Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Напад Німеччини на СРСР, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 pp



 

 

22 червня 1941 року після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до Третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 року він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнними — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість фашистським військам і зневіру в перемогу Червоної армії.

На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.



Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них — 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.



Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, наголошуючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими». Операції планували в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кількості ділянок, — писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загрожувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».

Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 року місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 року наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 року розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 року, після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія УРСР була остаточно окупована.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок і катастроф на початковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів і офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

14.5. Місце України у планах фашистів

 

 

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 р. став важливим кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для розроблення зовнішньополітичної стратегії націонал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння Ріббентропа.

Українська проблематика займала одне з перших місць У роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення «українського питання» певний час мали значний, якщо не визначальний, вплив на офіційний курс Третього рейху щодо українських земель. Висунута командою Розенберга концепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг із самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера в той період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину... [Разом з нею] Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки».

Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробленні питання про створення «Великої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в другій половині 30-х років відбулася певна еволюція поглядів Гітлера. У цей період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової держави на українських землях, намагаючись використати «українську карту» тільки як зручний козир у складній дипломатичній грі напередодні Другої світової війни. «Якщо я був би пов´язаний з українцями та їхніми політичними планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 p., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною». Коли ж йому піднесли карту, на якій були позначені кордони майбутньої «Великої України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».

Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під протекторатом Німеччини «Великої України» постійно обговорюється і досліджується в бюро Розенберга. Подібне державне утворення могло стати не тільки ґрунтовною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом для розгортання агресії.

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси Третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 року Гітлер писав у листі до Муссоліні: «Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому». Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується в матеріалах наради Гітлера з керівниками рейху, що відбулася 16 липня 1941 року. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певний культурний розвиток, деякий потяг до незалежності, відкрити в Києві університет, Герінг різко відповів: «...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше».

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випадковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за виконання економічної частини плану «Барбаросса», для реалізації якої було створено економічний штаб особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на території СРСР після його завоювання — так звану «Зелену папку Герінга». Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об´єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». «Зелена папка Герінга» — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований насамперед на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним Генеральним планом «Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо розв´язання проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов´янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов´янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до "плану Ост" доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що Генеральний план «Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою (після знищення значної частини населення) онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!