Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ДЕРЖАВИ. ОСНОВНІ РИСИ СУСПІЛЬНОГО 4 часть



Весь цей порядок складався впродовж понад півсторіччя і був завершений в 701 р. в зводі законів Тайхорьо.

Першою постійною столицею Японії було м. Нара, відбудоване в

710р.

Історики обгрунтовано твердять про великий вплив, який здійснював на появу та формування японської феодальної держави приклад континентального Китаю та його феодальних держав.

Розвинутий феодалізм в Японії (X-XV ст.) був більшою мірою суто японським явищем, ніж запозиченням чийого б то не було історичного досвіду. Клас феодалів у цей час складається ніби з трьох груп: служила і придворна знать; посадові особи провінційних апаратів управління (губернатори та їх помічники); нижча знать - уродженці і жителі своєї провінції (нащадки тих родових старійшин, чиї предки не взяли свого часу участі в двірцевій боротьбі за владу).

Імператорський дім був у черговий раз відсторонений від реальної влади. Перенесення імператорської столиці в Кіото у 794 р. було зовнішнім виявом посилення влади клану Фудзівара. Спочатку встановлювався порядок, за яким імператори повинні були брати собі дружин тільки з цього роду, далі - більше. В 858 р. Фудзівара присвоїли собі владу регентів (при неповнолітньому імператорі), а у 887 р. - верховного канцлера при повнолітньому монарху. Вихідці з роду Фудзівара в цей час заповнили собою весь центральний апарат, фактично заволодівши верховною владою.

При регентах Фудзівара стрімко зростає значення буддизму в якості державної релігії. Не лише імператори, як це бувало в минулому, але й регенти та всі найпомітніші чиновники наприкінці життя ставали монахами, проте не випускали з своїх рук віжки управління. Центр адміністративного керівництва перемістився до буддистських монастирів, тим самим буддистське духовенство зосередило в своїх руках величезну владу. За монастирські посади йшла активна боротьба, причому клан Фудзівара пильно слідкував, щоб усі вищі релігійні посади в монастирських сангхах надавалися його членам. Зростало політичне і економічне значення буддистських монастирів, особливо тих, що належали найбільш впливовим і активним сектам, наприклад, Тендай з центральним монастирем на горі Хіей. Монастирі іноді не підкорялися наказам властей і вимагали для себе все нових привілеїв

Переділи землі, які мали проводитися кожні шість років, у цей час не робилися по 50-60 літ. Ті чиновники, які мали слідкувати за наділенням селян державною землею, найчастіше просто привласнювали ці землі. В Х-ХІ ст. маєтки найкрупніших феодалів були не тільки звільнені від оподаткування, але й дістали численні імунітети: місцеві власті



не мали права «входити на ці землі». У приватновласницьких помістях (сьон) зникла будь-яка різниця між рабом і селянином. Процес цей відбувався у двох напрямках - з одного боку, зростали повинності колись напіввільних селян, з другого - феодали «дарували свободу» рабам, аби запобігти їх втечі до іншого феодала, який зманював «свободою». Експлуатація при цьому залишалася майже незмінною. Як економічно збиткове, рабство було офіційно скасоване на поч. X ст.

У ХІ-ХП ст. відбувається укрупнення помість. Для боротьби з по-встанцями-селянами власники починають формувати власні збройні загони, не особливо покладаючись на допомогу урядових військ. Вербувався часто усякий набрід - збіглі з державної служби солдати, селяни-втікачі тощо. Дружинник зобов'язувався вірою і правдою служити своєму феодалові, а феодал - годувати, зодягати і забезпечувати житлом свого дружинника. З часом дружинники почали отримувати від господаря певні земельні наділи. Так з'явився новий служилий клас самураїв, на службі не держави, а якого-небудь могутнього феодального дому. Наприклад, на північному сході країни на початку ХП ст. найвпливовішим був дім Мінамото.

Імператорський дім прагне, спираючись на монастирі, ослабити вплив Фудзівара. Ця епоха подолання Фудзівара розтягнулася на ціле століття - т. зв. епоха Інсей (1069-1167). Допомогу імператорській владі подавали і деякі феодальні родини, невдоволені засиллям Фудзівара. їхні самурайські загони ставали активними учасниками політичної боротьби за безроздільну владу в державі. З 1156 по 1185 pp. політичну владу в країні утримував у своїх руках дім Тайра, чиєю опорою був південний захід країни. Проти Тайра виступив рід Мінамото з північного сходу. Перемога у цій боротьбі забезпечувалася кращою організацією власного самурайського війська Мінамото.



Скориставшись цим, воєначальник Йорітомо (з роду Мінамото) добився свого проголошення у 1192 р. верховним правителем держави з титулом «сьогун» (провідник, військовий вождь). Сьогунам доводилося вести постійну боротьбу з залишками впливу Фудзівара та столичною аристократією. Найзапеклішим бунтом столичної аристократії став заколот 1221 p., який сьогунам Мінамото вдалося придушити. Дружинники-самураї на службі у Мінамото відчутно збагатилися внаслідок цих перемог: так, після придушення заколоту 1221 р. переможці відібрали у переможених і розділили близько 3 тис. помість. Багато хто з цих дружинників пізніше перетворився на великих феодалів - даймьо. Зміцнили свої позиції і самураї, що перебували на службі у родини Ходзьо - головного васала Мінамото. Таким шляхом складалося дрібнопомісне дворянство (самурайство), яке володіло землями на

основі дарчих грамот свого сюзерена. Пішли в минуле влада імператора і централізовано-адміністративне управління з монастирів, характерне для періоду регентства Фудзівара.

Пануючий клас феодалів, який оформився як військово-помісне дворянство (бусі, самурай), став також підґрунтям для нового державного апарату, на чолі якого стояв сьогун. Найбільш привілейовану групу становили т. зв. гокенін - самураї, що перебували у безпосередній васальній залежності від самого сьогуна. Це були нащадки тих дружинників, з якими Мінамото завоював владу в країні. Другу групу становили самураї, які походили від дружинників з маєтків столичної аристократії, монастирів та імператорського дому.

* Дзен-буддизм з його принципами і нормами значною мірою визначив кодекс самурайської честі, «шлях воїна» (бусідо). Мужність та вірність, загострене почуття достоїнства і честі воїна-рицаря (образа якої змивається кров'ю), культ самовбивства в ім'я честі і обов'язку (не лише хлопчики в школах, але й дівчатка з самурайських родин спеціально навчалися цьому мистецтву: хлопчики - робити харакірі, дівчатка - заколюватися кинджалом), філософія фаталізму в поєднанні з фанатичною відданістю своєму патрону, впевненість в тому, що славне ім'я загиблого на полі бою буде шануватися наступними поколіннями у віках - усе ці настанови увійшли в поняття бусідо і на довгі сторіччя визначили національний характер.

Японська релігія не містить європейського уявлення про рай як винагороду за достойне життя, тим самим моральні якості самурая не перебували у залежності з обіцянкою посмертного блаженства, якою стимулювалися, наприклад, європейські хрестоносці чи воїни ісламу. Винагородою мала бути лише висока пам'ять живих про загиблого. І ще одне. Різні цивілізації створили свої уявлення про найбільший успіх в житті. Багатство, слава, кар'єра освіченого чиновника (останнє - характерно для сусіднього з Японією Китаю), успіх у протилежної статі тощо - все це було несуттєвим в системі цінностей бусідо.

На чолі держави як глава військового уряду «бакуфу» (дослівно -«ставка») стояв сьогун. Але після смерті Мінамото Йорітомо (1199 р.) реальна влада перейшла до Ходзьо Токімаса, якому було надано титул «сіккен» (правитель). Цей титул і влада стали спадковими для родини Ходзьо.

Військово-феодальний стан установив свою владу над «народом» (бонге), в першу чергу селянами. Селяни жили на землях самураїв, обробляли ці землі, сплачуючи своїм панам натуральну ренту або відробляючи на умовах панщини. Розмір основної натуральної ренти коливався від 40 до 60% врожаю.

Двічі, у 1274 та 1282 pp., монгольські завойовники збирали могутні флоти для вторгнення в Японію. Острови були врятовані не лише мужністю своїх захисників-самураїв, але й самою природою. Могутні урагани («камікадзе» - вітер богів; так сторіччями потому, в роки Другої світової японці шанобливо будуть називати своїх добровільних льотчиків-смертників) руйнували флоти загарбників-монголів.

У 1333 р. південно-західні феодальні володарі під проводом родини Асікага виступили проти дому Ходзьо і тимчасово відновили владу імператора Годайго. Відсіч бунтарям дав Такаудзі, колишній васал Ходзьо. Такаудзі захопив Кіото, змусивши Годайго до втечі в місто Іосіно (на Південь країни), і посадовив на престол свого ставленика з імператорської династії. Сам він прийняв титул сьогуна (1135 p.). Тим самим з 1335 по 1392 pp. в Японії було дві столиці, два імператори і точилася невпинна боротьба між Півднем і Північчю. Війна завершилася об'єднанням країни під зверхністю нового роду сьогунів Асікага.

При сьогунах Асікага число сеенів поступово зменшувалося, саму-райство, залежне від даймьо, розшаровувалося. Феодали постійно опинялися у залежності від лихварів, а держава регулярно оголошувала списання їх боргів з метою збереження могутності класу феодалів та їхнього привілейованого становища. З іншого боку,- ремесло і торгівля заохочувалися, купці та ремісники користувалися різними пільгами, що відрізняло Японію від інших країн Далекого Сходу.

Розвиток країни в XIV - на початку XVI ст. визначався безкінечними битвами за владу між самурайськими арміями претендентів на посаду сьогуна. За цей час феодальна власність на землю, що раніше перебувала в руках сьогуна, перейшла до рук великих князів - даймьо і середніх феодалів. Замість невеликих володінь, отримуваних від верховного сюзерена у вигляді лена, з'явилися величезні приватні землеволодіння, чиї території охоплювали провінцію або й кілька провінцій. Тепер уже даймьо роздавали лени васалам-самураям, зобов'язуючи їх за це відбувати службу. Основною формою експлуатації селян стала рента продуктами, панщина зберігалася в обмеженому вигляді - для будівництва доріг і укріплень, але не обробітку землі феодала.

Зауважимо: водночас в Японії вперше вводиться ліцензування зовнішньої торгівлі. Екпортно-імпортні операції з Китаєм приносили величезні прибутки (до 400%) і держава не могла зігнорувати це джерело доходу.

Поява вогнепальної зброї призвела до великих змін у військовій справі. Головну роль почали відігравати не вершники-самураї, а піхотинці, яких вербували з селян. Це відкривало широкі можливості для швидкого створення майже з нічого потужних армій - замість колиш-

нього поступового нарощування чисельності самурайських загонів на службі феодала. Крім того, проникнення європейців в Південно-Східну Азію супроводжувалося колонізаторською політикою останніх. Феодально роздробленій Японії загрожувала участь перетворення на колонію якоїсь європейської держави. Третьою обставиною, яка визначала розвиток Японії в другій половині XVI ст. стало посилення феодальної експлуатації селян, масові втечі і повстання експлуатованих. У 1568-1582 pp. порівняно незначний феодал Ода Набунага виступив в ролі об'єднувача країни. Він усунув від влади останнього сьогуна з роду Асікага (1573 p.), розгромив кілька буддистських монастирів, які брали активну участь в міжусобній війні, і створив централізовану державу в північній частині Японії. Підтримку йому (особливо у боротьбі з селянськими виступами) надавало купецтво великих міст - адже об'єднання країни відповідало інтересам саме цього стану. Хоча Набунага був убитий одним зі своїх васалів, справу об'єднання країни завершив його соратник Тайотомі Хідейосі (1583-1598).

Хідейосі наказав забрати зброю в усіх селян (1588 p.), запровадив новий земельний кадастр (1589-1595), яким прикріпив селян до їх наділів. Після смерті Хідейосі в 1598 р. в ролі третього об'єднувача країни виступив один з його полководців - Токугава Іеясу. Розбивши своїх супротивників біля Секігахара в 1600 p., Токугава в 1603 р. прийняв титул сьогуна і зосередив у своїх руках управління всією державою. 17 найбільших міст були відібрані у феодалів і управлялися безпосередньо сьогуном. Була відновлена верховна власність держави на землю, але реалізація цього права у вигляді вилучення землі застосовувалася лише за державні злочини. Основний земельний фонд закріплювався за князями-даймьо (їх було понад 200). Такий феодал мав право суду і адміністративної влади у межах свого володіння над усіма підданими; він керував своїми васалами-самураями, яким надавав певне жалування. Даймьо могли мати свої збройні сили, збирати місцеві податки, але у всьому підпорядковувалися владі сьогуна. їм заборонялося вести внутрішні війни. Токугава підтримували японських ремісників і купців, натомість життя селянства було суворо регламентоване. Династія Токугава правила Японією до буржуазної революції 1867-1868 pp.

Трьома послідовними указами (1633, 1636 та 1639 pp.) третій сьо-гун Іеміцу заборонив японцям під загрозою смертної кари залишати межі своєї країни, а також будувати великі кораблі, придатні для далекого плавання. Іноземцям доступ в країну було закрито (виняток становив для голландців і китайців). З 1614 р. християнська релігія

в Японії заборонялася. Заборонений також ввіз європейських (1630 р.) і навіть китайських книг.

* Цим влада намагалася боротися як з християнством, так і з ідеями послідовника Конфуція - Мен-цзи. Останній, зокрема, стверджував, що народ має право усунути государя, який негідно справляється зі своїми обов'язками. Існує красива легенда, що будь-який корабель, який плив до Японії з книгою Мен-цзи на борту, неодмінно гинув -боги не допускали в країну ідеологічну заразу.

Ізоляція країни, приборкання даймьо та сувора регламентація селянських повинностей сприяли стабілізації економічного життя і навіть деякому зростанню показників виробництва. Але згодом країні довелося розплачуватися за свою ізолюцію довготривалою відсталістю.

Рекомендована література

Васильев Л. С. История религий Востока.- М: Высшая школа, 1988.

Історія країн зарубіжного Сходу в середні віки- К.: Радянська школа, 1959.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Изд-во политической литературы, 1986.

Тема 26

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ ТА НАРОДИ БАЛКАН у XIV-XIX ст.*

Починаючи від пізнього Середньовіччя, Османська імперія відігравала роль великої держави, імперії у повному розумінні цього слова. Однак протягом століть колишня велич була втрачена, турецький народ поступово повернувся у свої етнічні кордони. Втрата позицій багато у чому була пов'язана не лише з військовою міццю безпосередніх сусідів - Росії та Австрії, але й з внутрішніми причинами. Влада постійно запізнювалася з реформами,негнучкою і закостенілою була й національна політикащодо підкорених народів. Проте недаремно кажуть, що негативний досвід -теж досвід.

Сучасна Туреччина є близьким, хоч і заморським сусідом України. Окрім суто економічних зв'язків, існує ще один фактор, що становить неабиякий політичний інтерес. Мова йде про той вплив, який мають окремі турецькі структури на кримських татар,зокрема на процеси пробудження у частини кримсько-татарського населення ідей панісламізму.

З іншого боку, саме Туреччина на сьогодні є єдиноюмусульманською

країною, яка небезуспішно прагне інтегруватися у європейські структури. Туреччина - багатолітній член НАТО, один із найреальніших кандидатів на вступ до Європейського Співтовариства. Досвід державно-правового розвитку модерної Туреччини показує, що непримиренних протиріч між християнським та ісламським світом не існує,дві цивілізації можуть мирно уживатися поруч, взаємно доповнюючи одна одну.

Туреччина (Османська імперія) в XIV-XV ст.

Турецька держава, названа Османською в ім'я свого засновника Осман-бея, виникла наприкінці XIII ст. у західній частині Малої Азії. Там, в колишній візантійській провінції Фрігії, осіло кочове плем'я кайї, яке входило до союзу тюркомовних огузьких племен.

Ще в 70-х роках XI ст. на території Малої Азії утворився Кенійський (або Румський) султанат сельджукідів. У ХШ ст. він був підкорений монголами і на початку наступного століття розпався на десять ворогуючих між собою еміратів. Воєначальники-беї, які стояли на чолі цих державних утворень, надали їм свої імена: Айдин, Караман, Кераси, Керміян, Осман, Хамід та ін. Емірат Османа, розташований в найбільш західній частині малоазійського півострова, на кордоні з візантійською провінцією Віфінією, мав ряд геополітичних переваг. Несучи прикордонну службу, Осман І (1300-1326) і його син Орхан (1326-1359) користувалися особливими правами і привілеями, наданими монгольськими ханами. В своїй агресії проти Візантії вони завжди могли розраховувати на монгольську підтримку. За Орхана були захоплені візантійські міста Бурса і Нікея, підкорено сусідній емірат Кераси.

Внутрішній лад Турецького (Османського) емірату на початку XIV ст. базувався на давніх нормах, встановлених ще у Кенійському султанаті. Глава цієї держави (бей, потім султан) самостійно розпоряджався земельним фондом, який називався хас. З нього у ленні володіння військових і духовних феодалів надавалися землі, які мали не лише утримувати цього феодала, але й приносити в державну казну певні податки. Законодавством султана Мурада І були затверджені дві форми феодального володіння, які відрізнялися одна від одної за розмірами податків, що сплачувалися селянами,- тимар і зеамет.

Поруч із загальним для усіх мусульманських народів шаріатом, діяло і місцеве звичаєве право т. зв. тюре. Внаслідок розкладу племінної організації суспільства норми тюре своє значення втрачали, ша-ріатське ж законодавство навпаки посилювало свої позиції.

На думку К. Маркса, на початках свого існування держава турків

була зорганізована на демократичних началах (!?) і навіть становила собою «єдину справжньо військову державу середньовіччя». Успіхи завойовницької політики цієї держави визначалися кращою організацією збройних сил. Основою армії були т. зв. «єн чері» - нові солдати (звідки, до речі, походить назва яничари). Спочатку їх чисельність була невеликою - від 5 до 10 тис. чоловік. Це професійні військові, чия підготовка починалася ще в дитинстві, під наглядом мусульманських дервішів з напіввійськового ордену бекташів. З часом поповнення яничарів почало набиратися з хлопчиків підкорених народів (сербів, болгар, затим - із примусово наверненого до ісламу християнського населення). Такий податок людьми має назву іспендж. Яничари дотримувалися обітниці безшлюбності, з дитинства звикали до походів та суворої дисципліни, не мали кровних зв'язків з турецьким населенням та місцевою знаттю. З допомогою яничарів султани тримали у покорі не лише завойовані народи, але й бунтівних турецьких феодалів. Військова здобич (найбільше земля і нерухомість), здобута яничарами, становила важливе джерело політичної та економічної влади султанів.

Земля роздавалася феодалам у тимчасове володіння на умовах відбування військової служби. Частина землі виділялася в спадкове тримання безпосередніх виробників - селян (райя). З райя збиралися податки на користь держави і феодала.

За третього правителя, султана Мурада І (1359-1389), розпочалися турецькі завоювання на Балканах, куди незабаром був перенесений центр держави. Скориставшись розпадом монгольської держави Хулагідів, Мурад проголосив себе султаном, тобто незалежним правителем.

Залишивши в тилу Візантію, турецькі завойовники рушили на Захід. У 1389 р. вони завдали на Косовому полі поразки війську, зібраному сербським королем з сербів, босняків, албанців, валахів та угорців. День св. Вітовта (Відовдан), 28 червня, вважається у сербів днем національного трауру, оскільки ним датується початок багатовікової втрати незалежності (убивство в 1914 р. ерцгерцога Австро-Угорщини Фердінанда, який прибув цього дня на провокаційні маневри у Сараєво, послужило приводом до Першої світової війни). В 1393 р. турки захопили столицю Болгарії Тирново. Турецький султан і полководець Баязид 1 (1389-1402), який дістав за свої швидкі військові дії прізвисько Йгиїдирим (Блискавичний), уже розпочав підготовку до взяття Константинополя. Проте падіння Візантії було відстрочене ще на півстоліття через появу в Малій Азії полчищ Тамерлана (Тімура (1370-1405), на прізвисько Залізний кульга) середньоазіатського пра-

вителя й полководця, чиї походи відзначалися нищівними руйнуваннями й надзвичайною жорстокістю. В битві під Анкарою 1402 р. війська Тамерлана розгромили армію турків, Баязид потрапив до полону. Тамерланова кіннота переслідувала рештки турецького війська і могла б його повністю знищити, якби греки і генуезці не переправили баязидових недобитків на західний берег Босфору. Хоч у Тамерлана була домовленість з Візантією та Генуєю про спільні дії проти турків, але вони свого слова не дотримали: укріплення нових могутніх завойовників в Малій Азії розцінювалося ними як більше лихо порівняно з уже звичними турками.

Тамерлан в Малій Азії відновив емірати, знищені турецькими султанами. Він всіляко розпалював ворожнечу між чотирма синами султана Баязида, кожний з яких прагнув посісти місце померлого у полоні батька. Переможцем у цій боротьбі став Мухаммед, якому вдалося у 1413 р. зосередити у своїх руках владу над рештками турецької держави. Зміцнення Османського султанату у цей час відбувається за рахунок внутрішніх ресурсів: впорядкування військово-ленної системи володіння землею, удосконалення податкової системи тощо.

Ленники на той час поділялися на дві категорії - дрібніших тима-ріотів (їх доходи з наданої ділянки складали від 3 до 20 тис. акче) та поважніших зашів (від 20 до 100 тис. акче прибутку). Як правило, ні ті, ні інші самостійного господарства не вели. Селяни, які цю землю обробляли, не вважалися власниками плодів своєї праці - врожаєм розпоряджався феодал, який на власний розсуд віддавав землеробу на прожиття якусь частину отриманого продукту. Щоб примусити селянина працювати і віддавати врожай, феодали встановили власність, хоч і не повну, на особу безпосереднього виробника. Тримач лену мав забезпечити і надходження податків до державної казни. За Мухаммеда надходження цих податків було упорядковане.

Частина селянства працювала (практично на тих самих умовах, що й на феодала) на землях, які безпосередньо належали державі або перебували у вакфі - земельному володінні, доходи з якого йшли на мусульманську церкву: будівництво і ремонт мечетей, утримання духовенства, школи, лікарні тощо.

Селяни, ремісники і торгівці-мусульмани платили одні податки і судові штрафи та виконували визначені повинності, немусульмани -інші. Зокрема, мусульмани брали участь у феодальному ополченні і будівництві фортець, шляхів, мостів, мечетей, палаців тощо. Немусульмани: греки, вірмени, болгари, серби та ін. відчували значно важчий податковий гніт. Зокрема, вони платили джизію, подушний грошовий податок на «невірних». У певних випадках їх не приймали на

державну службу; вони не могли у суді свідчити проти мусульман і т. д. і т. п. Ослаблення державної влади, викликане навалою Тамерлана та тимчасовим розпадом Османського султанату, спричинило масові народні повстання 1413-1419 pp. як підкорених народів, так і власне турецьких селян. Завданням Мухаммеда стало придушення цих повстань.

Успіхи державного будівництва дозволили туркам знову відновити загарбницькі походи. Так, уже в 1422 р. була зроблена невдала спроба захопити Константинополь, в наступному році турки успішно вторгли-ся до Албанії і т. д. Новий султан Мухаммед II (1451-1481) прагнув остаточно підкорити Балканський півострів. У 1452 р. він зібрав усі наявні сили - близько 100 тис. чол. для захоплення Константинополя. Захисників міста було чи не у десять раз менше, в т. ч. 4 тис. італійців-союзників. 29 травня 1453 р. після 50-денної облоги Константинополь впав, загарбання міста турками означало кінець Візантійської імперії.

Цю дату історики вважають рубіжною при визначенні т. зв. Середніх віків (від падіння Риму в 476 р. до падіння Візантії у 1453 р.). Мухаммед II прийняв звання Фатих - Завойовник. Свою столицю він переніс до Константинополя, перейменувавши його на Істанбул. Турки ще в 1463 р. підкорили Боснію. В 1468 р. після смерті албанського правителя Скандербега під турецьке іго потрапила Албанія. У Волощині (Румунії) боротьбу проти турків проводив господар (феодальний титул) Влад Дракула. Останнього підтримували Угорщина й Польща. Розправи Дракули над полоненими турками потрясали навіть уяву звичного до усього пізнього середньовіччя (згодом вони стануть основою для виникнення легенди про графа-вампіра). Але й Дракула у цій боротьбі зазнав поразки.

У 60-70-х роках XV ст. були знищені усі торговельні привілеї італійців (яких вони сторіччями домагалися від слабнучої Візантії), ліквідовані їхні колонії на чорноморському узбережжі. Торгівля немусульман обкладалася подвійним митом. Прагнучи відновити своє становище, Венеція і Генуя вели у 1463-1479 pp. війну проти Туреччини. Одним з важливих наслідків цієї безуспішної для італійських міст боротьби стала втрата генуезцями їхніх володінь у Криму. Зокрема, центр цих володінь м. Кафа (Феодосія) в 1475 р. потрапив під турецький контроль і перетворився на міцний осередок турецького панування на Кримському півострові. В 1475 р. султан оголосив про свій протекторат щодо Криму, де правила татарська династія Гіреїв.

За Мухаммеда II були закладені не лише основи військової могутності Турецької (Османської") імперії, але й проведена перша кодифікація турецького феодального права, відома як Канун-наме. У цій збір-

ці були, зокрема, узаконені умови існування, права і обов'язки релігійних общин, у тому числі і православної церкви, очолюваної константинопольським патріархом.

Османська імперія у XVI-XVII ст.

У XVI ст. майже всі арабські країни були завойовані турками. Першими втратили свою політичну незалежність Сирія (до її складу входили також Палестина та Ліван) і Єгипет. До турецького завоювання в цих країнах панували мамлюки, зорганізовані у військово-феодальну касту, очолювану мамлюцьким султаном, резиденція якого перебувала в Каїрі.

* Мамлюки, мамелюки - гвардійці єгипетських султанів, що набиралися з ХШ ст. з рабів тюркського та кавказького походження. В 1250 р. мамлюки-беї захопили владу і самостійно правили аж до завоювання Єгипту турками (1517 p.); фактично вони зберігали панівне становище в Єгипті до поч. 19 ст., коли були винищені єгипетським правителем пашею Мухаммедом Алі.

Турецька армія під проводом Селіма І вторглася до Сирії влітку 1516 р. Військо мамлюцького султана Кансу Гурі зазнало цілковитої поразки у битві при Халеба (Алеппо), сам султан загинув під копитами коней охопленої панікою армії. Проти турецької вогнепальної зброї безсилими виявилися не лише мамлюцька кіннота, але й старовинні рукописи Корану, винесені мамлюками на поле бою. На поч. 1517 р. армія Селіма І вступила в Каїр. Згодом виникла легенда про передачу турецькому султану титулу і прерогатив халіфа всіх мусульман халіфом Мутеваккілем, який жив у Каїрі і перебував у придворному штаті мамлюцького султана. Так чи інакше, Селім додав до свого титулу почесне звання «слуга обох святих міст», тобто Мекки і Медіни. Династія Османів зайняла провідне становище в мусульманському світі.

З встановленням турецького панування в Сирії і Єгипті відбувся перерозподіл земельної власності: колишні противники турків частину своїх володінь втратили, і, навпаки, ті феодали, що вчасно перекинулися на сторону переможців, були щедро винагороджені турецькими властями. Жодних змін у феодальних відносинах та феодальному ладі цих країн не сталося.

За турецького панування Сирія поділялася на 4 провінції - пашалики з центрами у Дамаску, Тріполі, Сайді та Халебі. В Халебському па-шалику отримали наділи турецькі військові феодали, в усіх інших продовжували панувати арабські феодали, які ставали васалами турецьких пашів. Паша був ставлеником султана в тому чи іншому паша-

лику, представником центральної султанської влади. В його розпорядження надходили кошти від податків, митних та інших зборів з місцевого населення. Частина цих коштів переводилася до Істамбулу у розпорядження центрального уряду, а на решту паша мав утримувати чиновницький апарат і військо, яке складалося з яничар і сипахіїв. Султани і паші повинні були зважати на авторитет і вплив арабських феодальних родів. Для цього завойовники усіма доступними засобами сіяли розбрат в місцевому середовищі, нацьковуючи арабів один на одного.

У XVI ст. військово-феодальний лад турецької держави досягає піку свого розвитку, а кордони імперії сягають безмежності. Так, услід за Сирією і Єгиптом (1517 р.) до імперії були приєднані Алжир (1520 p.), схід Угорщини (1526 p.), Кіренаїка та Тріполі (1551 p.), західні Грузія та Вірменія (1555 p.), Туніс (1574 р.) та інші території.

Підґрунтя турецького феодального ладу становила феодальна власність на землю, здійснювана верховною султанською владою та класом феодалів. Феодальну ієрархію очолював необмежений правитель, «тінь Аллаха на землі» султан або падишах. Найбільші феодали одержували з державного фонду величезні землі у тимчасове користування. Як правило, одержувачами таких земель були вищі державні чиновники: візири (міністри), беглербеї (правителі великих областей), казиаскери (головні судді) та ін.

Існували також лени, які надавалися за військову службу. Вони, як правило, переходили у спадок. Лен з доходом від 20 до 100 тис. акче називався зеамет, а його власник - заїм. Менший лен з прибутком від З до 20 тис. акче писався як тимар, а його власник - тимарли або ти-маріот. Заши і тимаріоти несли адміністративну і військову службу у районах свого проживання. В разі війни вони формували феодальне ополчення з озброєних (власним коштом феодала) селян. Кількість такого селянського війська визначалася тим доходом, який отримував зі своїх володінь феодал.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!