Судове право: нова галузь права чи теоретична думка?

А.О. Селіванов,
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Академії правових наук України

У сучасному вітчизняному правознавстві створено передумови для формування нових поглядів вчених-юристів та суддів на зміст і форми судової діяльності, контрольні функції судової влади, застосування доктринальних підходів у здійсненні правосуддя як форми правозастосування і правотворчості, а спрямування змісту судових актів пропонується розглядати як виконання безпосередньо регулюючої функції стосовно учасників (сторін) судового процесу. В сукупності це утворює цілісне правове явище, яке позитивно сприймається науковцями, суспільством і державою. Таким чином, є можливість об’єднати погляди вчених-юристів і практиків щодо предмета нової доктрини — судового права, що становить зміст вчення про судову сферу професійної діяльності.

Чи може ця доктрина бути авторитетною, переконливою, впливовою і забезпечити регулятивний потенціал? Відповідь на це запитання не може бути простою й однозначною, тому що досягнення мети доктрини залежить від реалізації програмно обґрунтованих політичних орієнтирів, у яких вона буде виражена. Отже, питання про судове право як предмет судової практики є дискусійним. У навчальних програмах вузів не передбачено курсу судового права, тому виникає необхідність спочатку з’ясувати сутність доктрини судового права.

Доктрина судового права споріднена із джерелами і формами права: наукою, судовою практикою, принципами, судовою політикою, а також правовими актами. Державне значення цього питання підтверджується наявністю розбіжностей, дискусій між протилежно налаштованими сторонами (політиками і державними діячами та суддівським корпусом, органами суддівського самоврядування) щодо характеру, змісту і результатів судово-правової реформи. В цьому проявляється дуже слабка теоретична база для виявлення тенденцій і закономірностей стосовно функціонування судової системи в Україні як однієї із важливих сфер існування публічної судової влади, завдання якої — здійснення справедливого правосуддя.

Ця доктрина належить до правових явищ, які можуть змінювати свій статус, розчинятися в науці чи судовій практиці.

Важливо визначити: судове право є самостійним джерелом права чи частиною галузевого законодавства (переважно процесуального)? Насамперед зазначимо, що основний компонент регулятивної особливості права — судова практика. У ній використовуються положення, які набувають характеру конкретних правил поведінки як суддів, так і учасників судового процесу.

Отже, для того щоб впевнитися у конструктивному підході до виявлення ознак і формулювання предмета судового права, необхідно з’ясувати, в якому зв’язку перебувають поняття «доктрина» і «наука». Щодо судового права власне наукові праці українських вчених С.В. Ківалова, І.Г. Побірченка, В.В. Долежан, Б.М. Полякова, І.Є. Марочкіна, В.Д. Бринцева, Д.М. Притики, М.В. Руденка та інших становлять науково-теоретичну основу для формування вчення про судове право. Відомий російський науковець М.Н. Марченко, узагальнивши зарубіжну і російську практику, видав ґрунтовну працю «Суддівська правотворчість і суддівське право» ¹. Чи не спонукає новітня юридична думка і українських вчених ставитися до предмета судового права спочатку як до доктрини?

Відомо, що результатом юридичної наукової творчості є, насамперед, теоретичні ідеї про суд і судову діяльність. Вони впливають на праворозуміння категорії судового права, але не на розвиток законодавства про судовий устрій та організацію судової влади. Для доктрини судового права принципове значення мають її дієвість, визнання, обсяг розповсюдження і впливу на суспільні відносини, що визначає самодостатність цього явища. Йдеться про наявність у ньому можливості самостійної реалізації поза механізмом державного примусу ². Видатний теоретик права Л.І. Петражицький зазначав, що на початку ХХ ст. думки авторитетних юристів мали важливе значення і сприймалися на рівні законів. Це підтверджують відповідні правила, наприклад «висновки семи докторів права дорівнюють загальній думці» ³. Суспільне визнання науково-теоретичних праць вчених рівними закону — незвичне за сучасних умов і рідкісне для судової практики явище. Слід звернути увагу на те, що доктрина (ґрунтовне авторитетне наукове дослідження, до якого законодавець ставиться як до суспільної цінності та надає їй у разі визнання законодавчу форму), має вищий авторитет, ніж наука.

Для судової діяльності доктрина судового права не має безпосереднього регулятивного впливу на відносини між суддями і керівниками судів, між судами різної юрисдикції, в системі правосуддя, між судами та органами публічної влади. Вона має важливе значення для розуміння предмета судового права, яке відрізняється від предмета правосуддя змістом, до того ж здійснення правосуддя зумовлене виключно процесуальним застосуванням норм матеріального права.

Доктрина за змістом і метою — схвалене наукою вчення, яке асоціюється із поняттям «школа правової думки (концепції)» або з авторитетним юристом. Тому наука є джерелом доктрини. Видатний російський вчений-юрист М.М. Коркунов свій погляд на доктрину і науку визначав за ступенем їх обов’язковості, наголошуючи, що «ознакою зобов’язаних засад, які вироблені наукою, може слугувати лише засвоєння їх судовою практикою» ⁴. Під час здійснення правосуддя судді звертаються до авторитетних наукових джерел (науково-практичних коментарів Конституції України, кодексів галузевого права, процесуальних законів), що формує їх суддівське уявлення у конкретних справах щодо правових явищ, правовідносин, правового статусу суб’єктів права тощо.

Характеристику змісту доктрини визначають досягнення теоретичної думки, і право юристів реалізується через узагальнення (вчення), набуваючи інтегрованої форми, в якій воно виражається як судове рішення. Так, Пленум Верховного Суду України, узагальнюючи судову практику, виходить, насамперед, із доктринальних положень, що є орієнтиром для висновків, які мають рекомендаційне значення для судів. Відсутність імперативної вимоги постанов Пленуму Верховного Суду України щодо однакового правозастосування у всіх судах негативно позначається на взаємозв’язку судової практики окремих судів з рекомендаціями Верховного Суду України, оскільки Закон від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» звів нанівець в Україні принцип єдиного підходу всіх суддів до праворозуміння під час вирішення судових справ.

Юридична наука значною мірою впливає на судову діяльність, але не може сприйматись як вирішальна у праворозумінні через дискусійність, критично описовий характер без належних рекомендацій стосовно конкретних судових справ. Принципи та ідеї мають для судової діяльності важливе методологічне значення, тому що вони пов’язані з аналогією права, але доктрина завжди обґрунтована з позиції розвинутої новелістичної теорії, базується відповідно до волі законодавця на юридичній силі норм, які мають бути застосовані судом. Саме тому доктринальний підхід у судовій діяльності (щодо предмета судового права) повинен мати свою методологічну базу. Позитивний ефект від цього був би значним, оскільки доктрина орієнтує суддів на організацію модельної судової діяльності, форми забезпечення доступного для кожної особи правосуддя щодо безумовного дотримання правових принципів і постулатів тощо.

Таким чином, доктринальне розуміння судового права дає змогу об’єднати навколо цього предмета наукові ідеї реального і прогностичного характеру, що допомагатиме суддям уникати концептуальних помилок у своїй діяльності. Для прикладу звернемося до доктрини законодавчого регулювання, яке застосовують судді. Поняття «законодавство» охоплює сукупність Конституції, кодексів і законів України та законодавчий масив, який становлять укази Президента, акти Уряду і навіть локальні акти. А судді, приймаючи рішення, мають керуватися виключно законами України. Однак як бути у такому разі з актами міжнародного права, рішеннями Конституційного Суду України? Доктрина судового права має дати на це запитання конкретну відповідь, але доктринальна база судової діяльності ще дуже недосконала і слабка. Саме тому в судовій практиці такі прогалини негативно позначаються на загальному контексті правозастосування і судді змушені звертатися до судових прецедентів (аналогії правозастосування).

До доктрини судового права нині неабиякий інтерес із позицій становлення судової політики як бази формування судової психології, судової тактики і професійної ідеології щодо реалізації таких важливих принципів, як верховенство права, доступність правосуддя, справедливість судових рішень, розумний строк судочинства, розсуд суду тощо.

Якщо доктрина отримає належну оцінку, то волею законодавця стане вище законів, оскільки вимагатиме перегляду законодавчого масиву з певного питання, наприклад надання пріоритету правам і свободам людини відносно державних інтересів. Законодавець може взяти на себе право формувати основні ідеї та погляди нової державної ідеології, такі як новелізація у застосуванні судового розгляду спорів між сторонами процесу в конкретних справах. Наприклад, Господарський суд АР Крим, вирішуючи земельний спір між господарюючим суб’єктом і державою в особі Верховної Ради України, застосував проти суспільних цінностей (заповідна природоохоронна зона Лівадійського ландшафту) принципи пріоритету права приватних підприємців. Суддя Т. через адміністративну справу в господарському спорі, яку розглядала одноособово, визнала правомірність актів щодо виділення земельної ділянки без згоди суб’єктів, які мали на цю землю охоронні приписи. Це була основа для визнання чинним договору оренди земельної ділянки на 49 років унікального природного парку, що по суті є нехтуванням конституційними принципами, ігноруванням необхідності захисту загальнонародної власності та національних інтересів з боку судді.

Чи може доктрина судового права виправити явну розбіжність у судовій практиці, впливати на кваліфікацію суддів, які опановують нову для них сферу публічно-правових відносин?

В цілому вплив правової свідомості (кваліфікації) суддів на авторитет доктрини судового права повинен поступово формуватися в державі. Усі судді орієнтуються на вчення про сутність права, яке є важливою складовою кожної доктрини. Кваліфікаційний клас суддів відображає обізнаність, насамперед, з доктринальними положеннями галузевого права, проте у правозастосуванні це вдається далеко не всім суддям, а рішення і вироки апеляційних і касаційних інстанцій скасовуються у зв’язку з порушенням норм матеріального чи процесуального права. Так, судді Господарського суду АР Крим мабуть не знайомі з доктриною конституційного права, яка не допускає перегляду в судах компетенції парламенту у встановленні територіальних меж населених пунктів, визнали неправомірними навіть постанову Верховної Ради України. Отже, господарська юрисдикція не за своїм предметом спору оцінила повноваження парламенту, закріплені в Конституції України (п. 29 ст. 85).

Такі приклади засвідчують наявність прогалин в суддівській правосвідомості, що негативно позначається на однаковому застосуванні Конституції і законів України.

Слід звернути увагу і на іншу практику, коли суди використовують доктринальні положення безпосередньо як підстави для мотивації своїх рішень, зокрема застосовуючи пріоритет прав і свобод людини або вищих соціальних інтересів держави щодо приватних потреб окремих громадян. У такому разі доктринальні ідеї з урахуванням міжнародних стандартів права є мірою правомірної поведінки, а тому отримують підтримку суспільства. Таке розуміння цих питань вказує на судову правотворчість, яка виявляється у судових рішеннях як формі доктринального права, що становить основу судового права. Це поки що поодинокі випадки. Було б корисно запровадити практику їх узагальнення Науково-консультативною радою при Верховному Суді України з метою поширення в судовій діяльності.

Для цього важливо, щоб законодавець разом з Верховним Судом України, профільними комітетами Верховної Ради України аналізував процеси, які відображають якісне правосуддя в конкретних сферах правозастосування, і щоб була можливість виявляти і закріплювати доктринальні позиції в чинному законодавстві. Однак поки що говорити про справжній вплив доктринальних позицій на сучасне законодавство як сталу тенденцію поки немає підстав. Вузькогрупові інтереси під елегантною назвою «лобізм» часто підміняють правотворчість за допомогою доктрин. Тому слід враховувати феномен правового нігілізму, коли законопроекти розробляють далекі від законодавчої правотворчості юристи. Вони працюють для задоволення конкретних інтересів, що призводить до істотної шкоди інтересам суспільним, як це, зокрема, сталося із законами про державну закупівлю товарів і послуг. Саме зневажливе ставлення до доктрин наукового походження призводить до певної деформації галузевого законодавства, а тому на часі проведення науковцями ґрунтовного дослідження з теоретичною аргументацією щодо взаємозв’язку доктринальних позицій з чинним законодавством.

Слід мати на увазі конкуренцію між позиціями, які відображають складні процеси у формуванні доктрини організації судової влади. У Національній конституційній раді розробляється нова конституційна модель судової системи і судового устрою, що не заважає Голові Верховного Суду України В.В. Онопенку сприяти розробці концептуальних підходів щодо визначення судово-правової реформи, задіявши суддівський корпус. Безумовно, в цьому є об’єктивна потреба мати професійний погляд на процеси, які стосуються насамперед самих суддів — суб’єктів судової влади. Його позиція досить зрозуміла: множинність структурно відокремлених юрисдикцій завжди становить загрозу єдності судової системи. Чи можна залишити такий підхід без наукового обґрунтування? При цьому нові тенденції щодо наближення правосуддя до людини мають спрямовувати законодавця, передусім, на створення ефективного для людини судового процесу. Застосування права повинно бути в судах досконалим та ефективним.

Такий підхід пояснюється тим, що повноваження, якими наділені суди, їх місце в механізмі держави має відповідати доктрині не тільки справедливої та незалежної, але й процесуально безпомилкової судової влади, яка контролює нормативну сферу діяльності публічної влади і виносить остаточні рішення щодо спірних правовідносин.

В академічному плані позиція Голови Верховного Суду України сприймається як концептуальне бачення організації судової влади, але йдеться про цілісний підхід до конституційної моделі правосуддя. До якої сфери наукового пізнання можна віднести ці погляди? Найімовірніше, що до предмета судового права. Знання про судову владу насправді не становлять системи і належать до групи галузевих наук. Отже, є підстави вважати, що в широкому розумінні судове право об’єднує всі засоби застосування суб’єктами судових інстанцій правових норм шляхом прийняття компетентним органом правосуддя конкретних рішень у зв’язку із виникненням спору, делікту чи складу злочину. У зв’язку з цим надання законодавцем третейським судам статусу суб’єкта правосуддя не зовсім відповідає конституційному судовому устрою, а за порядком і формою розгляду справ, які виникають між юридичними особами, нагадує процедуру альтернативного вирішення спорів і компетентного погодження з позицій доказового права.

Структура судового права як предмет науки може мати такий вигляд: 1) теорія судової влади, судоустрою, судочинства; 2) теорія організації судового праворозуміння і правозастосування з елементом правотворчості. Судове право ідентифікується з теорією правового забезпечення суспільних відносин, які пов’язані зі здійсненням правосуддя. В цьому можна бачити самостійне призначення судового права як вчення про судову владу в публічно-правовій системі України. Отже, судове право нині справді претендує на місце самостійної галузі вітчизняної наукової юриспруденції.

Основне призначення судового права наука пов’язує з предметом дослідження — побудовою самостійної судової влади та процесуальною судовою діяльністю, яка відображена в організації судової практики. Але якщо розгляд судового права як науки серйозних заперечень не викликає, то необхідність відокремлення його в самостійну галузь у системі права залишається предметом дискусії. Позитивне значення для теорії і практики має комплексне вивчення загальної юридичної природи, сукупності принципів та властивостей, які виявляють природу суду як суб’єкта владних відносин. Та не можна обмежуватися формулюванням чистої «теорії судової влади». Не виключено, що наука доведе законодавцю необхідність створення комплексної галузі судового права і в структурі чинного законодавства буде розглядатися Судовий кодекс. Спроби практичного характеру вже були зафіксовані у законопроектному масиві Верховної Ради України у 2003 р. (автори проекту Судового кодексу — народний депутат України М.Д. Катеринчук і суддя Вищого господарського суду України М.І. Хандурин). Робота у цьому напрямі проводиться, і її результати заслуговують на увагу й підтримку.

При цьому не слід бути категоричними, що для обґрунтування науки (теорії) судового права навіть немає необхідності виокремлювати однойменну галузь, якій достатньо на цьому етапі формування правової думки мати свій предмет дослідження. Підвищений інтерес до проблем судової влади пояснюється неврівноваженістю в суспільстві позиції щодо організації і функціонування судової влади. Тому не порушувати питання наукового осмислення проблем судової влади було б неправильним з огляду на визначення, активною чи пасивною має бути наукова позиція.

Методологія дослідження судового права полягатиме в доктринальному і порівняльному виявленні гносеологічних зв’язків предмета та об’єкта вивчення. Тому, як і будь-яка наукова теорія, судове право має свої функції, зокрема інформаційну, пояснюючу, прикладну, прогностичну та ін. Системна єдність наукової дисципліни визначається наявністю в ній системоутворюючих чинників: самостійного об’єкта вивчення, яким охоплюється дві основні сфери суспільних відносин — устрій судового ладу й судової системи та судова діяльність, спрямована на охорону прав і свобод людини, забезпечення правосуддя у господарських спорах юридичних осіб та встановлення відповідальності фізичних осіб за проступки і злочини; предметної та функціональної спільності норм конституційного і процесуального законодавства, завдяки якій реалізується узгоджене функціонування судової влади; правового механізму на конституційному і процесуальному рівнях, який забезпечує організаційну єдність судової влади. Це підтверджує її комплексний характер. Засадою науки судового права у дослідженні є прихильність соціологічної концепції судової влади, яка виходить із сутності єдиного процесуального регулювання як конституційної, так і галузевої сфер судової діяльності. Отже, на наш погляд, Академії суддів України, вузівським вченим слід більше уваги приділяти сутності судової влади, а не питанням компетенції суддів, які є її носіями.

Таким чином, доктринальне визначення предмета судового права як науки і, відповідно, галузі права виходить із можливостей шляхом виокремлення цим правоутворенням відносин, які ним регулюються, що передбачає також виявлення їх загальних властивостей і характеристик, які зумовлюють їх інтеграцію. Судове право впроваджується в сферу публічних галузей права, оскільки відносини, які регулюються в цій сфері, не пов’язані відносинами рівноправних суб’єктів. Діяльність суб’єктів судового права не може бути вільною, адже органи правосуддя і судді діють виключно на підставі та в межах закону відповідно до наданих їм повноважень, а всі інші особи і органи (юридичні особи) мають неухильно виконувати законну волю суб’єктів судової влади.

Виклавши досить зрозумілі суддям, як і всім юристам, міркування, я переслідував мету за можливістю коротко і по суті пояснити основні ідеї, які покладаються в основу доктрини судового права. Його предмет вимагає спеціальних знань, але настав час окреслити для сприйняття існуючу сферу відносин, в якій судді відіграють головну роль, здійснюючи судову владу на професійній основі з високим титулом — іменем народу України.