Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Радянсько-польська війна та Україна



 

21 квітня 1920 року голова дипломатичної місії УНР д. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тимчасово проблему польсько-українського протистояння, спробувати відновити Польщу «від моря до моря», сконцентрувати увагу та зусилля польського населення на розв´язанні зовнішніх проблем і цим загасити наростаючу соціальну напруженість у державі. Свої аргументи на користь укладення угоди були і в С Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та хоча б тимчасових союзників; союз із Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою.

Підписані документи стосувалися широкого кола питань:

— Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в державі;

— польський уряд зобов´язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;

— українському населенню в Польщі, як і польському — в Україні гарантувалися національно-культурні права;

— УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель (під польським контролем залишалися Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщина).

24 квітня 1920 року між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об´єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).

Політична, торговельно-економічна та військова конвенції спільно утворили Варшавський договір, який фактично став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 року об´єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тільки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Проте навіть у ході цієї переможної воєнної кампанії збройним формуванням Під-судського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного моря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправдалися сподівання на вибух масового антибільшовицького повстання в тилу Червоної армії.



Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія перегрупувала сили, сконцентрувала їх на вирішальних напрямках, крім того, оголошена мобілізація дала значну кількість бійців, а передислокація на польський фронт 1-ї Кінної армії та 25-ї Чапаєвської дивізій — ударну силу. Зміцнивши свої позиції, більшовики вже 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, внаслідок якої було не тільки визволено Київ, Вінницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Зусиллями Західного фронту було відновлено радянську владу в Білорусії, що відкривало дорогу на Варшаву.

Поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну, більше того, взяття Львова та Варшави давало змогу принести на багнетах червоногвардійців революційну іскру в Європу і розпочати омріяну «світову революцію». Перспективу такого розвитку подій розуміли не лише в Польщі, а й у країнах Антанти. Тому, коли польський уряд звернувся по допомогу до міжнародної конференції країн Антанти, що проходила в бельгійському містечку Спа, західні держави негайно відреагували. Компромісний варіант розв´язання польсько-радянського конфлікту базувався на визнанні протидіючими сторонами «лінії Керзона». Визначений ще в грудні 1919 р. Найвищою радою держав Антанти, східний кордон Польської держави залишав під контролем Варшави значну частину українських етнічних територій — Посяння, Підляшшя, Холмщину та Лемківщину. Зрозуміло, що Польська держава, перебуваючи в критичній ситуації) охоче визнала «лінію Керзона», проте пропозиції Антанти не зупинили революційного пориву радянських військ.



Мріючи про світову революцію, Раднарком знову намагається використати модель «троянського коня», апробовану в Україні, — один за одним виникають маріонеткові радянські уряди — польський Тимчасовий революційний комітет на чолі з Ф. Дзержинським та Галицький революційний комітет, лідером якого було призначено В. Затонськсого. Наступ на польському фронті тривав, але проблеми в радянських військ наростали. Відрив від тилів, швидкі темпи просування та значні втрати знесилили Червону армію. Перехід польського кордону викликав протидію місцевого населення, розгортання національно-визвольного польського руху в тилу; посилився розрив між Південно-Західним та Західним фронтами, керівництво яких до того ж мало різні погляди на подальшу стратегію війни. Підтримана Францією, Польща швидко провела мобілізацію та знову отримала перевагу воєнних сил.

Неузгоджені дії Південно-Західного та Західного фронтів призвели до того, що ні Львова, ні Варшави взяти не вдалося. Створивши шестикратну перевагу на напрямку головного удару, польські війська перейшли в наступ. Лише ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт на лінії Коростень — Житомир — Бердичів. Ситуація склалася патова: ні у польської, ні у радянської сторін не було вже сил для нанесення вирішального удару. За цих обставин у жовтні 1920 р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир´я, яке примусило 35-тисячне військо УНР вести боротьбу самостійно без найменших шансів на успіх. 18 березня 1921 року між протидіючими сторонами було укладено Ризький мирний договір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляшшя, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся.

Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.

Отже, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не Досягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слабкість Червоної армії, критичність ситуації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстання тощо. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського війська став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас були прорахунки і з радянської сторони. її сподівання на спалах революції у Німеччині, розгортання світової революції, пролетарську солідарність та широку підтримку більшовицької Політики трудящими світу зазнали краху.

Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки Перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.

 

12. Україна в складі СРСР (1922—1939)

УСРР на початку 20-х років

 

 

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 — квітень — травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізоляції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

На першому етапі окреслилося коло завдань та визначилися магістральні напрями діяльності української дипломатії: розбудова дипломатичних структур; встановлення дипломатичних відносин та укладення договорів; створення правової бази дипломатичної діяльності; робочі контакти з представництвами іноземних держав в УСРР. Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР великими державами, врегулювання відносин з прикордонними державами, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-економічних договорів.

Першу мирну угоду радянської України було підписано Ф. Коном та Ю. Коцюбинським 14 лютого 1921 року з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією.

Коцюбинський Юрій Михайлович (1896—1937) — партійний, державний і військовий діяч. Член партії більшовиків з 1913 р. Учасник жовтневого перевороту 1917 р. у Петрограді В січні 1918 р. — головнокомандувач військ Української Радянської республіки, які вели наступ проти Центральної Ради. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. З 1920 р. — на дипломатичній роботі, з 1933 р. — голова Держплану і заступник голови РНК УРСР. У1934 р. звільнений з усіх посад і репресований як Ініціатор створення в Україні контрреволюційної терористичної організації та троцькістського центру. В1937 р. розстріляний.

Особливою складністю відзначалися відносини з Польщею. 18 березня 1921 року було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни (за Польщею зберігався контроль над українськими землями по Збруч і Горинь). УСРР нормалізація відносин з Польщею була необхідна для нейтралізації дій уряду Української Народної Республіки (УНР), що перебував у Тарнуві поблизу Кракова. Діяльність цього уряду була досить широкою: від дипломатичних акцій — до організації збройних виступів на території радянської України. Зокрема, восени 1921 р. дві рейдові групи петлюрівців — Волинська і Подільська — під керівництвом Ю. Тютюнника розпочали збройну боротьбу на території УСРР, але під Базаром частина з них потрапила до полону, 359 осіб було розстріляно. Спираючись на Ризький договір, радянська сторона змусила Польщу відмовитися від підтримки С. Петлюри, і збройні рейди з польської території припинилися.

2 січня 1922 року було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною, що мало надзвичайно важливе значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже в другій половині 20-х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР, який очолював голова Раднаркому України X. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено Наркомат зовнішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за домовленістю з наркоматами Росії входили Польща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, Балканські країни.

На початку 20-х років напруженими залишалися відносини радянської України з великими державами. І все ж у квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами — радянська Україна визнавалася Німеччиною де-факто. А ще через рік — у квітні 1922 р. — під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в італійському містечку Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація, до складу якої входив X. Раковський, у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну.

Отже, на початку 20-х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. Складалося враження, що Україна в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва не тільки не обмежувала, а навпаки — підтримувала. Наприклад, у червні 1921 р. Г. Чичерін телеграфував X. Раковському: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б подавати дипломатичну допомогу». Фахівці вважають цю заяву серйозною акцією, а не пустопорожньою декларацією. Навіщо ж Росії потрібна була самостійна зовнішня політика України? По-перше, тому що самостійною вона була лише формально, оскільки зовнішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви; координувалася з РСФРР; контролювалася центром (так, наприклад, українсько-литовські переговори, що передували підписанню договору, відбувалися в Москві). По-друге, «самостійна» зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого використовувати УСРР як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені.

Український дипломатичний прорив став можливим значною мірою завдяки суб´єктивному чиннику, уособленням якого був X. Раковський. Здібний дипломат, що мав персональні контакти з сотнями провідних європейських політиків, мав великий авторитет у радянського керівництва, він впевнено очолював діяльність дипломатичного корпусу УСРР.

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, в 1921 — на початку 1922 р. все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлено як зовнішніми причинами — небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внутрішніми — зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви. Певну роль у цьому процесі відіграло послаблення позицій X. Раковського, пов´язане з його протистоянням зі Сталіним, хворобою В. Леніна та політичною ізоляцією Л. Троцького.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Лише тимчасово було залишено представництво в Литві, а повноваження представництва в Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. У цей час Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени. Аналізуючи цю ситуацію, повноважний представник УСРР у країнах Балтії зазначав, що російські посли отримали з центру кілька попереджувальних телеграм та приватних листів, суть яких полягала в тому, «що від українців треба позбутися, їм нема чого робити, їх необхідно підпорядкувати собі». Пропонувалися практичні засоби — не давати помешкання і грошей, не надавати можливості надсилати своїм шифром телеграми через Москву. Російсько-українські тертя на дипломатичному фронті мали місце і під час укладення угоди в Рапалло. Підписання цього важливого російсько-німецького документа стало можливим значною мірою завдяки дипломатичному хисту X. Раковського, якого небезпідставно німецька сторона називала «батьком Рапалло». Проте, коли українське зовнішньополітичне відомство забажало не просто формально поширити дію російсько-німецького договору на Україну, а доповнити його конкретними положеннями, які випливали з попередніх українсько-німецьких контактів та домовленостей, Москва не погодилася. З цього приводу впливова німецька газета зазначала: «Представник України отримав категоричне попередження з боку Росії, у якому стверджувалося: ніщо не дає йому права укладати окремий договір з Німеччиною, адже справжнім повноважним представником на цих переговорах є російський делегат».

Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії в другій половині 1922 р. почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922 року ЦК КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС», а вже в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20 вересня 1923 року остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломатичних кроків, не виявляла активності на міжнародній арені.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років характеризується глибокою кризою, яку визначали:

1. Економічна розруха. Вона зумовлена, з одного боку, тим, що тривалі воєнні дії (майже безперервно протягом 7 років) зруйнували матеріально-технічну базу промисловості, погіршили її кадрове забезпечення, з іншого — воєнно-комуністична політика значною мірою призвела до дезорганізації господарських зв´язків.

Після закінчення громадянської війни республіка перетворилася на руїну. Збитки оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом із загальної суми збитків, нанесених усім республікам (39 млрд. крб.). Виробництво промислової продукції у республіці знизилося до 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні продукувалося сталі — 1,7%, прокату — 1,8%, вугілля (Донбас) — 22% від рівня 1913 р.

З 11 тис. підприємств 1921 р. в республіці діяло понад 2,5 тис. переважно дрібних підприємств.

Не кращою була ситуація і у сільському господарстві України. Незацікавленість селян, зумовлена політикою «воєнного комунізму», недостатня забезпеченість реманентом та тягловою силою спричинили скорочення на 15% посівних площ. Внаслідок цього валовий збір хліба в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) констатувала: «господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні».

2. Політична нестабільність. Вона була наслідком невдоволення селян продрозкладкою. Реквізиції та заборона торгівлі викликали глибоке невдоволення, тому розкладка виконувалася з величезним напруженням. Не випадково в одному з циркулярів наркомпроду УСРР, виданому 25 грудня 1920 року, зазначалося, що «своєчасне виконання продрозверстки є актом великого революційного подвигу». Вилучати хліб з українського села ставало дедалі важче. Конференція продзагонів, яка відбулася в грудні 1920 р. у Харкові, урочисто запевнила наркомат продовольства, що «куркульству буде завдано удару, і хліб... буде взятий силою і могутньою волею українського і великоросійського пролетаріату».

Для подібних акцій сили продзагонів вже не вистачало, і на допомогу їм було кинуто 68 загонів червоноармійців (майже 5,5 тис. осіб) Української запасної армії. Проте здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин тільки ускладнило ситуацію, оскільки наштовхнулося на збройний опір селянства.

Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який влада розглядала як політичний бандитизм.

За офіційними даними, наприкінці 1920 — на початку 1921 р. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози радянській владі свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Врангеля. Очолили ці воєнні формування відомі воєначальники В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий, Г. Котовський, О. Пархоменко.

На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, на решті території — під націоналістичними.

З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася. Він ставав своєрідною професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені імперіалістичною і громадянською війнами та політичною нестабільністю суспільства. Тому боротьба набувала характеру взаємовинищення. Так, питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у політичну з тенденцією переростання у воєнну.

3. Голод 1921—1923 pp. Катастрофічна посуха та неврожай 1921 р. загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України. УСРР зібрала лише 30% урожаю 1916 р. Різко збільшувалася кількість голодуючих. Тільки в степових губерніях республіки вона зросла з грудня 1921 до травня 1922 р. з 1,2 млн. до 3,8 млн. осіб, а по всіх губерніях — До 5,6 млн. осіб, що становило 25% населення УСРР. Епіцентром лиха в Україні стала Запорізька губернія.

Особливо важким був 1922 р. У травні цього року голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом «у Росії — перелом у кращий бік. На Україні — навпаки. Херсонські жахи продажу людського м´яса поширюються... На 1 квітня голодуючих — 3 млн. Допомога — переважно одна восьма фунта хліба — надається тільки 15%...» Через тиждень уже в листі до М. Калініна він з болем констатує: «Маючи своє Поволжя, Україна з початку кампанії до 1 травня надіслала в прикріплені до неї голод губернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям...»

Взимку 1922—1923 pp. в Україні почалася друга хвиля голоду, тільки дітей голодувало 2 млн. Деякі історики небезпідставно вважають, що головною причиною повторного голоду був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки. Підрахунки фахівців підтверджують це. У 1921—1922 pp. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 35 млн. пудів. Того ж часу до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Хлібний дефіцит у 1922—1923 pp. скоротився до 20 млн. пудів, причому він перекривався із запасом (у 15 млн. пудів) зерновими лишками у врожайних губерніях. Проте продовольчі ресурси України були значною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. За неповними даними, з УСРР було вивезено майже 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів до РСФРР і більше 15 млн. пішло на експорт.

З двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921—1923 pp., перша значною мірою була зумовлена надмірним вивезенням хліба в голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а друга — експортом українського зерна.

На жаль, була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши голод численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично апробувала його як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху-Те, що не вдалося здійснити за допомогою зброї та каральних акцій, здійснила кістлява рука голоду. В умовах голоду політична активність селян різко знизилася, і лідери повстанського руху втратили опору та підтримку.

Отже, на початку 20-х років УСРР вдалося здійснити дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Проте зовнішньополітичну діяльність республіки не можна назвати незалежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та контролювалася Москвою, яка намагалася використати українську дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил та як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР.

Внутрішнє становище УСРР у цей час характеризується економічною розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, посиленням у соціальній сфері процесів маргіналізації та декласування, наростанням соціальної напруженості та політичної нестабільності, активізацією та поширенням повстанського руху. Своєрідним каталізатором зазначених процесів та явищ став голод 1921—1923 pp.

Нова економічна політика

 

 

Започаткована в роки війни політика «воєнного комунізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення — селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 p., неодноразово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління.

Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з пленумів ЦК напередодні X з´їзду РКП(б) звертався до присутніх: «Джерелом усіх бід і неприємностей, які ми переживаємо в даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з переконаних ідеалістів, готових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсотків із безсоромних пристосуванців, що вступили в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагатися переконати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової економічної політики, тому я звертаюсь до останніх 90 відсотків і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяддю, відкиньте Необґрунтовані мріяння і поверніться обличчям до економічних законів».

Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням махновщини, широкого селянського руху, свідчили навесні 1921 р. про суспільно-політичну кризу. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці.

У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політики (непу).

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена об´єктивними причинами:

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки — це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було розв´язати проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення^ особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

Протягом 1921—1922 pp. формується непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізовувалася на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. її складовими були в політико-ідеологічній сфері — жорсткий однопартійний режим; в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна монополія (мінімальний зв´язок із світовою економікою) у зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об´єднань підприємств), що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі1.

Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними згодом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1921 р., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продрозкладки. Проте відмова влади від практики реквізицій під час хлібозаготівель і свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста й села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам малі підприємства. В Україні 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже Половину наявного фонду. Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав гнучкішої форми управління. Тому замість надцентралізованих бюрократичних управлінь (главків), що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали основними ланками Управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають «Тютюнтрест», «Маслотрест», «Цукро-трест», «Південьсталь». Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести, які мали широку господарську самостійність. Поставлена в умови непу, державна промисловість активно переходила на ринкові відносини. Проте цей різкий поворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів. Тому ні промислові підприємства, ні їх трудові колективи не одержали господарської самостійності.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообігу республіки. її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало розвиток економіки, водночас зумовлювало і посилення негативних чинників — спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін. Період непу не відзначався гармонійним розвитком. Навпаки — дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже щороку: фінансова криза 1922 p., криза збуту 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції 1925 р.

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928—1929 pp. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам´яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927—1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції зріс на 19,5%, то сільськогосподарської — лише на 6%.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто.

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства — важкої індустрії.

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво дестабілізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя в період непу виникли в соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про «ганебний відступ» перед капіталізмом, «здачу позицій соціалізму», «капітуляцію перед буржуазією». Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки громадянської війни проливала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне питання «За що боролись?» починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши неп.

Отже, нова економічна політика була реакцією на об´єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою Диференціацією суспільства, зростанням соціального напруження, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!