Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ДЕРЖАВИ. ОСНОВНІ РИСИ СУСПІЛЬНОГО 6 часть



Ст. 4 т. зв. Тирновської конституції проголошувала Князівство Болгарію спадковою конституційною монархією з народним представництвом. Главою держави мав бути князь, якому б належала вища виконавча влада. Право голосу на виборах народного зібрання надавалося усім чоловікам у віці від 21 року, пасивне виборче право - грамотним чоловікам, старшим за 30 років, без огляду на майновий ценз. Законодавча ініціатива належала князю та Народному зібранню. Крім т. зв. Звичайного народного зібрання, для вирішення найважливіших питань могло скликатися і Велике народне зібрання. Розділ XII Конституції передбачав рівність громадян перед законом. Заборонялися титули, звернення «благородства», а також ордени (ст. 58). Передбачалася загальна і безоплатна освіта громадян, вводилася загальна військова повинність. Тирновська конституція вводила свободу друку, зібрань, зборів та асоціацій (ст. 79) тощо.

Загалом у Петербурзі були шоковані прийнятою Конституцією, оскільки її демократичні завоювання стали відкритим докором царському самодержавству, з боку якого були побоювання, що друкована «братушками» ліберальна та демократична література буде ввозитися в Росію, створюючи престолу зайві проблеми.

17 квітня 1879 р. в Тирнові розпочало свою роботу перше Велике народне зібрання, 84 з 248 депутатів якого були учасниками Установчих зборів. На порядку денному стояло обрання монарха. Ст. З Берлінського трактату забороняла обрання на болгарський престол пред-

ставника будь-якого з правлячих у європейських великих державах монарших домів. Розглядалися кандидатури, які походили з балкан-ських династій,- румунської, чорногорської, сербської. Але Петербург підтримав німецького принца Олександра Баттенберга, племінника російської імператриці Марії Олександрівни. Баттенберг був обраний Великим народним зібранням без обговорення. Але невдовзі стало зрозумілим, що Петербург зробив помилку - болгарський князь орієнтувався на Берлін, а не на Росію.

27 квітня 1881 р. Олександр Баттенберг здійснив державний переворот: скасував конституцію (що з полегшенням сприйняли в Петербурзі, Відні та інших європейських столицях), розпустив Народне зібрання. 1 липня 1881 р. Друге Велике народне зібрання (депутати були ретельно відібрані) проголосувало за надання монарху надзвичайних повноважень. Була введена двоступенева виборча система, майновий та освітній цензи для виборців. Але після перемоги лібералів на виборах 1884 р. новий уряд Каравелова влітку того ж року відновив дію Тирновської конституції у повному обсязі.



До складу турецької Східної Румелії входили найбагатші болгарські землі з містами Пловдив, Слівен та найбільшим портом - Бургас. Після проголошення Болгарського князівства тут розпочалося витіснення турків. Землевласники-мусульмани, побоюючись російської експансії та болгарського націоналізму, розпродавали за безцінь свої землі та залишали Румелію. З 1880 р. в провінції починається рух за возз'єднання. У вересні 1885 р. розпочалося повстання у Пловдиві, керівники якого оголосили про об'єднання Північної та Південної Болгарії в одну державу. Спровокована Австро-Угорщиною несподівано втрутилася Сербія. Під приводом порушення балканського статус-кво сербські війська 2 листопада 1885 р. вторглися до Болгарії. І тут болгарська армія, добре вишколена російськими інструкторами, не лише дала відсіч агресорові, але й успішно перейшла на сербську територію. 9 грудня було укладене перемир'я, а 24 березня 1886 р. під тиском Росії та Великобританії Істамбул був вимушений погодитися на возз'єднання Болгарії (і відповідно на відмову від Східної Румелії).

Румунія.Кучук-Кайнарджийський мир 1774 р. передавав Росії право покровительства над Валахією та Молдавією. Обидва князівства звільнялися від пограбування турецькими збирачами податків. Віднині поставки мали проводитися згідно з договором і збирати їх мали власті князівств.

Господарі, які з подачі султанського престолу почали правити в цих князівствах на початку XVIII ст., проводили політику заохочення мануфактур, сприяли розвитку національної школи. І в Валахії,

і в Молдавії було здійснено впорядкування законодавства, видані збірки законів.

Під час російсько-турецької війни 1828-1829 pp. Дунайські князівства були окуповані Росією. За умовами Адріанопольського миру ця окупація була продовжена до виплати Туреччиною контрибуції (з 1829 по 1834 pp.). Головним результатом російського управління було створення т. зв. Органічних регламентів - своєрідних конституцій для князівств, вироблених боярськими комісіями. Регламенти встановлювали порядок обрання господарів зборами бояр та представників міст. Господар проголошувався главою виконавчої влади, він також брав участь у виробленні законів та їх прийнятті Суспільним зібранням. Був впорядкований суд, діяльність якого мала здійснюватися на основі писаних законів, впорядковані внутрішні митниці, створена армія. Органічні регламенти вдвоє зменшили селянські наділи. Вони закріпили панщину і привілейоване становище крупного боярства.



Паризький мир 1856 р. поставив питання про реорганізацію управління князівствами. Франція прагнула шляхом їх об'єднання створити буферну державу між Росією та Туреччиною, з тим щоб не допустити проникнення Росії на Балкани. Ст. 23-24 Паризького трактату передбачала, що «князівства здійснюють самоуправління вільно і без усякого втручання Порти (Туреччини- Авт.) в межах, встановлених за домовленістю держав-гарантів з сюзеренним (тобто турецьким- Авт.) двором». Всупереч очікуванням європейської дипломатії представницькі збори Волощини та Молдови обрали государем обох князівств молдавського господаря Олександра Кузу (1859 p.). Нового господаря, проти якого розпочала військові приготування Австрія, негайно підтримала Росія. До війни не дійшло, європейські держави визнали законність обрання. В 1861-1862 pp. було проведене об'єднання законодавчих зборів обох князівств та створено єдиний уряд.

У 1864 р. в Об'єднаних князівствах було проведено аграрну реформу (закон від 14 серпня 1864 p.). Ліквідація кріпосницьких відносин проводилася за викуп, який селянам слід було сплатити упродовж 15 років. До селян загалом відійшло близько 30% орних земель - закон спеціально передбачав, що сукупне селянське поле не повинно за площею перевищувати дві третини поміщицького лану. 59721 (13% від загальної чисельності) селянських дворів отримали жалюгідний присадибний наділ замість ділянки орної землі або землю, непридатну для обробітку. Малоземельним селянам заборонялося продавати свою землю протягом 30 років, що створювало для поміщиків широкі можливості використання праці селян-наймитів. Але навіть така половинчата

реформа викликала невдоволення бояр, які організували змову і в ніч на 11 лютого 1866 р. скинули О. Кузу.

На румунський престол під іменем Кароля І був обраний родич прусського короля Карл Людвиг Гогенцоллерн-Зігмарінген (по матері цей представник бокової гілки роду був пов'язаний з династією Бона-партів, представник якої Наполеон III правив на той час Францією). Установчі збори в 1866 р. прийняли нову конституцію, яка зберігала двопалатну систему представництва, але вводила чотирикуріальну систему виборів з посиленим представництвом від курії землевласників і міських власників. Перші дві курії складали поміщики, третю -заможні мешканці міст. Селяни з четвертої курії на двоступеневих виборах обирали фактично тих же поміщиків чи капіталістів. Конституція проголошувала свободу друку і зібрань, відповідальність уряду перед парламентом, принцип розподілу властей. Але це були швидше декларації міністрів уряду призначав особисто князь, а не парламент.

Кароль І дав зрозуміти, що орієнтуватиметься на Берлін, а не на Париж. Тоді Наполеон III почав пропонувати Австрії наступну обо-рудку: Відень погоджується на приєднання Венеції до Італії, а він підтримає анексію Румунії Австрією. На захист автономії Румунії різко виступила Росія, канцлер Горчаков навіть оголосив, що його країна розпочне війну проти тієї держави, яка спробує порушити кордони Об'єднаних князівств. У жовтні 1866 р. Кароль І отримав султанський фірман, який затверджував його на румунському престолі, а розпочата пруссько-австрійська війна назавжди зняла саме питання про поглинення Румунії Австрією.

До другої половини 70-х років XIX ст. Румунія формально продовжувала залишатися у складі Османської імперії. Зокрема, це знаходило свій вияв у тому, що затвердження румунських господарів відбувалося зі згоди Істамбулу; румунам було заборонено запроваджувати національні ордени; представники князівств не мали рангу дипломатів у Константинополі, а Туреччина не тримала свого посла в Бухаресті; турки наполягали на тому, щоб на румунських монетах карбувалася турецька емблема і т. д. і т. п. Ці загалом не надто суттєві питання ображали національну гордість румунів. Тому, коли в квітні 1876 р. розпочалися виступи болгар проти турецького панування і Санкт-Петербург розпочав тиск на Бухарест з метою отримати право проходу своїх військ через румунські території, уряд Кароля І радо зустрів обіцянки росіян визнати суверенітет Румунії.

У грудні 1876 р. було обнародувано проект конституції Оттоман-ської Порти (як офіційно називали Турецьку імперію). Ним передбачалося надати Румунії статус «привілейованої провінції», що стало

для румунів черговим доказом принизливого ставлення з боку осма-нів. 4 квітня 1877 р. Бухарест підписав політичну та військову конвенції з Росією, а 12 квітня того ж року Румунія оголосила війну Туреччині. Угоди з Росією були схвалені обома палатами (нижня палата -79 голосів, проти - 25, верхня - 41, проти - 10) Установчих зборів. У відповідь турки розпочали набіги на прикордонні провінції. 9 травня 1877 р. зібрання депутатів 79 голосами при 2, що утрималися, проголосило повну незалежність Румунії. Сама ж Румунія з 1881 р. визнавалася вже королівством.

Російська підтримка обернулася охолодженням стосунків із імператорським Віднем Габсбургів. Спірним залишалося питання про населену румунами Транссільванію, яка на той час входила до австрійської частини Австро-Угорщини. Проте під тиском Берліна в жовтні 1883 р. було укладено союзний австро-румунський договір, до якого приєдналася і Німеччина, а у травні 1888 р. - й Італія. Тому відхід від співробітництва з Росією пояснювався тим, що в Бухаресті починають виношувати плани створення Великої Румунії, до якої б увійшли усі населені румунами землі, зокрема, включена до складу Російської імперії Бессарабія. Однак, до 1916 р. Румунія у Першій світовій війні зберігала нейтралітет, а після відомого Брусиловського прориву взагалі виступила на боці Антанти.

Рекомендована література

Історія країн зарубіжного Сходу в середні віки.-К: Радянська школа, 1959. История Болгарии. В двух томах. Т. 1- ML: Изд-во АН СССР, 1954. История Румынии 1848-1917.- М.: Наука, 1971.

Краткая Всемирная история. В двух книгах. Книга первая-М.: Наука, 1967. Новая история. 1789-1870. Т. 2.- М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1958.

Тема 27 ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА*

Держава і право доколумбових цивілізацій Америки практично не інтересували радянську історико-правову школу. Справді, що цікавого можуть «запропонувати» держави, для підкорення яких вистачало сотні (чи й менше) іспанських авантюристів?

Проте, деякі правові ідеї тазвичаї ацтеків, майя, інків мають непересічне значення. Наприклад, у державі інків за крадіжку, здійснену представ-

ником народу (руна), карали представника адміністрації (камайока), якщо виявлялося, що вказаний злочин став наслідком голоду і злигоднів простолюдина, про якого мав потурбуватися державний чиновник. Привертає увагу й той факт, що за деякі злочини і зловживання закон встановлював вище покарання для привілейованих верств населення. Влада - це не лише привілей, але й обов'язок.Увагу сучасних світил юриспруденції та правоохоронців-практиків привертає проблема профілактики злочинності,запобігання правопорушень. Це, зокрема, розуміли уже й «відсталі» американські індіанці.

Національно-визвольна боротьба народів Латинської Америки - яскрава сторінка їхньої історії. Цікаво, що на чолі визвольних рухів, як правило, стояли нащадки виходців з метрополії - Іспанії чи Португалії, т. зв. креоли. У сучасній українській політичній думці радикали застосовують цей термін для означення державної еліти України, стверджуючи, що вихідці з партійно-радянської системи нібито нездатні ефективно відстоювати державну незалежність та національний характер Української держави. Не треба бути ясновидцем, аби помітити, що сучасну Латинську Америку побудували саме ці, ненависні деяким надто «свідомим» українцям, креоли- подібно до того, як наприклад, у війську Б. Хмельницького були й польські шляхтичі (полк. Кричевськийта ін).

Доколумбові цивілізації Америки

У жовтні 1492 р. каравели Колумба відкрили, як здавалося керівнику експедиції, західний морський шлях до Індії. Насправді це були землі Американського континенту, народи якого мали свою державність, закони, релігійні культи та вірування, суспільні відносини тощо.

Землеробство в Америці зародилося ще в VII-V тис. до н. е.; з основних культур тут вирощувалися кукурудза, квасоля, гарбузи. На рубежі III—II тис. були приручені перші тварини (собаки, лами, альпа-ки), виникла кераміка, з'явилися перші постійні поселення землеробів. Разом з тим багаточисленні народи Нового Світу до приходу європейців не знали колеса та вогнепальної зброї, лише одне плем'я користувалося примітивними металевими грошовими знаками. Вважається, що в другій половині І тис. до н. є. тут починається майнове розшарування серед населення, наслідком якого стала поява класів і виникнення перших цивілізацій. На жаль, щодо цих перших цивілізацій, на відміну від азіатських чи європейських, ми знаємо надто мало.

До приходу європейців у Центральній Америці існувало чотири самостійних великих культурних осередки: Центральна Мексика (ацтеки), Гватемала і Юкатан (культура майя), Перу (кечуа з пануючим

племенем інків) та Колумбія (племена чибча). На територію високо-розвинутих індіанських цивілізацій (Мезоамерика та Анди) на момент їх «відкриття» в 1492 р. припадало лише 6,2% території Американського континенту, але їх населення становило дві третини усіх мешканців обох Америк.

Найдавнішою з вивчених культур Американського континенту вважається культура майя. Первісно її осередки знаходилися навколо озера Петен-Іца та на південний схід від нього, а також у долині р. Усумасінти. Сьогодні це територія Північної Гватемали та мексиканського штату Табаско. На цих землях майя збудували великі міста Тікаль, Копан, Паленке, чиї монументальні архітетурні споруди викликають у наших сучасників подив та інтерес не менший, ніж єгипетські піраміди. В X ст. майя з не зовсім зрозумілих причин перемістилися на Юкатан (агресія сусідніх племен чи виснаження оброблюваних грунтів), де утворили свої міста-держави Чічен-Іца, Майяпан, Угимачь та ін.

Племена майя підкорили собі населення Юкатану в XI ст., але негайно по тому розгорнулася боротьба між самими містами-державами майя за гегемонію. В другій половині ХІТІ ст. переможцем у цій боротьбі вийшло м. Майяпан, де правила династія Кокомів. Правителі міста експлуатували підкорені племена та - менше - споріднене щодо крові населення колишніх союзників по завоюваннях XI ст. Близько 1441 р. об'єднані сили повстанців виступили проти цього гніту, захопили столицю і скинули правлячу династію, після чого Юкатан розпався на безліч ворогуючих між собою дрібних державних утворень.

На початку XVI ст. індіанці-майя займали обширну та різнорідну за природними умовами територію, що включала у себе сучасні мексиканські штати Табаско, Чьяпас, Кампече, Юкатан та Кінтана-Poo, а також усю Гватемалу, Беліз, західні райони Сальвадора та Гондурасу.

Соціальна структура майя була дуже неоднорідною. Містами-державами правили спадкові халачвіники. Пануючий прошарок складали аристократи та жрецтво на чолі з верховним жерцем. Знать володіла плантаціями какао (зерна якого служили примітивними грошовими знаками), пасіками, соляними промислами, мала багато рабів. Частина її займалася міновою торгівлею. Кожне поселення представляло собою територіальну общину зі значними родовими пережитками. Зокрема, сільськогосподарські роботи, полювання, рибальство здійснювалися, як правило, колективно. Населення обробляло поля знатних людей та платило їм натуральні податки, будувало дороги, храми та інші суспільні споруди. Для виконання найтяжчих робіт використовувалися раби. Ними найчастіше ставали військовополонені,

злочинці, але також боржники і сироти, узяті на утримання. Тим самим можна говорити про наявність у майя інституту рабства при збереженні елементів родового ладу.

Майя мали свою ієрогліфічну писемність (першу в Новому Світі за часом виникнення), непогано знали математику, астрономію та архітектуру, на високому рівні у них були скульптура і живопис. До наших часів збереглися пам'ятки писемності майя - Дрезденський, Мадридський і Паризький «кодекси» - релігійного змісту, храм Сонця в Паленке, скульптура, розпис, фрески в Баналигаку. Головним богом майя був Ітцамна, бог неба і міфічний пращур роду Кокомів, правлячої династії Майяпана, яка тривалий час тримала під своєю владою усі міста майя. Отже, зазначимо, що в державі майя, подібно до цивілізацій т. зв. азіатського способу виробництва, верховна влада обожнювалася, а релігія виступала як один із стовпів держави.

Міста майя були релігійними центрами, тут знаходилися найбільш великі святилища-храми. Вони будувалися у вигляді величезних багатоступеневих пірамід. Богам приносилися численні жертви, в тому числі й людські.

У Центральній Мексиці в другій половині І тис. н. є. високого розвитку досягнула культура тольтеків. На початку II тис. вона загинула під ударами північних племен мовної групи науа. До цієї ж групи належали й ацтеки, чиєю столицею було м. Теночтітлан, засноване близько 1325 р. на озері Тескоко. В 1426 р. ацтеки Теночтітлана вступили в союз зі своїми ближчими сусідами з міст-держав Тескоко та Тлаопана і домоглися в ньому гегемонії. Поступово союз трьох племен поширив свою владу на всю Центральну Мексику. На момент приходу іспанців (поч. XVI ст.) так звана Ацтекська імперія охоплювала величезну територію - близько 200 тис. кв. км - з населенням 5-6 млн чол. її кордони простягалися від Північної Мексики до Гватемали та від Тихоокеанського узбережжя до Мексиканської затоки. Столиця «імперії» - Теночтітлан - з часом перетворилася у величезне місто, площа якого складала близько 1200 га, а кількість жителів, за різними оцінками, досягала 120-300 тис. чоловік.

Основою господарства ацтеків було зрошувальне землеробство (вирощувалися кукурудза, томати, бавовна, тютюн та ін. культури). З домашніх тварин ацтеки знали лише собаку (їх розводили на м'ясо) та індичку. Непогано було розвинута обробка металів (мідь, золото), а також гончарне виробництво. Торгівля велася міново - як своєрідний бартер.

Ацтеки жили родами, на чолі яких стояли виборні вожді. Земля належала общині і передавалася її членам у користування. Головний воєначальник {тлатоанї), якого обирали з представників визначеного

роду, виступав фактичним верховним правителем як в період війни, так і у мирний час. Він виконував також функції верховного жерця. Здійснювати загальне керівництво військовими операціями ацтекського союзу тлатоані допомагала союзна рада старійшин. Натомість у внутрішніх справах кожне з трьох союзних племен зберігало повну самостійність.

Нарощуванню майнової нерівності в ацтекському суспільстві сприяли часті військові походи. Кращі воїни отримували більші ділянки з фонду завойованих земель. Військовополонені ставали рабами завойовників. Військові провідники формували прошарок знаті, наділеної землею і рабами. Війни також сприяли тому, що влада верховного правителя набула фактично спадкового характеру. Надзвичайно високий вплив у суспільному житті мала каста жерців. Жерці цілковито відірвалися від виробництва і повністю присвятили себе релігії. Вони складали корпорації при храмах окремих богів, володіли землями і чинили величезний вплив на населення. Жерці були знавцями календаря і дуже складного літочислення. У школах при храмах молодь із сімей знаті та майбутні жерці отримували належну освіту і виховання. Існувала сувора ієрархія жрецтва, вищі посади в якій були доступні лише вихідцям із знатних сімей. Жерці підкорялися жорсткій дисципліні та дотримувалися багатьох самообмежень і навіть вдавалися до само-катувань.

За часів правління Іцкоатла (1428-1440), Мотекухсоми І (1440-1469), Ашаякатла (1469-1479) та їх наступників ацтеки підкорили численні сусідні племена, перейшли через гори і дійшли до берегів Тихого океану та Мексиканської затоки. Переможених обертали на рабів або обкладали важкою даниною. В багатьох випадках війни розпочиналися виключно з релігійних міркувань: ацтекські боги - Кетцапь-коатль, Тецкатліпока, Уітцілопочтлі - вимагали численних людських жертв. Ацтеки нерідко укладали особливі договори з сусідніми державами (наприклад, з тласкаланцями) про періодичне відновлення війни зі спеціальною ціллю - захоплення полонених для принесення жертв. Історики вважають, що це єдиний в історї людства випадок, коли держави домовлялися між собою про взаємне ведення війни з релігійних міркувань.

В останній чверті XV ст. відчутного удару завойовникам-ацтекам завдали тараски і сапотеки, спалахнули повстання в Тласкала та Чо-лулі. Правитель Мотекухсома II (1503-1520) безуспішно намагався стримувати стрімкі процеси розпаду імперії.

Писемність у ацтеків перебувала у зародковому стані, залишаючись переважно піктографічною (тобто на малюнках). Календар був

побудований на основі календарної системи майя. Але мистецтво скульптури і особливо архітектури перебувало на дуже високому рівні.

Інші племена інки, що належали до мовної групи кечуа, в XV - на початку XVI ст. на чолі з правителями Пачакуті, Тупаком Юпанкі та Уайна Капаком створили обширну державу зі столицею в місті Куско. Очолював цю державу т. зв. Сапа Інка (Верховний або Єдиний Інка), котрий вважався сином сонця, якому інки поклонялися наче божеству. Коли на початку XV ст. на кечуа з заходу напало плем'я часка і головним об'єктом агресії стало м. Куско, інкам вдалося згуртувати для відсічі смертельної загрози майже усі кечуанські племена. Утворений в 1438 р. військовий союз розгромив сили вторгнення. Ця перемога, отримана під проводом першого достовірно відомого правителя інків Пачакутека (1438-1471), поклала початок створення могутньої держави, яку самі інки називали Тауантінсуйю (мовою кечуа «чотири сторони світу»).

Наступники Пачакутека Тупак Юпанкі (1471-1493) та Уайна Ка-пак (1493-1525) поширили панування інків на величезну територію від Анд до Тихого океану, довжиною у 5 тис. км з півночі на південь (значна частина сучасних Перу, Болівії, Еквадора, Чилі, Аргентини). Коли у 1532 р. іспанські конкістадори ступили на перуанську землю, вся країна, а також Еквадор, Болівія та Північне Чилі входили до складу величезної інкської імперії. Загальна протяжність Тауантінсуйю вздовж Тихоокеанського узбережжя становила понад 4300 км, а населення - не менше 6 млн чоловік. Це була найбільша і найкращим чином зорганізована надімперія доколумбової Америки.

Етнічний склад держави інків відзначався надзвичайною строкатістю, крім племен кечуа її населяли й інші народності. Тому в межах імперії інки проводили примусове насадження державної мови (інки називали свою мову рунасимі - мова людей), власних релігійних вірувань і норм моралі, канонів архітектури тощо. Практикувалися насильні депортації і переселення. Деяким племенам дозволялося зберігати елементи свого укладу: звичаї й вірування, господарський устрій, одяг тощо. Інки охоче запозичували передові елементи культури підкорених народів, їх господарські навики і навіть асимілювали деякі божества з пантеонів підкорених народів (цікаво, що подібним чином діяли і Александр Македонський, древні римляни та інші творці мультинаціональних імперій Старого Світу).

Наприклад, інки шанували божество Сонця Віракочу, чиєю батьківщиною була підкорена ними країна колья (аймара). Саме тому центральне місце в державному культі інків займало божество сонця, якого інки вважали своїм покровителем. Храм Сонця в столиці Куско був

головним державним святилищем. Божество зображувалося у людській подобі, від голови і плечей виходили сонячні промені. По обидва боки від людської фігури розміщувалося дві змії (чи одна двоголова змія, що вигиналася дугою). Верховний Інка вважався сином сонця і верховним жерцем цього божества. Напівбожеством вважався і засновник династії інків - легендарний Манко Капак: згідно з міфом, він потомок Сонця, вийшов з-під землі, з печери, разом зі своїми трьома братами і чотирма сестрами (у інків число чотири вважалося священним). У даному випадку знову, як це було в цивілізаціях азіатського способу виробництва та у державі ацтеків, спостерігаємо, як релігія ранньокласового суспільства обслуговує державу. Влада одноосібного правителя-деспота обожнюється, оголошується священною.

Основна маса населення кечуанського походження привілейованого становища в цій державі не посідала, їх права і обов'язки були практично урівняні з іншими мешканцями. Привілеями користувалася лише панівна верхівка, членів якої з часом почали іменувати колишнім племінним етнонімом - інки. До цієї касти входили вищі сановники, воєначальники, управителі провінцій, жерці, а також місцеві вожді (кура-ки), які перейшли на сторону завойовників. Наприклад, після завоювання держави Чіму її останній правитель Мінчанкаман був привезений до столиці інків м. Куско, яку йому заборонили покидати. Полоненого царя одружили з однією з інкських принцес. Після смерті Мінчанкамана на престол фактично неіснуючої держави «зійшов» його улюблений син Чумун-Куар. Коли помер і він, правителем було поставлено його первістка Уамана-Чуму, який теж мусив жити у Куско.

Всі ці маріонеткові правителі з високими титулами були тільки фікцією, тінню підкореної цивілізації. Інкська аристократія поділялася на дві категорії: «інки по крові» - прямі нащадки легендарного Манко Капака, та пінки по привиїегії» - ті, хто отримав це право за особисті заслуги. Як відзнаку приналежності до правлячого класу носили у вухах масивні золоті сережки.

Очолював суспільну піраміду спадковий Сапа Інка, чия необмежена влада поширювалася на усі сфери господарського і політичного життя, адміністрацію, суд, армію, релігію. Він вважався верховним власником усієї землі в державі, розпоряджався життям і майном своїх підданих. З метою збереження чистоти крові його діти та інші родичі могли вступати у шлюб тільки у межах свого роду (навіть у цій деталі влада Сапа Інки дуже нагадує становище фараона у Давньому Єгипті).

* У 1964 p. T. Зойдема випустив книжку, де стверджував, що відомий з XVI ст. список 13 інкських правителів не цілком достовірний.

На думку ученого, в даному списку в послідовний ряд «вистроєні» монархи, які правили одночасно. Вони ніби виступали від імені двох ритуальних половин інкського суспільства - «верху» (ханан) та «низу» (хурін). Представник «верху» вважався головним правителем. Сьогодні багато провідних вчених-американістів схиляються до думки, що Т. Зойдема в цілому мав рацію. Можливо, однак, що співправителів було не двоє, а четверо - по числу чвертей «суйю» (бо, як відомо, чотири - священне число), оскільки «верх» і «низ» в свою чергу ділилися навпіл. Одні правителі відали в основному справами держави і керували армією, інші стояли на чолі ієрархії жерців.

Основною ланкою інкського суспільства була община (айлью), члени якої спільно обробляли землю, отриману у користування окремими сім'ями. Розміри земельного наділу (тупу) залежали від чисельності сім'ї. Щорічно проводився перерозподіл ділянок з врахуванням нових змін - народження, смерті, одруження тощо. Дві третини зібраного врожаю вилучалося на державні та релігійні потреби. Кожна община була зобов'язана виставити певну кількість воїнів та забезпечити виконання численних трудових повинностей: будівництва палаців, храмів, фортець, доріг, мостів, каналів, видобутку копалин тощо. Члени общини обслуговували правлячу еліту як домашні слуги: кухарі, двірники, носії паланкінів (колеса доіспанські цивілізації Нового Світу не знали) тощо. Крім юридично «вільних» общинників, чиє життя було суворо регламентоване численними повинностями, існувала й відносно невелика група т. зв. янакона - рабів. Рабами ставали мешканці тих місцевостей, де завойовники-інки зустрічали особливо стійкий опір. Були й жінки-рабині аклакуна («обранниці»), до того ж деякі з них походили із знатних сімей. Вони ставали жрицями Сонця, а також наложницями Сапа Інки та його вельмож.

Діти виховувалися в дусі беззаперечної покори старшим, починаючи з батьків і закінчуючи Верховним Інкою. Сини знаті отримували належну освіту, решта населення - годі й думати.

Писаних законів ця держава не знала (а може, вони не збереглися). В Тауантінсуйю, де загалом не було приватної власності в сучасному її розумінні та були відсутні торгівля й гроші, не могло бути й кредитів, лихварства та інших явищ розвинутого суспільства виробників. Тим самим приватне право перебувало у ледь зародковому стані.

В очах суспільства «синів Сонця» злочин був не простим порушенням законів, а святотатством, актом непокори Верховному Інці, котрий розглядався як джерело законодавства. В основу юстиції були покладені чіткі і зрозумілі принципи. Карний злочин, здійснений представником еліти, кваліфікувався як більш серйозний проступок, ніж


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!