Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ДЕРЖАВИ. ОСНОВНІ РИСИ СУСПІЛЬНОГО 3 часть



Держава мала три столиці: Чаньань, Лоян і Тайюань, для управління ними призначалися чиновники вищих рангів.

Середньовічні китайські чиновники могли бути вихідцями з різних верств. Вони поділялися на 9 рангів та 30 класів. Просування по службі пов'язувалося із складанням кваліфікаційних екзаменів.

Прийшовши до влади за доби Хань (III ст. до н.е. - III ст. н. е.), конфуціанці (релігійно-етичне вчення, назване на честь його засновника давньокитайського мислителя Кун Фу-цзи [латинізоване ім'я Конфуцій]; відігравало особливу роль в усій історії Китаю аж по наш час) перетворили конкурсні екзамени в головний, а пізніше - фактично і єдиний шлях, який давав змогу увійти до складу правлячої еліти. Починаючи з Тан (VIII-X ст.) екзаменаційна система (з численними варіаціями) виглядала приблизно таким чином.

Співшукачі нижчого ступеня сюцяй - випускники шкіл, а також ті, хто готувався самостійно,- щорічно мали змогу скласти іспит у повітовому центрі. Під суворим контролем чиновників екзаменований протягом двох - трьох діб повинен був без книг і посібників, по пам'яті, написати невелику поему, твір з приводу певної події з минулого, а також трактат на відсторонену тему. Квота була жорсткою: ступінь отримували 2-3%, рідше 5% екзаменованих, тим самим одержуючи право екзаменуватися на другий ступінь - цзюйжень. Тут вимоги були ще жорсткіші. Іспити на здобуття вищого ступеня цзіньші проходили

в столиці раз на два - три роки під контролем вищих сановників і самого імператора. Перед тими, хто здобув цей ступінь, автоматично відкривався шлях до вищих посад в державі, пошани, слави і багатства. Ті, хто отримав два ступені, були кандидатами на другорядні посади, а також мали відчутний вплив на справи свого повіту. їм радо надавали кредит торгівці, поріднення чи навіть просто знайомство з ними вважалося почесним. І навіть володарі одного ступеня відчували пошану з боку знайомих і рідні, їх поради радо вислуховувалися.

Всі, хто мав ступінь (і частково навіть ті, хто був лише співшукачем), становили особливий стан шеньші. Цей стан завжди відігравав у Китаї роль панівного класу, хоча й не був класом в соціальному розумінні цього слова. Зрозуміло, що багатому легше було здобути освіту і скласти необхідні іспити. Але талановитий бідняк завжди міг сподіватися, що його ближчі і далекі родичі охоче продадуть «останню сорочку», аби він зміг «вийти у люди» і стати високопоставленим чиновником. Слід взяти до уваги і ту обставину, що в Китаї не було майорату, спадщина дробилася між усіма синами, і уже в третьому - четвертому поколінні нащадок найбагатшого предка міг опинитися серед бідноти. І навпаки, завдяки конкурсним іспитам незнатний бідняк міг піднятися до висот управління. Для держави це мало особливе значення - регулярне оновлення прошарку шеньші за рахунок здібних і наполегливих нових членів сприяло тому, що на вищих щаблях управління опинялися найбільш достойні (з конфуціанської точки зору) управлінці. Така система тривалий час забезпечувала непорушність існуючого ладу і його системи цінностей.



Вся імперія за Танів була розподілена на 10 провінцій - дао, кожна провінція поділялася на округи - чжоу, та повіти - сянь. Усього налічувалося 358 чжоу та 1551 сянь.

Збройні сили імперії складалися з піхоти, яку формували місцеві дрібні землевласники, практично селяни - фубін, та кінноти, яку вербували із сусідніх кочовиків під проводом їх власних ханів. У 623 р. на кордонах імперії розпочалося утворення військових поселень. їх мешканці постачали війська продовольством, а, у разі потреби, брали у руки зброю, нарівні з армією. Від воєначальників і командирів особливого знання грамотності не вимагалося.

У 631 p., за Лі Шіміня, почалося складання карного кодексу, закінченого в 50-х роках цього ж століття. Звід законів складався з 500 статей, які містили перелік злочинів і покарань. Ті ж самі злочини, залежно від суспільного становища особи злочинця, могли каратися по-різному: за убивство слуги господар карався побиттям палицею; слуга за убивство господаря - смертю.

Ця організація феодального китайського суспільства, що склалася

за династії Суй і остаточно оформилася у VII ст. за Лі Шіміня, зберігалася практично у незміненому вигляді упродовж усього середньовіччя і частково дожила навіть до поч. XX ст.



На початку XIII ст., за Чингісхана та його нащадків, Китай був загарбаний монгольськими завойовниками. Вигнання монголів припадає на 1363-1368 pp., коли повстанці під проводом Чжу Юаньчжана (колишнього буддійського ченця) захопили долину Янцзи, а згодом і Пекін. Чжу Юаньчжан був у 1368 р. в Нанкіні проголошений імператором з одночасним утвердженням нової династії - Мін (XIV-XVII ст.), за правління якої відбулося відновлення китайської держави.

Повстанці ще під час війни декларували звільнення селян від податків і повинностей і навіть не опиралися переходу у їхню власність землі, що перебувала у користуванні власності селянських сімей. До державного фонду династії Мін (XIV-XVII ст.) включили обширні пустуючі землі, а також нерухомість, що належала колишнім монгольським правителям та китайським феодалам, які перебували на службі у монголів. Збільшувався цей фонд і за рахунок конфіскації земель політичних супротивників Мінів.

Було зменшено оподаткування селян. На пільговий період звільнялися від податків ті селяни, які брали у користування землі з державного фонду, в окремих випадках їм навіть надавалася худоба і реманент з цього ж державного фонду. Нові власті дбали про відновлення системи водопостачання, каналів, зруйнованих або занедбаних за роки боротьби з монгольськими поневолювачами.

Згодом був проведений перепис населення та обмір усіх земель, державних і приватних, з метою оподаткування (списки т. зв. «жовтого» і «риб'ячолускового» реєстрів, в які заносилися люди і земля).

Загальне зниження податків сприяло розвитку ремесла і торгівлі. Уряд викупив знецінені паперові гроші по 1-20% від номіналу і з 1375 р. запровадив лише металеві гроші.

Первісно державна влада зосереджувалася в руках прошарку дрібних феодалів та вихідців з простих воїнів і селян, великі феодали були усунуті з апарату державного управління. Проте нова державна організація не мала будь-яких принципових відмінностей від попередніх феодальних деспотій у розумінні форми державного апарату - він залишався дещо видозміненою копією системи Лі Шіміня, запровадженою ще за династії Суй. Засновник нової династії та його соратники сповідували буддизм, це завадило їм зміцнювати державницьку організацію засобами традиційного для Китаю конфуціанства. Як відомо, вимога покірності перед імператором, начальниками і старшими, є однією з головних тез учення Конфуція.

У наступні сторіччя Китай переживав ті ж самі процеси (зміцнення класу феодалів та феодального розкладу), що й європейські країни,- з певною поправкою на китайську специфіку. За описом 1489 p., землі 332 феодалів, які не належали до імператорської фамілії і князівських родів, досягали 3300 тис. му.

Центром політичної боротьби став Пекін, куди в 1421 р. з Нанкіна була перенесена столиця. У 1567 р. на високу державну посаду імператор призначив ученого Чжан Цзюйчена, який провів реформи в інтересах зміцнення центральної влади. Йому вдалося реорганізувати військо, провести перегляд і чистку корпусу державних службовців, посилити контроль за державним апаратом, зменшити деякі податки і поєднати їх, замінивши у ряді випадків трудову повинність грошовим податком. Проте свавілля великих феодалів було обмежене лише частково й тимчасово.

В 1628-1645 pp. Китай пережив грандіозну селянську війну. В квітні 1644 р. повстанці увійшли в Пекін, останній імператор династії Мін повісився на воротах свого палацу. Китайські феодали на чолі з У Сань-гуєм зрадили інтереси країни, і в ім'я збереження своїх станових привілеїв розпочали переговори з манчжурами (кочовими племенами на північних кордонах Китаю) про спільні дії проти повстанців. У 1645 р. керівник повсталих селян Лі Цзи-чен був підступно убитий, державний апарат і армія селянської держави розпалися.

До влади прийшла нова манчжурська династія Цін (1644-1911). В областях на південь від р. Янцзи китайські феодали знову проголосили імператором представника династії Мін.

Делійський султанат та держава Великих Моголів в Індії

На початку II тис. н. є. Індія хоча досягла значного господарського розвитку, але переживала період феодальної роздробленості. Політично Північна Індія була поділена між кількома феодальними князями. Найбільшими були раджпутський рід Гахарварів, рід Чауханів (володів Делі), роди Чаделів, Палів та Сенів. Ці князівські родини вели між собою безперервну збройну боротьбу. Політичною децентралізацією Індії скористався правитель Газнійської держави (що на території східного Ірану) Махмуд. У 1001 р. він розпочав грабіжницькі походи до Індії, які приносили фантастичну здобич. Але внутрішні чвари серед індійських раджів не припинялися. В 1175 р. війська султана Шихаб-ад-Діна оволоділи Пенджабом і продовжували свій дальший

наступ. Нависла загроза змусила індійських князів об'єднатися, їх військо на чолі з раджем Прітхві Раджа (правитель Делі) навіть розбило мусульманських загарбників в 1191 p., але вже наступного року зазнало поразки, а сам Раджа загинув у бою.

Продовжив підкорення Північної Індії Кутб-ад-Дін, який у 1193 р. захопив Делі і зробив це місто своєю столицею. Наприкінці 90-х років у руки газнійських загарбників перейшли Біхар і Бенгалія. Колишні індійські князівства знищувалися або змушені були визнати сюзеренітет Шихаб-ад-Діна, сплачуючи йому данину. Правитель Газні роздав значну частину індійських земель в умовне військове тримання (ікта) своїм воєначальникам. Тим самим панівний прошарок в Північній Індії за своєю національністю це були тюрки, таджики і афганці був етнічно чужим місцевому населенню.

У 1206 р. по смерті Шихаб-ад-Діна його намісники в Індії відмовилися визнати своїм володарем нового правителя Газні. Відокремившись, вони утворили на території Північної Індії самостійну державу - Делійський султанат, першим правителем якого став Кутб-ад-Дін Айбек. Проте його влада над правителями Пенджабу, Сінду і Бенгалії була суто номінальною. Сам Айбек і його нащадки вели з цими правителями нескінченну боротьбу з тим, щоб поставити їх під контроль Делі. Цим спробували скористатися місцеві жителі (переважно селяни), які ухилялися від сплати податків і перманентно піднімали повстання. Верства іктадарів (тобто тих воїнів-мусульман, які отримали свої володіння на умовах ікта) була змушена зробити свій вибір на користь сильної влади центру і підтримала делійського султана в його боротьбі за неподільну владу. Спираючись на іктадарів, султани розправилися як з місцевими повстанцями, так і сепаратистами з числа мусульманських правителів Пенджабу, Сінду і Бенгалії. В 1221 та 1241 р. у Пенджабі ненадовго з'являлося монгольське військо. Усвідомлення небезпеки монгольської агресії змусило мусульманських феодалів Північної Індії забути власні чвари і розпочати зміцнення феодальної централізованої держави.

Юридичним власником усієї землі постала держава в особі султана. Кожний феодал діставав від султана право на державну ренту, яку землероби сплачували султану у вигляді податку з оброблюваної ними ділянки. Землі, з яких султани передавали ренту окремим феодалам, поділялися на три категорії: ікта (менші чи більші наділи у тримання на умовах несення військової служби - особистої чи на чолі утримуваного з ікта загону воїнів); інам і вакф (належали, відповідно, поважним богословам або мечетям, дохід з яких йшов на утримання служителів культу, а також духовних шкіл-медресе, лікарень тощо); заміндари (володіння індійських князьків, які збирали податки з міс-

цевого населення з тим, щоб більшу їх частину передати до скарбниці султана, а решту залишити на власне утримання; султан міг у будь-яку мить позбавити їх цього володіння, заміндари, в свою чергу, могли передавати надані володіння у спадщину, дробити їх тощо на умовах виконання зобов'язань перед державною казною з боку нових власників). Землі, що не роздавалися у володіння феодалам, з яких податок надходив до султанської скарбниці, називалися хас або халі-се. Існували і приватні землі -мюльк.

Сільськогосподарське виробництво в Делійському султанаті зосереджувалося у сільських общинах. Держава оподатковувала общинників натуральним податком, який становив близько третини зібраного врожаю з неполивних земель і половину зі зрошуваних. Крім сплати податку селяни зобов'язані були безоплатно виконувати повинності, пов'язані з будівництвом укріплень, зрошувальних систем, доріг тощо. Немусульманське чоловіче населення (крім духовенства і жебраків) оподатковувалося особливим податком - джазія.

У руках султана зосереджувалася уся повнота деспотичної влади. Його найближчим помічником був візир, що керував роботою усіх відомств, найважливішими з яких були зазвичай військове і податкове.

У віданні податкового відомства перебували облік общинних земель, визначення конкретних сум податку з кожної общини, збір податків з населення та васалів, збір різноманітних мит, а також джазії. Це ж відомство відповідало за будівництво й утримання великих іригаційних споруд.

Військовий департамент займався формуванням султанської армії, її постачанням, а також виплатою жалування найманцям. У першій пол. XIV ст. наймана кіннота делійських султанів налічувала близько 350 тис. шабель (тут далася взнаки монгольська загроза).

Держава була поділена на області, якими управляли великі воєначальники, що звалися мукта або валі. Кошти, зібрані з областей, надходили в розпорядження мукта, але з цих сум дозволялося залишити лише дещицю на утримання власного апарату, місцевих невеликих військово-поліцейських сил та сім'ї самого мукта, а основна сума мала передаватися до державної скарбниці. Процес надходжень контролювався представниками центрального податкового відомства, але, як правило, мукта завжди намагалися під будь-яким приводом привласнити собі більшу частку отримуваних податків.

На період своєї могутності (XIII-XIV ст.) султанат обіймав майже всю територію Індії. Державною релігією в Делійському султанаті був іслам. Усі командні посади в армії та цивільна адміністрація поповнювалися виключно мусульманами. Державний судовий апарат перебу-

вав у віданні мусульманського духовенства. За нормами індуського права вирішувалися лише цивільні позови, у яких обидві сторони були місцевими жителями-немусульманами. Прилежність до ісламського віросповідання давала привілегії купецтву. Так, купці-мусульмани платили з привезених товарів удвічі менші мита, ніж індуські купці. Тим самим частину місцевого населення, особливо з числа городян нижчих каст, підштовхували до прийняття релігії завойовників.

Делійський султанат розпався через феодальні усобиці, а також економічні та політичні помилки центральної влади. Зокрема, султан Мухамед Туглак (1325-1351) почав карбувати мідну монету, вимагаючи у місцевого населення приймати її по ціні срібної. Індуси накарбували мільйони мідних монет високого номіналу, якими сплачували державні податки та купували коней, зброю, предмети розкоші тощо. Через розорення державної казни владі довелося підвищувати податки. Зростаюче невдоволення султанською владою було на руку сепаратистам-феодалам. Вже в 1339 р. відкололася Бенгалія. Щоб стримати подальший розпад, наступний султан Фроз Шах (1351-1388) визнав за феодалами спадкові права на ікта. Вторгнення Тамерлана з Середньої Азії в 1398 р. обезкровило Делійський султанат, він перестав існувати як велика і сильна держава. На його уламках виникли дрібні державні утворення. Влада останніх султанів з афганської династії Лоді на поч. XVI ст. не поширювалася далі меж столичного округу.

Після Тамерланової навали знову підняли голову індуські раджі. Мусульманські феодали, чиє панівне становище в Північній Індії було поставлене під сумнів, намагалися знайти опору в зовнішніх ісламських силах. У 1504 р. в Кабулі прийшов до влади політичний авантюрист Бабур, вихідець з ферганського князівського роду в Мон-голістані, який був змушений залишити власну батьківщину. В квітні 1526 р. 12 тис. армія Бабура, оснащена артилерією та вогнепальною зброєю, розбила 40-тисячне військо останнього делійського султана Ібрахіма Лоді. Проти Бабура виступив правитель Мевару, рама Санг-рам Сінгх на чолі війська з раджпутських князів. У березні 1527 р. Бабур з допомогою артилерії буквально змів раджпутську кінноту в битві при Кхануа. Держава, заснована в результаті цих завоювань, дістала в європейській літературі назву Держави Великого Могола (засновник династії Бабур вів свій рід від Чингісхана, перською мовою «могол», звідки власне й походить назва держави).

Держава Великих Моголів в Індії проіснувала понад два століття (1526-1761). Уже на момент смерті Бабура (1530 р.) вона охоплювала територію від Кабула на заході до кордонів Бенгалії на сході. її насе-

лення складали місцеві індуси й мусульмани-прибульці. Перед нащадками Бабура стояло нелегке завдання управляти імперією, де корінне населення становило пригноблену більшість. Невдоволення виявляли і мусульманські феодали «першої хвилі», які після падіння династії Лоді втратили свої чисельні привілеї та службові посади в державному апараті.

Новий могольський шах Хумаюн, син Бабура, який сів на престол в 1530 р., не зумів вчасно розпізнати небезпеку. В 1537 р. мусульманські феодали Північної Індії підняли проти нього заколот. Восени 1542 р. Хумаюн навіть був змушений втікати з Індії і шукати притулку в Персії. Вождь повстанців Фарід, коронувавшись під іменем Шер-шаха (1539-1545), провів важливі реформи, вирішивши тим самим назрілі проблеми, ігнорування яких коштувало трона Хумаюну.

Були скасовані внутрішні митні збори, впорядковано грошову систему. Шахська влада не могла посягнути на володіння великих феодалів (джагірдарів), але всіляко утримувалася від наділення нових джагірів. У війську було введено обов'язкове таврування коней таврами тих джагірдарів, чиєю повинністю було виводити власні кінні загони на війну,- тим самим під час оглядів стало неможливо виставляти селян з їх робочою худобою (або й просто підставних осіб) у вигляді воїнів.

Але найвищим досягненням Шер-шаха стала його земельно-податкова реформа. Був проведений земельний кадастр, метою якого було визначення чітких меж серед володінь кожного землевласника і покладених на нього обов'язків. На кожного з земледержателів складався запис (кабуліят або патта), що містив повний перелік податкових платежів і вказував строки їх внесення до державної скарбниці. Тим самим перекривалися як можливі ухиляння від сплати податків, так і свавілля з боку чиновників при їх збиранні. Розмір державного поземельного податку-ренти дорівнював одній третій врожаю.

Водночас, з припиненням усіляких гонінь на індуську релігію, кілька індусів були демонстративно призначені на вищі посади в державі.

Після смерті Шер-шаха в 1545 р. вигнаний Хумаюн скористався внутрішніми усобицями і з допомогою персів здобув Кабул і Кандагар, а у 1554—1555 pp. підкорив Пенджаб, Делі та Агру. Тим самим династія Бабура повернулася до владарювання. Сам Хумаюн помер того ж 1555 p., а на престол зійшов його тринадцятирічний син Акбар (1556-1605). Протягом наступного двадцятиріччя внаслідок численних завоювань держава Моголів з невеликої північноіндійської держави виросла у величезну імперію. її завоювання простяглися майже через увесь Індостан, від передгір'я Гімалаїв на півночі до р. Годоварі

на півдні, від узбережжя Гуджарату на заході до Бенгальської затоки

на сході.

Причина успіхів завойовницької політики Акбара полягала в тому, що він не зазіхав на права місцевих землевласників підкорених країн, а за їх згоду перейти до нього на службу надавав щедрі подарунки та високі посади. За даними 1582 p., серед емірів (найбільших феодальних землевласників) вихідці з моголів-завойовників становили 40%, що прийшли з Бабуром та Хумаюном, ще 40% - вихідці з мусульман місцевого походження (з часів Делійського султанату), решту 20% становили феодали-індуси. Узявши до свого гарему кількох раджпут-ських князівн, Акбар породичався з місцевою феодальною верхівкою. У подальшому часі раджпутська знать стала «опорою і прикрасою» могольського трону, а раджпутські воїни становили близько третини

акбарового війська.

У галузі внутрішньої політики Акбар поглибив реформи, розпочаті його ворогом Шер-шахом. Податкова реформа (до речі, здійснена під керівництвом індуса Тодар Мала) встановлювала індивідуальну ренту для кожного(!) селянського господарства величезної імперії на підставі скрупульозного кадастру. Це була колосальна робота, в якій брали участь багато тисяч чиновників податкового відомства. Частка держави залишалася попередньою - третина врожаю.

Основною формою феодального держання був джагір - умовне, а не спадкове володіння, яке надавалося на умовах несення служби шаху. Джагір міг охоплювати понад 100 тис. га орної землі. За правління Акбара середній строк одного й того ж джагіра не перевищував 10 років. До того ж збором податків в межах джагіру відав державний фіск, а сам феодал отримував від зібраних сум лише певну частку. Хоча доходи тримачів джагірів могли досягати сотень тисяч рупій на рік, більшу частину - від 2/3 до 4/5 отриманої суми - потрібно було витрачати на оснащення та утримання контингенту воїнів, відповідно до присвоєного джагірдару звання (сотник, п'ятисотник, тисячник, тритисячник, п'ятитисячник). Залишалося незмінним лише те, що джагір був неспадковим і нетривалим феодальним володінням, яке могло будь-якої миті бути відібране падишахом і передане іншому, більш достойному воїну. Існуюча система практично виключала можливість перетворення джагіра у власність. Не маючи змоги передати своє становище і майно дітям, джагірдари витрачали величезні суми на утримання челяді, будівництво розкішних палаців тощо. З іншого боку, державний апарат позбавляв джагірдарів багатьох раніше притаманних феодалам турбот, наприклад, зі збору податків, дозволяв їм зосередитися виключно на військовій справі.

Акбар скасував примусовий податок на іновірців (джазію), провадивши політику віротерпимості між індусами і мусульманами. Намагаючись здійснити принцип «один правитель - одна релігія», Акбар у 1582 р. проголосив «божествену віру», яка складалася з еклектично поєднаних елементів індуїзму, ісламу та інших місцевих віросповідань. Щоправда, ця віра, незважаючи на всі зусилля її засновника, знайшла поширення лише серед найближчого оточення падишаха.

Справжнім бичем імперії Моголів були лихварі, у чиїх цупких тенетах опинялися не лише рядові селяни й цілі общини, але й джагір-дари. У зв'язку з цим державні посади і зв'язані з ними земельні володіння перестали приносити дохід, потрібний для утримання війська. Відбулося різке погіршення якості могольських військ, особливо відчутне у зв'язку з проникненням до Індії європейців з їх передовою вогнепальною зброєю. Європейські купці називали імперію Моголів «колосом на глиняних ногах». Сюди, домагаючись численних привілеїв, проникали купці з Португалії, Англії, Франції, Голландії, Росії. Європейські торговельні компанії з часом набули не тільки значного фінансового, але й політичного впливу. Дешеві й якісні промислові товари з Європи, зокрема тканини, вироби з металу, витісняли з індійського ринку продукцію місцевих ремісників. Економічний занепад також призвів до політичного з усіма звідси наслідками.

Влада і сьогунат феодальної Японії

Перші кроки цивілізації міського типу в Японії стосуються порівняно пізнього часу, вже в межах нашої ери. Першим імператором, чиє сходження на престол у 660 р. до н. є. дає початок ліку японської держави, був великий Дзімму, легендарний «потомок» богині сонця Аматерасу (щоправда, Л. С Васильєв, автор «Истории религий Востока», чомусь відносить його діяльність на тисячу років пізніше -«приблизно на рубежі III—IV ст. н. є.»). Від нього ведуть свій початок імператори Японії - тенно (небесний государ) або мікадо. З того часу і до сьогодні на японському престолі - одна й та ж династія, але було, що протягом віків її багато разів усували від реальної влади видатні воєначальники чи царедворці, залишаючи імператора лише номінальним правителем, своєрідним символом нації. Кожного разу - на більш чи менш тривалий час - династія повертала собі владу, щоб згодом знову втратити її.

Поява японської ранньофеодальної держави пов'язується істориками з державним переворотом 529 p., коли представники дому Сога вбили царя і захопили пануюче становище при дворі, підкоривши собі

царських родичів. Переворот Сога привів до впровадження нової релігії - буддизму, яка почала витісняти традиційні вірування японських племен - синтоїзм.

Синтоїзм мав певний вплив на право давньої, середньовічної і навіть довоєнної Японії. Головною моральною заповіддю синтоїзму була безумовна покірність імператорові. Найважчими гріхами вважалися (що дуже характерно для землеробського народу) пошкодження іригаційних споруд, дамб, а також надмірна жорстокість щодо тварин (про людей нічого не говориться!) та забруднення екскрементами священних місць.

Один з членів царської родини принц-регент Сьотоку-Тайсі в 604 р. створив «закон 17 статей», в якому було поєднано буддійські та кон-фуціанські впливи. В цьому документі він, зокрема, пробував стверджувати, що: «В державі немає двох государів ... всі урядові особи лише государеві слуги».

• Історики звертають увагу і на ст. 10 цього документа, в якій наголошується, що у кожної людини можуть бути свої думки і переконання, уявлення про правильне і мудре, хоча при цьому усе ж слід діяти, узгоджуючи свої дії з волею більшості. В цій тезі нібито сформульовано психологічний портрет японця.

Намагаючись зміцнити владу царського дому і усунути від влади Сога, Сьотоку-Тайсі пробував спертися на буддистське духовенство. Земельна власність буддистських монастирів (на 623 р. їх у країні, за даними хроніки Ніхонгі, налічувалося вже 46 і число це стрімко зростало) стала зразком феодальних відносин для майбутнього класу японських феодалів. До монастирів приписували земельні володіння та населених на цих угіддях селян, форми феодальної експлуатації селянства тим самим проходили своєрідне «обкаткування» у практиці монастирів.

У 645 р. під час прийому корейських послів змовники з числа членів «царського дому» (принц Наканое та представник давнього жрецького роду Накатомі Каматарі) напали на Сога Ірука, вбили його і відновили необмежену владу імператорів. На престол був возведений найстаріший представник «царського дому» (роду Сумерагі) Кару. Рік його воцаріння дістав назву «перший рік Тайка». Наступником престолу був проголошений Наканое, а Накатому Каматарі, який прийняв прізвище Фудзівара, дістав пост «двірцевого міністра». Переворот Тайка став спробою японської аристократії модернізувати державу, запозичивши феодальну організацію суспільства від материкового Китаю та Кореї. Введення надільної системи в Японії віднесено до VII ст. (кодекс Тайхорьо 701 р.). Вся земля в країні оголо-

шувалася власністю держави, на чолі з імператором. Кожний селянський двір діставав у тимчасове користування орну землю, відповідно до чисельності сім'ї. Розмір наділу чоловіка дорівнював 2 танам (тан -0,12 га), жінка отримувала 2/3 цієї площі. Систематично, раз на 6 років, мали проводитися переділи землі в залежності від появи нових членів кожної сім'ї чи смерті старих. Крім того - теж за китайським зразком - за селянською сім'єю закріплювалися на правах приватної власності садибні і присадибні ділянки. Селяни, які дістали наділ, повинні були сплачувати державі податок зерном та продукцією домашніх ремесел, а також працювати на державних об'єктах - оборонних спорудах, будівництві доріг тощо. Іноді ця праця досягала 100 днів на рік. Залишення селянином наділу або відмова від наділення землею каралися - це завдавало шкоди інтересам держави. Кодекс Тайхорьо визнавав рабство. На кожного державного раба надавався такий же наділ, як і вільній особі, на раба приватного - дві третини наділу вільного. Сім'ї знаті, які володіли десятками і сотнями приватних рабів, опинялися у виграшному становищі. Ще більшу кількість рабів і, відповідно, земельних наділів мали буддистські храми. У VII—VIII ст. кількість рабів становила 10-15% шестимільйонного населення, але вже з початку наступного IX ст. їх стає усе менше, а у землеробстві їхня праця перестає застосовуватися зовсім.

Розміри наділу державних чиновників і воєначальників залежали від титулів або посад на імператорській службі, від 8 тйо (1 тйо = = 10 тан = 1,2 га) для нижчих рангів до 80 тйо для принців першого рангу, урядові наділи від 6 тан до 40 тйо, а також наділи за особливі заслуги перед державою, наприклад, за участь у перевороті Тайка -до 250 тйо. Рангові і урядові наділи надавалися на час перебування у тому чи іншому ранзі або на посаді. Даровані наділи - пожиттєво, часами - на 1-3 покоління, а у окремих випадках - і навічно. Перетворення права користування у право володіння стало лише питанням часу. Крім землі, чиновнику чи особі високого рангу могли бути надані т. зв. приписані селяни (від 100 до 800 дворів особі високого рангу та від 300 до 8 тис. дворів - посадовій особі). Половина зернового податку цих селян йшла у державну казну, а друга половина, інші податі та робоча повинність селян залишалися в розпорядженні титулованої особи або чиновника.

Усі чиновники призначалися імператором відповідно до табеля про ранги. Члени імператорської родини та аристократи передавали свої титули у спадок. Як правило, феодальну аристократію становили нащадки родових старійшин, а також невелика кількість людей незнатного походження, які відзначилися на державній службі.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!