Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)


 

 

 

 



Розвиток жанру байки в укр..літ перших десятиріч 19 ст



Найпопулярнішим ліро-епічним жанром перших десятиріч XIX ст. стала байка, в жанрі якої активно працювали П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, М. Боровиковський, Є. Гребінка. За змістом і формою українські байки цього часу поділяються на дві групи: соціально-сатиричні (байка-казка, власне байка) і гумористично-дидактичні, побутові (байки-приказки). Найчастіше байкарі порушували морально-етичні проблеми, викривали хабарництво, свавілля.

Широко застосовуючи відомі ще з античності фабульні схеми, сюжети й мотиви, досвід Лафонтена, Лессінга, російських, польських та інших авторів, звертаючись до народної поезії та живої дійсності, українські письменники протягом 10-30-х років ХІХ ст. витворюють й утверджують віршову байку нового, реалістичного типу, що розвивалася протягом усього століття.

Характерною рисою української байки є її послідовний розвиток від алегоризму, прямолінійного класицистичного дидактизму, від «поезії розсудку» до мініатюрної комедії звичаїв, твору етнологічного, багатого на життєву конкретику.

Генетична близькість байки до світу селянина, до його вірувань і уявлень про навколишній світ (унаслідок чого легко сприймалося перенесення людських рис на тварин і звірів, міфологізм байки), оцінка явищ і вчинків персонажів із позицій простонародного читача зробили її чи не найдемократичнішим жанром літератури. Міцно тримаючись народного коріння, байка нерідко творилася через розгортання прислів’я чи приказки, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, приклад для поведінки.

У своїй сукупності просвітницька байка перших десятиріч ХІХ ст. дає досить повну й вірогідну картину суспільного життя, побутових відносин, звичаїв і моралі того часу, представляє цілу галерею станових типів, їхніх родових рис і навіть окремих характерів. Викривально-сатиричний пафос байкових творів, як правило, спрямовується на засудження соціальної несправедливості, викриття панської сваволі, паразитичного життя соціальних верхів суспільства, на критику неправого судочинства, хабарництва й крутійства суддів та різних утисків з боку державної адміністрації.

Пояснюючи вчинки людей та риси їхнього характеру безпосереднім впливом суспільного середовища й життєвих обставин, проникаючи в соціальну природу конфлікту, байка утверджувала позастанову цінність особистості, моральні принципи трудової людини, протиставляючи їх панській аморальності. Таким чином, байка стала одним із найоперативніших і найдійовіших жанрів просвітницького реалізму.

Тісний зв’язок української просвітницької байки з народною поезією спричинився до появи таких найпоширеніших її різновидів, як Байка-казка та Байка-приказка. У першій із них діють головним чином люди, а не тварини чи звірі. Вона відзначається розгорнутим сюжетом, детальним зображенням обставин дії, пейзажу. Мораль її окремо не формулюється, а випливає з самого твору. Байка-приказка відзначається лаконізмом; вона не має сюжетно-оповідної частини й обов’язково містить моральний висновок (нерідко для цього використовується прислів’я чи приказка).

Розрізняють ще й Байку-новелу та Байку-побрехеньку. Форму байкової оповіді цих типів набувають інколи й прозові оповідання, побудовані на народносміховому матералі. Однак, потрапляючи в орбіту просвітницького світобачення й естетики, народний гротеск, що став органічною складовою частиною байкової творчості, втрачає свою амбівалентну природу й набуває однопланової спрямованості (переважно як засіб викриття вад). Народнокомічне, що не знає однопланової алегорії, переростає в дидактику.

 

83.Романтична поезія Західної України ( М. Устиянович, А. Могильницький, І. Гушалевич)

У цю пору продовжувачами просвітительських і романтичних традицій «Руської трійці» виступили письменники М. Устиянович, А. Могильницький, Р. Мох, І. Гушалевич, Л. Данкевич та ін.
Ще навчаючись у Львівській семінарії, Микола Леонтійович Устиянович (1811—1885) написав українською мовою оду «Сльоза на гробі М. Гарасевича» (1836). У романтичному посланні (у формі сонета) «Побратимові в день імені єго» (1836) письменник, оновивши класицистичну одо-писну традицію, склав шану своєму другові та натхненнику М. Шашкевичу. Сприйняте від «Руської трійці» протиставлення «щасливого» історичного минулого й безрадісної тогочасної дійсності виразно проступає у ранніх віршах Устияновича «Гей, гей, милий Боже!» та «Наддністрянка».
З 1848 р. Устиянович активізував свою творчу й громадську діяльність, позначену демократичними рисами. У виголошеній на з'їзді «учених руських» патріотичній промові, наснаженій романтичним пафосом, письменник зорієнтував українських літераторів на народнопісенну стихію, творчість Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шашкевича та Шевченка.
Прикметно, що повернення М. Устияновича до літературної творчості в 1848 р. знаменувала «Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную єго пам'ять». У поетичному набутку Устияновича революційних літ переплелися мотиви туги, пов'язані з утратою національної незалежності (зокрема, вірш «Дума матері руської»), і бадьорий дух відродження. Віра в майбутнє рідного народу звучить у посланнях «До «Зорі галицької», «До перемишлян». Майстерними є переспіви віршів з драми польського письменника Ю. Коженьовського «Karpaccy goYale» — романтичний словоспів мешканцям і природі Карпатської України «Верховинець» («Верховино, світку ти наш!..») і романтично-трагічна за своєю тональністю «Піснь опришків». Обидва переспіви стали популярними народними піснями (до першої з них музику опрацював М. Лисенко). В узагальненому образку-пор-треті «Хлібороб» поет уславлює трударя — творця земних благ, схиляючись до ідеалізації селянського життя. Реалістичними засобами, переходом до об'єктивного письма відзначається поезія «Жебрак». Наприкінці 50-х на початку 60-х років письменник створив цикл історичних поезій —-переспівів окремих відомостей з «Повісті минулих літ» і Галицько-Волинського літопису.
У першій завершеній поемі нової літератури на західноукраїнських землях «Путь на полонину», уривки з якої друкувалися в галицькій періодиці в 1850—1859 pp., Устиянович пов'язує свій історичний оптимізм із національно-культурним пробудженням, надіями на поширення освіти. Твір складається з циклу медитацій і цікавий як зразок української романтичної поеми з внутрішнім сюжетом. Поетичний виклад характеризується ліричними інтонаціями, багатством художньої умовності. Алегоричний образ «путі на полонину» символізує поступ народу з феодально-патріархальної темряви («мраку невіжества») до світла.
Устияновичеві належить і заслуга у становленні художньої прози на західноукраїнських землях. У просвітительсько-романтичному образку-портреті «Старий Єфрем» («Галичо-руський вісник», 1849) ще незначне художнє осягнення дійсності, фабула майже відсутня, натомість домінує філософсько-публіцистичний струмінь, помітний дидактизм, автор звертається до традиції церковного жанру проповіді. Водночас спостерігаються поєднання біблійної моралі і народної мудрості, етичне вивищення простолюду над панством. Романтичний образ столітнього селянина Єфрема виростає до символу народу-стоїка.
У романтично-психологічному творі «Месть верховинця (Повістка з правдивого случаю)»(Галичо-руський вісник, 1849—1850)** Устиянович протиставляє поміщицько-чиновницькому середовищу «природну людину», проводить ідею про морально-етичну та чуттєву вищість народних низів над панством. Герой письменника Продан Наливайко — «сиротюк без кавальця землі», музично обдарований наймит-вівчар «з гарячим, але чесним серцем» — характеризується інтенсивним, суперечливим внутрішнім життям, багатим духовним світом.
Конфлікт «повістки» побудований на основі соціальних (майнових) суперечностей любовного трикутника. Виграновується романтичний тип особистості, яка усвідомлює свою самоцінність, прагне утвердитися в суспільстві. Письменник зображує не тільки незвичайне кохання Продана, а й його тверде переконання в тому, що лише він гідний руки красуні і зможе принести їй щастя. Така впевненість сповнює Наливайка рішучістю в досягненні бажаної мети. Водночас розв'язання колізії позначене впливом просвітительської моралі і здійснюється, як і в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, через ситуацію «змагання у благородстві», щоправда, по-романтичному драматизовану.
У спробі прозового твору, орієнтованого на вальтерскоттівську манеру викладу й поетику пригодницької сюжето-побудови, «Страсний четвер. Повість верховинська, з місцевих поговорок» (Зоря галицька, 1852) Устиянович прагне з'ясувати соціальні причини карпатського опришківства посиленням експлуатації трудящих мас. Письменник зображує опришків подвійно: йдучи за фольклорною традицією, опоетизовує, за офіційною — осуджує.

Антін Степанович Любич Могильницький (1811—1873), теж випускник семінарії (1840), розпочав творчу діяльність ще в 1838 p., але найпліднішими для поета стали 1848—1852 pp.
У передмові до окремого видання незавершеної поеми «Скит Манявський» (Перемишль, 1852) на питання, з чого починати національне відродження, Могильницький відповів: «з народної словесності». Під народною словесністю поет розумів літературу, писану народною мовою, засновану на фольклорі, пройняту народними думами й почуттями. Сповнена романтичного пафосу, поезія Могильницького відзначається наступальним демократизмом, громадянською наснагою, полемічністю, мажорною тональністю, безкомпромісністю. Ліричним суб'єктом більшості поезій Шашкевичевого наступника виступає власне автор — полум'яний патріот «руського народу», соратник борців за його національно-культурне відродження. У програмному вірші-посланні «Ученим членам руської Матиці (Нового року 1849)» поет покладає надію на культурне просвітительство. На противагу стоїчним мотивам, що виявилися у творчості М. Устияновича, А. Могильницький закликає, щоб «Русі, синове», «як Прометей... Самі си світла аж з неба досягли»19. У цьому творі, а також у поетичному маніфесті «Судьба поета» автор гостро виступає проти канонів шкільного класицизму, наслідування іноземних художніх зразків (до ідеї творчого засвоєння досвіду світової літератури поет ще не піднявся), орієнтує письменників на український фольклор, на опрацювання сюжетів з життя простолюду, закликає митців до безкорисливого служіння рідному народові.
Майже в усіх творах Могильницького наявні апеляції до великої історії князівської Русі та України. Традиційна антитеза «золотого віку» в минулому й безрадісної сучасності найзриміше виражена у вірші «Згадка старовини», позначеному натяками на соціальне гноблення, та романтичній поемі «Скит Манявський» (Зоря галицька, 1849), створеній на основі народних переказів. У поемі письменник зробив спробу відтворити історичний та місцевий колорит, розкрити народну психологію і світогляд, проте обмежився живописним викладом легенд та етнографічними замальовками. Закликаючи співвітчизників до активної праці на ниві національної культури, Могильницький гостро, як ніхто з «будителів народного духу» в Західній Україні, критикував їх за довгу «сплячку» (поетичне послання «Пробудися, соловію», звернене до Я. Головацького, й особливо поема «Скит Манявський»). Поет дорікав полонізованим сучасникам за те, що вони цураються рідної мови, прагнуть наслідувати манери чужоземців, не знають свого історичного минулого. Нікчемним «правнукам» у поемі протиставляються «предки» — «рицарі в брани». Біль і гнів вчуваються у рядках Могильницького «Отців мови ся встилаєм?.. Ах, невдячний, гидний встид!» (вірш [«Рідна мова»]).
У першому полемічному розділі балади «Русин вояк» письменник прагне піднести «руський» патріотизм. І хоча другому розділові — фабульному, ілюстративному — шкодять австрофільські тенденції, в цілому в баладі виразно прозвучав голос галицьких русинів як частини української нації.

Любов'ю до рідної землі, традиційними мотивами туги, народнопісенною основою, мелодійністю вирізняються більшість творів з ранньої лірики Івана Гушалевича (1823—1903) (збірки «Стихотворенія» (Перемишль, 1848), «Цвіти із наддністрянської левади» (Львів, 1852) та публікації в періодичних виданнях і альманахах). Окремі його вірші, покладені на музику, стали популярними піснями («Де єсть руська отчина?», «Бурлак» та ін.).

У 50-х роках у зв'язку з наступом реакції (в 1851 р. було, зокрема, розпущено Головну руську раду та її філії на місцях) розвиток нової літератури в Західній Україні дещо сповільнився. Революційне піднесення змінилося періодом розчарувань, хитань, а то й зневіри. Сумнівами щодо перспектив галицько-руського відродження пройнята лірика М. Устияневича. Припинили творчу діяльність І. Вагилевич і А. Могильницький, до табору слов'янофілів приєднався Я. Головацький. Окреслилася орієнтація на австрійський чи російський монархізм. Тоді ж зародилося «москвофільство» — реакційна суспільно-політична течія, що орієнтувалася на царське самодержавство. Прибічником цієї течії, пропагандистом «язичія» став І. Гушалевич. «Москвофіли» Б. Дідицький та І. Наумович у своїй художній практиці еклектично поєднували традиції шкільного класицизму з містичним романтизмом, писали поетичні твори язичієм. Але початок прогресивному українському письменству нового типу в Західній Україні був покладений. Уже в 1859 р. тут розпочав творчий шлях Ю. Федькович. Демократичні ідей-но-художні традиції «Руської трійці» та її послідовників дістали продовження на новій стадії історико-літературного розвитку.


Просмотров 2229

Эта страница нарушает авторские права



allrefrs.ru - 2022 год. Все права принадлежат их авторам!