Володіє англійською та німецькою мовами

Євге́н Кири́лович Марчу́к (* 28 січня 1941, Долинівка, Кіровоградська область) — 6-й Прем'єр-міністр України (керував урядом: 6 березня 1995 (до 8 червня, в. о.) — 27 травня 1996), генерал армії України, кандидат юридичних наук. Народився 28 січня 1941 р. в с. Долинівка Гайворонського району Кіровоградської області у селянській родині. У 1963 р. закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна за спеціальністю учитель української мови і літератури. Від 1963 р. працював у Комітеті державної безпеки УРСР: 14 років був на оперативній і 17 років на керівній роботі в системі розвідки та контррозвідки. Пройшов усі службові щаблі КДБ УРСР: від молодшого лейтенанта до генерала. Генерал армії України (звання присвоєно указом Президента України 23 березня 1994 р.).

5 червня 1991 р. на засіданні Верховної Ради УРСР конституційною більшістю (344 голоси — «за») був призначений Державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР. За поданням Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука 6 листопада 1991 року Є.Марчук конституційною більшістю (307 — «за») Верховної Ради першого демократичного скликання на конкурсній основі був призначений першим Головою Служби безпеки України (1991–1994). Указом Президента України Л.Кравчука від 1 липня 1994 року (між першим і другим туром президентських виборів 1994 року) Є.Марчук призначається віце-прем'єр-міністром в Уряді В.Масола, відповідальним за організаційно-правове, фінансове і соціальне забезпечення всієї оборонної і правоохоронної системи держави. 31 жовтня 1994 року Указом Президента Л.Кучми Є.Марчук призначається Першим віце-прем'єр-міністром України — Головою Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю. У зв'язку із тим, що Прем'є-міністр В.Масол подав у відставку з посади керівника Уряду, Президент Л.Кучма указом від 3 березня 1995 року призначив Є.Марчука виконувачем обов'язків Прем'єр-міністра. Під час підписання Конституційного договору між президентом і парламентом Указом Президента Л.Кучми Перший віце-прем'єр-міністр Є.Марчук призначений Прем'єр-міністром України. Згідно із тодішнім законодавством, Є.Марчук, будучи державним службовцем, мав право балотуватися до Верховної Ради України. У грудні 1995 р. на довиборах до Верховної Ради по Миргородському виборчому округу був обраний народним депутатом у першому турі (його підтримали 83,71% виборців при шести претендентах). У парламенті був обраний до Комітету з питань оборони і державної безпеки, а у жовтні 1996 року очолив фракцію «Соціально-ринковий вибір».

Розбіжності у поглядах із президентом і його оточенням на подальший розвиток держави все більше давалися взнаки і Президент Л.Кучма своїм Указом від 27 травня 1996 року увільнив Є.Марчука «з посади Прем'єр-міністра України у зв'язку з виконанням ним функцій і повноважень народного депутата України на постійній основі». Пояснення Адміністрацією Президента Л.Кучми такого рішення в публічному дискурсі набуло фольклорного виразу: «за створення власного політичного іміджу». У березні 1998 року на чергових виборах до Верховної Ради України, не вступаючи у члени партії СДПУ(о), увійшов під другим номером до першої п'ятірки її списку, очолюваного президентом України Л.Кравчуком (1991–1994). Ставши народним депутатом, був обраний керівником фракції СДПУ, а згодом очолив Комітет з питань соціальної політики та праці. Через те, що СДПУ(о) прийняла рішення підтримати Л.Кучму на президентських виборах 1999 року, Є.Марчук у грудні 1998 р. склав із себе повноваження керівника фракції цієї партії в парламенті, а невдовзі взагалі вийшов з її складу і приєднався до депутатської групи «Незалежні» (05.1999-03.2000).. Євген Марчук, маючи відповідну підготовку і цілісну систему поглядів на подальший розвиток держави і суспільства, заявив про участь у президентських виборах 1999 р. Його підтримали партії Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Партія «Соціал-демократичний союз», Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія, Християнсько-народний союз, низка регіональних організацій Всеукраїнської партії трудящих, які створили Всеукраїнське громадське об'єднання «У XXI сторіччя — з Євгеном Марчуком».

Відзнаки та нагороди:

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (27 січня 2001) — за визначні заслуги у зміцненні національної безпеки України, плідну державну і політичну діяльність

Нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора, Командорським Хрестом із зіркою за заслуги перед Республікою Польща, 7-ма медалями, іменною вогнепальною зброєю. Лауреат Міжнародної української премії ім. Г.Сковороди (1997).

Кандидат юридичних наук.

Володіє англійською та німецькою мовами.

Марчук — одна з найбільших загадок української політики. У когось його мовчанка викликає повагу, у когось — роздратування, мовляв, нема чого сказати. Утім, стриманість у висловлюваннях є однією з головних професійних ознак працівника спецслужб. Марчук прийшов до великої політики із КДБ та Служби Безпеки, принісши із собою, відповідно, і особливий стиль роботи. Саме на його віце-прем’єрство припадає стрімке розв’язання кримської проблеми 94-го року. Але справжній політичний злет Марчука розпочався, коли він очолив уряд. Цей період, зокрема, відзначений вступом України до Ради Європи та конституційним процесом, коли гілки влади ділили між собою повноваження.
Свою відставку з формулюванням „за створення власного політичного іміджу” Марчук навряд чи вважав поразкою, що незабаром довів промовою в Конституційну ніч, яка стала переламною в процесі прийняття Конституції.
Свої політичні погляди Марчук неодноразово окреслював як соціал-демократичні. Щоправда, це не завадило йому певний час очолювати в парламенті фракцію Ліберальної партії.
Поза владою він постійно вдавався до системної критики президента, але на парламентські вибори йшов за парламентськими списками пропрезидентської партії СДПУ(о).
Уся політична кар’єра Марчука була спрямована на президентські вибори 1999 року. Його розглядали як одного з найсерйозніших конкурентів Леоніда Кучми. Родзинкою тієї кампанії стало створення „канівської четвірки”, передвиборчого союзу Марчука, Мороза, Ткаченка та Олійника, який мав висунути єдиного кандидата.
Існують різні версії, чому четвірка не досягла своєї головної мети та розпалася, але єдиним переможцем з неї вийшов саме Марчук, зумівши домовитися з владою. Між першим та другим туром виборів він був призначений секретарем Ради Національної безпеки та оборони, повернувшись таким чином у владу.
Посада не надто помітна, проте вона дала йому можливість знов відчути себе на своєму місті, та залишила непогані можливості для кар’єри політика такого високого рівня.

Рівень стосунків Марчука з Президентом, які сам він характеризує як „робочі”, перетворив Раду з центру впливу на дійсно консультативний орган. Головними загрозам для України Марчук в той час визнавав ситуацію на енергоринку, діяльність спільних підприємств, корупцію та диверсифікацію джерел енергоносіїв.
З червня 2003 року Євген Марчук керував Міноборони. Його „міністрування” було відзначено такими незабутніми яскравими подіями, як Львівське авіашоу та Богданівський феєрверк. 22 вересня Леонід Кучма звільнив Євгена Марчука від виконання обов’язків міністра оборони. Після його відходу на цю посаду було повторно призначено Олександра Кузьмука.
29 грудня року Міністерство юстиції зареєструвало новостворену „Партію свободи”, яку очолив Євген Марчук. У повідомленні новоствореної партії було зазначено, що вона братиме участь у парламентських виборах у 2006 році.
Євген Марчук наголошує досить стандартні пріоритети та цілі діяльності свої партії. Щодо поточних питань діяльності партії, то „громадянське суспільство, будівництво якого в Україні є одним із завдань Партії Свободи, можливе лише за умови функціонування правової держави. Партія Свободи вважає, що її гасло – „Свобода. Право. Закон” – повинне втілюватися в життя на всіх рівнях державної влади, адже свобода кожного громадянина України повинна бути не лише підтверджена правом, але й захищена законом, що неухильно виконується” .
В кінці вересня 2005 року в партії Євгена Марчука було прийнято рішення узяти участь у виборах народних депутатів, депутатів місцевих рад усіх рівнів і сільських, селищних і міських голів. Чи має він намір йти на вибори самостійно, чи буде блокуватиметься з іншими партіями, офіційно ще не відомо. Наскільки же вдалою буде наступна спроба політичних сил Євгена Марчука — покаже час та виборі, що наближаються.

Загальні висновки

Говорять, що кожній народ достойний тієї влади, яку він обирає.
Я не раз задумувалася над цим ствердженням, коли працювала над цією контрольною, коли шукала матеріалі про відомих українських політиків, про їх шлях до влади та їхні дії „при неї”.
Я зрозуміла, що важко відокремити „політичне” обличчя від „приватно-особистого”: політика потребує всю людину, ціликом та повністю, і оставити лише „для себе” якісь риси характеру або темпераменту не можливо.
Політичні лідери частіш за пересічних громадянин постають перед необхідністю приймати складні рішення та відповідати на гострі виклики життя. Вони повинні відповідати за свою діяльність перед всім народом України, а не тільки перед певною його частиною або, навіть, перед „частинкою” — кланом або „сім’єю”.
Політичне обличчя сучасної української політики далеко не однозначне. Але мі можемо стверджувати, що в політиці, нарешті, з’явилися люди які не пройшли через школу радянської влади. Це вселяє довіру у розвиток політичного життя на Україні та у появу нових політичних лідерів із новими обличчями.