Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 pp



 

 

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з´їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаємо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготівель базувався на принципі «самообкладання», за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базіканням, » — саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко відбувається процес згортання кооперації (нагадаємо, що колективізація — це тільки одна з форм виробничого кооперування).

Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25— 30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім Цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.



Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам´янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 року у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене зміщення акцентів у селянському питанні одразу призвело до масового виходу селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводили гірші землі, не повертали худобу і реманенти, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.



Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами відбувся процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис, за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквеста «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «куркулів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», — і показав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо».

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив´язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як «второе крепостное право большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об´єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об´єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

Голодомор 1932—1933 pp. — штучний голод, організований тоталітарною владою СРСР, акт геноциду стосовно Українського народу.

На початку 30-х років у СРСР загострилася криза колгоспного ладу. її суть полягала у катастрофічному зниженні рівня ефективності сільськогосподарського виробництва, наростаючих настроях соціального невдоволення селянських мас. Ця криза була спричинена відсутністю на різних рівнях досвіду управління масштабним колективним господарством, що зумовило значні втрати під час посівної кампанії, вирощування, збирання і зберігання сільськогосподарської продукції, утратою селянами-колгоспниками матеріального стимулу до праці, їх незацікавленістю здавати державі хліб за ціну, що граничила з конфіскацією. Реакцією значної частини селянства на сталінські нововведення були прихований спротив (саботаж), активна протидія дискримінаційним аграрним відносинам. Наслідком цього стало різке зниження обсягу хлібозаготівель. Одним із основних центрів саботажу та опору колгоспному ладу була Україна.

Спираючись на командні методи, влада СРСР взимку 1931—1932 pp. у багатьох районах республіки вилучила залишки товарного хліба і майже все продовольче та насіннєве зерно. Метою цієї акції було не лише поповнення стратегічних союзних запасів хліба, створення експортного резерву продовольства, а й придушення опору українського селянства державній політиці у сільськогосподарській сфері. Такі дії влади різко спричинили голод на значній території України, різко ускладнили, унеможливили виконання хлібозаготівельних планів наступного господарського року.

Направлена Й.Сталіним восени 1932 р. у республіку хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим, що мала надзвичайні повноваження, ще більше погіршила ситуацію у сільському господарстві, довівши її до межі національної катастрофи. Вилучивши методом продрозкладки все зерно, конфіскувавши рештки наявного у населення продовольства, ця комісія прирекла значну частину народу України на голодну смерть. У результаті голодувала більша частина республіки, поширеними були випадки людоїдства та трупоїдства.

Оскільки голод 1932—1933 pp. мав штучний і організований характер, він переріс у голодомор. Штучний характер голоду засвідчують такі об´єктивні обставини:

1. Відсутність помітного негативного впливу на теренах України природного чинника — посухи, землетрусу та інших катаклізмів (у деяких регіонах СРСР були засухи у 1931 р. та в 1934 p., але не в 1932—1933 pp.) або фактора повоєнної розрухи, як це було в 1921—1923 рр. та у 1946—1947 рр.

2. Відсутність голоду в сусідніх з Україною районах Росії.

3. Різкий контраст у 1932—1933 pp. рівня смертності у селах України з показником смертності у містах республіки, який, за оцінкою фахівців, мало відрізнявся тоді від природного.

Про організацію голодомору свідчать залучення до підготовки та реалізації цієї акції значної кількості політичних суб´єктів (політичних лідерів, структур влади, політичних організацій тощо), реалізація комплексу заходів, ключовими серед яких були:

1. Нереальні плани хлібозаготівлі. План здачі хліба з урожаю 1930 р. для України було встановлено на завищеній межі — 440 млн. пудів. Під тиском союзного керівництва внаслідок хлібозаготівлі, яка розтягнулася до червня 1931 p., республіка була змушена здати до загальносоюзних продовольчих фондів 477 млн. пудів зерна — в 1,5 раза більше, ніж у 1929 р. Наступного року врожай зернових очікувався значно меншим. Однак, незважаючи на це, республіці встановили план в 510 млн. пудів. У результаті хлібозаготівлі, що тривала до пізньої весни 1932 p., було заготовлено 440 млн. пудів. Питома вага хлібозаготівель у реально зібраному врожаї перевищила критичну межу — 80%. У багатьох районах республіки не залишилося запасів продовольчого та фуражного зерна.

2. Надмірний експорт хліба у зв´язку з потребами форсованої індустріалізації. У 1931 р. радянські закупівлі техніки за кордоном становили 30% світового експорту машин і обладнання, у 1932 р. — майже 50%. Такі масштабні придбання вимагали значних коштів. Одним із ключових джерел їх фінансування був експорт зерна.

3. Створення законодавчої бази для розгортання терору голодом. 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств і колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», яка передбачала розстріл за розкрадання державного майна або, за «пом´якшуючих обставин», 10 років ув´язнення (т. зв. закон про «п´ять колосків»). 18 листопада 1932 року ЦК КП (б) У ухвалив постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», у якій ішлося про застосування стосовно боржників із хлібозаготівель «натуральних штрафів», тобто конфіскації продовольчих запасів, передусім м´яса і картоплі. 6 грудня 1932 року. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Відповідно до неї проти колгоспів-штрафників Застосовували такі санкції: заборона державної торгівлі на їх території; припинення державного кредитування; перевірка та «очищення» колгоспів від контрреволюційних елементів.

4. Недостатній рівень необхідної допомоги продовольством з центру. Обсяг продовольчої допомоги, наданої союзним керівництвом Україні у червні 1932 p., становив 57,6 тис. т. Вона могла забезпечити нормальний хлібний раціон для 8 млн. осіб, які перебували в республіці на централізованому постачанні, лише впродовж тижня. Однак реальні можливості для такої допомоги були. За офіційними даними Комітету Заготівель СРСР (липень 1932 р.) загалом у Радянському Союзі завдяки значним врожаям на Північному Кавказі, у Татарії, Криму, Далекосхідному краї та інших районах у 1932 р. було зібрано хліба на 3% більше порівняно з 1931 р.

5. Радикальні кадрові зміни. З метою втримання України під своїм цілковитим контролем Сталін направив у республіку на владні пости вірних йому осіб, ініціював, використовуючи інструмент політичних «чисток», масштабні кадрові зміни місцевої партійно-державної номенклатури. Наприкінці 1932 р. в Україну було направлено І. Акулова, С Саркісова, М. Хатаєвича, В. Балицького, які обійняли ключові посади в партійному і державному апаратах, органах безпеки. У січні 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про зміцнення парторганізацій ЦК КП(б)У», рекомендувавши обрати другим секретарем ЦК КП(б) і першим секретарем Харківського обкому тодішнього секретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева. На його прохання лише протягом першої половини 1933 р. в Україну було направлено понад 100 відповідальних партійних працівників з різних регіонів СРСР, спираючись на яких Москва здійснила масштабні кадрові зміни у республіці. У 1933 р. в результаті «чистки» було замінено понад 53% голів колгоспів, понад 70 % секретарів райкомів, 60% голів райвиконкомів і 60% голів сільрад.

6. Активне включення у процес колективізації та хлібозаготівель органів безпеки. Лише в листопаді 1932 — січні 1933 р. ДПУ УСРР знешкодило 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. У лютому 1933 р. було видано наказ «Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ДПУ УСРР», у якому йшлося про існування плану організації збройного повстання в Україні до весни 1933 р. з метою повалення радянської влади та встановлення «Української незалежної республіки». У цей же час ДПУ оголосило про викриття великої «контрреволюційної організації у сільському господарстві УСРР».

7. Масштабні репресії. Найпоширенішими формами їх здійснення були: а) судове переслідування, розстріли (на початок 1933 р. лише на підставі закону про «п´ять колосків» було засуджено понад 54,6 тис. осіб, з них розстріляно 2 тис; б) «чорні дошки» (на початку грудня 1932 р. на «чорну дошку» рішенням ЦК КП(б)У і РНК УСРР занесено шість сіл, а постановами облвиконкомів — до 400 колгоспів); в) «товарні репресії» — санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (у грудні 1932 р. його застосували у 82 районах Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської та Донецької областей). Крім того, активно використовувалися розкуркулювання та депортації.

8. Заборона виїзду за межі України, запровадження внутрішнього паспорта. Коли під загрозою голодної смерті почалися масові міграції, з метою їх обмеження на кордонах республіки було виставлено загороджувальні загони. 27 грудня 1932 року на території СРСР на підставі постанови ЦБК та РНК СРСР було запроваджено єдиний паспортний режим та інститут прописки. Цим документом, селяни були позбавлені права на отримання паспортів, а отже, можливості пересування та працевлаштування. Українських селян це позбавляло не лише законних юридичних прав, а й останніх шансів врятуватися від голодної смерті, оскільки не давало їм змоги переїхати в інші регіони країни. У січні 1933 р. партійним і радянським структурам, органам безпеки УСРР, Північного Кавказу було надіслано директиву, суть якої зводилась до недопущення масового виїзду селян в інші регіони. Аналогічні вказівки отримали і транспортні відділи ДПУ СРСР.

9. Блокування інформації про голод. В партійних і державних документах (протоколах, резолюціях, стенограмах з´їздів та конференцій) термін «голод» не вживався. Вся документація, пов´язана з проблемою голоду, зберігалась під грифом «Таємно», відправлялась на місця зашифрованою. За кордоном вперше інформація про голод в СРСР була опублікована у березні 1933 р. в газеті «Манчестер гардіан». Відповіддю радянської сторони на цю публікацію стала заборона іноземним журналістам відвідувати місцевості, які постраждали від голодомору. Така офіційна лінія не лише приховувала масштаби голоду, а й унеможливлювала будь-яку допомогу міжнародної спільноти. Лише з грудня 1987 р. в СРСР почали відкрито обговорювати і вивчати проблему голодомору.

Однак загальна кількість жертв катастрофи 1932— 1933 pp. в Україні досі не відома. Історики лише наближаються до її реальної статистики. Тільки протягом 1933 p., за даними В. Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб. Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні демографічних втрат України від голодомору: Р. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Кульчицький — 3,5 млн. осіб.

Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921—1923 pp., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено.

Отже, акція голодомору була результатом таких системних заходів і дій керівників тоталітарного режиму СРСР: нав´язування нереальних планів хлібозаготівель; надмірний експорт Радянським Союзом зерна, значну частку якого давала Україна; відсутність у критичній момент необхідної допомоги союзного центру; створення владою законодавчої бази для розгортання терору голодом; радикальні кадрові зміни в Україні, що мали на меті забезпечити максимальну лояльність стосовно офіційної лінії, орієнтованої на форсовану модернізацію економіки; включення в економічні процеси органів безпеки, які повинні були шляхом масових репресій ліквідувати навіть потенційну опозицію панівному режиму, посилити «фактор страху», втримати під жорстким контролем розвиток суспільних процесів; перетворення сільської місцевості в результаті запровадження внутрішнього паспорта на своєрідні резервації, розгортання чергового («модернізованого») закріпачення селян; блокування інформації на союзному та міжнародному рівнях про голод.

Голодомор став формою терору голодом, методом геноциду українського народу, засобом морального тиску на суспільство, жорстокою платою за сталінські модернізацію та «великий перелом».

Наслідки суцільної колективізації

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектору на початку 30-х років. За період 1929—1932 pp. в Україні поголів´я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8% , коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 pp. становив 680 млн. ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.)

У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозкладки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України в державні засіки надійшло 1933 р. 317 млн. пудів хліба, 1935 р. — 462 млн., а 1937 р. — 496 млн. пудів. У 1935 р. в містах було скасовано запроваджену в 1928 р. карткову систему.

Наприкінці 30-х років сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграрному секторі були ще досить значними: 1913 р. на одного жителя України було вирощено 684 кг зерна, 1927 р. — 615 кг, а 1940 р. — 639 кг. Про що свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40-х років республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від західних країн. За даними 1934—1938 pp., на одного жителя вироблялося в Австралії — 702 кг, у США — 719 кг, в Аргентині — 1233 кг, у Канаді — 1298 кг зерна. По-третє, виробництво зерна в республіці у 20—30-ті роки відставало від раціональної норми — 1000 кг на рік на людину.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектору полягала в «обслуговуванні» процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати потрібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектору.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!