Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ДЕРЖАВИ. ОСНОВНІ РИСИ СУСПІЛЬНОГО 5 часть



Султанська влада також передавала в умовну феодальну власність релігійним організаціям т. зв. вакуфні землі або вакф. З доходу від цих земель утримувалися мечеті, школи, лікарні, забезпечувався добробут духовенства.

Третя категорія земель - це мюльк або темлик - землі, що перебували у приватній власності. Вони не були зв'язані зі службою державі і могли стати предметом купівлі-продажу.

Селяни фактично прикріплювалися до земель, на яких проживали і перебували у неминучій залежності від класу феодалів. Навіть у разі проживання на землях державних, вакуфних або мюлькових, вони

несли повинності перед державою, а відкупником цих повинностей виступав місцевий феодал. Такий феодал до того ж займав адміністративну або військову посаду, був суддею чи виконував обов'язки мулли. Проте феодали (на відміну від «цивілізованої» Європи) не мали права суду над своїми селянами і не могли позбавляти їх життя.

Основна маса осілого населення Османської імперії жила в умовах сусідської общини, де у спадковому триманні окремих селянських земель перебувала орна земля, а у спільній власності общини - ліси та пасовиська. На чолі такої общини стояв староста коджибаша. Виплата усіх податків здійснювалася на умовах кругової поруки, навіть за утікача община зобов'язувалася сплачувати належні податки. Офіційно сплачувався поземельний податок з кожної сім'ї. Дія мусульман це був ашар - десятина з урожаю, немусульманське населення сплачувало набагато вищий харадж (не був регламентований, залежав від місцевих умов і досягав майже половини врожаю). Крім того, для немусульман вводився особливий подушний податок (джизія), який сплачувався грошима. На худобу для усіх категорій сільського населення був введений єдиний податок - зекят.

Крім цих традиційних податків уряд і місцеві можновладці вводили й інші: окремо на воду, на базарну торгівлю, на нове будівництво тощо. Так, в XVI ст. існував надзвичайний податок авариз -40 акче з сім'ї, а у XVII ст. він був уже доведений до 300 акче. Податок many у розмірі одного річного врожаю вносився кожним новим власником земельної ділянки, крім сина-спадкоємця по померлому батькові. До середини XVII ст. підкорені народи сплачували живий податок хлопчиками, з яких османський уряд часом формував загони яничарів.

У містах склався цеховий лад за устроєм, характерним для Європи. Однак, на відміну від європейських міст, місцева адміністрація часто втручалася в діяльність цехів, навіть з найменш дріб'язкових приводів. Цехова організація виробництва намагалася консервувати його відсталість, не допускаючи конкуренції між ремісниками. Зовнішні торговельні зв'язки також були дуже обмеженими. Так, на усіх Балканах лише одне місто Дубровник мало з 1471 р. викуплений у турецького уряду привілей на торгівлю із зовнішнім світом. З вартості ввезених іноземних товарів воно виплачувало 5% мито до державної казни.



Законодавство Османської імперії за султана Сулеймана І (1520-1566) на прізвисько Кануні-Законодавець було кодифіковане. Закони, зібрані у єдиний кодекс Канун-наме, запровадили сувору регламентацію усієї військово - денної системи та юридично оформили залежне становище селян на державних та денних землях. Селяни

позбавлялися права вільної зміни місця свого проживання без згоди на те феодала.

Сулейманові закони відібрали право роздачі ленних земель від місцевих властей, зосередивши розпорядження землею виключно в руках султана. Цим самим зміцнювалася султанська централізована влада.

Ці ж закони визначали організацію яничарського війська, чисельність якого була доведена до 20 тис. чол. Всього ж за часів Сулеймана держава могла виставити 200-тисячну армію (на основі феодального ополчення) та флот в 200 кораблів.

В Османській імперії склався становий лад. Чотирма основними станами були: вчені і духовні феодали (улеми); військові феодали (ас-кери); купці і всі городяни (тиджари); селяни (райя). Перехід з одного стану у другий був дуже ускладнений. Так, навіть розорені селяни не могли перейти на роботу у місто без згоди свого феодала та сільської общини.

Однак духовенство в Османській імперії було відносно нечисель-ним, воно налічувало кілька тисяч чоловік, в т. ч. близько 800 судей -каді. На відміну від Європи, де склалося протистояння світської та духовної влади, в Туреччині духовенство було беззмінним і вірним союзником і найкращим захисником султанського трону.



Війни Османської імперії з Габсбургами, які правили Австрією та Іспанією, зумовили її зближення з європейськими суперниками Відня й Мадрида. Першою у цьому списку стояла Франція. Укладений в 1535 р. франко-турецький договір був широко відомий під назвою «першої капітуляції». Французьким купцям та іншим підданим корони надавалося право безперешкодного в'їзду в магометанські землі, провадження своїх торговельних справ та відправлення християнського богослужіння. Треба сказати, ці привілеї були надані в односторонньому порядку. Капітуляція 1535 р. вводила пільговий режим для французької торгівлі в Туреччині, встановлювала непідсудність французьких купців турецькому суду за здійснені злочини, забезпечувала недоторканність особи купця та його майна. Англія дістала у 1580 р. такі ж пільги, як і Франція. З того часу і аж до Першої світової війни Османська імперія перебувала у сфері англо-французьких впливів, зокрема це знайшло свій вияв у Кримській війні 1853-1856 pp., коли Англія і Франція «вступилися» за скривджену Росією Туреччину і висадили свій десант у Криму. І, навпаки, балканські народи, які боролися за свою незалежність від Істамбула, звикли орієнтуватися на православну Москву (Петербург) та дещо менше - на Відень і Берлін.

Занепад Туреччини в XVII-XVIII ст.

Боротьба балканських народів

проти турецького ярма

У середині XVII ст. Османська імперія складалася з трьох різних і майже не поєднаних між собою частин: африканських васальних володінь (Єгипет, Тріполі, Туніс, Алжир), азіатських (Мала Азія, Сирія, Палестина, Ірак, Аравія, Курдистан, частково Закавказзя) і європейських (Греція, Албанія, Чорногорія, Боснія, Герцеговина, Сербія, Болгарія, Молдавія, Волощина, Бессарабія, Крим та території між Бугом і гирлом Дону з фортецею Азов) володінь. Туркам також належали деякі острови на Середземному морі. Османська імперія так і не зуміла перетворитися на єдину централізовану державу. Етнічні турки не становили більшості населення і поводили себе у загарбаних землях як воєнні окупанти, зосереджуючи в своїх руках усі суспільні функції: військові, адміністративні, судові.

У другій половині XVII ст. до влади прийшли візири з родини Кеп-рюлю. їхня політика була консервативною. В галузі зовнішньої політики це був курс як і раніше направлений на розширення кордонів Османської імперії, попри будь-які матеріальні та людські втрати. В галузі внутрішньої - збереження воєнно-феодальної системи з її подвійною експлуатацією мусульманського (на користь держави і феодала) населення та потрійною (джизія, податок хлопчиками -іспендж) - немусульманского.

На цей час починає давати взнаки загальна відсталість турецької промисловості, включаючи військове виробництво, та справи організації і озброєння армії. Цим намагаються скористатися агресивні європейські сусіди. Програвши війну 1716 р. Австрії, Османська імперія за Пожаревацьким миром втратила північну частину Сербії з Белградом. Зазнала поразки Туреччина і у війні 1735-1739 pp. з Росією та Австрією. Найбільшого удару пануванню турків на Чорному морі було завдано Росією в російсько-турецькій війні 1768-1774 pp. За умовами Кучук-Кайнарджийського миру Російська імперія отримала вихід до Чорного моря та свободу торговельного мореплавства через протоки. Крим був оголошений незалежним від Туреччини і у 1783 р. (після зречення останнього кримського хана Шагін-Гірея) увійшов до складу Росії. Петербург отримав право протегування православній церкві на території Османської імперії.

Воєнні невдачі Османської імперії були не випадковими. Військо яничарів перестало бути тією потужною силою, на яку за усіх обста-

вин могли розраховувати султани. У XVIII ст. яничари уже брали дієву участь в двірцевих інтригах та переворотах, скидали і садовили на престол султанів. Вони активно займалися торговельною та лихварською діяльністю, занедбавши свої прямі військові обов'язки. У багатьох випадках яничари силою чи обіцянками перепідпорядковували собі залежне від поміщиків-спахіїв сільське населення. До самого кінця XVIII ст. натуральна земельна рента продовжувала залишатися основною формою державних податків. Це значно ускладнювало роботу податкового відомства, а також стримувало розвиток капіталістичних відносин в країні. Розхиталася система центрального управління. Паші домоглися фактичної незалежності від султана; під різними приводами вони відмовлялися перераховувати в Істамбул належну частку зібраних з населення податків. Серйозною проблемою для слабнучої Османської імперії став національно-визвольний рух підкорених нею народів. Цей рух часто стимулювався фінансовою та психологічною підтримкою з-за кордону - з Петербурга, Відня, Варшави.

Найбільш сильним виявився національно-визвольний рух на Балканах. Це пояснювалося не лише економічними, але й релігійними мотивами, та впливом зовнішніх сил. Особливо велику роль у цій боротьбі відігравало православне духовенство. Релігійна політика Османської імперії традиційно будувалася з позицій сили. Так, при захопленні османами болгарської столиці Тирнова болгарський патріарх був узятий у полон і засланий. Релігійним главою усього християнського населення імперії турки визнали константинопольського патріарха, якому було надане право представництва від імені християн при султанському дворі. Патріарх зберіг право церковного суду і управління, право оподаткування християн церковною десятиною на користь духовенства. Православна церква частково зберегла свої земельні володіння. Константинопольський патріарх узяв курс на еллінізацію православної церкви в межах Османської імперії: переведення богослужіння на незрозумілу слов'янському населенню грецьку мову, розстановку на провідні посади в церковній ієрархії етнічних греків тощо. Втім, Константинополь недовго залишався єдиним релігійним центром християн. Другим - стало м. Печ (Печа) в Сербії. Потурчений серб Мехмед Соколлу (Соколович), який досяг поста великого візира, відновив у 1557 р. сербський патріархат (константинопольський патріарх скасував його в 1766 p.). Тож сербська церква зазнала меншого впливу еллінізації, була менш слухняною стосовно турецьких властей. У 1688 p., коли австрійські війська вторглися на територію Сербії, місцеве населення та його православне духовенство

надали їм дієву допомогу. Тоді турки розпочали жорстокий терор проти сербів. Рятуючись від розправ, 37 тис. сербських родин на чолі з патріархом Арсенієм покинули південні райони Сербії (включаючи сумнозвісне Косово), які негайно були заселені мусульманами.

У 1766 p., після знищення сербського патріархату, сербські єпископи мали намір підпорядкувати церкву російському Синодові (лист до митрополита Платона), що могло б стати приводом для нової великої російсько-турецької війни. Але на Сербію претендувала й Австрія (вона вже володіла північною Сербією з 1718 по 1739 pp.). В 1788 р. Иосиф II вступив у війну з Туреччиною на боці Росії. Плани віденського двору щодо приєднання до Австрії Белградського паша-лика підтримувала й Пруссія в особі короля Фрідриха II. І лише рішуче втручання Англії на боці турків залишило Белградський пашалик у складі Османської імперії. Але в Істамбулі розуміли стратегічно важливе значення Сербії і тому політика батога змінилася медяником: у лютому 1794 р. султан видав спеціальний фірман, що надавав автономії Белградському пашалику. Цей документ заборонив яничарам залишатися на території пашалику і брати з населення самовільно встановлену данину. Віднині серби повинні були платити данину лише державі та поміщикам - спахіям. Султанська данина накладалася загальною сумою на усю територію пашалику і розкладалася по спільно белградським пашею і місцевими кнезами (князями). У внутрішніх справах за сербами визнавалося самоуправління. Всупереч Істам-булу непокірні яничари, спираючись на підтримку бунтівного Ві-дінського округу паші Пазванд-оглу, в 1801 р. захопили Белград, тим самим ліквідувавши даровану сербам автономію. Цей виступ яничарського війська теж був ознакою часу - двір Селіма III втратив можливості впливу на свою колишню найвідданішу опору - яничар.

Волощина була загарбана турками ще в XIV, а Молдавія - в XVI ст. На початку XVDT ст. молдавські господарі (правителі) змінювалися кожних три роки, а то й частіше. Кожний такий правитель, знаючи, що через рік-два він буде зміщений султаном, намагався використати відведений час для особистого збагачення, анітрохи не дбаючи про елементарні потреби населення. У неврожайні роки трупи померлих від голоду людей валялися уздовж доріг, бідність основної маси населення була жахливою завжди, незалежно від урожаю. Кучук-Кайнарджийсь-кий мир 1774 р. приніс Дунайським князівствам деяке полегшення: була оголошена амністія тим жителям, які під час війни 1768-1774 pp. діяли на боці Росії; конфісковані землі поверталися попереднім власникам. Ясський трактат 1791 р. передав Лівобережну Молдавію до складу Росії, що принесло місцевому населенню відчутне полегшення.

Народи Балкан - румуни, болгари, серби починають сприймати Росію як свого майбутнього визволителя від османського іга. Петербург ці надії й симпатії всіляко стимулює. Так, ще з 1715 р. Петро І став надавати грошову допомогу незалежній Чорногорії, і ця допомога стала для російських імператорів традиційною.

Утворення на Балканах незалежних держав (Сербії, Болгарії, Румунії)

Сербія.В лютому 1804 р. тут розпочалося повстання проти засилля яничарів під проводом Георгія Петровича, відомого ще як Караге-оргій (1752-1817). На середину березня дев'ять з дванадцяти округів Белградського пашалику були повністю очищені від турків, великі міста - Белград, Смедерево, Пожаревац перебували в облозі повстанців. Серби вимагали не так уже й багато - відновлення фірману 1794 р. Султанський уряд відмовився задовольнити ці скромні вимоги, оскільки серби просили гарантій щодо умов перемир'я з боку однієї з великих європейських держав. Тоді повстанці звернулися за підтримкою до Відня й Петербурга. Хоча ні Габсбурги, ні Романови на той час надати збройної підтримки не могли (що пояснювалося тогочасним воєнним протистоянням з Наполеоном і небажанням дати політичний привід для франко-турецького союзу), серби почали діяти активніше. Після кількох перемог у серпні 1806 р. до Істамбула була надіслана делегація на чолі з Петром Ічко, яка домоглася надання Сербії внутрішньої автономії. 10 червня 1807 р. між Росією та Сербією була підписана конвенція про створення військового союзу. Тим самим Сербія де-факто проголосила свою незалежність від Туреччини, яка на той час уже перебувала у стані війни з Росією.

Сербська держава у 1804-1813 pp. спершу мала лише один орган управління. Ним була Скупщина, тобто збори повстанських провідників. У вересні 1805 р. була створена перша державна установа Сербії-Урядова Рада Сербська. До неї увійшло 12 представників від кожного з округів. Головою Ради був Матвій Ненадович. На Скупщині 1808 р. Карагеоргій проголосив себе спадковим господарем Сербії і почав управляти одночасно з Радою. В січні 1811 р. Урядова Рада провела свою реорганізацію: призначила 6 міністрів-опікунів з числа членів Ради, у віданні яких були різні галузі управління. Фактично ж влада в Сербії належала Карагеоргію.

У 1812 р. Росія, обгрунтовано побоюючись вторгнення наполеонівських військ, поспішила укласти з Туреччиною Бухарестський мир

(28 травня 1812 p.). Стаття 8 цього договору зобов'язувала Туреччину надати автономію сербам у межах Белградського пашалику. Переговори між Туреччиною і Сербією розпочалися аж на початку 1813 р. (сторони вичікували, чим закінчиться похід Наполеона на Москву). Влітку 1813 р. турки несподівано напали на Сербію, змусивши восени 1813 р. Карагеоргія та більшість його воєвод втекти до Австрії.

Після придушення першого сербського повстання турки відновили залежність селян від поміщиків, примушуючи селян до панщини. Відповіддю стало повстання восени 1814 р. селян Чачакського округу під проводом воєводи Хаджі Продана. Виступ цей був жорстоко придушений, але уже наступного року повстанський рух відновився під керівництвом Мілоша Обреновича. На просьбу сербів Росія розпочала дипломатичний тиск на Істамбул. Наслідком стала досягнута усна домовленість із султанським урядом, який визнає Обреновича верховним князем Сербії, регламентує платежі селян поміщикам-спахіям і надасть сербам право участі в суді нарівні з турецькими чиновниками.

Російсько-турецька війна 1828-1829 pp. завершилася перемогою Росії. За умовами Адріанопольського мирного договору 1829 p., Османська імперія зобов'язувалася у місячний термін надати автономію Сербії та повернути їй території, відторгнуті після придушення першого сербського повстання 1804-1813 pp. На основі Адріанопольського договору султан видав у серпні 1830 р. указ, за яким Сербія визнавалася самоуправлінським князівством під верховною владою султана зі спадковим князем Мілошем Обреновичем. Питання про щорічну данину та повернення відторгнутих територій передавалися на розгляд узгоджувальної російсько-турецької комісії. Скориставшись заворушеннями на спірній території, Мілош Обренович улітку 1833 р. приєднав її до Сербії. Новий султанський указ 1833 р. визначав кордони Сербського князівства (з включенням до його складу 6 раніше відторгнутих округів) та встановив чіткі розміри щорічної данини.

На цьому етапі розвитку Сербії політична й економічна влада в країні перебувала у руках т. зв. великашів - великих землевласників, чиї маєтки були створені шляхом присвоєння чи скупки власності спахіїв. Серед великашів було чимало провідників недавнього повстання. Великаші не мали достатніх засобів для обробки своїх земель капіталістичними методами і тому були змушені вести феодальне господарство. До 1837 р. в Сербії поруч з обов'язковими трудовими повинностями існував і т. зв. старійшинський кулук - панщина. Крім повинностей на користь великашів, селяни були вимушені виконувати державну панщину і панщину на користь князя. Остаточно панщина скасована конституцією 1838 р.

Мілош Обренович використав автономію Сербії для власних потреб: монополізував торгівлю з Австрією, за безцінь скупив землі колишніх турецьких власників, відкупив у султанського уряду збір данини. За його вказівкою багато колишніх старійшин - учасників двох визвольних повстань були знищені або посаджені до в'язниці, убитий і Карагеоргій. Скупщина, членів якої Обренович сам призначав, покірно виконувала його волю. Вищий урядовий орган — Народна канцелярія перетворилася в особисту канцелярію диктатора. Самодержавна політика Обреновича викликала опір як селян, так і великашів. Під тиском останніх Обренович на Скупщині, скликаній у лютому 1835 p., був змушений погодитися на прийняття конституції. Але, скориставшись з того, що Туреччина, Росія і Австрія поставилися до прийняття конституції вороже, Обренович її у швидкому часі скасував. У 1838 р. турецький уряд сам опублікував конституцію для Сербії, яка виявилася значно консервативнішою, ніж пропонована конституція 1835 р.

Ця конституція не допускала скликання Скупщини, її не можна було змінювати або доповнювати без згоди султана. Вищим органом управління Сербією проголошувалася Рада з 17 членів, які обиралися пожит-тєво. Обренович спробував опиратися введенню Конституції, яка обмежувала його самодержавну владу, але програв у цій боротьбі, був змушений у 1839 р. зректися престолу на користь свого сина і покинути країну. Реальна влада зосередилася в руках 17 великашів - членів Ради.

Лідером уставобранителів (тобто «захисників конституції») був великаш Гарашанін. У 1842 р. уставобранителі після вигнання з країни Михайла Обреновича передали владу у руки безвольного Олександра Карагеоргієвича (1842-1858). Більшість уставобранителів орієнтувалася у своїй зовнішній політиці на Туреччину та Австрію, в галузі внутрішньої - уставобранительський режим намагався зберегти напівфеодальну форму ведення сільського господарства.

На час Кримської війни, коли Росія була поставлена на коліна Францією, Англією та Туреччиною, внутрішні чвари в Сербії майже припинилися. Після поразки Росії у війні Паризький конгрес 1856 р. прийняв рішення про заміну російського протекторату над Сербією на спільний протекторат усіх європейських держав-учасниць Паризького договору. Коли стало зрозумілим, що загроза нової турецької окупації ліквідована, боротьба між князем і великашами знову загострилася і дійшла відкритої форми. Скориставшись змовою членів Ради, Олександр Карагеоргій розігнав Раду, призначивши її нових членів. У жовтні 1858 р. був опублікований закон про скликання народної Скупщини. її перше засідання відбулося в листопаді 1858 p., в день апостола Андрія, тому Скупщина отримала назву Свято-

андріївської. Прихильники династії Обреновичів об'єдналися з лібералами і домоглися усунення від влади Олександра Карагеоргієвича. Князем удруге проголошувався Мілош Обренович, а після його смерті, в 1860 p.,- Михайло. Скупщина прийняла закон про її перетворення у постійно діючий орган законодавчої влади. Конституція ліквідувала олігархічну Раду 17-ти, проголосила свободу друку. Проте дуже швидко закон про скупщину був змінений - з органу законодавчого вона перетворювалася на дорадчий з правом зібрання раз на три роки.

Правління Михайла Обреновича (1860-1868) ознаменувалося зміцненням князівської влади. Відновлена Рада 17-ти була перетворена в орган, залежний від князя. Йому ж були підпорядковані усі міністерства. В 1864 р. був розігнаний Верховний суд, його голова ліберал Є. Груїч - кинутий до в'язниці. Законом 1861 р. Михайло скасував народне військо, створивши натомість регулярну армію на основі загальної військової повинності. На утримання цієї армії потрібні були великі кошти, що призвело до збільшення податків на усі категорії населення.

У травні 1868 р. Михайло Обренович був убитий групою змовників. Влада перейшла до рук його неповнолітнього племінника Мілана Обреновича (1868-1889). На час його неповноліття управління країною перебувало в руках регентів: Блазнаваца, Ристича та Гавриловича. Ліберали розробили проект нової сербської конституції, прийнятою Скупщиною в 1869 р. За цією конституцією Сербське князівство проголошувалося спадковою конституційною монархією. Законодавчу владу здійснювали спільно князь та Установча скупщина, яка скликалася щорічно. Князеві належало право законодавчої ініціативи та остаточного затвердження законів. Він одноосібно призначав чверть усіх депутатів Скупщини. Конституція проголосила свободу друку, але не передбачала свободи союзів та зібрань.

З плином історії повну незалежність Сербія здобула внаслідок поразки Туреччини в російсько-турецькій війні 1877-1878 pp. Але за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. частина сербських земель ще залишалася під владою Туреччини і Австро-Угорщини. В 1882 р. Сербію було проголошено королівством. Участь Сербії у Балканських війнах 1912-1913 pp. збільшила її територію майже вдвічі. З розпадом Австро-Угорщини більшість південнослов'янських земель, що входили до її складу, об'єдналися з Сербією, утворивши 1928 р. Королівство сербів, хорватів, словенців (з 1929 p.- вже Югославію).

Болгарія.В 1853 р. під тиском народних мас (селянські повстання Відінського, Ломського, Білоградчикського округів) турецький уряд був змушений розпочати земельну реформу. Селянам за викуп

передавалися поміщицькі володіння. Держава сплачувала поміщикам цінними паперами з державної скарбниці, а селяни повертали їй цю суму поземельним податком. У 1867 р. був виданий закон стосовно вакуфних (церковних) земель. Землевласники, які проживали на цих землях, отримали право передавати їх у спадщину. Ці помірковані реформи «зверху» були реальною ознакою кризи султанської влади, якій доводилося поступками шукати порозуміння з місцевим населенням.

У квітні 1860 р. болгарська церква перервала стосунки з константинопольським патріархом, який традиційно виступав в якості вищого турецького чиновника в справах християнської релігії. Фірман 1870 р. проголосив створення болгарської екзархії (автономної церковної області) під верховенством патріарха. Але тут уже не погодилася константинопольська патріархія. Церковний собор 1872 р. оголосив болгарську церкву схизматичною. Розкол затягнувся на довгі десятиріччя.

Двічі протягом 60-х років видатний болгарський революціонер Георгій Раковський (1821-1867) спробував із загонами, сформованими в Сербії, вторгатися на болгарську територію з метою підняти всенародне повстання проти турецьких властей. Ці спроби виявлялися безуспішними, не в останню чергу тому що Сербія не хотіла великої війни з Туреччиною.

У квітні 1870 р. болгарські демократи Васил Левський та Любен Каравелов створили Болгарський Центральний революційний комітет, завданням якого мало стати скинення турецького іга та створення Дунайської федерації вільних народів. Туркам вдалося схопити усіх членів цієї організації. В лютому 1873 р. Левський був повішений.

Турецький уряд придушив і т. зв. Квітневе повстання 1876 р. в Болгарії. Але Балканська криза тривала, проти турецького панування виступило населення Боснії й Герцоговини. В червні 1876 р. Сербія і Чорногорія уклали військовий антитурецький союз. 26 червня в Рей-хштадтському замку (Чехія) зустрілися російський цар Олександр II з австро-угорським цісарем Францем-Иосифом. В зв'язку з можливою сербсько-турецькою війною сторони домовилися: Петербург підтримає прилучення до Австро-Угорщини Боснії та Герцеговини, а Відень не заперечуватиме проти включення до складу Росії південно-західної Бессарабії та Батума. Болгарії та Румелії (так називалися південні повіти Болгарії") мала б бути надана автономія, а якщо дозволить ситуація,- то й незалежність.

У жовтні 1876 р. серби були розбиті турками, і Росія негайно ви-

сунула до турецької сторони ультиматум про укладення перемир'я з Сербією на 4-6 тижнів. 11 грудня того ж року в Константинополі відбулася конференція послів великих держав, де за пропозицією російського канцлера Горчакова Оттоманській Порті поставили вимогу ... надати автономію Боснії, Герцеговині та Болгарії. Росія мала таємну домовленість з Австро-Угорщиною на випадок російсько-турецької війни про дружній нейтралітет Відня в обмін на Боснію і Герцеговину. 12 квітня 1877 р. Олександр II видав маніфест про оголошення війни Туреччині; того ж дня російські війська увійшли у Румунію та захопили вірменський Ардаган на кавказькому театрі бойових дій.

15 червня російська армія почала вторгнення в Болгарію, разом з росіянами прийшло й болгарське ополчення - 7444 чоловіка (всі унтер-офіцерські та офіцерські посади в цьому ополченні обіймали росіяни). В Болгарії було створене російське цивільне управління на чолі з князем Черкаським. Країна була поділена на 8 губерній (у межах старих турецьких санджаків) та 56 округів. На чолі цих губерній та округів були поставлені росіяни, в заступники їм призначали місцевих болгар. Попри все зберігалася турецька податкова система, був лише скасований ненависний бедель - податок на чоловіків-християн за звільнення від військової повинності. Також було ліквідовано традиційну турецьку систему відкупу збору податків приватними особами.

27 грудня 1877 р. переможена Порта звернулася до Росії за умовами миру. На той час російські війська стояли за 13 км від Константинополя у містечку Сан-Стефано. Стаття 6 Сан-Стефанського договору (З березня н. ст. 1878 р.) передбачала: «Болгарія утворює самоуправ-лінське, сплачуюче данину (Туреччині.- Авт.) князівство з християнським урядом і земським військом». Передбачалося, що в Болгарії протягом двох років перебуватиме 50-тис. російський окупаційний корпус. За цей час під началом російського комісара будуть створені усі органи місцевого і центрального управління. Зрозуміло, що така Болгарія була б повністю проросійською.

Проти Сан-Стефанського диктату спільно виступили Австро-Угорщина і Великобританія, підтримані німецьким канцлером Бісмарком. Власне, це була далеко не доброчинна акція. Так, Лондон 25 травня 1878 р. уклав союз з Туреччиною, за умовами якого Порта отримувала англійську підтримку проти російських зазіхань ... в обмін на о. Кіпр. У червні того ж року відбувся представницький Берлінський конгрес за участю усіх великих європейських держав. 1 липня був прийнятий Берлінський трактат, який суттєво змінював умови Сан-Стефанського договору. Північна Болгарія (обмежена Дунаєм на півночі та горами Стара-Планина на півдні) отримувала незалежність,

Південна Болгарія під назвою Східна Румелія ставала автономною провінцією в складі Туреччини. Боснія й Герцеговина переходили під австрійську окупацію на невизначений термін - тобто, фактично увійшли до складу держави Габсбургів. Румунія, Сербія, Чорногорія проголошувалися незалежними, хоча їх кордони суттєво урізувалися порівнянно з умовами Сан-Стефанського договору 3 березня 1878 р.

Петербург виробив для Болгарії (Північної, яка дістала незалежність) т. зв. Петербурзький проект Органічного статуту (Конституції країни). Займалася цим безпосередньо імператорська канцелярія під керівництвом князя Урусова. 19 лютого 1879 р. в Тирново. древній болгарській столиці, збиралися Установчі збори в складі 230 депутатів. Формувався цей орган з чотирьох категорій: а) депутати за званням - єпископи, муфтії, судді тощо - 117 чол.; б) обрані від населення: 1 депутат від 10 тис. виборців - усього 89 чол.; в) призначені російським командуванням - 21 чол.; г) від установ і товариств - 3 чол. Незважаючи на підконтрольний російській адміністрації склад депутатів, тирновські збори прийняли набагато ліберальніший проект конституції країни, ніж це було передбачено в Петербурзі.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!