Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Етапи перебудови та її наслідки для України



 

Взявши за основу суттєві зміни та зрушення, що відбулися у процесі самоусвідомлення, розстановки та взаємодії Політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів.

І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори», у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення°структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механізмом). Перетворення на початковому етапі не були системними і стосувалися передусім економіки (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).

Перші результати в економіці були досить обнадійливими, що зміцнювало в керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя звичними командними методами. Але з часом виявилася безплідність такого підходу, тому реформаційні акценти дедалі більше починали зміщуватися з економічної сфери в політичну. У лютому 1986 р. XXVII з´їзд КПРС прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ комунізму, проголошено курс на удосконалення соціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.

Одним з головних здобутків гласності стала ліквідація «білих плям» історії завдяки поверненню політично дискримінованих імен, літературно-мистецьких творів, наукових праць; вписуванню в історичний контекст замовчуваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розширенню джерельної бази історичних досліджень; ширшому ознайомленню з працями закордонних дослідників; розгортанню дискусій навколо вузлових історичних проблем, залученню через публіцистику до осмислення суспільних процесів широкого загалу; появі плюралізму думок, ламанню стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленню сучасності через призму історичного досвіду.



Першою ринула до історичної правди художньо-публіцистична думка. Вслід за московськими виданнями «Мос ковские новости», «Огонек», «Новый мир», «Знамя», «Oктябрь» до цього процесу долучилася українська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Лідерам Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювалися контури раніше викреслених з історії сторінок, виринали із забуття історичні постаті. Так почала приходити в суспільство правда про добу визвольних змагань 1917—1920 pp., трагічні картини колективізації, суперечливий характер суспільного розвитку в 20—30-ті роки, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії та ін.

Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію громадян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.

Породжений гласністю плюралізм думок дедалі більше вступав у протиріччя з пануючою системою, що диктувало необхідність радикальної політичної реформи — забезпечення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.

Початок перебудови надзвичайно суперечливий. З одного боку, це був час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, проте відсутність узгодженої чіткої концепції реформування, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді перебудова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності.

Найхарактерніші ознаки першого періоду:

1) джерелом реформаторських імпульсів є політичний центр держави;

2) вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів;

3) визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови;



4) законсервованість, інертність, зорієнтованість на політичний центр суспільної думки.

В Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із загальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як засобу розв´язання внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя на потужний політичний.

Переосмислення існуючих суспільних порядків в Україні каталізувала катастрофа на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 р.

Цю аварію лише із з´ясуванням її масштабів і наслідків людство почало усвідомлювати як планетарну катастрофу. До 1990 р. в Україні було дегазовано 3,5 млн. га орної землі і 1,5 млн. га лісу (майже 12% території республіки). Смертоносна пляма радіактивного забруднення накрила понад 1000 українських міст та сіл. Граничне забруднення біосфери навколо ЧАЕС зумовило появу на карті України 30-кілометрової «зони відчуження», з території якої було здійснено масове переселення людей в інші регіони республіки.

Аварія оголила суттєві вади командної системи: порушення технологічної дисципліни, норм і правил безпеки під час будівництва та експлуатації електростанції; безпечність і безвідповідальність вчених; домінування при прийнятті рішень політичних факторів над економічними, екологічними, моральними; ігнорування союзним центром прав та інтересів республіки. Чорнобильська катастрофа у черговий раз показала українському народові не лише, хто господарює на його землі, а і як він господарює (у республіці, на яку припадало 2,6% території СРСР, було побудовано і будувалося близько 40% атомних енергоблоків). Наприкінці 80-х років Україна була єдиною у Радянському Союзі республікою, де смертність населення перевищувала народжуваність. Чорнобильська катастрофа як трагедія планетарного масштабу стала символом кризовості радянської системи, нелегким випробуванням для проголошеної гласності, суворим попередженням світовому співтовариству про наслідки можливої ядерної війни. Вона підірвала віру радянських людей у систему, спричинила суттєві зрушення в їх свідомості; пробудила інстинкт самозбереження, який сприяв усвідомленню національних інтересів, підвищенню активності, організаційному згуртуванню соціально активних сил; похитнула авторитет СРСР на міжнародній арені; спричинила значні фінансові витрати на ліквідацію її наслідків, різко звузила поле для реформ у політичній сфері.

У другій половині 1986 р. назріла потреба поглиблення, розширення та радикалізації концепції перебудови.

II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві-Тому на січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом´якшення режиму, забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності, розширення соціальної бази перебудови. Першочерговими були відновлення ролі Рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація економічного управління; забезпечення міцної законності, захист суспільства від зловживань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інтересів трудящих та ін.

На цьому етапі відбувається активне оновлення кадрів. Один за одним залишають посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського та інших обкомів. Скидання консервативного баласту було домінуючою тенденцією в кадровій політиці. За цих умов В. Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво. Причини цього вбачають у відносно стабільній соціальній обстановці в Україні; існуванні в республіці міцного державного і партійного апарату, спроможного стримувати розвиток радикальних процесів; бажанні Москви не йти на конфлікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербицького до політичних маневрів.

На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:

1) політичний центр сформулював, а згодом і обнародував стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий (1987) Пленум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.

2) розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград) та ін. Більшість із них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали поза-цензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень — липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед реформованих Рад.

На той час ситуація в країні була досить напруженою. Водночас заявили про себе деякі позитивні тенденції. В економічній сфері — посилення самостійності державних підприємств, розширення приватного сектору, орієнтація на переважно економічні методи управління народним господарством, госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад командно-адміністративної системи; не допускали плюралізму власності, реформування ціноутворення, матеріального постачання тощо. Це спричинило розбалансування економіки, наростання деформацій та диспропорцій. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати. Якщо в 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5% приросту заробітної плати, то 1988 р. — 1,5%, а 1989 р. — 2,2%.

Значно дестабілізовувало суспільство й те, що КПРС дедалі більше «не вписувалася» у контекст перебудови, не встигала за перебігом подій. Вже на травневому Пленумі КПУ (1989) йшлося про «слабкість партійної теоретичної думки», схильність діяти «методом спроб і помилок», нездатність партійних кадрів без директив ЦК «вести наступальну організаторську й політичну роботу».

У цей період пожвавилася діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки спершу на основі спільних інтересів і потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо). Згодом значна частина з них політизувалася. Загалом діяльність тодішніх об´єднань характеризували такі особливості:

— стихійний процес формування;

— розбудова структур «знизу» під впливом народної ініціативи;

— об´єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків;

— відсутність на початках чіткої регламентації діяльності;

— обрання лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідній сфері діяльності;

— консолідація на основі демократичних засад;

— порівняно значний ступінь самостійності та незалежності від державних і політичних структур.

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об´єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності розв´язання важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об´єднання «Зелений світ», які ідейно сформувались та організаційно зросли під час масових дискусій щодо ліквідації «білих плям» історії; відновлення прав української мови, надання їй державного статусу; екологічної безпеки. Вони змогли оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно опонувати КПРС. Своєю діяльністю ці об´єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав феномен Народного руху України (НРУ).

Зовсім іншими були тактика і стратегія неформальних об´єднань, які відразу чітко визначили своє політичне обличчя. Провідні позиції серед них посідали Український культурологічний клуб, «Товариство Лева», українознавчий клуб «Спадщина», студентське об´єднання «Громада». Чільне місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці (відновила свою роботу влітку 1987 p.), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. У 1988 р. було оприлюднено «Декларацію принципів», яка засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів´яни уперше в Україні вийшли з синьо-жовтими прапорами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об´єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової підтримки. За цих обставин необхідна була компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об´єднань. Уособленням цієї формули став НРУ.

IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.

Цей етап починається І з´їздом Рад СРСР (травень-червень), який стимулював поглиблення процесу перебудови. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічувалося 140). У середині 1989 р. Народний фронт Естонії налічував 60 тис. осіб, Народний фронт Латвії — 115 тис, Саюдіс (Литва) — 180 тис. осіб.

Найпотужніше ідея Демократичного фронту була підтримана у Львові, спроби створення такого об´єднання виявилися і в інших регіонах республіки (Народна спілка сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України сприяння перебудові на Вінниччині та Хмельниччині та ін.).

Установчий з´їзд НРУ відбувся у вересні 1989 р. Його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян України. Кожна з течій — і помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук´яненко, М. Горинь та ін.) — пропонувала з´їздові своє розуміння політичних цілей організації. Якщо помірковані виступали за незалежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті нею цілковитої незалежності, утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму. Ці дві позиції й окреслили межі дискусії на з´їзді. Поряд з гострою критикою пануючої системи неодноразово звучали міркування про її демонтаж, заклики щодо багатопартійної системи, скасування 6 статті Конституції СРСР, створення з членів КПРС, які належали до Руху, самостійної Комуністичної партії України, а також Української селянської партії. Непоодинокими були наполягання на ліквідації органів КДБ, скасуванні загальної військової повинності. У руслі цих змін в Україні мали бути створені умови для вільного підприємництва, запровадження в обіг власної грошової одиниці, створення республіканської армії, флоту і служби безпеки. У багатьох виступах йшлося про можливість і необхідність захоплення влади, але мирним, парламентським шляхом.

Загалом, то було надто емоційне зібрання, багатьох учасників якого заполонила ейфорія. З його трибуни виголошувалася блискуча політична публіцистика, водночас бракувало прагматичного бачення.

НРУ зразу ж заявив себе як інтернаціональна організація. Його рішення засвідчили підкреслено коректне ставлення до неукраїнського населення.

З´їзд також виявив нерівномірність розвитку національно-демократичного руху в різних регіонах. На ньому домінували представники Західної України (до 50%), хоч уже тоді звучали застереження, що «доля України вирішиться не в Києві і не у Львові, а на Сході та Півдні». Ще однією проблемою, яку відобразив з´їзд, була вузькість соціальної бази Руху — із 1109 делегатів 984 були представниками інтелігенції, непропорційно мало було селян і робітників.

Існування в НРУ двох течій — поміркованих та радикалів — суттєво ускладнювало процес організаційного становлення, але на цьому етапі суперечності вдавалося долати, оскільки відбувалася консолідація сил проти КПРС.

Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв´язнем Г. Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною, з початку свого існування не визнавала законів «окупаційної влади» і надалі єдиною серед політичних сил республіки бойкотувала вибори до Верховної Ради.

Одночасно в Україні виник незалежний масовий робітничий рух, який живило невдоволення соціально-економічним становищем в індустріальних районах республіки. Своєрідним сигналом до нього став виступ шахтарів Кузбасу. В Україні першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська — Глибока» (15 липня 1989 року) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. Страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, розв´язання в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. Страйкарі Стаханова, Червонограда, Павлограда висували й політичні вимоги, які зводилися до заміни місцевої державної та партійної влади. Страйк завершився ЗО липня 1989 року, після того, як уряд спеціальною постановою задовольнив майже всі вимоги страйкарів. Цей страйк започаткував самостійний робітничий рух в Україні. У серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт, об´єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Таке становище потрібно було закріпити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змушений був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що відкривало новий етап перебудови.

V етап (лютий — грудень 1990 р.) — поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас. У цей період ситуація в країні особливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 p.; національний доход відповідно зменшився на 3,6%. Водночас грошові доходи населення республіки в 1990 р. зросли на 15,7% порівняно з 1989 p., що спричинило небувалий тиск на товарний ринок.

Під впливом наростаючої кризовості у політичного керівництва СРСР почали з´являтися думки щодо запровадження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових заходів, що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами — і згортання реформ. Крім того, багатьох налякав і розмах діяльності демократичних народних рухів, політичні цілі яких у стрижневих питаннях стали розходитися з інтересами владної еліти. «Революція згори» (а саме так задумувалася перебудова) дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчутнішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів перебудови» на події. Саме тому запровадження поста Президента СРСР і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі, адже Горбачову потрібно було втримати У своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 року на III з´їзді народних депутатів СРСР М. Горбачова обирають Президентом Радянського Союзу.

Політичне життя в Україні на цьому етапі було особливо активним. Відчутний імпульс йому задано відзначенням роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 року, коли організований Рухом живий ланцюг (за різними даними, від 450 тис. до 5 млн. осіб) простягнувся від Києва до Львова.

Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громадських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже З тис. кандидатів).

Вперше в історії України Верховна Рада республіки 15 травня 1990 року почала працювати в парламентському режимі (сесія тривала не 1—2 дні, а 60 робочих днів).

У Верховній Раді України утворилися парламентська більшість («група 239»), у якій поряд з прагматиками, що адекватно реагували на різкі зміни обставин, було чимало відвертих консерваторів, та парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів), яка складалася з прибічників як поміркованих, так і радикальних, безкомпромісних поглядів. Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який до того, замінивши В. Щербицького, очолював ЦК Компартії України. Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 з 23 постійних комісій. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

У цей період дедалі організованішим і широкомасштабнішим стає робітничий рух. У червні 1990 р. в Донецьку відбувся перший з´їзд шахтарів СРСР (58% делегатів становили представники з України), який головною причиною застою в економіці визнав існуючу систему господарювання та управління на чолі з КПРС. Рішення та вимоги з´їзду були підтримані одноденним попереджувальним страйком, що прокотився Україною 11 липня 1990 року. Участь у ньому взяло 256 підприємств республіки. На мітингах висували вимоги щодо відставки діючого уряду та створення уряду національної довіри, деполітизації правоохоронних органів, виведення парткомів з підприємств, націоналізації майна КПРС.

Під тиском обставин КПРС та її численний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Непослідовне, половинчасте реформування народного господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з іншого — появу руйнівних процесів у самій партії. Про кризовий стан КПУ свідчать статистичні дані: якщо за 1989 р. кількісний склад республіканської парторганізації зменшився на 0,25%, то за 1990 р. — на 10%. Однак КПУ ще втримувала досить міцні позиції в суспільстві (на час першого етапу XXVIII з´їзду (червень 1990 р.) вона налічувала понад З млн. осіб, а 85% депутатів Верховної Ради УРСР на момент їхнього обрання були комуністами).

Ще на початку 1990 р. у КПУ виникають осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася 1 березня 1990 року в Києві. Основну мету нове об´єднання вбачало в «демократизації КПУ зсередини» (відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після того, як розтанули останні ілюзії щодо демократизації компартії, прихильники Демплатформи вийшли з неї. Частина їх у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у республіці наростала, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 року нарада представників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Уже ЗО вересня в Києві відбулася організована опозицією грандіозна маніфестація, у якій взяло участь 100 тис. осіб. Було прийнято звернення із закликом негайного проведення круглого столу всіх політичних сил України, щоб «знайти шляхи до створення держави і уряду народного довір´я». Проте опозиція, очевидно, не розрахувала сили, і всеукраїнський страйк провалився. Але вона не зазнала поразки. З 2 до 17 жовтня 1990 року в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено. Посилення кризових явищ у народному господарстві республіки, політизація суспільства впливали на радикалізацію Руху як політичної сили. На своєму II з´їзді (жовтень 1990 р.) він суттєво змінив політичні орієнтири, що засвідчило гасло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітету України».

Наприкінці 1990 р. чітко визначилася розстановка нових політичних партій України: на правому фланзі — Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі — Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі — Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.

VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець перебудови. Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна — Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з´їзді народних депутатів СРСР окреслився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв´язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлев.

На думку істориків, політологів, таке становище зумовили певна втрата контролю за процесом перебудови, запізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного центристського руху, що міг би стати опорою нового політичного курсу, загальна організаційна слабкість демократичних сил, політичні вагання М. Горбачова.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем´єр-міністра В. Павлова (січень 1991 р.). Спад виробництва, темпи грошової емісії посилювали соціальне напруження в суспільстві. За Даними республіканської статистики 1991 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 p.; національний доход відповідно зменшився на 11,2%. Зниження показників розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а сільського господарства — 13,2%. На тлі тотального спаду основних економічних показників зростають грошові доходи населення України (в 1991 р. — на 87,1% порівняно з 1990 p.). Проте їх поглинала інфляція.

У цей час поступово усувався контроль центральних відомств над економікою республіки, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Але всі ці зміни були круто замішані на «економічному романтизмі». Насправді центр хоча дещо і втратив колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно-республіканського підпорядкування у випуску промислової продукції України становила 56%.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав трудових колективів; розмежування функцій партійних і державних органів; утвердження в суспільстві спочатку ідейного, а невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав союзних та автономних республік наближали крах тоталітарної системи.

Важливою віхою в суспільному житті став березневий референдум. Намагаючись обмежитися косметичними змінами, противники реформ домоглися, щоб на референдум питання про майбутню долю країни було винесено в такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів до-даткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге — 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

Навесні 1991 р. у Донбасі знову вибухає страйк, спровокований владою з метою «випускання пари» невдоволення економічною політикою та нанесення превентивного удару по демократичних силах України. Але він став яскравим виявом загострення політичного протистояння між консерваторами та демократичною опозицією. Навесні в Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді прокотилася хвиля шахтарських заворушень, у ході яких висувалися як економічні, так і політичні вимоги.

Після кількаденних страйків на місцях у середині квітня гірники вирушили до Києва з протестом, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї України. 16 квітня в Києві було утворено республіканський страйковий комі-тет. І хоча широкомасштабного страйку не відбулося, ці події мали широкий резонанс у республіці, сприяли активізації Президента СРСР. 23 квітня М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під Москвою) зустріч з керівниками дев´яти республік (РСФРР, України, Білорусі, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану), яка стала спробою спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору. Дефіцит часу для прийняття кардинальних рішень був надзвичайно гострим. До літа 1991 р. ситуація в країні суттєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійніше виступали за глибинне реформу-вання суспільства, поступово активізовувалися консерватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-політичну активність народних мас. 21—23 червня в Києві відбувся Установчий з´їзд Всеукраїнської організації солідарності трудящих (ВОСТ), на якому, поряд з економічними, були висунуті й політичні вимоги: вихід України із складу СРСР, розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Верховної Ради УРСР та ін.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 року підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19—21 серпня 1991 року державний переворот. Момент був переломним, і це чудово розуміли протидіючі сили. Виступаючи в ці дні на засіданні Львівської ради обласної організації УРП, Б. Горинь так оцінив його: «Україна може скористатися... ситуацією і стати незалежною». Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акта про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність Компартії України та КПРС на території України; пр0 припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.

Завершальний етап існування Радянського Союзу (серпень — грудень 1991 р.) був насичений багатьма драматичними подіями. Спроба консервативних сил взяти політичний реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19— 21 серпня 1991 року державного перевороту. Ці події спричинили значні зміни у державному і суспільному житті СРСР. Уже 20 серпня 1991 року естонський парламент прийняв рішення про державну незалежність республіки, наступного дня вищий законодавчий орган Литви затвердив конституційний закон про державний статус республіки. 22 серпня вищий законодавчий орган Литви затвердив Конституційний закон про державний статус республіки. Україна юридичне рішення про незалежність прийняла 24 серпня. Невдовзі після України про свою незалежність оголосили Білорусь, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан.

Активізація процесів суверенізації у післяпутчовий період суттєво змінила геополітичну ситуацію в СРСР: різко посилилися відцентрові тенденції; перед кожною з республік постали проблеми кордонів, дефіциту ресурсів, статусу національних меншин, зовнішньополітичного визнання тощо; абсолютно відверто почала проявляти імперські амбіції Росія, претендуючи на право єдиної спадкоємниці СРСР і нового центру інтеграції.

22 серпня Б. Єльцин видав указ «Про забезпечення економічної основи суверенітету РРФСР», відповідно до якого всі підприємства та організації, розташовані на території Росії, переходили в її підпорядкування. Через три дні під тиском обставин, передусім дій російського керівництва, М. Горбачов був змушений видати указ про ліквідацію Ради Міністрів СРСР, місце якої тимчасово мав зайняти Комітет оперативного управління народним господарством. Його очолив російський прем´єр-міністр І. Силаев, а заступниками стали А. Вольський, Ю. Лужков та Г. Явлінський. Утворення Комітету і розстановка ключових фігур проілюстрували одну з основних політичних тенденцій післяпутчового періоду — переведення союзних структур під управління російських органів влади.

Такий розвиток подій у Москві викликав стурбованість політичних еліт союзних республік. Адже, самочинно проголосивши себе новим центром, Росія була абсолютно незацікавлена у дезінтеграції Радянського Союзу, головними важелями влади якого вона поступово оволодівала. Цю позицію проілюструвала заява прес-секретаря російського президента від 26 серпня 1991року, у якій ішлося, що Росія не ставить під сумнів право на самовизначення, «однак існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і є допустимою лише за існування закріплених відповідним договором союзницьких відносин. У разі їх припинення РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів. Сказане стосується всіх союзних республік». Особливі претензії Росія мала до України, які стосувалися передусім юрисдикції Криму.

Переговори, що відбулись між представниками Росії та України, для обох сторін були непростими і повчальними. На їх динаміку суттєво вплинула політична ситуація в Україні, яка на той час радикально змінилась порівняно з до-серпневою. У результаті українська влада не лише різко відреагувала на заяву прес-секретаря Президента РРФСР. Численні учасники демонстрацій протесту проти дій російської сторони змусили її пом´якшити свою позицію. Невдовзі цю заяву було дезавуайовано.

2—5 вересня 1991 року проходив V (позачерговий) З´їзд народних депутатів СРСР, який кардинально змінив співвідношення сил між прибічниками і противниками збереження СРСР як суверенної держави. Утворення З´їздом Держради завершило процес легалізації реально існуючого закритого клубу керівників республік, який обговорював у режимі суворої таємності майбутню долю СРСР. Новостворена Держрада стала інститутом, у межах якого республіки оформляли свій рух до цілковитої незалежності, юридично обґрунтовували демонтаж союзних структур. Головні ролі у цьому процесі відігравали Росія та Україна. Держрада протягом жовтня — листопада 1991 р. провела сім засідань. її рішення полягали в тому, щоб визнати і легітимізувати політичні реалії в республіках, навіть якщо вони суперечили чинному союзному законодавству; Усунути політичні структури, що заважали суверенізації республік; уникнути обвального, неконтрольованого розвалу союзних органів управління. Щодо цього показовим було перше засідання Держради 6 вересня 1991 року, на якому всупереч союзному законодавству було визнано не-залежність Латвії, Литви та Естонії.

Найефективнішим важелем запобігання обвальному розпаду СРСР було визнано стабілізацію економіки. Теза про економічну інтеграцію була ключовою під час «ново-огарьовських» дискусій восени 1991 p., оскільки союзні «інтегратори» прагматично зробили ставку на економічні аспекти, стверджуючи, що лише спільно республіки зможуть вийти з економічної кризи, нормалізувати інші сфери суспільного життя.

1 жовтня 1991 року у Алмати відбулась зустріч 13 керівників республік, на якій обговорювалися основні положення проекту Договору про економічне співтовариство в межах СРСР. Україну представляли на ній заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов та прем´єр-міністр республіки В. Фокін, які брали активну участь у дискусії. Зокрема, українська делегація категорично виступила проти спроби надання заключній Заяві політичного характеру і навіть зняла свій підпис під текстом цього документа. На підставі цих дій у засобах масової інформації було заявлено про «особливу позицію» України.

З новою силою дискусія стосовно основних положень проекту Договору про економічне співтовариство розгорілась 11 жовтня на засіданні Держради. Та як не намагався Г. Явлінський переконати присутніх у перевагах спільного економічного простору, домінуючу роль у визначенні подальшої долі СРСР вже почали відігравати політичні пріоритети і розрахунки республіканських еліт. Головні суб´єкти переговорного процесу (представники делегацій Росії, України та Азербайджану), відчуваючи слабкість Центру, зробили заяви про те, що підпишуть угоду лише за певних умов.

Хоча позиція України і викликала «напруження» з Росією, яка оголосила себе правонаступницею власності колишнього Союзу, все-таки вона була підтримана в Алмати 12 республіками. Це було зумовлено, очевидно, тим, що документи, які мали регулювати подальше економічне життя на пострадянському просторі, містили не лише Договір про економічну співдружність, а й угоди, які мали детально відображати механізми регулювання економічних відносин, а саме ці життєво важливі матеріали ще не були підготовлені. Це означало, що позиції Договору про економічну співдружність могли б бути зведені нанівець угодами.

Економічна ситуація в СРСР ставала дедалі кризовішою. Спад виробництва у 1991 р. становив 15%, а у 1992 р. очікувався в межах 23—25%. Безробіття сягнуло 2 млн. осіб, рівень інфляції — 2—3% щомісяця, зовнішній борг — 800 млрд. крб. Зупинення виробництва і зростання цін могли створити протягом дуже короткого часу тупикову ситуацію. За цих обставин 18 жовтня 1991 року Президент СРСР та керівники 8 республік підписали Договір про економічне співтовариство суверенних держав. Україна, Молдова, Грузія та Азербайджан з різних причин проігнорували його.

Намагаючись інтенсифікувати процес економічної інтеграції, Центр ініціював звернення до Верховної Ради України, підписане М. Горбачовим та лідерами восьми республік, що уклали Договір про економічну співдружність.

Під тиском обставин (у разі розриву господарських зв´язків з країнами-учасницями економічного співтовариства в Україні різко зменшилися б обсяги виробництва, збільшилась би кількість безробітних та ін.) 13 листопада 1991 року наша республіка парафувала Договір про економічне співтовариство та «Угоду про принципи торгово-економічних відносин між Україною і РРФСР на 1992 p.». Здійснюючи цей певною мірою вимушений крок, Україна намагалась відтягнути час до референдуму і саме тому акцентувала увагу на двох важливих юридичних моментах: парафування (це лише згода брати участь у договірному процесі) і зобов´язання, які вона виконуватиме лише тоді, як сесія Верховної Ради ратифікує Договір про економічне співтовариство; цей документ буде внесено на ратифікацію разом з усіма додатками (більше 25), які потребують багато часу для їх узгодження. Крім того, Україна зайняла непохитну позицію у політичних аспектах подальшої еволюції Союзу.

Навіть за цих обставин (підписання Україною Договору про економічне співробітництво) реалізувати оптимістичні плани М. Горбачова щодо парафування проекту союзного договору в середині листопада так і не вдалося. 14 листопада Б. Єльцин за підтримки С. Шушкевича на засіданні Держради висловився проти створення єдиної держави. Після його виступу спалахнула гостра дискусія, під час якої розглядалося три варіанти майбутнього Союзу: 1) Союз суверенних держав, що не має централізованого Державного зв´язку; 2) Союз із федеративною або конфедеративною формою державного зв´язку; 3) Союз, що виконує деякі державні функції, але без статусу держави та назви. У результаті тривалих переговорів її вдалось знайти компромісне рішення, суть якого полягала в тому, що "оновлений Союз» створюватиметься як єдина конфедеративна держава (за Горбачовим), що не матиме єдиної Конституції (за Єльциним).

Однак ситуація навколо союзного договору залишалась доволі напруженою. Усе мало вирішитися 25 листопада 1991 року на засіданні Держради парафуванням Союзного договору. Але вже на початку зібрання прозвучала сенсаційна заява Б. Єльцина про те, що російський парламент не ратифікує договору, який має у своїй основі концепцію конфедеративної держави, а проголосує лише за конфедерацію держав. Крім того, він додав, що «без України Союзу не буде. Вона може прийняти рішення, яке одразу розвалить Союз. Достатньо для цього запровадити власну валюту».

Білорусь, Туркменістан і Узбекистан, підтримуючи пропозицію Росії, заявили, що не варто поспішати з парафуванням, а краще розіслати проект Союзного договору д0 Верховних Рад республік для обговорення. Горбачова підтримали лише Казахстан і Киргизія. У підписаному комюніке констатувалося: виносячи узгоджений текст договору на обговорення парламентів, члени Держради виходять з того, що його буде підписано та ратифіковано до кінця поточного року. Однак подальший розвиток подій в СРСР визначався вже за стінами Держради — в Україні, яка готувалася до всенародного референдуму та виборів президента.

Відбулися вони 1 грудня 1991 року. Із 37,9 млн. громадян, які мали право голосу, у них взяли участь 31, 9 млн. осіб (84,2%). На внесене до бюлетеня питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» позитивно відповіли 28,8 млн. громадян (90,3%). Цим актом було перекреслено, як писала союзна преса, «міф комуністичної епохи, що всі народи колишнього СРСР бажають жити в одній державі». На президентських виборах переконливо переміг Л. Кравчук, якого підтримали 61,59% виборців; В. Чорновіл отримав 23,27% голосів, Л. Лук´яненко — 4,49, В. Гриньов — 4,17,1. Юхновський — 1,74, Л. Табурянський — 0,57%-Результати референдуму і президентських виборів в Україні кардинально змінили ситуацію в СРСР, переконливо продемонстрували, що народ України підтримує політичний курс на незалежність.

7—8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі відбулася зустріч Президента України Л. Кравчука, Президента Роси Б. Єльцина та Голови Верховної Ради Білорусі С. Шушкевича, які підписали Угоду про створення Співдружності

Незалежних Держав (СНД). Попри різні трактування цієї події та її наслідків, не витримує критики твердження, що вони розвалили (розпустили) СРСР. Адже руйнація такої великої та потужної держави не може бути одномоментним актом.

Дезінтеграція Радянського Союзу була тривалим процесом, що подолав у своєму розвитку такі фази:

1. «Розпад» (квітень 1985 — березень 1989 р.). У цей період під впливом глибинних чинників та перших кроків реформування відбулися: започаткована у попередньому періоді дестабілізація суспільства; пробудження національної свідомості у жителів союзних республік; порушення вертикальних управлінських зв´язків у командній системі; деградація і дезінтеграція політичного стрижня СРСР — КПРС; формування і утвердження альтернативних комуністичним політичних об´єднань, що претендували на владу.

2. «Розвал» (березень 1989 — серпень 1991 p.). Головними його особливостями були: вихід опозиційних сил на державний рівень; усвідомлення національними елітами своїх інтересів і пріоритетів; посилення національних рухів; активна «охоронна» реакція консервативних сил; протистояння альтернативних політичних течій, наслідком якого стало руйнування традиційних суспільних структур, усталених зв´язків, а також уявлень і переконань, радикальна зміна вектора громадської думки.

3. «Переділ» (серпень — грудень 1991 p.). Цю фазу характеризували посилення відцентрових тенденцій; послаблення союзних структур; перенесення реальної політичної влади з союзного Центру у республіки; загострення протистояння під час поділу спадщини СРСР.

Отже, у Біловезькій Пущі відбувся не «розпад», «розвал» чи «розпуск» Радянського Союзу. Події в ній засвідчили настання вирішального моменту фази «переділу» як наслідку дії об´єктивних історичних законів. 10 грудня 1991 року Верховні Ради Білорусі та України ратифікували Угоду про утворення СНД і денонсовували договір 1922 р. про утворення СРСР. Український парламент, підтримавши рішення «біловезької трійки», одночасно Проголосував і за «Застереження Верховної Ради України, До Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав». Очевидно, на це рішення вплинули висновки з головного уроку 1922 p., який засвідчив, що недостатньо під Час утворення державного об´єднання проголосити формальне право кожної республіки на вихід із Союзу, а необхідно розробити юридичний механізм цього процесу сформувати правові засади рівноправних відносин. TОМУ основний акцент у «Застереженнях» (всього 12 пунктів) було зроблено на збереженні самостійності і незалежності України, яка вступає до СНД. Про це свідчать поправки що стосувалися підведення правової бази під статтю, яка гарантує територіальну цілісність та недоторканність існуючих кордонів; створення координаційних інститутів на паритетній основі, рекомендації яких необхідно приймати консенсусом; формування власних систем транспорту збройних сил. Таку мету переслідувало і застереження Верховної Ради України про те, що кожна з Договірних Сторін залишає за собою право не лише призупинити (як було записано в Угоді, укладеній 8 грудня 1991 року у Мінську), а й припинити дію цієї Угоди.

Швидкість і формальна одностайність, з якими були ратифіковані «біловезькі» документи Верховними Радами Білорусі та України (у білоруському парламенті — «за» — 212 депутатів, «проти» — 7, «утрималось» — 21; в українському — «за» — 288 депутатів, «проти» — 10, «утрималось» — 7), засвідчили незупинність цієї геополітичної тенденції.

12 грудня 1991 року питання про ратифікацію «біловезької» Угоди розглядав Російський парламент. Аргументуючи необхідність підтримки мінських рішень, Б. Єльцин у своєму виступі акцентував на ключовій ролі України у подіях: «1 грудня народ України висловився на референдумі за незалежність. Україна відмовилася підписувати Союзний договір. Наслідки цього очевидні: серйозне порушення геополітичної рівноваги у світі, ескалація конфліктів всередині колишнього Союзу, проблеми державних кордонів, національних валют, власних армій та інші. Але ж в Україні є ядерна зброя. У цих умовах укладати договір про союз із 7 республік без України і при цьому залишатися спокійним, чекати чергових узгоджень, нічого не робити — було б просто злочинно». Після гострих дебатів російський парламент ратифікував «біловезьку» Угоду.

Наступним кроком процесу інтеграції на новій основі стала зустріч керівників 11 держав — колишніх радянських республік у Алмати, що відбулась 21 грудня 1991 року-Учасники її підписали протокол до Угоди, суть якого полягала в утворенні на рівноправних засадах Співдружності Незалежних Держав. Радянський Союз зник із політичної карти світу.

А 25 грудня М. Горбачов залишив пост Президента Радянської держави. Того дня Президент США Дж. Буш у своєму зверненні до американського народу заявив, що Сполучені Штати визнають незалежність України і готові

негайно встановити з нею дипломатичні відносини. На 25 грудня її незалежність визнали 19 країн. Перед Україною відкрились нові шляхи та перспективи розвитку. Отже, «український фактор» у період із серпня по грудень 1991 р. відігравав помітну (якщо не вирішальну) роль у суспільних трансформаціях в СРСР. Це було зумовлено багатьма чинниками. По-перше, Україна мала вагомий економічний потенціал і політичну вагу серед республік радянського Союзу. По-друге, у республіці мали відбутися значні зрушення у політичній сфері, зумовлені референдумом і виборами президента. По-третє, завдяки геополітичному становищу, економічному потенціалу, авторитету на міжнародній арені Україна, попри те, що її територія становила лише 2,6% СРСР, стала фактором, без якого збереження Союзу було неможливим.

Як зазначала британська газета «Економіст», Україна належить до тих великих союзних республік, «чиє відокремлення від Союзу могло спричинити геополітичний землетрус».

Остаточна руйнація СРСР — це, з одного боку, цілком логічний результат вичерпання сил та можливостей адаптації радянської системи до кардинальних змін у світі, невдачі серії спроб суспільних модернізацій, втрати діючою напівтрансформованою моделлю унітарної держави реальних перспектив розвитку, з іншого — наслідок дії республіканських політичних еліт, передусім Росії та України, які виступили своєрідними каталізаторами процесів «розпаду — розвалу — переділу».

 

19. Україна на шляху незалежності


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!