Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Наслідки світової економічної кризи в країні



Болгарія у 1929-1941р.

Новий політичний режим, усунувши від влади законний уряд, прагнув ідеологічно обгрунтувати свої дії, нейтралізувати вплив «землеробів» та інших лівих серед населення країни. З цією метою були висунуті положення про «надпартійну державу» й «суспільство соціального миру». Не зумівши закласти їх в офіційні програмні документи «Демократичної згоди», О. Цанков та його прихильники намагалися пропагувати ці положення під час вживання різних соціально-економічних заходів.

Ще на початку XX ст. О. Цанков був прихильником «демократичного соціалізму» як соціального ідеалу, досягнути якого можливо шляхом активного втручання держави в економічне життя і примирення класових інтересів робітників та підприємців. У книзі «Наслідки війни» (1919 р.) вія обгрунтував висновок, що держава має координувати і господарське життя країни, і соціальні відносини в суспільстві.

Перебуваючи при владі, О. Цанков доповнив цей висновок тезою про так звані «дискримінації капіталу», тобто про право держави примусити капітал працювати на користь усього суспільства. Ця теза стала основою податкової реформи, яка передбачала значно більше оподаткування капіталу порівняно з трудовими доходами. Наприклад, ставка прибуткового податку для максимального доходу в 1/5 млн. левів установлювалася в 36 %. Так уряд О. Цанкова доводив свою «надкласовість» і «позапартійність». Однак насправді великі підприємці вміло обминали прийняті закони. Селяни, навпаки, втратили всі пільги, які вони мали за часів правління «землеробської» влади.

У цілому ж головним напрямом економічної політики була стимуляція підприємництва. Закони про заохочення місцевої промисловості, цілеспрямована митна політика діяли насамперед на користь буржуазії. Щоб якось забезпечити режимові масову підтримку, були прийняті закони, що передбачали певні заходи в інтересах середніх прошарків. Але на практиці ні заходи не завжди спрацьовували; в країні тривав процес соціального розшарування та класової диференціації.



Незважаючи на політику соціального маневрування, більшість населення Болгарії залишалася різко ворожою до режиму, встановленого насильницьким шляхом. Найвойовничішу позицію зайняла БКП. У травні 1924 р. на горі Вітоша поблизу Софії відбулася нелегальна партійна конференція, яка, виходячи з висновку «про подальше поглиблення революційної кризи в країні» спрямувала стратегічний курс БКП на підготовку збройного повстання.

Міжнародне засудження каральних акцій уряду О. Цанкова сприяло послабленню його позицій. Навіть буржуазна опозиція почала настійно вимагати термінового «умиротворення країни». 4 січня 1926 р. кабінет О. Цанкова пішов у відставку. Нову раду міністрів сформував лідер одного з угруповань «Демократичної згоди» А. Ляпчев, який відразу ж відмежувався від «крайнощів» попередників.

Економічне життя Болгари середини 20-х років вирізнялося певним пожвавленням, хоча в різних галузях господарства воно відбувалося з різною інтенсивністю.

На виборах до Народних зборів у травні 1927 р. урядовій «Демократичній згоді» протистояло два політичних угруповання. До першого блоку входили Демократична, Націонал-ліберальна партії та БЗНС — «Врабча-1». Другий— «Залізний блок» — об'єднав партії соціалістичної орієнтації: «широких» соціалістів, спілку ремісників та лівих «землеробів». Незважаючи на те, що за опозицію проголосувало 54 % виборців, вона отримала тільки 40 % депутатських мандатів.



Політичною опорою уряду А. Ляпчєва залишалася «Демократична згода», яку, однак, роздирали внутрішні чвари. Прагнучи повернутися до влади, цанковці атакували політику кабінету міністрів. Особливо гострими були виступи О. Цанкова в березні — вересні 1929 р., під час урядової кризи. Потім у партії з'явилася ще одна опозиційна група на чолі з міністром закордонних справ А. Буровим. Таким чином, «Демократична згода» перебувала в стані організаційної аморфності.

У вересні 1929 р. ділові кола Болгарії вразила звістка про несподіване банкрутство торговельної фірми братів Биклових. Ця подія провістила вступ країни в смугу економічної кризи. Найбільше від кризових струсів потерпіла сфера обігу (торгівля і кредит), де зосереджувалася головна маса капіталів. Обсяг зовнішньої торгівлі в 1929—1933 рр. скоротився втроє, а внутрішньої — в 1,5 раза. Негативні наслідки мав і відплив іноземного капіталу. В перший рік кризи промислове виробництво скоротилося на 40 % порівняно з 1928 р. В 1932 р. 30 % усіх працюючих утратили робочі місця. На 55—60 % упали ціни на сільськогосподарські продукти, що викликало масове розорення селян.

Економічна криза значно погіршила становище робітників, службовців, середніх прошарків та селян, загострила соціальні суперечності. Піднялася хвиля протесту зубожілих мас. У 1929 р. відбувся загальний страйк тютюнників. У 1930—1933 рр. страйковий рух охопив робітників гірничої, текстильної та харчової промисловості. Під його впливом у боротьбу включалися селяни, військові, середні прошарки міста. Уряд А. Ляпчева вжив антикризових заходів, але не міг вирішити соціально-економічних проблем. Надій на те, що «Демократична згода» зможе впоратися зі становищем у країні, залишалося дедалі менше. В цих умовах опозиційні сили не забарилися скористатися народним невдоволенням урядовою політикою. В ході підготовки до парламентських виборів, призначених на червень 1931 р., Демократична, Радикальна, частина Націонал-ліберальної партії та БЗНС — «Врабча-1» створили «Народний блок». Програмні обіцянки нового об'єднання передбачали «звільнення країни від усіх вад», відновлення конституційних свобод, підвищення цін на зерно, часткове скасування заборгованості селян.

Вибори до Народних зборів принесли переконливу перемогу «Народному блоку», за який проголосувало 600 тис. виборців. «Блок праці», керований Робітничою партією в союзі з лівими «землеробами», зумів отримати 31 депутатський мандат. Уряд «Народного блоку» очолив лідер Демократичної партії О. Малінов.

Новий кабінет у 1931—1933 рр. здійснив ряд реформ,, які стримали процес масового розорення селянства. Так, закон про захист селянина зупинив продаж землі за борги, Проголосив розстрочку сплати боргів, самі борги скорочувалися, ділянки до 4 га не відчужувалися. Пільги щодо земельного податку полегшили становище 400 тис. господарств. Упродовж 1931 - 1934 рр. кілька разів здійснювалося часткове списування та зниження недоїмок. Політика-надання допомоги селянству суперечила інтересам міських підприємців. Для ліквідації «ножиць» між цінами на міську та селянську продукцію в 1932 р. було прийнято закон, що заборонив діяльність картелів та інших монопольних структур.

Державний переворот 1934 р. Вранці 19 травня 1934 р. болгарські громадяни, прокинувшися, дізналася, що в результаті перевороту, здійсненого вночі, до влади прийшли члени TBC і «Звено». Й хоча більшість їх були настроєна антнмонархістськи, цар Борис поспішив визнати режим заколотників. Уряд очолив К. Георієв, який почав з рішучих дій: оголосив про зупинення дії Тирновської конституції та розпуск парламенту. Законодавчі функції взяла на себе рада міністрів. Усі парти, профспілки та інші організації розпускалися. Так постав військово-авторитарний режим, головною опорою якого була армія.

Після захоплення влади головне завдання «діячів 19 травня» полягало в забезпеченні соціальної та політичної підтримки режиму. Новий урял розпочав реорганізацію всього громадського життя, а влітку 1934 р. з метою ідеологічної обробки мас створив Дирекцію громадського оновлення, наділивши її надзвичайно широкими повноваженнями. На громадян країни обрушилася нечувана злива пропаганди антидемократизму, націоналізму та шовінізму. Поширювалися міфи про революційний характер нового режиму, про нову державу як захисницю всіх верств населення. Дирекція встановила контроль за пресою, за діяльністю театрів, кіно тощо, зробила спроби створити єдину молодіжну організацію необхідну режимові ідеологічної спрямованості. Всі робітники мали стати членами державної Болгарської робітничої профспілки.

Суттєвої перебудови зазнав державний апарат. Для посилення централізації було введено новий адміністративний розділ: замість 16 колишніх округів країну поділено на сім областей, на чолі кожної уряд призначав керівника, а місцеве самоврядування скасовувалося.

Загравання режиму з представниками різних суспільних станів закінчилися невдачею. Головною опорою залишалося офіцерство, яке покладало надії на сильну централізовану владу. Підкоряючись його тискові, уряд К. Георгієва діяв усупереч інтересам підприємців: зокрема, запровадив державну монополію на виробництво й збут найприбутковішої продукції (спирту, горілки).

Нове керівництво, шукаючи виходу з ізоляції, в якій опинилася країна після створення Балканської Антанти (Греція, Туреччина, Югославія, Румунія), в липні 1934 р. встановило з СРСР дипломатичні відносини. Але найбільшу підтримку уряд К. Георгієва діставав від Франції. Оскільки головну ставку у своїй балканській політиці вона робила на Югославію, болгарський уряд пішов на розпуск Македонської терористичної організації (ВМРО).

Відсутність широкої соціальної бази визначала нестабільність режиму. Серед керівництва невдовзі розпочалися суперечки, а партії, хоча й були зоборонені, залишалися реальною і досить недружньою щодо «діячів 19 травня» силою. Не вписувався в новий режим й інститут монарха, який суперечив теоріям «елітарності», «компетентного правління» та ін.

Не позбавлений політичної прозорливості, підступний за вдачею Борис III не пропустив нагоду скористатися певною розгубленістю, яка охопила політичну верхівку режиму. Цар прекрасно орієнтувався в усіх складнощах внутрішньо-політичної боротьби й уважно стежив за розвитком подій у країні, чекаючи сприятливого моменту. Для усунення небажаного йому уряду Борис III удався до улюбленого методу інтриганів — нацьковування одних політичних угруповань на інші.

В результаті під тиском групи «традиціоналістів», підтриманих лідерами кількох політичних партій, уряд К. Георгієва вже в січні 1935 р. мусив піти у відставку. Впродовж наступних півтора років у країні змінилося три кабінети міністрів, і кожний із них зазнавав дедалі сильнішого впливу царя. Вже у квітні 1935 р. він проголосив, що бере керівництво Болгарією у свої руки. TBC було ліквідовано як небезпечний осередок антимонархізму, а 400 його членів опинилися у в'язниці.

У другій половині 1935 р. в Болгарії склалися умови для виходу з економічної кризи. Помітне пожвавлення та піднесення в деяких традиційних галузях легкої промисловості спостерігалося в 1938 р. В руках держави були зосереджені найважливіші важелі господарського життя. В її розпоарядженні знаходилися залізниці, пошта, телеграф, значна частина вугільної промисловості, електростанції та кредитна система. Державні структури володіли монополією на експорт зерна, торгівлю тютюном, спиртом, сіллю.

У зовнішній політиці уряд Г. Кьосеіванова намагався лавірувати між двома блоками держав, поступово віддаючи певну перевагу гітлерівській Німеччині. В 1936 р. цар здійснив поїздку до Берліна, де вів переговори з нацистськими лідерами. Укладений у 1937 р. пакт «Про вічну дружбу» з Югославією послабив орієнтовану на Францію Малу Антанту й поклав початок виходу Болгарії із стану ізоляції на Балканах.

У липні 1938 р. держави Балканської Антанти і Болгарія підписали Салонікську угоду, яка скасувала передбачені Нейїським мирним договором обмеження стосовно права Болгарії мати регулярну армію.

Відміна цієї заборони поряд із перспективою відкритого переозброєння армії збуджувала в певних прошарках суспільства сподівання на подальшу ревізію мирного договору. В «аншлюсі» Австрії Німеччиною вони вбачали початок перегляду загальних принципів Версальської системи територіального поділу. Ще більший стимул для поширення таких настроїв дали підсумки Мюнхенської змови західних країн із гітлерівською Німеччиною, яка розшматувала суверенну Чехословаччину. Саме тоді питання про подальшу зовнішньополітичну орієнтацію Болгарії набуло особливо важливого значення.

Болгарія напередодні Другої світової війни.До середини 1939 р. правлячі кола Болгарії велику увагу приділяли зондажу позицій великих держав щодо болгарських територіальних та військових проблем. В умовах зростання напруженості в Європі цар Борис III прагнув знайти в протистоянні військових блоків найвигідніше для Болгари місце. Однак у міру розвитку подій ставало дедалі очевиднішим, що територіальні зазіхання Болгарії не дістають підтримки Англії й Франції. Німеччина ж демонструвала стриманість у цьому питанні й не хотіла зв'язувати себе будь-якими зобов'язаннями або обіцянками.

Щойно після початку другої світової війни, 15 вересня 1939 р., Болгарія офіційно проголосила про нейтралітет. Однак така її позиція не влаштовувала Німеччину, яка прагнула забезпечити собі плацдарм на Балканах. Посиливши тиск на болгарські правлячі кола, німецька дипломатія домоглася зміни уряду в країні. В лютому 1940 р. новий кабінет міністрів очолив германофіл Б. Філов.

Певної переорієнтації зазнала й зовнішньоекономічна сфера — збільшилася питома вага болгарсько-німецьких зв'язків. Торгівля з Німеччиною в 1940 р. становила 2/3 всього експорту та імпорту країни. Сільськогосподарське виробництво поступово підкорялося потребам німецького ринку: скорочувалися посівні площі зернових і збільшувалися посіви технічних культур — тютюну, бавовни, винограду. Німецький капітал швидко захопив ключові позиції в економіці Болгарії, й країни, по суті, перетворилася на аграрно-сировинний придаток фашистського рейху.

Німецька дипломатія підтримала вимоги Болгарії щодо повернення їй Південної Добруджі. Болгарсько-румунський договір, підписаний 7 вересня 1940 р. в Крайові, вирішував не питання на користь Болгарії. Наприкінці вересня 1940 р. в Берліні Німеччина, Італія та Японія уклали Троїстий пакт. У жовтні до нього приєдналася Румунія, на територію якої ввійшли німецькі війська. Плани щодо Балканського плацдарму фашистської Німеччини почали перетворюватися на реальність. Саме в цей період радянська дипломатія запропонувала Болгарії укласти пакт про ненапад і взаємну допомогу. Але царський уряд відхилив радянську пропозицію. Комуністи, спираючися на традиційні симпатії до російського народу, очолили рух за підписання договору з Радянським Союзом. Невдовзі акції на підтримку радянських пропозицій набули всенародного розмаху. Стурбованість за долю батьківщини поділяли прихильники «Звена», соціал-демократи, «землероби» і навіть деякі представники демократів та радикалів.

Проти прихильників співробітництва з СРСР були застосовані репресії: їх заарештовували, інтернували. Авторитарний режим у країні міцнів. Наприкінці 1940 р. слідом за посиленням контролю за пресою було прийнято закон «Про захист нації». На його підставі розпускалися всі організації, що мали зв'язки з установами країн, які перебували в стані війни з фашистськими державами. Населенню заборонялося слухати передачі будь-яких іноземних радіостанцій, крім німецьких.

Проголошений нейтралітет не міг урятувати Болгарію від економічного, військово-політичного та ідеологічного тиску з боку Німеччини. Підкоряючись йому, царський режим мусив підписати 1 березня 1941 р. у Відні угоду про приєднання країни до Троїстого пакту. Того ж дня 630-тисячна німецька армія вступила на територію нового союзника держав фашистського блоку.

Незважаючи на введення іноземних військ, на погляд здавалося, що нічого не змінилося — Болгарія зберігала незалежність, будучи партнером могутньої Німеччини. Цар Борис III сподівався, що йому вдасться запобігти залученню Болгарії у війну.

Але насправді союз із Німеччиною перетворював Болгарію уже на початковому етапі другої світової війни на військового пособника фашистської агресії. її територія стала плацдармом для дислокації німецьких військ, з якого у квітні 1941 р. був завданий удар по Греції та Югославії. Крім того, під час балканських операцій болгарські війська на вимогу німецького командування забезпечували охорону болгаро-турецького кордону, прикриваючи тил німецької армії.

 

Після завершення балканських операцій Болгарії було дозволено ввести свої військові підрозділи до Македонії, Західної Фракії, а також до Західних регіонів, відторгнутих у 1919 р. за умовами Нейїського мирного договору. Німецькі війська, звільнені від виконання в цьому регіоні окупаційних обов'язків, могли бути перекинуті в інші точки відповідно до планів вермахту. Військово-монархічний режим Болгарії у відповідь на закиди в колабораціонізмі виправдовувався тим, що завдяки орієнтації на Німеччину зумів у короткий строк безкровно вирішити грандіозні зовнішньополітичні завдання. Після приєднання Південної Добруджі, Македонії, Західної Фракії, Західних регіонів територія країни збільшилася на 49,3%, а населення — на 34,8%. Усе це сприяло тимчасовому підвищенню авторитету режими серед населення; Болгарія стала порівняно надійним тилом нацистської Німеччини.

 

 

Чехославаччина 1929-1939р


Просмотров 589

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!