Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Культура укрлїни в умовах кризи радянської системи



На початку 60-х років намітилося значне скорочен­ня темпів розвитку народного господарства СРСР. Так, у промисловості за семирічку (1958—1965 pp.) вони становили лише 9 %, тоді як протягом 50-х років до­рівнювали 12 /о. Стало очевидним, що радянська со­ціально-економічна і політична система стала вичерпу­вати можливості свого розвитку.

ОСВІТА

Реформування суспільства, що відбулося після XX з'їзду КПРС, позначилося й на стані освіти. Цю сферу, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи, періодично намага­лися реформувати. Наприкінці 1958 р. було опубліко­вано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", який був продубльований Верховною Радою України у квітні 1959 р. Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обо­в'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові по­літехнічні з виробничою практикою, що нагадувало по­передні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, зобов'язані були попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузу. У зв'язку з цим увага приділялась розширенню серед­ньої освіти, будівництву нових шкіл, зміцненню мате-зіально-технічної бази. У 1965/66 навчальному році в зеспубліці налічувалось 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл.

І 11 >над 80 /о шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей здкон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фак­тично було використано для русифікації української школи.

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покла­дено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його ііптономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.

Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів. Так, у 1964/65 навчаль­ному році школами з продовженим днем було охоплено понад 517 тис. учнів, у 545 школах-інтернатах навчалося 221 тис. дітей. Щоб охопити якомога більше молоді, органи народної освіти розширили мережу вечірніх, змінних та заочних шкіл. Так, у 1965 р. без відриву від виробництва здобували освіту майже 1262 тис. чол. Зокрема, учням, які мали вели­кий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було організовано класи зі скороченим терміном навчання.



До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов'язко­вої середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів, станції і клуби юних техніків та юних натуралістів, дитячі залізниці, флотилії, музичні школи, екскурсійно-туристські станції та ін. Багато уваги приділялось також різним формам відпочинку та оздоровленню дітей і підлітків — у позаміських, міських, шкільних і колгоспних піо­нерських таборах. У 60-ті роки різними літніми оздоровчими заходами щороку охоплювалося близько 4 млн учнів.

Хоча кількісні показники у 60—80-ті роки засвідчували прогрес, проте рівень освіченості випускників, зокрема учнів сільських шкіл, почав знижуватись.

Важливу роль у підготовці кваліфікованих кадрів робітників почи­нають відігравати заклади професійно-технічного навчання. Для молоді, що закінчила восьмирічну школу, було створено професійно-технічні училища, навчання в яких, як і раніше, залишалося безплатним. При цьому учні перебували на утриманні держави.



Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі профе­сійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального зак­ладу — середні професійно-технічні училища.

ВИЩА ОСВІТА

Господарські реформи, впровадження нової тех­ніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. сту­дентів і учнів. Кращим випускникам середніх шкіл та профтехучилищ надавалися пільги при вступі до вузів і технікумів.

Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорсь­кий індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінан­сово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін. Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було зас­новано Донецький університет, у 1969 р. — Київський інститут куль­тури, в 1972 р. — Сімферопольський, а в 1985 р. — Запорізький.

Особлива увага протягом 60—80-х років приділялася підготовці фахівців з нової техніки, зокрема інженерів з автоматизації виробни­чих процесів, хімічного машинобудування, технології пластмас, штуч­ного волокна. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціаль­ностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислюваль­на техніка, електроакустика, механізація обліку й обчислювальних робіт та ін.

На загальнотехнічних факультетах підготовка інженерно-технічних кадрів без відриву від виробництва здійснювалась у два етапи. ГІРР" ший етап навчання, що охоплював перші курси, давав загаль,нотехнічну і загальнотеоретичну підготовку, другий — фахову на старших курсах вузів.



Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців % вищою та се­редньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували 453,5 тис, а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного господарства і культури країни. У народному господарстві в 1966 р. працювало понад 2,3 млн фахівців з вищою і середньою спе­ціальною освітою.

У 60-80-ті роки українська наука істотно реформувалась. НАУКА Гак, на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшува­лась. Лише протягом 1959—1965 pp. у республіці було створено 73 на­укові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тис. мали ступені док­тора і майже 20 тис. — кандидата наук.

Базовим центром наукових досліджень була республіканська Ака­демія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.

У 60—70-ті роки Академія наук України складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом — відділення). У наступні роки було створено ще три відділення. Провідні напрямки досліджень визначали­ся секціями наук: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологіч-них та біологічних, а також суспільних. З метою піднесення рівня ре­гіональної науки в 70—80-ті роки було створено 6 наукових центрів — Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Пів­денний (Одеса) та Північно-Західний. В установах Академії наук збільшувалася чисельність науковців. Якщо в 1960 р. іх налічувалося 3,6 тис. чол., то в 1985 р. — 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями збільшилася у 5,5 раза.

Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літе­ратурознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-ті роки було опублі­ковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевсь-кий написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема "Коли і як виник Київ", "Походження Русі", "К происхождению древнерусских городов". У Торонто в 1972 р. вий­шла друком його праця "Приєднання чи возз'єднання", де було підда­но критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди, що була вик­ладена в "Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією 1654— 1954 pp.", і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою істо-рико-філософську працю "Лист до російських та українських істориків" філолог Ю. Бадзьо. У цій праці автор заперечує теорію "триєдиного походження трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського". Нестандартно підходили до вивчення історичного ми­нулого українського народу та його культури історики О. Апанович,

Я. Дзира, О. Коман, I. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці I. Дзюба, Л. Махновець та ін.

Науковими колективами в цей час було видано низку фундамен­тальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не дістали однозначної оцінки науко­вої громадськості. Серед них варто назвати такі багатотомні праці, як "Історія Української РСР", "Історія міст і сіл Української РСР", "Ар­хеологія Української РСР", "Історія українського мистецтва", "Історія української літератури", "Словник української мови", "Українсько-ро-сійський словник". Було випущено також Українську Радянську Ен­циклопедію та інші, але незважаючи на певну низку ідеологем, вони не­сли значну кількість позитивної інформації.

ЛІТЕРАТУРА

У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури досягли україн­ські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало про­заїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського, "День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В. Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка, "Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

Чутливою до новизни життя, до змін, що відбуваються у психології нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними яви­щами стали збірки "Полудень віку" і "Листи на світанні" А. Малиш­ка, "Ми — свідомість людства" П. Тичини, "Італійські зустрічі" М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Пер­вомайського, І. Муратова та ін.

З інтересом громадськість зустрічала твори молодих поетів: В. Си-моненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, В. Стуса, Б. Олійни-

ка, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Лучука, В. Голобородька, Галини Гордасевич, Валентини Отрощенко та ін.

Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу неспра­ведливо забутих та репресованих імен. Завдяки М. Рильському було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Також він до­мігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII~ XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Було опрацьовано твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також репресованих В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та ін. Багато письменників було поновлено в рядах членів Спілки письменників (Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, 3. Тулуб, Г. Хот-кевич, Е. Щехтман, Є. Шабліовський, О. Сорока, В. Гжицький). Того ж 1956 р. було реабілітовано Б. Антоненка-Давидовича, А. Костенка, П. Кононенка, П. Колесника, А. Петруся-Карпатського, Ю. Шкруме-ляка. Після тривалих поневірянь повернулися до літератури М. Годова­нець, М. Гаско, М. Доленко, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні 1957 р. було поновлено у членах Спілки письменників репресованого 0. Ковіньку, а в грудні — В. Мисика.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інте­рес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одер­жали перші збірки поезій І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприй­няття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич,

1. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Великий резонанс у республіці викликала праця І. Дзюби "Інтер­націоналізм чи русифікація?". На великому документальному матеріалі він обгрунтував важливість і місце національного питання в повоєнну добу, наголосив, що воно є водночас питанням і соціальним, і загально-історичним.

Репресії 1965 —1966 pp., посилення ідеологічного тиску на інтелі­генцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний ре­зультат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чини­ти опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед по­літичної публіцистики. З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорново-ла — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965—1966 pp.; "Собор у риштованні" — літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що пору­шувалися в романі О. Гончара "Собор"; антисталінські статті В. Мо­роза "Репортаж із заповідника імені Берія" і "Серед снігів". У самвидаві публікувались десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів. У Львові в 1970 р. почав виходити "самвидавчий" журнал "Український вісник", який публіку­вав заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-полі­тичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів. Головним редактором "Українського вісни­ка" був В. Чорновіл, йому допомагали Я. Кендзьор, М. Косів, О. Ан­тонов та ін. Протягом 1970—1972 pp. вийшло 6 номерів журналу. Поява часопису була важливою подією в дисидентському русі; вона сприяла його організаційній консолідації.

Хвиля репресій у 1965—1966 pp. супроводжувалась масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти "буржуазної ідеології" та "українського буржуазного націоналізму". Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку таємних постанов, стосовно виправлення "ідеологічних помилок" у роботі деяких журналів ("Вітчизна", "Жовтень" та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна "чистка" редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю, Академії наук УРСР. Усе це нага­дувало сталінські ідеологічні "чистки" 40—50-х років.

Проте навіть в умовах нового наступу "класово-партійної" ідеології талановитим митцям вдавалося створювати високохудожні книги.

У 60—80-ті роки українська література поповнилася творами відомого письменника О. Гончара ("Тронка", "Циклон", "Собор", "Берег лю­бові", "Твоя зоря", "Чорний яр"), романами М. Стельмаха ("Чотири броди", "Дума про тебе", "Правда і кривда"), П. Загребельного ("Розгін", "Диво"), В. Дрозда ("Катастрофа"), І. Білика ("Меч Арея"), В. Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені млини"), І, Чендея ("Березневий сніг"). Інтерес громадськості викликала творчість ро­маністів історичного спрямування Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Фе-доріва, Р. Іванченко. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний та інші драматурги, п'єси яких ставили театри України.

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіно- КІНО мистецтві. Йому відводилось провідне місце в ідеологічній ро­боті. Звідси виняткова увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіно­студій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.

Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з'їзд якої відбув­ся в січні 1963 р.

Збільшилася кількість фільмів, випущених на екрани українськими кіностудіями. Якщо на початку 50-х виходило два-три фільми, то в на­ступні роки — 18—20. Про велику популярність кіно свідчить той факт, що щорічно кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн глядачів.

Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджа­нова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка, К. Муратової, Л. Бикова. Скарбницю українського кіно поповнили такі талановиті стрічки, як "Тіні забутих предків", "Камінний хрест", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою", "Криниця для спраглих", "Соломія Крушельницька", "Меланхолійний вальс", "Розпад", "Поріг", «В бій ідуть тільки "старики"», "Ати-бати, йшли солдати" та ін.

Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми "Тіні забутих предків" та "Білий птах з чорною ознакою" одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кіне­матографу.

ТЕАТР

Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом 1958—1965 pp. кількість глядачів у теат­рах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік.

У співдружності з театрами плідно працюють українські драматур­ги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п'єс. Схва­лення громадськості дістали вистави "Фауст і смерть" О. Левади, "Ве­селка" М. Зарудного, "Нащадки запорожців" О. Довженка, "Де твоє серце" О. Коломійця та ін.

У наступні роки загострилась боротьба КПРС проти "інакомисля­чих", посилився контроль за репертуарною політикою, перевага нада­валася виробничій тематиці, яка хвилею прокотилась по всіх театрах Союзу. Обов'язковим став позитивний герой, який згодом перетворив­ся на заяложений штамп.

Театр шукав можливості знайти свою стежку у розмаїтому мистець­кому житті. На українській сцені плідно працювали режисери С. Смі-ян, А. Скибенко, О. Король, В. Афанасьев, О. Беляцький, І. Равиць-кий, В. Загоруйко, В. Козьменко-Делінде, М. Шейко. Високохудожні образи створювали актори Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокрен-ко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко. їхній внесок був помітний не лише в Україні, а й на сценах інших держав, де вони з успіхом гастро­лювали.

МУЗИКА

Плідною була творчість композиторів старшого поколін­ня, її збагачувала авангардна музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. За-горуєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г. Майбороди, "Назар Стодо-ля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса, балети "Чорне зо­лото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін.

Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності, демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схваль­но. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл "Батьківщина" М. Дрем-

люги, сюїта "Король Лір" Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Ко-лодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського.

Людиною великого таланту і музичного чуття був В. Івасюк — молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист і до музики, і до поезії, складав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні "Я піду в далекі гори" (1968), "Червона рута" (1969), "Водо­грай" (1969) були популярні в Україні та за її межами. Пісня "Черво­на рута" дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України.

Нових барв набула в 70—80-ті роки музика Л. Дичко, І. ІПа-мо, М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користу­валися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.

Пропаганді музичної творчості українського народу сприяла діяль­ність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр України, капели "Думка", "Трембіта", Український народний хор, Закарпатський народний хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет ім. М. Лисенка та багато інших.


Просмотров 394

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!