Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ДЕРЖАВИ. ОСНОВНІ РИСИ СУСПІЛЬНОГО 8 часть



Революція 1820 р. в Іспанії зірвала плани прибуття з метрополії до Іспанської Америки з каральною метою експедиційної армії і тим самим полегшила завдання національно-визвольних сил.

* На початку січня 1820 р. серед експедиційних військ, зосереджених в Кадісі для відправки в Америку, вибухнув бунт, який швидко переріс у загальнонародне повстання. 7 березня Фердинанд VII був вимушений оголосити про скликання Кортесів (іспанського парламенту), а через день присягнути на вірність конституції. В 1820-1823 pp. у цій країні були проведені буржуазні реформи.

У 1820-1821 pp. Болівар остаточно звільнив Венесуелу. В 1822 р. його війська здійснили похід в провінцію Кіто (сучасний Еквадор) і завдали нової поразки іспанцям. Об'єднавши усі звільнені області, Болівар створив державу, яка отримала назву Велика Колумбія.

24 березня 1816 р. в Тукумані відкрився конгрес Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плати який 9 липня урочисто проголосив повну незалежність і суверенітет «Об'єднаних провінцій в Південній Америці». Що ж стосується форми правління, то більшість депутатів під впливом

Сан-Мартіна та Бельграно висловилися за встановлення монархії, вважаючи, що вона допоможе подолати анархію і створити централізовану державу. Однак конкретного рішення з цього приводу не було, конгрес вирішив передати владу «верховному правителю» Пуейрредону.

У 1817 р. генерал Хосе де Сан-Мартін на чолі 5-тисячної т. зв. Андської армії перейшов через Анди, розбив іспанську армію і звільнив від колоніального панування Чилі. Після відмови Сан-Мартіна узяти владу в цій країні в свої руки муніципалітет Сантьяго 16 лютого 1818 р. обрав «верховним правителем» Чилі О'Хіггінса. 12 лютого 1818 р. уряд О'Хіггінса проголосив декларацію незалежності Чилі. 23 жовтня 1818 р. вступила в дію тимчасова конституція Чилі. Вона декларувала громадянську рівність, недоторканність особи, житла і майна населення, свободу друку і т. д. Законодавчу владу мав здійснювати конгрес, а виконавчу - «верховний правитель». Чотирма роками пізніше була прийнята нова конституція, яка офіційно проголошувала незалежність Чилі від іспанської монархії та будь-якої іноземної держави.

У 1821 р. Сан-Мартін здійснив похід на Ліму і проголосив 28 липня незалежність Перу. Він погодився тимчасово стати главою нової держави - «протектором», якому надавалася вища цивільна і військова влада. Новий протектор у серпні видав укази про звільнення усіх дітей рабів, народжених після проголошення незалежності, про скасування обов'язкової трудової повинності (по суті, державної панщини) для місцевого індіанського населення тощо. 8 жовтня 1821 р. уряд Сан-Мартіна обнародував «Тимчасовий статут», який проголошував недоторканність житла, майна, свободу друку та ін. громадянські права. Проте війська іспанського віце-короля чинили загонам Сан-Мартіна активний опір, доля проголошеної держави висіла на волоску. Виявилися серйозні протиріччя в політичних поглядах Сан-Мартіна (прихильник конституційної монархії") та Болівара (рішучий прихильник республіканської форми правління). Конфлікт закінчився тим, що 20 вересня 1822 р. Сан-Мартін склав свої повноваження перед Установчим конгресом в Лімі, після чого відійшов від політичної діяльності, виїхавши до Європи.



Здавалося,, конфлікт між двома вождями національно-визвольного руху дав новий шанс іспанським властям та роялістам. Іспанське командування в 1823 р. навіть ненадовго оволоділо Лімою. У 1824 р. Перу продовжувало залишатися останнім оплотом іспанського панування в Латинській Америці. 10-тисячній армії Болівара протистояло близько 16 тис. іспанців та роялістів. Але 9 грудня 1824 р. армія Болівара розгромила іспанські війська в битві при Аякучо.

У полон були узяті віце-король, 14 генералів, кілька сот офіцерів та дві тисячі солдатів.

Це був повний розгром. Після цієї перемоги були утворені ще дві держави: Перу та Болівія (Верхнє Перу, перейменоване на честь Болівара). Конституцію Болівії Симон Болівар розробляв власноручно майже рік, до 25 травня 1826 р. В ній герой переможної війни за незалежність сформував політичні принципи, які мали більше чи менше значення для усіх країн Іспанської Америки.1 Конституція проголошувала повну незалежність та ідею народного суверинітету, рівність громадян перед законом, недоторканність особи, житла та приватної власності, свободу слова і друку, відміняла усі спадкові права та привілеї. Замовчуючи питання про державну релігію, вона по суті припускала свободу совісті. Законодавчу владу, згідно конституції, мали здійснювати сенат, палата трибунів та палата цензорів. Главою державної влади ставав президент, якого обирали пожиттєво законодавчі палати. З деякими поправками цей проект був схвалений болівійським конгресом, який обрав президентом республіки друга і найближчого соратника Болівара - Сукре.



9 грудня 1826 р. цю конституцію з невеликими поправками прийняв як основний закон і конгрес Перу.

До 1826 р. іспанці були витіснені з перуанського узбережжя, національно-визвольна війна в цій частині Іспанської Америки переможно завершилася.

Після революції 1820 р. в Іспанії мексиканські креоли відновили війну за незалежність. 28 вересня 1821 р. в Мехіко була проголошена незалежність Мексиканської імперії. В травні 1822 р. полковник Ітур-біде проголосив себе імператором під іменем Аугустина І. Але в країні розгорнувся антимонархічний рух, який набув характеру збройної боротьби.

В березні 1823 р. Ітурбіде був висланий з Мексики і оголошений конгресом ворогом держави поза законом. У червні 1824 р. Ітурбіде здійснив спробу висадки на узбережжі Мексики з метою відновлення своєї влади, але був заарештований і розстріляний. 31 січня 1824 р. Установчий Національний конгрес проголосив в Мексиці республіку і прийняв «Основний закон», який виголошував, що «мексиканська нація навіки вільна і незалежна від Іспанії чи будь-якої іншої держави». 4 жовтня була прийнята конституція Мексиканських Сполучених Штатів, яка закріплювала республіканський лад, передбачала ліквіда-

Болівар виступав за об'єднання всіх латиноамериканських держав у єдину конфедерацію як єдино розумний засіб гарантування від зовнішньої агресії.

цію інквізиції, позбавляла церкву монополії в галузі народної освіти, подушний податок, декларувала рівність усіх громадян перед законом, свободу друку тощо.

До 1823 р. завершилася анексія Мексикою Центральної Америки (Гватемали, Сальвадора тощо), але згодом центральноамериканські держави знову добилися незалежності - цього разу від Мексиканської імперії.

На 1826 р. Іспанія втратила майже усі свої американські володіння, за винятком Куби та Пуерто-Ріко. Колишні колонії утворили ряд незалежних держав - Мексику, Сполучені Штати Центральної Америки, Колумбію, Перу, Чилі, Болівію, Сполучені провінції Ла-Плати (Аргентину) та Парагвай.

У наступні роки відбулося дроблення цих держав. Колумбія розпалася на три самостійні республіки: Венесуелу, Нову Гранаду (Колумбія), Еквадор. Від Аргентини відділився Уругвай. Сполучені Штати Центральної Америки розпалися на п'ять невеликих республік: Гватемалу, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа та Коста-Ріку.

Найбільшим завоюванням національно-визвольних революцій в країнах Іспанської Америки стало прийняття демократичних буржуазних конституцій - і це за ситуації, коли більшість країн Старого Світу після Паризького конгресу 1815 р. були відкинуті до самодержавства чи до монархічного устрою, ледь прикритого дорадчими органами! Були ліквідовані феодальні порядки з їх формами експлуатації та землеволодіння. В більшості країн було знищене рабство. Прогресивне значення також мало саме знищення страхітливої фізично та духовно інквізиції, скасування дворянських титулів та інших феодальних атрибутів.

Після вторгнення наполеонівських військ у Португалію принц-регент дон Жоан був змушений втікати з Лісабону до Ріо-де-Жанейро, столицю португальської колонії Бразилія. Під тиском місцевих мешканців вигнанець у 1815 р. був вимушений проголосити Бразилію складовою частиною Об'єднаного Королівства Португалії, Бразилії та Алгарві.

Тим самим Бразилія формально перестала бути колонією, але вся політична влада в ній далі перебувала в руках португальців. Після буржуазної революції 1820 р. в Португалії принц-регент дон Жоан під іменем короля Жоана VI повернувся до Португалії, залишивши регентом в Бразилії свого сина Педро. Дон Педро, наляканий республіканськими повстаннями та під тиском місцевих поміщиків, у 1822 р. проголосив незалежність Бразильської імперії. Офіційною датою вважається 7 вересня 1822 р, коли бразильський уряд вирішив остаточно

розірвати відносини з Португалією. 12 жовтня 1822 р. принц Педро був проголошений конституційним імператором Бразилії під іменем Педру І. У наступному 1823 р. з Бразилії були вигнані португальські війська. З травня 1823 р. відкрилися Установчі збори. У вересні того ж року закінчила свою роботу комісія, що складала проект конституції.

Основний закон держави встановлював в Бразилії конституційну монархію. Імператор позбавлявся права розпуску палати депутатів та накладання вето на прийняті нею закони. Судді оголошувалися незмінюваними, вводився інститут присяжних. Вільне населення отримувало громадянські права. В проекті йшлося про бажаність залучення індіанців до сучасної цивілізації та поступової відміни рабства негрів. Однак уже 12 листопада монархічні сили здійснили державний переворот, Установчі збори були розігнані. Зазнало поразки й республіканське повстання 1823-1824 pp. Тим не менше, імператорський режим був змушений у березні 1824 р. прийняти конституцію, альтернативну конституції 1823 р.

Цей Основний закон надавав усю повноту влади монарху. Імператор отримав право призначати міністрів, чиновників, офіцерів армії та флоту, дипломатичних представників та єпископів. Його декрети та інструкції мали силу закону, монарх міг оголошувати війну і укладати мир, підписувати договори з іноземними державами. Йому надавалося право призначати членів Державної ради.

Новоутворене Генеральне зібрання було поставлене у повну залежність від волі імператора. Це Генеральне зібрання складалося з двох палат. Членів верхньої палати - сенату - призначав імператор: по-життєво з числа кандидатів, висунутих провінціями. Нижня палата депутатів обиралася шляхом двоступеневих виборів. Право голосу надавалося незначній меншості населення: плантаторам, купцям, власникам найбільших промислових підприємств та вищим чиновникам. Імператор володів правом скликати і розпускати Генеральне зібрання, накладати вето на його постанови. Він же призначав і глав провінційних адміністрацій. Конституція гарантувала «право власності в усьому його значенні», тобто й право власності рабовласників. В країні зберігалося плантаційне рабство, поміщики-плантатори залишалися головною опорою Бразильської імперії (1822-1889) та її правителів Педру І (1822-1831) і Педру II (1831-1889).

Після скасування рабства в США (1863 р.) в Новому Світі воно продовжувало існувати лише в Бразилії та на Кубі. В Бразилії рабство було відмінене лише у 1888 p., а по смерті останнього імператора в 1889 р. проголошена Федеративна республіка.

Рекомендована література

Ачыгерович М. С, Слезкин Л. Ю. История Латинской Америки. С древнейших времен до начала XX века.- М.: Высшая школа, 1981.

Галич М. История доколумбовых цивилизаций.- М: Мысль, 1990.

Древние цивилизации / Под общ. ред. Г. М. Бонгард-Левина—М: Мысль, 1989.

Краткая Всемирная история. Книга первая.- М.: Наука, 1967.

Новая история. 1789-1870. Т. II. - М.: Издательство социально-экономической литературы, 1958.

Стингл М. Государство инков.- М.: Прогресс, 1986.

Стингл М. Поклоняющиеся звездам. По следам исчезнувших перуанских государств.-М.: Прогресс, 1983.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Политиздат, 1986.

Тема 28

ДЕРЖАВА I ПРАВО ЄВРЕЙСЬКОГО НАРОДУ. ІЗРАЇЛЬ*

Напевно, немає у світі народу з більш трагічною історією,ніж євреї. На два тисячоліття ними була втрачена батьківщина. Мова і звичаї діаспори після сотень років роздільного життя суттєво відрізнялися між собою. Починаючи від епохи хрестових походів корінні народи Європи утискували і переслідували «убивць Христа», намагаючись навернути їх у іншу віру. Справедливості ради, зазначимо, що антисемітизму Європі мав не лише релігійне, а й суто економічне коріння. Позбавлені змоги займатися сільським господарством та ремеслом (на перепоні стояли феодальна власність на землю та цехова організація середньовічних міст), євреї були вимушені виживати за рахунок лихварства і торгівлі потриманими речами -часто з числа невикуплених закладів.

Не набагато кращим було ставлення до євреїв і у мусульманському світі.

Гідні подиву життєва сила цього народу,його патріотизм, відданість традиціям і звичаям предків. Цікавим явищем може вважатися відродження івриту- давно забутої мови предків. У державі Ізраїль алія (переселення євреїв) з Європи, Азії, Африки (сефарди та ашкеназі) опинилася у рівних умовах - усім доводилося опановувати державну мову з нуля.

Буквально з перших днів своєї новітньої історії держава Ізраїль опинилася у ворожому оточенні арабських країн, проте зуміла вистояти і зберегти своє існування. Ізраїль - єдина на сьогодні країна, де військова повинність поширюється і на жінок. Населення країни з розумінням ставиться до цього обтяжливого обов'язку.

Думається, у давній та новітній історії цього народу, його держави і права можна віднайти багато повчального.

Додержавний період. Давня Ізраїльська держава

Євреї починають відлік своєї історії приблизно з 1900 р. до н. е., коли біблійний патріарх Авраам та його сім'я вийшли з рідного м. Ур в Межиріччі і вирушили на захід в пошуках нових земель.

* Можливо, етнонім «єврей» походить від того, що сім'я Авраама, перейшовши р. Євфрат, почала називатися іврім, від давньоєврейського «евер» - інший бік.

Найдавнішим писемним джерелом історії держави і права єврейського народу слід вважати Біблію (Старий Завіт).

• Біблія як сума священних книг почала комплектуватися ще на рубежі II—І тис. до н. є. її найдавніші частини належать до XIV-ХПІ ст., а перші записи - приблизно до IX ст. до н. є. Вважається, що найдавнішою частиною є Пісня пророчиці Дебори (Суд. 5), що датується XIII ст. до н. е., та Пісня Давида на смерть Саула та Іонафана (2 Цар. 1 : 17) - XI ст. до н. є. Книги та промови пророків складені у VIII-VI ст. до н. є.

Основна частина текстів та редакція загального списку належить до періоду Другого храму (з 538 р. до н. е.). В той час була проведена кардинальна переробка та редагування усіх біблійних книг в дусі суворого монотеїзму та централізації культу. Це створює додаткові труднощі для науковців у визначенні хронології складових частин Біблії. Свій перший звід законів єврейський народ отримав ще у додержавний період, під час т. зв. Виходу - втечі євреїв з Єгипту на чолі з Мойсеєм (Моше). Єврейський пророк після спілкування з Яхве (широковживаний термін Єгова є пізнішим перекрученням цього імені) приніс з гори Синай до табору біженців дві кам'яні плити - Скрижалі Заповіту.

Легендарний Вихід історики датують XIV—XIII ст. до н. є. Було б незайвим нагадати, які саме закони наказав єврейському народу Мойсей від імені Бога (Вих., 20, 3-17: 1. Нехай не буде (у народу) інших богів, крім Яхве 2. Заборона робити кумирів, тобто тесаних чи інших зображень для поклоніння; 3. Заборона намарно прикликати ім'я Бога; 4. Обов'язок шанувати день відпочинку в суботу; 5. Обов'язок шанувати батька й матір; 6. Заборона вбивства; 7. Заборона перелюбу; 8. Заборона крадіжки; 9. Заборона кривосвідчення на ближнього свого; 10. Заборона зазіхання на дім, дружину, раба, тварину чи будь-яке інше майно, що належить ближньому.

Тоді ж, згідно з Біблією, Мойсей отримав й інші вказівки Яхве щодо законодавства та чинення суду (Вих., 21-23). Зокрема: купле-

ний єврей-раб (разом з дружиною, якщо її взяв до поневолення) має бути відпущений на волю після шести років праці, на сьомий,- без відшкодування; якщо раб-єврей упродовж років рабства отримав від свого пана дружину, має від неї дітей, то вони належать пану і, якщо раб не хоче виходити на волю без членів своєї родини, то мусить добровільно оголосити про своє довічне залишення у рабстві; дозволяється узяти другу дружину, але без зменшення «харчу, плаття і подружніх прав» першої; за умисне вбивство кара - смерть, за ненавмисне -вигнання; побиття чи проклинання своїх батьків карається смертю; смертю ж карається насильне поневолення і продаж у рабство вільного; тілесні ушкодження та побої мусять бути відшкодовані матеріально; убивство раба чи рабині має бути «суворо покаране», але якщо були завдані тільки тяжкі тілесні ушкодження, від яких смерть настала згодом, кари нема - такий раб є власністю господаря; незумисний поштовх вагітної, який спричинив викидень, має бути відшкодований у розмірі, який вкаже чоловік потерпілої; зумисне нанесення тілесних ушкоджень карається за принципом таліону - «око за око»; позбавлення цноти рабині чи вибиття зуба рабу має бути відшкодоване відпуском на свободу; тварина, яка убила людину, має бути закаменова-на, її м'ясо їсти не можна, але власник такої тварини - невинний (якщо тільки цьому власнику вже не робили попередження про небезпечність його тварини); якщо чужа тварина загинула, впавши у яму, вириту іншим, господар отримує компенсацію від копача, а копач - м'ясо тварини; за вкраденого вола слід повернути п'ять волів, за вкрадену вівцю - чотири вівці.

Закони Мойсея дозволяли побиття до смерті злодія, який «влом-люється уночі», але не «коли над ним уже зійшло сонце»; злодій має відшкодувати украдене (тварин - у подвійному розмірі) навіть ціною власної свободи, якщо не має іншого майна; випас худоби на чужому полі чи у винограднику має бути відшкодований «найкращим» з власного поля чи виноградника; той, хто незумисне спричинив пожежу, яка завдала шкоди чужому майну, має це майно відшкодувати. Якщо майно, передане на сховок, було украдене і злодій не виявлений, збе-рігач такого майна мусить принести клятву перед Богом, що невинний у присвоєнні. Якщо передана на зберігання тварина здохла, була розірвана звірями тощо, зберігачем теж має бути принесена присяга про відсутність його вини. Але, якщо за відсутності власника здохла чи була скалічена тварина, узята третьою особою у роботу чи користування, компенсація має бути повною.

Статеві зносини з незарученою дівчиною тягнуть за собою обов'язок дати посаг і одружитися з такою жінкою. Якщо ж батько обезче-

щеної дочки відмовляється від цього зятя, ґвалтівник мусить дати «стільки срібла, скільки дають у віно дівицям». Смертю карається відьомство, злягання людини з твариною і навіть статевий акт з жінкою, у якої місячні.

Заборонялося брати відсотки, якщо гроші позичалися бідному одноплеміннику.

Що стосується судового процесу, то й тут освячені Божественним авторитетом вказівки були чітко визначені. Заборонялося кривосвід-чити, заохочувалася підтримка «убогого ... на розправах». Суддям заборонялося пригнічувати бідних, приймати подарунки від сторін тяжби і навіть пригнічувати чужинця - «бо ви були чужинцями в Єгипетській землі».

Коментуючи цей документ (якщо Біблію можна назвати документом), зазначимо таке. По-перше, у більшості випадків усе сказане стосувалося лише одноплемінників-євреїв. Що ж стосується іноземців, то досить пригадати, що із завоюванням першого ж міста Землі Обі-тованої були винищені не тільки люди, а й усі домашні тварини. І надалі жорстокість і несправедливість проти іновірців та чужеземців була звичною практикою.

Цього, до речі, не заперечують й сучасні єврейські історики. Але, коли добре поінформовані антисеміти звертають увагу на подібні факти, їм заперечують, що подібна ксенофобія була притаманною усім народам тієї історичної доби.

По-друге, як уже зазначалося, тексти Біблії були піддані пізнішій редакції, що можна простежити навіть на наведеному фрагменті. Так, вказівка компенсувати безчестя дівчини сріблом, схоже, є анахронізмом - грошові знаки з'явилися вперше у VII ст. до н. е., а до того торгівля та майнові розрахунки виконувалися у натуральній формі: худобою, знаряддями праці тощо. Можливо, що деякі з перелічених правил правової поведінки євреїв з'явилися у пізніші часи і, навпаки, дещо з практики XIII ст. до н. є. було міцно забуто.

Цікаво, що ще Мойсей створив потомствену жрецьку колегію, помазавши єлеєм Аарона та його синів. До цього часу потомки жерців (когени) в цій якості беруть участь в синагогальній службі.

Завоювання Палестини (Ханаану) проходило уже під проводом Ісу-са Навина (Ієхоша бін-Нун). Одинадцять з дванадцяти колін (племен) Ізраїля отримали собі земельні наділи. Ще на підходах до Йордану узяли собі землю племена Реувен (Рувим), Гад і половина племені Мена-ше (Манасії). Головним релігійним центром завойовників стало місто Шило (Сілом), де у храмі були розміщені основні святині - Ковчег та Скинія Заповіту. Коліно священнослужителів Леві (левити) землі не

отримало, але йому були передані 40 окремих міст на землях інших колін. Левити навчали інші племена Божим заповідям, не мали власної землі і худоби, але отримували частку від кожного врожаю своїх одноплемінників.

Тогочасні євреї самостійно обробляли свої поля, пасли худобу, виготовляли собі одяг, одним словом, вели натуральне господарство. Після досягнення миру військові вожді продовжували керувати народом, або «судити» його. Судді займалися державними справами і вирішували приватні позови. Традиція донесла імена дванадцяти таких суддів: Отнієль, Ехуд, Шамгар, Двора, Гидон, Тола, Яїр, Іфтах, Івцан, Елон, Авдон, Самсон. За деякими підрахунками з Біблії, доба Суддів мала тривати близько 480 років. За давниною про перших трьох суддів знаємо надто мало. Відомо, що Отнієль походив з коліна Ієгуди (Іуди). Четвертим суддею була жінка Двора (Дебора) з коліна Ефрема (Ефраїма). Під її керівництвом євреї розбили могутню армію ханаа-неїв під проводом воєначальника Сісри, що дозволило їм більш впевнено закріпитися на відвойованих раніше землях. Наступний суддя Гидон походив з коліна Менаше (Манасії), отже, як бачимо, влада суддів не була ні спадковою, ні належною якомусь одному коліну -племені, включаючи й коліно потомственних священнослужителів левитів (так, Елон походив з коліна Звулуна, Авдон - з коліна Єфраї-ма тощо). Син Гидона Авімелех спробував стати царем Ізраїля, але був убитий у битві під м. Тевец.

За історичної доби Суддів Ізраїлю довелося зіткнутися з новим могутнім ворогом - філістимлянами. Очевидно, саме військова небезпека та філістимлянське поневолення (після битви на рівнині Афек євреї втратили не лише військо, але й святині - Ковчег зі Скрижалями Заповіту) прискорили перехід союзу племен від родового ладу до державної організації. Суддею ізраїльтян став Шмуель (Самуель, Самуїл) з коліна Ефраїма. Йому вдалося згуртувати єврейські племена і розбити філістимлян під Міцпою. Завойовники навіть повернули ізраїльтянам Ковчег Заповіту, вирішивши, що чужа святиня приносить їм тільки лихо.

Старість Самуїла знову поставила ізраїльтян перед вибором. Формально усі вони були рівні, кожний вільний ізраїльтянин володів правом голосу на народних зборах, а жодний суддя чи вождь не був убезпечений від критики. Згідно з Біблією, ізраїльтяни почали самі вимагати у Самуїла призначити їм царя, а той довго відраджував свій народ: цареві потрібний буде пишний двір, регулярна армія, доведеться вводити високі податки тощо. Врешті-решт Самуїл призначив царем Шаула (Саула) - достойного молодого воїна з найслабшого

коліна Біньяміна (Веніаміна), нібито для того, щоб не збуджувати ревнощі інших племен. Самуїл помазав Саула єлеєм на царство (звичай помазання монархів набув згодом поширення у всіх християнських народів).

Столицею Саула стало його рідне місто Гіва, а роки правління припадають на 1040-1017 pp. до н. є. Незважаючи на те, що Саул розбив філістимлян, Самуїл не був вдоволений релігійною поведінкою власноруч ним помазаного царя і навіть прорік, що жодний з його нащадків не успадкує престол. Самуїл таємно помазав на царство пастушка Давида з коліна Ієгуди (Іуди). Саме Давид убив філістимлянського велетня Голіафа, який наводив жах на ізраїльське військо. Після того, як Саул та його син Іонатан загинули у війні з філістимлянами, коліно Ієгуди проголосило царем Давида (1010-977 до н. е.). Уцілілий син Саула Іш-Бошет був убитий власними людьми після двох років правління.

Після цього владу Давида не оспорювало жодне з дванадцяти єврейських племен. Резиденцією цього царя стало м. Хеврон, яке було столицею його рідного коліна. За Давида були остаточно розбиті філістимляни та завойований Єрусалим. В країні запанував мир і спокій. Була створена державна адміністрація. Посадові особи, що проживали у різних районах держави, допомагали народу у провадженні справ, збирали податки до царської скарбниці та сповіщали царя про стан справ у кожній з областей. На чолі цивільної адміністрації стояв царський секретар (мазкір) та писар (софер). Цей останній складав хроніки та зберігав записи державних актів. Вважається, що таким писарем при Давиді був пророк Натан.

Престарілий цар після заколоту свого сина Авшалома був вимушений під тиском жерців та чиновників призначити собі спадкоємця. Ним став син Соломон (977-937 до н. е.), який уславився своєю мудрістю, особливо при вирішенні складних юридичних казусів (звідсіль -Соломонове рішення). Соломон зміцнив міжнародне становище ізраїльської держави звичним для того часу шляхом - укладенням династичних шлюбів. У його гаремі перебували, зокрема, єгипетська княжна (дочка фараона) та царівна з Фінікії.

За Соломона єврейський народ процвітав, але вперше розділився на два класи - багатих та бідних; одні користувалися повагою та шаною, інші перебували в приниженому жалюгідному стані. Багаті платили податки, які покривали видатки на прокладання доріг, побудову та утримання державного апарату, царських слуг та військо. Бідні своєю працею оплачували грандіозні задуми царя. Особливо були невдоволені тяжкими податками та трудовими повинностями небагаті

північні племена. Саме вони розпочали вперше в історії Ізраїля народне повстання проти царської влади під проводом Яровама (Ієрово-ама) з коліна Ефраїм. Повстанці були розбиті. Яровам втік до Єгипту.

Царювання Давида та Соломона тривало вісімдесят років. За цей час молода держава розбила зовнішніх ворогів та зміцнила свої міжнародні позиції, створивши потужний управлінський апарат, налагоджену систему збору податків та державних робіт. Але спадкоємець Соломона Рехавам (Ровоам) не володів видатними здібностями батька. Північні коліна погоджувалися визнати його владу за умови зменшення податкового гніту, але молодий цар самовпевнено пообіцяв податки ще збільшити. Цим скористався бунтівний Яровам, якому надала підтримку нова єгипетська династія Шешонків.

Процвітаюча держава Давида і Соломона розкололася на два царства: Північне, яке зберегло назву Ізраїль (937-722 р. до н. е.), під владою Яровама, та Південне, Іудейське (937-586 р. до н. е.), де правив Рехавам. Розкол призвів до усобної війни та до втрати колишніх союзників. До Іудеї вдерлися єгиптяни, був розграбований Єрусалим, столиця Соломона, де на час вторгнення знаходилися основні святині єврейського народу.

На той час в Месопотамії набирала силу Ассирійська держава.

В Іудеї продовжувала правити династія Давида й Соломона. Царями Ізраїлевими протягом його історії були представники дев'яти різних династій. Часто їх засновниками ставали бунтівні воєначальники, які скидали своїх царів. Релігійний осередок обох близькоспорідне-них народів продовжував залишатися в Єрусалимі.

Навів в Ізраїлі порядок цар Омрі (889-875 до н. е.), талановитий воєначальник. Він розбив моавітян і зробив їх своїми васалами. Залишивши колишню резиденцію - місто Тірцу, Омрі вибудував нову столицю - Шомрон (Самарію). Його син Ахав (876-853 до н. є.) був непоганим воїном, але непопулярним політиком. Опинившись перед лицем ассирійської загрози, Ахав видав свою дочку Аталію (Гофо-лію) за спадкоємця іудейського престолу Іорама, зміцнивши таким чином зв'язки між двома країнами. Але очікуване об'єднання двох єврейських держав так і не відбулося.

Поступово Іудея визнала себе васалом Ассирії, а Ізраїль опинився в антиассирійському союзі з Едомом, філістимлянськими містами-державами, фінікійцями та арамеями. Після відмови Іудеї приєднатися до союзу Ізраїль навіть вторгся до Іудеї з метою силою прив'язати її до антиассирійської коаліції. Царі Іудеї звернулися за допомогою до Салмансара V, який негайно вторгся в Ізраїль. І хоча Салмансар невдовзі помер, його наступник Саргон II захопив Самарію.

Ізраїльське царство в 722 р. до н. є. припинило своє існування. Десять колін, які складали його населення, за звичаями ассирійців, були безжалісно вигнані з місць свого проживання у віддалені країни. Розпорошені народи вже не становили небезпеки. У горах Ефраїма та в Самарії поселилися інші племена, що були пригнані завойовниками.

За порадою пророка Ісайї цар Іудеї Ахаз (735-720 pp. до н. є.) відмовився приєднатися до антиассирійської змови. Його син Хизкія (Єзекія) вирішив скористатися антиассирійськими повстаннями в філістимлянському Ашдоді та інших містах.

Тим часом сусідній Єгипет уклав союзний договір з Вавилонією, спрямований проти Ассирії. Таємні посланці прибули з Єгипту до Іудеї. Проте виступ проти влади ассирійців не приніс сподіваної свободи, країна була зруйнована силами вторгнення. Син Хизкія Менаше (692-641 pp. до н. є.) всіляко демонстрував свою покору ассирійській владі. За його правління в єврейських храмах стояли чужоземні ідоли, а в середовищі іудейської знаті панувала корупція, яка зачепила навіть кола левитів і жерців. Син Менаше Амон (641-639 pp. до н. є.) продовжував політику батька, виплачуючи Ассирії непосильну данину. Ассирійський цар Ашшурбаніпал завоював Єгипет і зруйнував його столицю Но-Амон (Фіви). Але за його наступників на Ассирію напали войовничі скіфи. Вони підірвали колишню військову могутність цієї держави. Тим часом в Іудеї до влади прийшов Іошія (639-608 pp. до н. е.), син Амона. Прислухавшись до слів пророка Цфанії, новий цар очистив країну від ідолів, знищивши корупцію серед правлячих кіл.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!