Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)


 

 

 

 



Утворення королівства сербів, хорватів і словенців



Рішення, прийняте Народним віче у Загребі, знайшло прихильників в інших південнослов'янських землях. 25 листопада 1918 р. Народна скупщина Воєводини затвердила акт про приєднання цього краю до Сербії. 26 листопада Велика народна скупщина Чорногорії, позбавивши короля Миколу престолу, ухвалила рішення про утворення із Сербією єдиної держави.

29 листопада делегація Народного віче прибула до Белграда. Спочатку вона збиралася внести на обговорення із сербським урядом ряд доповнень, які розширювали права Хорватії та Словенії в єдиній державі. Але згодом делегація відмовилася від цих доповнень і слухняно підписала підготовлений сербським урядом заключний документ. Такий несподіваний поворот був спричинений двома обставинами: твердою позицією сербського уряду, який не погодився на будь-які додаткові поступки й вимагав від голови Народного віча А. Корошця підписати угоду без жодних застережень; повідомленням голови Югослов'янського комітету А. Трумбича про те, що держави-переможниці на мирній конференції в Парижі бажають мати справу тільки з урядом Королівства сербів, хорватів і словенців.

Отже, об'єднанню із Сербією по суті не було альтернативи. Ввечері 1 грудня 1918 р. в Белграді в резиденції королевича відбулася офіційна церемонія. Делегація Народного віча вручила принцу-регенту Сербії Олександру Карагеоргієвичу вітальну адресу, в якій містилася заява про возз'єднання південнослов'янських земель колишньої Австро-Угорщини з королівством Сербія. В урочистій промові Олександр дав клятву бути вірним конституції та короні.

Населення сербської столиці та інших міст зустріло звістку про утворення об'єднаної югослов'янської держави з великим ентузіазмом. Загальнонаціональне свято тривало декілька днів. На вулицях майоріли сербські, хорватські та словенські прапори. Нова держава дістала назву Королівства сербів, хорватів і словенців (СХС).

20 грудня був сформований уряд, який складався з представників 12 політичних партій, у тому числі хорватських і словенських. Лідер сербської Радикальної партії С. Протич став главою уряду, його заступником — словенець А. Корошець, а міністром закордонних справ — хорват А. Трумбич. Вісім міністрів представляли Сербію, шість - Хорватію, по два - Словенію і Боснію та Герцеговину, один - Чорногорію.

До складу Королівства СХС увійшли Сербія (з приєднаною до неї Вардарською Македонією), Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія, Герцеговина та Воєводина. Серби становили 41,6% 12-мільйонного населення. Королівство об'єднало області з неоднаковими рівнем економічного розвитку, історичними традиціями та національною культурою. Вони відрізнялися як за національним, так і за релігійним складом населення. Серби, чорногорці, македонці здебільшого сповідували православ'я, хорвати й словенці — католицтво, а частина жителів Боснії, Герцеговини та Косово — іслам. Найрозвинутішими економічно областями були Словенія і Хорватія, потім ішла Сербія, а до найвідсталіших належали Чорногорія, Боснія й Герцеговина, Македонія, Далмація.

Нова держава успадкувала господарство, здебільшого зруйноване війною, непрацюючі підприємства, фінанси в стані хаосу. Залізниці, не пов'язані в єдину систему, дуже потерпіли від воєнних дій. десятки тисяч солдатів, що повернулися з армії, не могли знайти роботи, не вистачало продуктів харчування, відчувався гострий дефіцит предметів повсякденного вжитку. Різко скоротився обсяг зовнішньої торгівлі. Замість кордонів існували тимчасові демаркаційні лінії, що ускладнювало зовнішньополітичне становище нової держави.

Багатонаціональне Королівство СХС було відсталою країною із слаборозвинутою промисловістю. 86 % населення працювало в сільському господарстві, де зберігалися пережитки феодальних відносин у вигляді кметчини в Боснії й Герцеговині, чифтлікчийства в Македонії, колонату в Далмації.

Становище ускладнювалося тим, що правлячі кола Сербії, які фактично домінували в керівництві нової держави, проводили великосербську націоналістичну політику. При здійсненні грошової реформи внаслідок нееквівалентного обміну грошових знаків, що знаходились в обігу, на сербські динари найбільше потерпіло населення несербських районів. Податкова політика держави сприяла збагаченню підприємців.

У політичному житті на перший план висунулися проблеми державного устрою. Проти централістських та унітаристських великосербських планів виступили хорватські та словенські політичні партії, обстоюючи ідеї федералізму та вирішення на цій основі національного питання. Найактивнішою була Хорватська селянська партія (ХСП), яка вже з лютого 1919 р. стала вимагати проголошення «миролюбної селянської республіки Хорватія» в межах єдиного Королівства СХС та збереження монархічного ладу в країні. Лідер ХСП С. Радич порушив питання про право хорватів на самовизначення; згодом партія провела ряд акцій під відповідними гаслами. Все це сприяло розгортанню національно-визвольного руху в Хорватії.

З вимогами розширення автономії виступили Хорватська партія права та Народно-демократична партія, що вийшла з Хорватсько-сербської коаліції. Проміжкову позицію між центристами і федералістами займала політична група на чолі з А. Трумбичем, яка проголосила себе Хорватським об'єднанням. Воно підтримувало ідею єдності югослов’янської держави, але, вбачаючи небезпеку в проявах «белградського гегемонізму», обстоювало надання Хорватії широких прав самоврядування. Окремі виступи проти велико-сербських зазіхань відбулися й у Словенії.

 

В Чорногорії, де автономістський рух був досить сильним також мали місце стихійні виступи проти сербської великодержавної політики. Особливе невдоволення населення викликали відкрите пограбування та переслідування з боку сербських військових властей.

У Вардарській Македонії широку підтримку дістала декларація групи політиків Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО), звернена до держав-переможниць, яка закликала не допустити розділу Македонії й надати їй можливість стати автономною державою у складі майбутньої федерації балканських народів. Угорське та румунське населення Воєводини вимагало надання національним меншинам рівних із сербами прав.

В умовах глибокої післявоєнної кризи трудящі виборювали свої права. На початку 1919 р. по всій країні прокотилася хвиля страйків. 21 лютого загальний страйк охопив міста Боснії й Герцеговини. Робітники вимагали введення 8-годинного робочого дня, працевлаштування для безробітних тощо.

Одне з головних внутрішньополітичних завдань уряду Королівства СХС полягало у вирішенні аграрного питання. В обнародуваних у лютому 1919 р. «Попередніх розпорядженнях про земельну реформу» була декларована ліквідація залишків феодальних відносин. Але реформа мала половинчастий характер. Скасовуючи колонат і кметчину, закон примушував селянина працювати на поміщика аж до повної сплати державі суми свого викупу. Реформа майже не зачепила основ поміщицького володіння. Відчуженню та переданню в державний фонд підлягали лише маєтки Габсбургів та осіб, оголошених поза законом, а також ті частини володінь, що перевищували встановлений земельний максимум, який дорівнював у Словенії 75—200 га, в Хорватії — 150—200, в Славонії — 200—450, у Воєводині — 300— 500 га. Здійснення реформи розтягнулося на два десятиліття, а її кінцеві результати були доволі скромними. Землю отримала досить обмежена кількість селян, головним чином сербів.

Стабілізації нової держави та зміцненню становищадинастії Карагеоргієвичів сприяло визнання Королівства сербів, хорватів і словенців країнами Антанти, а потім і всіма країнами, що підписали Версальський мирний договір. Згодом були визначені кордони: 10 вересня 1919 р. — за Сен-Жерменським договором з Австрією, 27 листопада — за Нейїським з Болгарією, 10 вересня 1920 р. — за Тріанонським з Угорщиною. Вирішено також спірні прикордонні питання з Румунією та Грецією. Кордони з Італією визначив у 1920 р. Рапалльський договір. До Італії відійшли Юлійська Крайна, Істрія, Задар та ряд далмаційських островів, а Рієку проголошено вільним містом. Серією двосторонніх договорів 1920—1921 рр. між Королівством СХС, Румунією та Чехословаччиною був оформлений орієнтований на Францію військово-політичний блок - "Мала Антанта".


Просмотров 1102

Эта страница нарушает авторские права



allrefrs.ru - 2023 год. Все права принадлежат их авторам!