Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Західний напрям зовнішньої політики



 

Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся в дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння систем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, характерними ознаками якої політологи та історики вважають:

1) тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку;

2) значне розширення кола ідей, концепцій і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б базувалася на новій динамічній рівновазі;

3) активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили;

4) появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі локальних зіткнень та зон напруженості;

5) енергійні різновекторні пошуки країнами, що виникли на руїнах СРСР, свого місця в структурі світової спільноти.

Зазначені чинники спричинили складність, багатоаспектність, суперечливість процесу трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, суттєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність.

В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави в перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію. Така позиція певною мірою була закономірним явищем, адже після розпаду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входили, обрали той самий орієнтир і розраховували на швидку інтеграцію в європейські структури безпеки (НАТО, Європейський Союз, Нараду з безпеки й співробітництва в Європі тощо) з метою забезпечення військової та економічної національної безпеки. Однак на заваді інтеграційним процесам стали два чинники: по-перше, якісний розрив між Сходом і Заходом за рівнем економічного, політичного та духовного розвитку, що утворився в період «холодної війни»; по-друге, швидка інтеграція могла перенести «віруси» економічної кризи, соціальної і політичної напруженості з держав Центральної і Східної Європи в стабільний західноєвропейський регіон.

На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утворився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Україна намагається вступити в союз з країнами «Вишеградської трійки» (Польща, Чехословаччина й Угорщина). Однак таке приєднання здійснити не вдалося. Отже, перші самостійні кроки на міжнародній арені Україні необхідно було робити за вкрай несприятливих умов. Крім зазначених перешкод, що стояли перед країнами Центральної і Східної Європи на шляху інтеграції із Заходом, українська дипломатія мусила подолати ще й свої специфічні:



1) для повноцінного виходу на міжнародну арену Україні насамперед необхідно було вийти з «тіні Росії», яка зовсім не бажала випускати її з-під свого впливу;

2) вже перші дипломатичні контакти реально показали, що Україна, виходячи зі свого географічного розташування, політичного та економічного стану, опинилася чи не останньою в «черзі за інтеграцією із Заходом», серед держав Центральної та Східної Європи;

3) республіка дістала від колишнього СРСР небезпечний спадок — ядерну зброю, що посилювало насторожене ставлення до неї західних країн.

Розв´язання проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Спочатку було підписано угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 p.).

У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов´язання — вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту.



Все це спричинило наприкінці 1994 р. своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання відповідних процесів і тенденцій на міжнародній арені, поява нових акцентів у зовнішній політиці України:

1) інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європейські, політичні та економічні структури;

2) зміцнення зв´язків з НАТО;

3) активізація двостороннього співробітництва із західними державами;

4) налагодження регулярного конструктивного політичного діалогу із США.

У культурно-цивілізаційному аспекті європейська інтеграція — це входження до сім´ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних традицій. За оцінками експертів, саме така інтеграція є для України одним з оптимальних способів реалізації національних інтересів — побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Орієнтація на європейський геополітичний вектор у перспективі сприятиме розв´язанню проблем у різних сферах суспільного життя.

За минулі роки Україна зробила чимало для того, щоб органічно інтегруватися в європейську міжнародну спільноту. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (березень 1994 p.), стала повноцінним членом Ради Європи (РЄ), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 року Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримання міжнародного миру.

Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський саміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних документах було визнано «європейські прагнення України», позитивно оцінено її «проєвропейський вибір». В ухваленій Спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Відзначалася необхідність політичного діалогу щодо запобігання конфліктам; конструктивного розв´язання проблем роззброєння; співпраці в галузі юстиції та внутрішніх справ, боротьби з незаконною імміграцією, зокрема жінок, відмиванням грошей, наркобізнесом тощо. Широко окресливши сфери співробітництва та взаємодії, Спільна стратегія ЄС, як і попередні документи, не визначила перспективи повноправного членства України в ЄС.

На сучасному етапі основними формами співробітництва України та ЄС є технічна допомога, торгівля й інвестиційна діяльність. За обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна посідає друге місце після Росії серед пострадянських держав. Пріоритетними напрямами цієї допомоги, що здійснюється в межах програми «Тасіс», є ядерна безпека та захист довкілля, реструктуризація державних підприємств, розвиток приватного сектору. Важливою особливістю співробітництва України з ЄС в останні роки є прискорення темпів зростання взаємної торгівлі (щорічний приріст товарообороту становив 16—18%). Це пов´язано і з лібералізацією торговельного режиму в Україні на основі принципів СОТ та європейських стандартів. За 2003 р. зовнішньоторговельний товарооборот з країнами ЄС становив 10,4 млрд. дол. США, що на 36,9% (на 2,8 млрд. дол. США) більше, ніж у 2002 р. Проте частка України у торгівлі ЄС залишається незначною і не перевищує 0,5% від загального обсягу його зовнішньоторговельних операцій. Це зумовлено передусім неефективною структурою українського експорту, недостатніми темпами реструктуризації національного виробництва.

Отже, характерними для процесу інтеграції України до європейських структур є надто обережна позиція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічних зв´язків. Активізації інтеграційних процесів перешкоджають такі чинники:

1. Суттєві відмінності нормативно-правової бази України та ЄС. Вони не дають змоги органічно вписатися в європейські структури. Вступ до РЄ вимагає навіть на початковій стадії приєднання до 150 міжнародних конвенцій з прав людини. Це досить об´ємне завдання, багато з аспектів якого поступово впроваджуються в Україні. Зокрема, в лютому 2000 р. було скасовано положення про смертну кару, ратифіковано протокол № 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1983 р. стосовно цього питання.

Загалом приведення вітчизняного законодавства до європейських стандартів — процес складний і довготривалий. Лише переклад понад 80 тис. сторінок нормативно-правових актів ЄС, їх вивчення і зіставлення з чинним законодавством потребують значної кількості висококваліфікованих юристів та багаторічної копіткої праці.

2. Зношеність основних виробничих фондів української економіки. Цей фактор не дає змоги провідним вітчизняним галузям (сільське господарство, чорна металургія, легка промисловість) зайняти належне місце на європейському ринку.

3. Низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств. У разі застосування до їх продукції правил та стандартів ЄС це може призвести до значних негативних економічних та соціальних наслідків.

4. Недостатня розвинутість української економіки. На цьому етапі це ускладнює повноправну фінансову участь в діяльності ЄС.

5. Намагання провідних західних держав зберегти стабільність ЄС. Швидка інтеграція України в європейські структури могла б знизити стабільність ЄС. Керівництво Євросоюзу, розглядаючи кандидатури претендентів на членство в ЄС, піклується про те, щоб його розширення не порушило існуючого балансу сил, не послабило досягнутого рівня інтеграції.

Крім того, суттєво ускладнюють процес інтеграції України до європейських структур корпоративна закритість системи державного управління, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвинутість громадянського суспільства, утиски свободи преси, політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи, відсутність стабільного національного консенсусу з провідних питань внутрішнього розвитку і зовнішньої політики.

Наближення ЄС до українських кордонів, що відбулося після вступу до неї десяти нових держав (Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Чехії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Мальти і південної частини Кіпру), об´єктивно посилює вплив європейської спільноти на Україну. Стратегічно цей процес сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів, розширює сферу її співробітництва з ЄС. Однак він несе з собою і нові виклики та проблеми: часткову втрату традиційних ринків збуту, передусім металургійної та хімічної продукції, внаслідок поширення на держави, що ввійшли до ЄС, його антидемпінгових заходів; можливу втрату ринків сільськогосподарської продукції в результаті запровадження новими державами-учасницями європейських стандартів і технічних, санітарних норм (загальний негативний ефект для України, за підрахунками фахівців, оцінюється в 300—400 млн. дол. США); усунення окремих українських підприємств із ринку транспортних послуг ЄС; скорочення обсягів пасажирських перевезень та ускладнення організації регулярного транспортного сполучення між Україною та новими державами-членами ЄС; зменшення обсягів експортних і транзитних вантажів; ускладнення умов прикордонної торгівлі та процедур регулювання трудової міграції тощо. Усе це зобов´язує Україну максимально ефективно використати всі позитивні наслідки цього процесу, а також знайти адекватне розв´язання нових проблем.

Процес Євроінтеграції України зумовлює необхідність підвищення конкурентоспроможності національної економіки, досягнення європейських соціально-економічних параметрів розвитку, здійснення системних трансформацій на основі таких стратегій:

— стратегія випереджального розвитку, що має на меті забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні на рівні не нижче 6—7% (у 1,5—2 рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС), істотне подолання завдяки цьому розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-учасницями ЄС;

— інноваційна модель структурної перебудови і зростання, реалізація якої повинна забезпечити суттєве підвищення конкурентоспроможності української економіки, утвердження України як високотехнологічної держави;

— політика скорочення розриву в рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократії суспільства; значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності.

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внаслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 року у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав — членів альянсу — було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, структуру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування безпеки в Європі. Важливою в цьому документі є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів».

Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн-учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом 1994—1999 pp. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство заради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лютого 1994 року), у тому числі й спільних військових навчаннях. Наприклад, у 1999 р. на Яворівському військовому полігоні відбулися комплексні багатонаціональні командно-штабні комп´ютерні навчання «Щит миру-99», у якому брали участь військовослужбовці з Азербайджану, Бельгії, Болгарії, Великобританії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, США, Туреччини та Угорщини.

Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно 9 тис. українських військовослужбовців під загальним керівництвом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 року з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами.

Формула поєднання зусиль у зміцненні загальноєвропейської та євроатлантичної безпеки як основа співробітництва України і НАТО проіснувала до Празького (2002 р.) саміту Північноатлантичного союзу, який відбувся в умовах трансформації системи міжнародних відносин, пов´язаної з різким зростанням таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення, дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому Сході. Результатами Празького саміту стали: а) постановка перед НАТО завдань глобального характеру, які виходять за межі євроатлантичної зони його відповідальності; б) початок «другої хвилі» його розширення, яка завершилася приєднанням до альянсу Болгарії, Румунії, Словенії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії; в) розширення формату відносин Росія — НАТО.

За цих обставин Україна повинна була визначити свою позицію стосовно форм взаємодії та співробітництва з Північноатлантичним союзом. 23 травня 2002 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла політичне рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО, що стало переломним моментом в її відносинах з Північноатлантичним союзом, закономірним кроком на тлі його трансформації з військово-політичної організації у політично-військову.

Якісно новий етап у відносинах України з євроатлантичною організацією безпеки розпочався з прийняття Плану дій Україна — НАТО, спрямованого на створення передумов для її інтеграції в Північноатлантичний союз. Початок реалізації плану був досить інтенсивним. Лише у 2003 р. з 256 запланованих заходів було виконано 230. Найвагомішим внеском України в його реалізацію експерти вважають: створення цивільних структур управління у Міністерстві оборони, участь у миротворчих і гуманітарних операціях під егідою НАТО, участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку.

Нового імпульсу набули відносини Україна — НАТО після президентських виборів 2004 р. Вже у квітні 2005 р. у межах неформального саміту Північноатлантичного блоку у Вільнюсі відбулося засідання комісії Україна — НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Українській стороні було запропоновано новий формат відносин — Інтенсифікований діалог (ІД). Він є першим етапом на шляху до членства, який подолали учасники «другої хвилі» розширення альянсу, а також першим офіційним форматом відносин із альянсом, у назві якого значиться не «особливе партнерство», а «членство». Учасники зустрічі ухвалили документ «Поглиблення співробітництва Україна — НАТО: короткотермінові заходи».

Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двосторонніх відносин з європейськими державами. Чільне місце у сфері двостороннього партнерства посідає Німеччина, яка однією з перших серед країн «Великої сімки» визнала нашу державу (26 грудня 1991 року). У 1993 р. під час візиту в Україну федерального канцлера Німеччини Г. Коля укладено рамковий документ — Спільну декларацію про основи відносин між Україною і ФРН. Після президентських виборів в нашій країні 1994 р. розпочався новий етап українсько-німецьких відносин, які стають більш динамічними та дієвішими. За обсягом прямих інвестицій Німеччина посідає друге місце після СІЛА серед іноземних інвесторів України. На початок 1997 р. договірно-правова база українсько-німецьких відносин налічувала 49 міждержавних, урядових та міжвідомчих документів. Про позитивні зрушення у двосторонніх відносинах свідчить відкриття в Києві представництв чотирьох впливових німецьких банків, Бюро делегата німецької економіки і представництва, Бюро товариства зовнішньоторговельної інформації, зростання кількості спільних підприємств.

Останнім часом активізуються українсько-британські економічні відносини. За часткою в загальному обсязі приватних іноземних інвестицій в економіку Україна Велика Британія разом із США, Німеччиною, Голландією та Росією перебуває в п´ятірці найбільших зовнішніх інвесторів. Співробітництво з Британією в економічній сфері потребує подальшого розвитку, поглиблення та спеціалізації, адже Україна серед держав, у які надходять британські інвестиції, посідає лише 120-те місце. Наприкінці XX ст. помітно активізувалися контакти та співробітництво України з Італією, Францією, Австрією, Канадою.

Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відносин з сусідніми європейськими державами. Активно розвиваються контакти з Польщею, яка першою визнала Україну незалежною державою (2 грудня 1991 року). У травні наступного року було укладено українсько-польський Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Пріоритетними напрямами в економічній сфері договір визначав співробітництво в сільському господарстві та переробці сільськогосподарської продукції, фармацевтичній промисловості, енергетиці та охороні природи. У 1993 р. українсько-польські відносини набули нового імпульсу після утворення Консультаційного комітету президентів України і Польщі, покликаною врегулювати проблеми не тільки двостороннього співробітництва, а й міжнародних питань, насамперед у Центрально-Східноєвропейському регіоні. Плідно розвиваються міжпарламентські контакти, які стимулює діяльність польсько-української (у Польщі) та українсько-польської (в Україні) парламентських груп. Польща намагається сприяти реалізації прагнень України інтегруватися в європейські структури, енергійно підтримала вступ України до Ради Європи, її прагнення стати повноправним членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).

Починаючи з 1994 р. вищого рівня досягли українсько-польські економічні відносини. Лише в 1994 та 1995 pp. торговельний оборот між ними щороку подвоювався, і вже в 1997 р. Польща посіла 4—5-те місця серед економічних партнерів України. На початку 2001 р. в Україні функціонувало понад 800 фірм за участю польського капіталу. Помітні зрушення в економічному співробітництві стали передумовою для відповідних політичних рішень — у 1997 р. було підписано спільну польсько-українську заяву «До порозуміння і єднання». Втім на українсько-польські відносини впливає і багатовікова історія відносин двох народів, на психологічному рівні яких залишилися елементи недовіри. Крім того, вступ Польщі до НАТО та ЄЄ змушує її виконувати нові обов´язки та підкорятись новим правилам, що може вступити в протиріччя з польсько-українськими угодами (наприклад, безвізовий в´їзд з України до Польщі).

За роки незалежності Україна налагодила відносини та контакти і з іншими сусідніми європейськими державами, зокрема зі Словаччиною. За десять років українсько-словацьких відносин було укладено до 50 державних угод, які відкривають перспективи для співпраці, взаємних капіталовкладень, створення спільних підприємств, ефективної транзитної торгівлі.

Плідно розвиваються українсько-угорські відносини. Угорщина першою уклала з Україною Договір про основи добросусідства та співробітництва (6 грудня 1991 року). Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги, зобов´язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних та релігійних прав і свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Наприкінці XX ст. в Україні функціонувало до 180 спільних українсько-угорських підприємств, переважно у вугільній, машинобудівній, металообробній галузях, у внутрішній торгівлі.

Неоднозначно розвивались протягом певного часу українсько-румунські відносини. Визнавши суверенітет України, румунська сторона одночасно висунула територіальні претензії стосовно Північної Буковини і Бессарабії. Сторонам вдалося знайти компромісне рішення, 2 червня 1997 року було укладено Договір про відносини добросусідства і співробітництва, який розв´язав більшість проблем.

Протягом останнього десятиріччя динамічно і складно розвивалася ситуація ще на одному з магістральних напрямів української зовнішньої політики — американському. Після проголошення незалежності України протягом двох з половиною років США дотримувались політики блокування американсько-українських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої країни на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим Домом як розуміння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. З часом ці відносини розвинулися на рівні партнерських. 19 вересня 1996 року вперше в офіційному українсько-американському комюніке, присвяченому створенню Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною та США, було вжито формулу «стратегічне партнерство», яка передбачає більш міцну взаємодію країн у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо.

Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя. Про це свідчать дипломатичні контакти, схвалення Палатою представників Конгресу США резолюції на підтримку України, в якій зазначається, що існування незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності відповідає національним інтересам США; заява Держдепартаменту на підтримку позиції України щодо Севастополя; вихід України в 1996/97 фінансовому році на перше місце серед країн СНД за розмірами допомоги, що надавалася США.

За оцінками експертів, увага західних держав, передусім США, до України визначається не стільки її партнерським потенціалом, скільки їх своєрідним місцем у суперництві між Росією та Заходом. Саме в цьому аспекті роль України досить помітна. Водночас політологи зазначають, Що за цих обставин Україна наражається на загрозу перетворення на об´єкт маніпулювання, а задеклароване стратегічне партнерство може трансформуватися в стратегічну залежність від набагато потужніших держав.

Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагалася розширенням політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР, тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та розв´язання проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двостороннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв´язки з НАТО. Ці процеси створили підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об´єкта на активний суб´єкт міжнародних відносин.

Україна і СНД

 

8 грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між нині незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть — у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави (СРСР) до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв´язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:

— вихід із соціально-економічної кризи;

— проведення ефективних ринкових реформ;

— реструктуризація та модернізація економіки;

— збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;

— досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.

Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об´єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв´язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище в усіх сферах життя, негативно позначившись на становленні державності новоутворених країн.

В економіці це призвело до катастрофічного спаду виробництва, що стало безпосереднім наслідком розриву коопераційних зв´язків, порушення багатьох технологічних ланцюгів, руйнування спільного товарного та фінансового простору.

У політиці на зміну диктату центру і відсутності політичної свободи прийшло об´єктивно не виправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз´єднаність і слабка керованість.

У соціальній сфері гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвичним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.

У духовно-етичній сфері на зміну колишнім ідеалам і дискредитованим цінностям, зокрема гордості за належність до великої країни, ще не прийшла нова система духовно-моральних орієнтирів.

Крім того, поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових.

Проблема Україна — СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.

Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об´єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 року без участі України було підписано угоду про створення Об´єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкента 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питання про залучення до об´єднання Молдови та Грузії.

Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 року. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Об´єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 — на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу формування колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі в так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об´єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД-Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із врахуванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва.

Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який «визначив би правову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (EC). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав-учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.

Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв´язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до ЕС СНД на правах асоційованого члена (як Туркменістан) — це своєрідний компроміс між двома опозиційними таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з ЕС СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.

Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, часткове залучення України в інтеграційні процеси СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто інтереси СНД не домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв´язків на основі економічної доцільності та ефективності, еквівалентності обміну. На країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України — 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.

Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в межах ЕС СНД тактичних та стратегічних рішень.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні особливості позиції України:

1) підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів;

2) еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз);

3) пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави;

4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв´язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;

5) недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об´єднаннях;

6) характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству.

Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД. Поступово на їх базі викристалізувалася концепція інтеграції на «різних швидкостях». На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за п´ять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша країна підписала 74%) та вибірковій участі в статутних міждержавних, міжгалузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991— 1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. Молодій українській дипломатії, яка робила перші самостійні кроки на міжнародній арені, не вдалося ефективно протидіяти наростаючому тискові Москви. Суттєвими поступками були одноосібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, який належав Радянському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість української зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змоги Україні зміцнити власні позиції в межах цього об´єднання, зумовила значні збитки від втрат російських, пострадянських ринків товарів і сировини.

На другому етапі (1994—1997) в основу тактичної лінії української політики в межах СНД було покладено активізацію двосторонніх відносин між пострадянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД є аморфною, недієздатною структурою, правова база якої невизначена та суперечлива, а СНД дублює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини центр — провінції. За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переконувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі.

Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування. Тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею. А тактика двосторонніх відносин у межах СНД лише посилила позиції Росії, оскільки зняла проблеми консенсусного діалогу, колективного партнерства, врахування інтересів багатьох сторін, на зміну яким прийшли політичний, дипломатичний пресинг, економічна конкуренція.

Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебування в Співдружності. Ставку було зроблено на формування «другого центру впливу в СНД ». 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі, де основоположними принципами є повага до суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону й повага до прав людини. Декларація констатувала спільність геополітичних інтересів та підходів, поступове політичне зближення і практичне співробітництво між країнами в багатьох галузях на міжнародній арені і в торговельно-економічній сфері.

Підґрунтям для утворення ГУАМ стали невдоволення його засновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному просторі, їх зацікавленість у поглибленні та розширенні економічного співробітництва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Росією, потреба розв´язати на свою користь територіальні проблеми, якими були для Грузії — Абхазія, для Азербайджану — Карабах, для Молдови — Придністров´я, для України — Севастополь і Крим.

Стосунки в новоствореній міжнародній структурі розвивалися досить інтенсивно. Протягом 1997—1998 pp. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних міжнародних форумів відбулися консультативні зустрічі державних делегацій країн-членів ГУАМ. 24 квітня 1999 року у Вашингтоні відбулась зустріч президентів держав-учасниць ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму розширилися й він отримав назву ГУУАМ. Основними напрямами співпраці в межах цього об´єднання було створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, взаємодія в межах міжнародних організацій. А однією з пріоритетних програм — транспортування каспійських енергоносіїв до Європи.

Протягом майже десяти років існування СНД стратегія України щодо нього диктувалася геополітичними реаліями та економічною доцільністю. Україна виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу, надання їй статусу суб´єкта міжнародного права, обстоюючи ідею Співдружності як раціонального та ефективного механізму економічного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію країн СНД у світовий економічний простір. Останнім часом ці ідеї знаходять дедалі більшу підтримку серед лідерів Співдружності. Зокрема, 2 квітня 1999 року Рада глав держав країн-учасниць СНД прийняла рішення про те, що основним напрямом діяльності цього об´єднання стане економічне співробітництво, яке реалізуватиметься шляхом створення та функціонування зони вільної торгівлі.

19 вересня 2003 року у Ялті, під час саміту глав держав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 року ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо реформування економічних взаємовідносин. 15 вересня 2004 року в Астані (Казахстан) відбувся саміт глав держав-учасниць Єдиного економічного простору.

Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в українському суспільстві. Прихильники ЄЕП стверджували, що передбачені в ньому механізми можна буде використати як інструмент:

— відновлення перерваних розпадом СРСР господарських зв´язків, пожвавлення роботи тих галузей промисловості, підприємств, які зупинилися чи перебувають у стагнації;

— збереження ринків Росії та інших країн СНД для українських товарів;

— зміцнення економіки України, підвищення рівня життя її громадян;

— забезпечення Україні доступу до дешевих російських енергоносіїв;

— сприяння вступу України до ЄС.

Аргументація опонентів ЄЕП вибудовувалася на таких положеннях:

1. Після розпаду СРСР економічні зв´язки у межах радянського геополітичного простору штучно ніхто не розривав, вони припинились природно, оскільки більшість із них існувала всупереч економічній доцільності. Процес подолання економічної кризи в Україні відбувається завдяки запровадженню ринкових механізмів, структурним реформам, технологічному оновленню та модернізації підприємств. Важливу роль відіграють і збережені господарські зв´язки, основою яких була економічна доцільність і які відповідають вимогам ринкової економіки. Такі зв´язки не припинялись, і тому проблеми їх відновлення не існує.

2. Закритість російського ринку і перехід України в 1997 р. на світові ціни на енергоносії зумовили переорієнтацію українських підприємств на ринки в інших регіонах. Унаслідок цього окреслилась стабільна тенденція обмеження українського експорту до Росії та країн СНД і розширення у торгівлі з іншими країнами. За даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, у першій половині 2003 р. на країни СНД припадало 25,3% українського експорту, країни Європи — 39,1%, Азії — 24,9%, Африки — 5,6%, Північної та Південної Америки — 4,9%. Величезний ринок ЄС, ємність якого у 25 разів більша, ніж ринку Росії та інших учасників ЄЕП, орієнтує на впровадження інноваційних випереджувальних моделей економічного розвитку, стимулює виробництво конкурентоздатної продукції, досягнення високих стандартів якості життя.

Завдяки проникненню на нові ринки збуту відбувається збільшення обсягів зовнішньої торгівлі України за позитивного її сальдо. Це дає змогу перекривати негативне сальдо, яке Україна має в торгівлі з країнами СНД, насамперед із Росією, через великі обсяги імпорту енергоносіїв (обсяг сумарного імпорту з цих країн перевищує 45%).

3. Сумарні параметри об´єднаного потенціалу країн-учасниць ЄЕП не гарантують зміцнення економіки України, оскільки на пострадянському просторі сформувалися різні економіки, які мають різні джерела зростання. В Україні головним джерелом збільшення ВВП є розвитком таких важливих структурних галузей, як машинобудування, будівництво, металургійна, хімічна, нафтопереробна промисловість. Економіка України розвивається не за рахунок нафтодоларів і низьких внутрішніх цін на енергоносії, а завдяки запровадженню ринкових механізмів, структурним змінам, технологічному оновленню підприємств, підвищенню їх конкурентоспроможності.

4. З різних причин зниження цін на російські енергоносії суперечить інтересам як Росії, так і України.

Продаж Україні енергоносіїв за внутрішніми російськими цінами значно зменшить надходження до державного бюджету РФ. У невигідному становищі опиниться російський товаровиробник, оскільки знизиться собівартість, підвищиться конкурентоздатність української продукції. У разі приєднання Росії до СОТ вона змушена буде підвищити внутрішні ціни на енергоносії до рівня ринкових світових цін. А тому Україні не варто сподіватись на дешеві російські енергоносії.

Україні низькі неринкові ціни на російські енергоносії забезпечать лише короткочасні переваги, а в довгостроковій перспективі зашкодять формуванню сучасної технологічної ринкової економіки. У разі приєднання до ЄЕП Росія утвердиться як монопольний постачальник енергоносіїв, що посилить енергозалежність України, поставить її на межу втрати енергетичної безпеки. Крім того, запровадження низьких внутрішніх цін на енергоносії в межах ЄЕП і їх продаж за світовими цінами поза межами ЄЕП закриє для України шлях до СОТ, а отже, і до ЄС.

5. Рівень життя й економічної демократії у країнах ЄЕП приблизно однаково низькі. Тому членство в ЄЕП віддалить розвиток України від значно вищих європейських стандартів.

На думку фахівців, ймовірним є ризик згортання окремих галузей української економіки, насамперед вугільної та автомобілебудівної, що може перетворити окремі регіони України на зони соціального лиха.

Реагуючи на проект Угоди про формування ЄЕП, Євро-союз 16 вересня 2003 року зробив заяву, в якій було стисло й чітко окреслено можливі наслідки для України від її участі в ЄЕП. У документах зазначалося, що участь у простій зоні вільної торгівлі не створить особливих труднощів для України як щодо приєднання до СОТ, так і в поглибленні двосторонніх торгових відносин з Євросоюзом. Участь України в митному, економічному або валютному союзах у межах ЄЕП спричинить значні проблеми в її переговорах із СОТ, Євросоюзом, унеможливить створення зони вільної торгівлі ЄС — Україна, що перекриє вільний доступ українських товарів до євроринку, позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі.

7—8 квітня 2005 року у Москві відбулося 19-те засідання Групи високого рівня з формування Єдиного економічного простору, на якому українська сторона наголосила на необхідності перегляду переліку документів, які підлягають першочерговому підписанню, вилучити з нього угоди, які є елементами Митного союзу.

Наприкінці літа 2005 р. питання про повномасштабну участь України у ЄЕП залишалося відкритим. Багато фахівців стверджує, що прийнятним рівнем співпраці, який не суперечитиме курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, може бути зона вільної торгівлі.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у розв´язанні таких глобальних проблем, як екологія та енергетика. З іншого — все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Україна в черговий раз перебуває на вирішальному етапі своєї історії. її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях політичних сил, єдності та віри народу в свої сили.

 

Хронологічна таблиця

 

2 млн. років тому — поява первісних людей на Землі.

1 млн. років тому — поява первісних людей на території України.

IV—III тис. до н. є. — розселення племен трипільської культури на території України.

IX—VII ст. до н. є. — розселення кіммерійців між Дністром і Доном, а також на Кримському та Таманському півостровах.

VII—III ст. до н. є. — панування скіфів на території Північного Причорномор´я.

VII—VI ст. до н. є. — грецька колонізація Північного Причорномор´я.

І—II ст. — перші згадки про слов´ян у творах римських вчених — Плінія Старшого, Тацита, Птолемея.

IV—VII ст. — формування перших східнослов´янських політичних об´єднань — союзів племен.

VIII—IX ст. — утворення праукраїнської держави Руська земля з центром у Києві.

860—866 — походи князя Аскольда на Константинополь.

882 — вбивство Аскольда варягами, захоплення Києва Олегом.

882—912 — правління Олега на Русі.

911 — укладення договору між Руссю і Візантією.

912—945 — князювання Ігоря.

945—964 — регентство княгині Ольги.

964—972 — князювання Святослава.

980—1015 — князювання Володимира Великого.

988 — запровадження християнства в Київській Русі.

1019—1054 — князювання Ярослава Мудрого.

1037 — спорудження в Києві Софійського собору.

1097 — князівський з´їзд у Любечі.

1113 — укладення монахом Нестором першої редакції літописного зведення — «Повісті минулих літ».

1113—1125 — князювання Володимира Мономаха.

1187 — перша літописна згадка назви «Україна» щодо земель Південної Київщини та Переяславщини.

1199 — об´єднання волинським князем Романом Мстиславовичем Галицької і Волинської земель і утворення Галицько-Волинського князівства.

1223 — поразка руських дружин і половецького війська в битві на р. Калці.

1237—1240 — монгольська навала на Русь.

1238 — перемога військ Данила Галицького над німецькими лицарями-хрестоносцями під Дорогочином.

1350—1352 — боротьба польсько-угорської коаліції з Литовським князівством за Волинські землі.

1362 — перемога литовського війська над золотоординськими збройними формуваннями. Остаточна інкорпорація до Литовського князівства Київщини, Переяславщини, Волині та Поділля.

1385 — Кревська унія між Литвою та Польщею.

1387 — остаточне приєднання Галичини до Польського королівства.

1410 — поразка Тевтонського ордена від об´єднаного війська поляків, литовців, українців та білорусів під Грюнвальдом.

1413 — городельська унія між Литвою та Польщею.

1449 — утворення Кримського ханства.

1480 — повалення золотоординського іга на Русі.

1529 — перший Литовський статут.

1554—1556 — спорудження Д. Вишневецьким на о. Мала Хортиця оборонного замка-фортеці. Заснування Запорозької Січі.

1566 — другий Литовський статут.

1569 — Люблінська унія між Литвою та Польщею. Утворення федеративної польсько-литовської держави — Речі Посполитої. Перехід під владу Польщі Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, а також Підляшшя.

1572 — універсал польського короля Сигізмунда II Августа про утворення найманого козацького формування — початок реєстрового козацького війська.

1572 — видання у Львові друкарнею Івана Федорова першої друкованої в українських землях книги «Апостол».

1588 — Третій Литовський статут.

1591—1593 — козацько-селянське повстання під проводом К. Косинського.

1594—1596 — козацько-селянське повстання під проводом С Наливайка.

1596 — Берестейська унія.

1616 — похід запорозьких козаків на чолі з П. Сагайдачним на Кафу, визволення невільників.

1621 — битва польсько-козацького війська з турецьким під Хотином.

1625—1638 — хвиля козацько-селянських повстань під проводом М. Жмайла, Т. Трясила, І. Сулими, П. Бута, Д. Гуні, Я. Остряниці.

1648—1676 — українська національна революція.

1648 — перемоги козацьких військ на чолі з Б. Хмельницьким над поляками під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями.

1649 — розгром польського війська в битві під Зборовом. Зборівська мирна угода.

1651 — поразка козацького війська в битві під Берестечком. Білоцерківський договір.

1652 — розгром польського війська в битві під Батогом.

1653 — перемога українського війська на чолі з І. Богуном над польсько-шляхетською армією під Монастирищем. Рішення Земського собору про прийняття Війська Запорозького під протекторат московського царя.

1654, 8 січня — Переяславська рада.

1654, березень — «Березневі статті».

1657 — смерть Б. Хмельницького. 1657—1659 — гетьманування І. Виговського.

1658 — Гадяцький договір.

1659 — розгром московських військ під Конотопом збройними формуваннями під керівництвом І. Виговського.

1659—1663 — гетьманування Ю. Хмельницького.

1659 — «Переяславські статті» Ю. Хмельницького.

1660 — Слободищенський трактат.

1661 — заснування університету у Львові. 1663 — «Чорна рада» у Ніжині.

1663—1668 — гетьманування І. Брюховецького на Лівобережній Україні.

1663—1665 — гетьманування П. Тетері на Правобережній Україні.

1665 — Московські статті. Обмеження територіально-адміністративної автономії Лівобережної України.

1665—1676 — гетьманування П. Дорошенка на Правобережній Україні.

1667 — Андрусівське перемир´я між Російською державою та Річчю Посполитою.

1668—1672 — гетьманування Д. Многогрішного на Лівобережній Україні.

1669 — «Глухівські статті».

1672—1687 — гетьманування І. Самойловича на Лівобережній Україні.

1674 — перше видання «Синопсису» (Київ).

1676—1681 — гетьманування Ю. Хмельницького на Правобережжі.

1677—1681 — Московсько-Турецька війна за Правобережну Україну.

1681 — Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною та

Кримським ханством. 1686 — «Трактат про Вічний мир» між Росією та Польщею. 1687—1708 — гетьманування І. Мазепи. 1708—1722 — гетьманування І. Скоропадського. 1709, червень — Полтавська битва.

1710 — обрання гетьманом в еміграції П. Орлика. Бендерська Конституція. 1714 — перша згадка в джерелах про гайдамаків. 1722—1727 — діяльність першої Малоросійської колегії. 1722—1723 — гетьманування П. Полуботка. 1727—1734 — гетьманування Д. Апостола.

1727 — «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією). 1734—1750 — діяльність Правління Гетьманського Уряду. 1750—1764 — гетьманування К. Розумовського. 1764 — зосередження повноти влади в Україні в руках Другої Малоросійської колегії. 1768 — початок Коліївщини на Правобережній Україні. 1772 — перший поділ Польщі. Приєднання до Росії Східної Білорусії, а Галичини — до Австрії. 1775 — ліквідація царським самодержавством Запорозької Січі. 1781 — ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворення натомість намісництв за російським зразком. 1783 — царський маніфест про приєднання до Російської держави Кримського ханства;

— царський указ про закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні. 1785 — «Жалувана грамота дворянству» Катерини II, згідно з якою українська старшина зрівнювалась у правах з російським дворянством. 1793 — другий поділ Польщі. До Росії відійшли Київщина, Східна Волинь,

Поділля, Брацлавщина. 1795 — третій поділ Польщі. Росія включила до свого складу Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву і Курляндію. 1798 — видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди». 1803 — царський указ про «вільних хліборобів», згідно з яким поміщики за власним бажанням могли відпускати кріпосних селян на волю й давати їм земельні наділи. 1805 — відкриття Харківського університету. 1812, червень — початок агресії Наполеона проти Росії. 1812—1835 — антикріпосницькі виступи селян на Поділлі під проводом У. Кармалюка. 1818—1821 — діяльність таємної організації «Союз благоденства», «побічні управи» якого діяли в Кишиневі, Тульчині, Полтаві тощо.

1820 — заснування в Ніжині Гімназії вищих наук.

1821 — утворення в Тульчині таємного «Південного товариства». 1825, грудень — повстання декабристів у Петербурзі. 1825, грудень — 1826, січень — повстання Чернігівського полку в Україні.

1827—1830 — діяльність таємного демократичного гуртка у Ніжинській Гімназії вищих наук.

1830—1831 — Польське визвольне повстання на Правобережній Україні.

1833—1837 — діяльність напівлегального демократично-просвітительського та літературного угруповання «Руська трійця».

1834 — заснування університету в Києві.

1840 — видання в Петербурзі «Кобзаря» Т. Шевченка.

1843—1844 — селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині.

1846—1847 — діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

1847—1848 — запровадження в Правобережній Україні «Інвентарних правил».

1848, травень — утворення у Львові першої української політичної організації — Головної руської ради.

1848 — ліквідація кріпосного права у Галичині та на Буковині.

1853—1856 — Кримська війна.

1855 — розгортання масового антикріпосницького руху «Київської козаччини».

1856 — «Похід у Таврію за волею» — масове самовільне переселення селян Катеринославщини та Херсонщини.

1861, лютий — царський маніфест про скасування кріпосного права в

Росії. 1861—1862 — видання в Петербурзі українського журналу «Основа».

1863 — циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про обмеження видання книг та заборону викладання в школах українською мовою;

— написання П. Чубинським вірша «Ще не вмерла Україна» — тексту до сучасного гімну України.

1864 — земська, судова та шкільна реформи у Росії.

1865 — заснування в Одесі Новоросійського університету;

— відкриття першої в Україні залізниці Одеса — Балта.

1867 — перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську.

1868 — створення у Львові першого осередку товариства «Просвіта».

1874 — масове «ходіння в народ».

1875 — відкриття університету в Чернівцях.

1876 — затвердження царем Емського акта, що забороняв видання та ввезення з-за кордону літератури українською мовою.

1876—1879 — діяльність народницької організації «Земля і воля».

1877 — «Чигиринська змова».

1880—1881 — діяльність «Південноросійського робітничого союзу» народників у Києві.

1882 — створення в Єлисаветграді першої української професійної театральної трупи.

1890 — утворення Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії.

1892 — виникнення таємного товариства «Братство тарасівців».

1897 — організація київського та катеринославського «Союзів боротьби за визволення робітничого класу»;

— перший загальний перепис населення Росії;

— на Харківському паровозобудівному заводі завершено будівництво першого паровоза.

1900 — утворення Революційної української партії (РУП);

— видання у Львові брошури М. Міхновського «Самостійна Україна» в Петербурзі.

 

1905, 9 січня — розстріл робітничої демонстрації («Кривава неділя»);

— початок першої російської революції.

1905, червень — повстання на броненосці «Потьомкін».

1905, жовтень — всеросійський загальний політичний страйк. Виникнення Рад робітничих депутатів.

1905, жовтень — підписання царем маніфесту «Про удосконалення державного порядку», в якому було обіцяно громадянські свободи та скликання законодавчої Думи.

1905, грудень — збройні повстання в Харкові, Олександрівську, Горлівці.

1906, листопад — царський указ про вільний вихід селян із общини. Початок столипінської аграрної реформи.

1907, 3 червня — царський указ про розпуск II Державної думи. Державний переворот, що фіксував поразку революції 1905—1907 pp.

1908 — утворення «Товариства українських поступовців» (ТУП). 1914, лютий — масовий рух протесту проти заборони царатом святкування сторіччя з дня народження Т. Шевченка. 1914, серпень — створення в Львові Головної української ради;

— заснування «Союзу визволення України» (СВУ).

1914 — створення в складі австро-угорської армії українського добровольчого Легіону січових стрільців (УСС);

— утворення царським урядом Галицько-Буковинського генерал-губернаторства.

1917, 27 лютого — перемога Лютневої демократичної революції. Повалення самодержавства в Росії.

1917, 4 березня — утворення Центральної Ради.

1917, 23 червня — І Універсал Центральної Ради.

1917, 3 липня — II Універсал Центральної Ради.

1917, липень — збройний виступ полуботківців.

1917, серпень — тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду, яка суттєво обмежувала права України.

1917, листопад — III Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки (УНР).

1917, 3 грудня — маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради.

1917,12 грудня — проголошення радянської влади в Україні на Всеукраїнському з´їзді Рад у Харкові.

1917, 5 грудня — початок наступу радянських військ на Київ.

1918,11 січня — IV Універсал Центральної Ради.

1918, 26 січня — підписання мирного договору між УНР і Німеччиною та її союзниками;

— вступ до Києва радянських військ на чолі з М. Муравйовим.

1918,18 лютого — початок наступу німецьких військ на територію України.

1918, 29 квітня — ухвалення Центральною Радою Конституції УНР;

— проголошення на Всеукраїнському хліборобському з´їзді П. Скоропадського гетьманом України. Здійснення державного перевороту і перехід усієї повноти влади в Україні до рук гетьмана.

1918, листопад — проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР);

— утворення Директорії.

1918,14 грудня — вступ до Києва збройних формувань Директорії. Зречення гетьманом П. Скоропадським влади.

1919, 22 січня — Акт злуки УНР і ЗУНР.

1919, 6 січня — проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) декретом Тимчасового робітничо-селянського Уряду України.

1919, 10 березня — прийняття III Всеукраїнським з´їздом рад (Харків) першої Конституції УСРР. Юридичне оформлення радянської державності в Україні.

1919, липень — окупація Криму та майже всього Лівобережжя, за винятком Чернігівщини, військами Денікіна.

1919, 3 грудня — затвердження VIII Всеросійською конференцією РКП(б) резолюції ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні».

1919, 11 грудня — створення Всеукраїнського революційного комітету

на чолі з Г. Петровським.

1919,16 грудня — вступ збройних формувань Червоної армії до Києва.

1920, квітень — підписання Варшавського договору між УНР та Польщею.

1920, 25 квітня — початок радянсько-польської війни.

1920, 6 травня — вступ польсько-українського війська до Києва.

1920, 26 травня — початок Київської наступальної операції. Контрнаступ радянських військ.

1920,12 жовтня — підписання у Ризі угоди про перемир´я та попередні умови миру між РСФРР та УСРР з одного боку та Польщею — з іншого.

1920, листопад — остаточний розгром армії Врангеля в Криму. Ліквідація Південного фронту.

1921, березень — ухвала X з´їздом РКП(б) постанови про запровадження нової економічної політики (неп).


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!