цей міфопоетичний потенціал, що з'явився у розповіді Вольтера, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон — у поемі "Мазепа"».


Мазепа чудово підходив на роль романтичного героя байронічного типу і захопив уяву Байрона, як і багатьох інших письменників-романтиків. Як зазначає польський дослідник Я. Островський, «його історія, заснована на екзотичних реаліях, містила сюжет нещасливого кохання і жорстокої кари. Нескінченний галоп коня (мотив, що сам по собі дуже впливав на романтичну уяву) є водночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих політичних звершень. Навіть остаточна поразка гетьмана приносить йому додатковий німб мучеництва».


Усі ці деталі мали символічний зміст, що легко переростав у міф, романтичну легенду. Крім усього іншого, Байрон побачив в історії про Мазепу й певні аналогії з власним життєвим досвідом: перебуваючи в Італії, він закохався і таємно зустрічався з юною дружиною шістдесятилітнього графа Гвічіолі, яку, як і коханку Мазепи, звали Терезою. Збіг імен обох героїнь також викликав у поета певні символічні асоціації.

Як і в інших своїх поемах, у «мазепинському» сюжеті Байрон значну увагу приділяє романтизованому образу коханої головного героя — Терези, у світлих та ідеалізованих барвах окреслює зворушливу історію їх трагічної любові, але головне ідейне та художнє навантаження в поемі мають саме ті сцени, що змальовують стрімкий біг коня та страждання, яких він завдає головному героєві. Створюючи динамічний образ руху скакуна, Байрон посилює враження від нього, порівнюючи шалений галоп коня з гірським потоком, з блискавкою, з північним сяйвом, метеором, розбурханим морем. У постійній внутрішній динаміці передаються почуття героя, які проходять немовби всі кола пекельної муки, наростаючи від початкової надії на можливість звільнення — до повного відчаю, зневіри, готовності прийняти смерть як єдино можливе позбавлення від катування. «...Яке полум'яне творіння, який широкий і швидкий пензель!» — висловлював своє захоплення сценами шаленого бігу коня в байронівській поемі Олександр Пушкін.

5. Перси Биши Шелли (англ. Percy Bysshe Shelley; родился 4 августа 1792, графство Суссекс — 8 июля 1822, утонул вСредиземном море между Специей и Ливорно) — один из величайших английских поэтов XIX в, был женат на Мэри Уолстонкрафт Шелли.

Своей пламенной верой в полновластный и всеразрешающий разум, своим полным пренебрежением к унаследованным от прошлого человеческим воззрениям, верованиям и привычкам Шелли принадлежит ещё к последователям идей века Просвещения. «Политическая справедливость» Годвина, проникнутая целиком революционным анархизмом девяностых годов XVIII в., стала очень рано его евангелием; но идеи Годвина претворились у Шелли в красивые поэтические видения, смело задуманные и своеобразные. Эти образы, воздушные и туманные, убаюкивают сознание своей дивной художественностью. Как поэт, Шелли принадлежит уже целиком к началу XIX столетия, к тому блестящему возрождению поэзии, которое мы называем романтизмом. Поэтическое дарование Шелли, таким образом, не вполне соответствует его миросозерцанию. Двойственность Шелли, как рационалиста и романтика, мыслителя и художника, проповедника и поэта, составляет самую характерную черту его гения.

«Шелли научил нас, — пишет профессор Доуден — признавать благодетельность высшего закона, тяготеющего над избранными душами, живущими ради идеи, ради надежды, и готовых претерпеть за них и попреки, и посрамление, и даже принять смерть мученичества». Но этот высший закон, как его представил себе Шелли, — вовсе не добровольное подвижничество или жалкий аскетизм; Шелли и в стихах, и в прозе отдаёт должное музыке, живописи, скульптуре и поэзии и обогащает наше сознание их могуществом. Его только никогда не удовлетворяет эпикурейское наслаждение красотой или удовольствием. Его поэзия вливает в нас божественную тревогу, которую не могут рассеять ни музыка, ни живопись, ни скульптура, ни песня; через их посредство мы поднимаемся к какой-то высшей красоте, к какому-то вожделенному добру, которых мы, может быть, никогда не достигнем, но к которым мы постоянно и неминуемо должны стремиться» («Transcripts & Studies», стр. 100). Женственно-красивый и нежный облик Шелли, с его открытым и вдумчивым взором, заканчивает обаятельность его, как поэта и как человека.

6. Отже, сам автор ліричної драми «Прометей звільнений» визнає, нові твори будуються з урахуванням древньої літератури. Шеллі звертається до свій твір до найдавнішої народної легенді про Прометея, що отримала своє класичне собі втілення у трагедії Есхіла «Прометей прикутий».

Образ Прометея – це образбунтаря-спасителя. Недарма, Маркс назвав Прометея самим шляхетним святим і мучеником у філософськомукалендаре[2].

Прометей – це дуже зручний герой, у тому, щоб передати якісь революційні мотиви, тому його й вибирає Шеллі. Та чи варто він сюжетної лінії легенди про Прометея? Хіба що його Прометей - той самий, як у стародавньому міфі?

Ні. То навіщо ж це потрібно самому автору, просто це бажання створити все-таки нова книга, а чи не скопіювати Есхіла?

Герой Прометей, її особливості, його вдачу – усе це подобається Шеллі. Сам міф про Прометея – якась маска, яку Шеллі ховає свої ідеї. У той самий час цих ідей досить легко багато читали саме тому, що це міф про Прометея – герої, який уособлює боротьбу і шляхетність.

Більшість

«Прометей звільнений» починається з передмови Шеллі, у якому пояснює, чому йогоПрометей саме такий.

«Грецькі трагіки, запозичуючи свої плани з вітчизняної історії держави та міфології, розробки їх дотримувалися відомий свідомий сваволю. Вони зовсім на вважали себе зобов'язаними триматися узвичаєного тлумачення, чи наслідувати, в розповіді і заголовку, своїх суперників і попередникам»[3].

Отже, сам Шеллі підкреслює, що греки були досить вільними у трактуванні подій, і це оцінюється їм позитивно.

«Прометей» Есхіла припускав примирення Зевса з його жертвою, як вдячність як відкриття таємниці – небезпеки, що загрожувала його влади вступу в шлюб - зФетидой.Фетиду віддали дружиниПелею, а Прометей було звільнено Гераклом з дозволу Зевса. А чим Шеллі не подобається саме такому сюжету?


Просмотров 443

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!