Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 50~80~Х РОКІВ



Друга половина 50-х та початок 60-х pp. в Україні були часом поступового націо­нально-культурного пробудження. Могутній імпульс цьому процесові надав XX з'їзд КП PC та офіційне засудження «культу особи» Сталіна. Загальносоюзний рух до онов­лення мав в Україні свою специфіку, зумовлену, зокрема, національною проблематикою. Промову М. Хрущова під час декади українського мистецтва в Москві на захист української мови було сприйнято як початок нової державної політики.

Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, відбувалися процеси реабілітації, повернення в культуру спадщини репресованих митців, зростання по-бунтівничому настроєних і по-новаторському естетично зорієн­тованих культурних, літературно-мистецьких сил («шестидесятництво»), спостері­галося пробудження серед частини молоді активного інтересу до історико-культурних та політичних питань (Клуб творчої молоді в Києві, дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву). У цей час виникла нова генерація української ра­дянської інтелігенції, яка шукала шляхи до джерел, вимагала повного знання вітчизня­ної історії, культури.

Вийшли на творчу арену молоді поети І. Драч, В. Коротич, В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, Є. Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. В «самвидаві» по­ширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Іззаповідника ім. Берії»),твориЄ. Свер-сткжа («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи — протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'яток української культури, репресій, русифікації.

Літературне життя кінця 50-х - 60-х років характеризується атмосферою загального піднесення, активізацією творчої думки. У1961 -1967 pp. в Україні були проведені декади і тижні російської, білоруської, узбецької, таджицької, молдавської, латиськоїлітератур. Декади і тижні української літератури імистецтвапройшлизуспіхом майже в усіх респуб­ліках Радянського Союзу. 150-річчя віддня народження Т.Г. Шевченка святкувалося у багатьох країнах світу. Надбанням українського читача стали кращі твори народів СРСР, зарубіжної літератури, перекладені українською мовою. У галузі перекладу працювали Д. Павличко, І. Драч, В. Бичко, М. Рильський, Д. Паламарчук, В. Гримичтаін.

Зростанню творчої активності письменниківсприялаорганізація видання серії«Ро-маны и повести», альманаху «Сузір'я», щоквартальника «Поезія», бібліотечних серій «Витоки дружби», «Скарбниці братських літератур», «Вічний революціонер». Вийшли «Шкільна бібліотека», «Бібліотека української літератури» у 80-ти томах. Надруковані багатотомні зібрання творів І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Мирного, П. Тичини, Я. Галаната інших письменників.



50-70-ті pp. були часом виходу узагальнювальних наукових праць у галузі суспіль­них наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію, двотомний «Словник української мови», 8-томну в 10 книгах академічну «Історію Української РСР», 8-томну «Історію української літератури». Велика синтетична праця «історія українського мистецтва» удостоєнав 1971 р. Державної премії УРСР. Наприкінці 50-х-на початку 60-хрр. поба­чили світ «Матеріали до вивчення історії української літератури» — цінне джерело, яке й нині залишається важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді ж було підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження «Українці», яке, нажаль, через мізерний тираж практично невідоме читачеві. Побачив світ перший радянський посібникз історії української культури (М. Марченко).

В 60-80 pp. виникло багато яскравих художніх творів. Користувалися великою ува­гою читачів твори П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана. У цей час виявився яскравий талант Гри гора Тютюнника, я кого літературознавці порівнюють з В. Шук-шиним. Державну премію УРСР 1978 р. було присуджено (посмертно) автору яскравої національної дилогії «Лебедина зграя» і «Зелені млини». Світ давній і нинішній відкри­вали читачі в романах П.Загребельного, С. Скляренка.

Негативні наслідки для культурного розвитку мала сумнозвісна дискусія 1968 р. про роман О. Гончара «Собор», вякому автор виявив занепокоєння негативними явищами в морально-духовній сфері радянського суспільства, атакож VI пленум правління Спілки письменників України восени 1970 p., на якому було оголошено перелік «ідеологічно невитриманих» творів. Лише в останні роки побачили світ окремі твори І. Чендея, В. Дрозда, Р. Іваничука, О. Бердника. На початку 70-х pp. відбувалася критична облога письменників, поетів, перекладачів, науковців І. Білика, М. Лукаша, Г. Кочура, Б.Хар-чука, Г. Нудьги, розгроми художніх і наукових творів, як-от: дослідження І. Іллєнка «Григорій Квітка-Основ'яненко», 8-го тому «Історії української літератури».



У середині 50-х років в українське кіно прийшло нове покоління молодих кінема­тографістів, збільшився випуск картин, збагатилася їх тематика. Знаходить подальший розвиток біографічний жанр — фільми «Іван Франко» (реж. Т. Левчук), «Григорій Ско­ворода» (реж. І. Кавалерідзе), проблеми сучасності знайшли втілення у фільмах «Доля Марини» (реж. В. Івченкоі І. Шмарук), «Весна на Зарічній вулиці» (реж. Ф. Миронері М. Хуциев), «Два Федори» (реж. М. Хуциев) та ін. У картинах 60-х років спостерігаєть­ся звернення до внутрішнього світу героя. Одне із центральних місць посідає тема пере­моги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Увагу кінематографістів знову привертають твори української класики(«Л ісова пісня», реж. В. Івченко; «Вечір напере­додні Івана Купала», реж. Ю. Іллєнко; «Кам'яний хрест», реж. Л. Осика), зростає заці­кавленість жанром комедії («Задвомазайцями», реж. В. Іванов, «Катя-Катюша», реж. Г. Липшиць), створюються фільми для дітей і юнацтва.

Виникло «українське поетичне кіно» — унікальне культурне явище, яке приверну­ло увагу творчістю С Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, 1. Миколайчука,допомогло українській інтелігенції об'єднувати творчі зусилля. Але, з іншого боку, політичне керів­ництво, налякане зростанням політичної активності, посилювало боротьбу з інакодум­ством, «націоналізмом», підяким фактично розумілося прагненнядо національної спра­ведливості та реальної рівності, або й просто всякий інтерес до національних проблем, власної історії, мови. І ось на початку 60-х pp. Хрущов таврує авангардові течії в мис­тецтві «правильно» відбивати дійсність, а зі сходів Білоруського державного універси­тету лунає його нове гасло: «Чем скорее все мы заговорим по-русски, тем быстрее насту­пит коммунизм». В Ленінграді та Москві почалися перші політичні процеси над пись­менниками — підтиском центральних органів українське керівництво також вдалося до репресивних акцій. Особливого поширення вони набули після усунення від влади М. Хрущова. Наприкінці 1965 р. у Києві, Львові, Івано-Франковську, Луцьку, Терно­полі заарештовано декілька активних представників української творчої молоді, з-поміж яких були літературний критик М.Горинь, художник О. Заливаха, літературознавець М. Косівтаін. «Відлига» закінчилася остаточно в 1972р., коли було знято з поста першо­го секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, який підтримував деякі починання в галузі відрод­ження української культури.

На зламі 60-70-х рр. в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя, утверджувалосьзневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що виявилось, зокрема, у звуженні сфери функціонування рідної мови, у за­бороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури. Ця гірка чаша не обминула видатного сучасного скульп­тора, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв У РСР, лауреата Державної премії УРСРім.Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. По-варварськи було знищено шестиметровий вітраж роботи А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи у Київському університеті. А. Горська загинула за невідомих обставин. У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до « Ко­зацького циклу», але в період застою ця тема виявилася забороненою і талановитого мит­ця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась.

Роки «застою» стали часом командно-директивного втручання у творчий процес, долі художників. Політизація мистецтва, надмірна ідеологізація оцінок були вкорінені в трагічних 30-х pp. і призводили до схожих наслідків. Після 1972 р. багато представ­ників української культури опинилися за Ґратами або в еміграції. Трагічною була доля одного з найталановитіших поетів 60-70-х pp. Василя Стуса. У 1979 р. він повернувся до Києва після ув'язнення в Мордовії та колимського заслання і відразу знову був засуд­жений на 15 років. Успецтаборідля політв'язнів на Урал і він і помер у 1985 р. Зараз поета посмертно реабілітовано, його прах перенесений на батьківщину, йому присуджено Дер­жавну премію Української РСРім.Т. Шевченка (1990 p.).

Роки «застою» характеризувалися наростанням негативних тенденцій та явищ у суспільно-культурному розвитку республіки, офіційно впроваджуваний курс на «злит­тя націй» фактично перетворився на русифікацію освіти, преси, книговидавничої спра­ви, театру. Монополізація матеріальних та організаційних умов художньо-творчоїдіяль-ності керівництвом творчих спілок не давала можливості знайти місце в художньому житті яскравим представникам творчої молоді. Підвищення ролі споживацької «еліти» в користуванні культурними цінностями призводило до появи творів, які догоджали цим невибагливим смакам. Некомпетентність керівництва сферою культури виявляла­ся в забороні виставок, театральних постанов, ігноруванні народних культурних ініціа­тив. Так, зокрема, з «ідейних міркувань» було знищено шевченківський вітражу Киї­вському університеті, заборонені збори біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві на ро­ковини поета тощо. Наслідком нерозумної культурної політики став занепад багатьох плідних традицій народної культури, заохочення псевдонародного етнографізму й «ша-роварщини», формалізація й дегуманізація культурно-освітньої роботи. Намагання по­жвавити культурне життя через прийняття численних постанов, проведення фестивалів самодіяльної творчості були малорезультативними, бо в культурному розвитку було приглушено можливості проявлення ініціативи «знизу».

Я к результат занедбання національної культури, неувага до її потреб розвивалася «масова культура» комерційного забарвлення або офіціозна псевдокультура, до зразків яких можна віднести комплекс Музею історії Вітчизняної війни в Києві (1982 р.) або монумент на честь проголошення радянської влади в Харкові (1975 р.)-Занепадав рівень освіти й професійної підготовки, розвивалися безвідповідальність виконавців і неком­петентність керівників. Тому Чорнобильська катастрофа 1986 р. була не просто трагіч­ною з наслідками виробничою аварією, а й символом духовної катастрофи, яка зависла над українським народом та його культурою, свідоцтвом нагальності, невідкладності докорінних суспільно-економічних і культурних змін вУРСР.

Але культура України в другій половині 50-х- початку 80-х pp. була сферою вияву її творчих сил. Розвиток науки, освіти, мистецтва втой час свідчив про потенційні мож­ливості народу, про його потяг до реалізації себе в культурній творчості. Значними були досягнення науки. Вчені України зробили великий внесок у розвиток фізики, техніч­них та сільськогосподарських наук. Так, у 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі натой час прискорювач електронів. Школа акаде­міка М. Глушкова була однією з найвпливовіш их у кібернетиці. Україна стала центром досліджень із техніки зварювання металу.

Вагомим був внесоку розвиток образотворчого мистецтва художників В. Касіяна, М. Глущенко, М.Дерегуса, В. Бородай, Т. Яблонськоїта ін. У республіці кадри худож­ників готували Київський художній інститут, Львівський інститут прикладного і деко­ративного мистецтва, Харківський художньо-промисловий інститут, Український полі­графічний інститут (Львів), ряд середніх спеціальних навчальних закладів.

Широку популярність серед знавців і любителів музики здобули твори Г. Майборо-диі П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, А. Штогаренка, Ф. Шамо, О. Білашатаін. Високого рівня досягла українська виконавська культура. Широкого визнання набули співаки Б. Гмиря, Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, А. Солов'яненкотаін. Творчі досягнення українських митців ставали відомими далеко за межами СРСР.

Особлива роль у часи «застою» належала театральному мистецтву. Одним із про­відних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери і балету Української РСР ім. Т. Шевченка. Його репертуар збагатився оперою «Ярослав Муд­рий» Г. Майбороди, балетами «Легенда про любов» А. Мел ікова та «Світанкова поема» В.Косенка. Важливе значення мали Київський драматичний театр ім. І. Франка, російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Харківський український драматич­ний театр ім.Т. Шевченка і російський ім. О.Пушкіна, Львівський драматичний театр ім. М.Заньковецької. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи «застою» став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк.

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. В 80-хрр. повернулися до творчості реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах осудив бай­дуже ставлення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко вела діалог минулого із

сучасним, заглиблюючись у проблему обов'язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»); 1. Драч розкривав непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовни­ми цінностями нації (поема «Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмисливсенслюдськогожиття; Р. Іваничук, використовуючи історичнутематику, роз­крив правду про минуле українського народу («Манускриптз вулиці Руської», «Водаз каменю»).

З середини 80-х pp. починають заповнюватися «білі плями» в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась творчість талановитого живописця І. Кулика, лише в 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну вистав­ку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові картини, портрет­ний живопис, натюрморти. З-поміж них: «Лісоруби», «Святковий день у селі Космачі», «Т.Г. Шевченко в Корсуні», портрети К. Стеценка, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса. Відо­мий нині своїми самобутніми творами художник С. Чуприна з Рівненщини, який за останні двадцять років створив найцікавіші картини «Перехід козаків через Степань», «Хрещення в Степані», «Берестецька битва 1651 р.»

Таким чином, розвиток української культури протягом тридцяти років характери­зувався спробою національно-культурного піднесення вчаси «відлиги», а пізніше, коли цей процес, який сьогодні називають «задушеним відродженням», перервався, відбува­лося поступове накопичення й узагальнення наукових і мистецьких надбань, яке спри­яло усвідомленню необхідності глибоких соціокультурних перетворень заради збере­ження українського народу та його культури.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!