Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ДЕРЖАВИ. ОСНОВНІ РИСИ СУСПІЛЬНОГО 2 часть



Завойовані країни віддавалися в управління місцевим феодалам, подекуди - навіть людям незнатного походження (наприклад, намісником Хорасану був призначений мусульманин-купець Махмуд Ялавач, давній шпигун Чингісхана), а спеціально поставлений монгольський нойон контролював надходження у ординську казну податків. Так, на Русі монголо-татари стали видавати князям «ярлики» - грамоти на князювання. Для цього вони скликали князів до Золотої орди і залежно від довір'я, яке викликав той чи інший князь та його подарунків, видавали ярлик на той чи інший престол, особливо не рахуючись ні з його правами на трон, ні з побажаннями місцевого населення. Важливим фактором була лояльність і подарунки - хабарі, отримані від претендента. Так, наприклад, у 1247 р. в Каракорумі Александр Невський отримав

ярлик на Київське князівство, а його брат Андрій був призначений великим князем. Крім податків, князь був зобов'язаний нести військову службу у разі потреби. Натомість монголи теж надавали допомогу своїм васалам. Ще до офіційного союзу Русі та Орди, укладеного в 1257 p., ординська кіннота брала участь у визволенні Пскова від німців (див. Рейнгольд Гейденштейн, «Записки про Московську війну»). Новгородський князь Александр Невський навіть був названим сином хана Батия.

Монголи толерантно ставилися до релігій завойованих народів, включаючи християнську. Духовенство було звільнене від данини. Зберігся ярлик хана Менгу-Теміра 1267 p., яким він заборонив усім монгольським збирачам податків та іншим посадовим особам брати з представників руського духовенства «поплужне» (податок з плуга), «корм», «ям» (податок на організацію пошти), вимагати з них підвод, людей на війну, ремісників. Як свідчить посол папи Інокентія IV до монголів францісканський ченець де Пляно-Карпіні, в самій столиці хана Гаюка (Гуюка) - Каракорумі - відправляли службу Божу за обрядом грецької церкви. Наприкінці ХПІ ст. в Орді була утворена єписко-пія (1261 р.) з центром у Сараї. Єпископ сарайський став близькою до хана людиною, переміщався разом з ним під час кочівлі орди і виконував доручення хана. Разом з тим відомий і такий факт, що при взятті монголами грузинського Тбілісі 3 березня 1226 р. християнське населення міста було вирізане, а мусульманське лише «узяте» в полон.

Обзавелася Монгольська імперія і власною столицею. Нею стало місто Каракорум, будівництво якого розпочалося ще за Чингісхана.

Ідеалізувати державний порядок цієї напівварварської держави особливо не доводиться. Податки з населення часто вибивалися насильством і терором, свавілля нойонів щодо не лише підкорених народів, але й єдинокровних монгольських аратів нерідко перевищувало усі допустимі межі.



Курултай 1245 р. обрав великим ханом сина Угедея Гуюка (1245-1248). На церемонії проголошення великого хана були присутні не лише згаданий папський посол, але й два сини грузинського царя, руський князь Ярослав (батько Александра Невського), посол багдадського каліфа Мустасіма, китайські сановники, посол французького короля Людовіка IX Гільйом де Рубру(к) та ін. Таке широке іноземне представництво свідчило, що Монгольська імперія стала важливим і грізним фактором світової політики того часу, не зважати на яке було неможливо.

Бату-хан, онук Чингісхана і організатор монгольського походу до Європи, відмовився визнати владу Гуюка. В ході усобиці, що почалася

після несподіваної смерті Гуюка, нащадки Джучі і Толуя боролися проти нащадків Угедея і Джагатая. В 1252 р. курултай, на якому переважали прихильники Батухана, проголосив великим ханом Мунке, сина Толуя. У нащадків Угедея і Джагатая була відібрана значна частина їхніх володінь, приєднаних згодом до володінь Бату та Мунке.

Мунке продовжував попередню завойовницьку політику. Свого брата Хулагу він відправив на захід, доручивши йому завоювання Ірану і Палестини (т. зв. жовтий хрестовий похід 1254-1260 pp.). У лютому Хулагу захопив Багдад, що означало кінець Багдадського халіфату. В Європі це повідомлення було зустрінуте з великою радістю, на честь хана служили меси. Другий брат Мунке - Хубілай -отримав завдання вторгтися у південний Китай проти Сунської держави, недавнього союзника монголів у боротьбі з північнокитайськими джурчженами. Цей похід був перерваний у 1259 р. у зв'язку зі смертю Мунке.



На цей час Монгольська надімперія представляла собою величезну територію, населену десятками і сотнями племен і народностей, які перебували на різних щабелях суспільного і культурного розвитку, користовувалися різними релігійними віруваннями, розмовляли на своїх мовах - монгольська не мала навіть власної писемності, завойовникам доводилося покористовуватися уйгурською абеткою. Це було типове військово-адміністративне об'єднання, чиї частини були пов'язані між собою лише силою зброї, а не якимись економічними, політичними чи культурними інтересами, властивими для будь-якої держави.

Центральну частину імперії становив домен великих ханів - Монголія і Північний Китай, його столиця Каракорум вважалася головним містом усієї Монгольської імперії. На схід і захід від Алтайських гір розміщувався улус нащадків Угедея з центром у м. Чугучак. Улус нащадків Джагатая об'єднував області сходу Середньої Азії по р. Аму-Дар'я; центром цього уділу було м. Алмалик на річці Ілі, поблизу суч. Кульджі. Іран, Ірак і Закавказзя входили до улусу Хулагу, з центром у місті Тебріз. Остання, п'ята частина імперії належала нащадкам Джучі і включала усі східноєвропейські володіння монголів з центром в м. Сараї на Волзі, поблизу сучасної Астрахані.

Мунке був останнім володарем цієї імперії, чия влада визнавалася усіма ханами. Після його смерті держава остаточно розпалася.

У 1260 р. в Карокорумі курултай проголосив великим ханом молодшого брата Мунке Аріг-бугу. Одночасно прихильники Хубілая проголосили великим ханом свого провідника. Міжусобна війна чин-гісхідів тривала чотири роки і закінчилася поразкою Аріг-буги. За той

час від держави відпали західні улуси, які перетворилися на самостійні державні утворення. Ослаблений усобицею з Аріг-бугою та іншими нойонами свого улусу, Хубілай не робив жодних зусиль, щоб підпорядкувати собі відпалі улуси на заході. В 1271 р. він переніс свою столицю з Каракорума до Пекіна. Цього ж року він дав своїй династії назву Юань.

Цікаво, що Хубілай запровадив культ свого діда Чингісхана. Мі-фоподібний Чингісхан вписався в традицію пошанування у монголів духів предків. Чингісхан був проголошений великим предком монгольських каганів (великих ханів), йому було встановлене святилище, відоме під назвою «Вісім білих наметів». Всередині культу Чингісхана існував культ сульде — його військового духу, генія, уособленого в прапорі. Особливо пошановувалися Цаган-сульде («білий прапор»), Хара-сульде («чорний прапор»). Для прапорів Чингісхана були збудовані спеціальні святилища, розроблений ритуал жертвоприношень. З культом Чингісхана пов'язаний культ членів його сім'ї: матері, дружин, синів. Тим самим можна говорити про спробу створення державної квазі-релігії, основаної на культі великого завойовника.

До 1279 р. увесь Китай був підкорений монголами. Спроби Хубі-лая підкорити Японію та Індокитай виявилися невдалими. Таке зосередження Хубілая на загарбанні Китаю (економічно чи не найба-гатшого з усіх потенційних жертв монгольської агресії) були на руку його суперникам з інших частин колись єдиної Монгольської імперії.

В історії монгольського народу ХП-ХПІ ст. вважаються добою утворення феодалізму та встановлення феодального суспільства. Це був особливий феодалізм - феодалізм кочового за своєю природою народу. Монгольське нойонство, яке збагатилося і зміцніло в результаті походів, перетворилося на клас феодалів. Колись вільні арати стали кріпаками цих новоявлених феодалів. На аратство були покладені численні повинності: вносити оброк нойонам, випасати їхні стада, виготовляти своїм коштом і тримати в готовності зброю, виступ ти в разі потреби у військовий похід під проводом свого нойона - в епоху усобних воєн проти таких же монголів, як і сам.

Складання феодальних відносин найшвидше і найповніше відбувалося у центральних районах Монголії і повільніше - на периферії: в районах Прибайкалля, Єнісею та Іртиша. Неможливо заперечувати вплив на ці процеси залученого до монгольського апарату управління місцевого населення загарбаних територій. Воно перебувало не лише на вищому ступені культурного розвитку порівняно зі своїми завойовниками, а й на політичному. Не підлягає сумніву, що монголи, які

охоче запозичували у підкорених народів військову техніку, здобутки ремесла, релігію тощо, не могли не зацікавитися успіхами державного будівництва завойованих країн Середньої Азії, Закавказзя і Східної Європи.

Золота орда та Кримське ханство

Золотою ордою називалася найзахідніша з монгольських держав, що утворилися на уламках імперії Чингісхана. Це був улус нащадків Чингіс-ханового сина Джучі. Першим ханом Золотої орди був Бату (1236-1255), відомий в Європі більше як Батий. Кордони його володінь простягалися від нижньої течії Дунаю до Фінської затоки, від басейнів Іртиша та нижньої Обі до Чорного, Каспійського, Аральського морів та озера Балхаш. Столиця цього державного утворення, до якого були включені і давньоруські землі, первісно знаходилася в м. Сарай-Бату (поблизу суч. Астрахані). За хана Берке (1255-1266) її перенесли до м. Сарай-Берке (поблизу суч. Волгограда). Це - штучне утворення, населення якого, окрім власне етнічних монголів, становили осідлі волзькі булгари, русичі, мордва, греки, хорезмійці, а також кочові народи - половці (кіпчаки), канглії, татари, туркмени, киргизи.

На чолі держави стояв хан. Для вирішення найважливіших питань державного життя збиралася рада старійшин - курултай. Безпосереднє управління державними справами здійснював бекляре-бек (князь над князями), своєрідний головний візир. Окремими галузями суспільного життя (податки, військо, пошта тощо) керували візири. Найвищі чиновники на місцях мали назву даруги, а їх основним завданням був збір податків. Часто паралельно з даругами в ту чи іншу область призначалися воєначальники баскаки. Військові та адміністративні посади в цій державі офіційно не розділялися. Найважливіші державні пости займали члени правлячої династії царевичі -оглани. Вони володіли власними уділами в межах золотоординської держави, мали власні військові формування. З середовища бегів (нойонів) і тарханів рекрутувалися командні кадри армії: темники, тисячники, сотники, а також бекаули - чиновники, які розподіляли військову здобич.

Вже на момент свого утворення Золота орда поділялася на улуси, які належали 14 синам Джучі (13 братів були напівсамостійними государями, які номінально визнавали владу Бату). Після смерті хана Менгу-Тімура (1266-1282) Золота орда переживає період децентралізації державного управління. За ханів Туда-Менгу (1282-1287) та Ту-лабуги (1287-1291) фактичним володарем країни став темник Ногай.

Найбільше піднесення Золотої орди припадає на роки правління хана Узбека (1312-1342) та його наступника Джанібека (1342-1357). Армія Золотої орди зросла до 300 тис. чол. Після вбивства Джанібека держава переживає період смути. За 1357-1380 pp. змінилося 25 (!) ханів. У 60-70-х роках фактичним правителем Золотої орди був темник Мамай. Уже в 60-х роках від золотоординської держави відокремилися Хорезм та Астрахань. Польща і Литва, здобувши перемогу над монголо-татарами на Синіх Водах, поставили під свій контроль Київщину, Поділля та інші українські землі. У Куликівській битві 1380 р. війська Димитрія Донського після удару, нанесеного із засідки польсько-українськими військами Дмитра Боброка, розбили Мамая. Всесильний темник був зрештою розбитий на полі бою і зміщений ханом Тохтамишем (1380-1395).

Новий золотоординський хан в 1382 р. спалив Москву, а потім зібрався походом до Середньої Азії на Тамерлана (Тімура). Розгром Тохтамиша військами Тамерлана став тим ударом, від якого Золота орда вже не зуміла оправитися. В 20-х роках XV ст. з її складу остаточно виділилося Сибірське ханство, в 40-х роках - Ногайська орда, в 1438 р. - Казанське ханство, в 1443 р. - Кримське, в 60-х роках -Казахське, Узбецьке, Астраханське ханства. Остаточна загибель Золотої орди як держави припадає на самий початок XVI ст.

Кримське ханство - це татарська феодальна держава в Криму на період 1433-1783 pp. Ще у 1223 р. монголи вперше захопили Судак, однак згодом пішли на Волгу. В 1239 р. вони підкорили степову частину Криму. В цей час улуси монгольських сімей Ширін, Барін, Аргін та Кіпчак використовують степовий Крим як постійне місце своєї кочівлі (переважно зимівлі). В XIII-XIV ст. у Криму існувало особливе намісництво Золотої орди з резиденцією в м. Солхат (Старий Крим). У 1433 р. Девлет-Хаджі Гірей (помер у 1466 р.) за підтримки Великого Литовського князівства зумів відокремити Крим і прилегле Північне Причорномор'я в окреме ханство. В літературі можна зустріти й інші дати відокремлення від Золотої орди - 1425 або 1449 р. Столиця династії Гіреїв з 1432 р. перебувала в м. Бахчисарай.

Крим за Менглі-Гірея (1468-1515 pp.) став васалом Туреччини; це відбулося невдовзі після турецького вторгнення 1475 р. Викликане воно було війною Османської імперії з генуезцями, у чиєму володінні перебували колонії на півострові. Турки вбили останнього готського князя Саїка (1475 p.), встановили своє панування в містах Кафа (Феодосія) і Херсонес (Севастополь), фортецях Гезлев (Євпаторія), Мангуп, Перекоп, Арабат, Єнікале. З цього часу кримські хани вважалися намісниками султана і діставали платню від Істамбула. Влада хана обмежува-

лася радою, до якої входили його брати та великі феодали-беї. У своїх бейліках беї були напівсамостійними, вони мали право чинити суд та вести війни. Практикували беї і здачу своїх володінь у відкуп. Друге місце в державній ієрархії після хана обіймав муфтій - глава мусульманського духовенства у Кримському ханстві.

Взаємини українців з кримськими татарами завжди були історично складними. Проте саме татари стали першим союзником Богдана Хмельницького у визвольній війні 1648-1654 років. Перекопського мурзу Тугай-бея Хмельницький вважав близьким другом. У договорах, нав'язуваних Гетьманщині Москвою, часто містилися застереження щодо заборони зовнішніх зносин, особливо з Кримом,- царизм обгрунтовано побоювався зближення козаків з татарами.

За Кучук-Кайнарджийським договором 1774 p., Крим вийшов з-під васальної залежності від Туреччини і потрапив під російський протекторат. У 1783 р. після зречення хана Шагін-Гірея Крим увійшов до складу Російської імперії.

Рекомендована література

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь- М: Т-во Клышников, Комаров и К, 1992.

Історія країн зарубіжного Сходу в середні віки.- К., 1959. Краткая Всемирная история. Книга 1.- М.: Наука, 1967.

Тема 25

ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ*

На перший погляд, вказана лекція не повинна становити особливого інтересу, оскільки розглянуті у ній феодальні країни Сходу згодом виявилися аутсайдерами у справі становлення інститутів держави і права. Індія була перетворена на колонію Великої Британії, Китай став напівколонією розвинутіших європейських держав, Японії довелося закрити свої морські кордони, побоюючись проникнення європейців.

По-перше, негативний досвід - також досвід. Небажання і невміння здійснювати назрілі реформи,захоплюючись «традиційними» державно-правовими цінностями, ніколи не приносить успіху. Навіть якщо мова йде про найбільші народи світу з тисячолітньою історією.

По-друге, сучасні Японія і Китай, у дещо меншій мірі - Індія, зовсім не нагадують тих «хлопчиків для биття», якими вони були ще кількасот років

назад. Ці країни зуміли зберегти свою національну ідентичністьі, зрештою, відшукати можливості для швидкого росту.

Свого часу Р. Кіплінг стверджував, що «Схід є Схід, а Захід є Захід», і їм ніколи не зійтися і не зрозуміти один одного. Сучасні Японія і Китай виявляють певний, усе зростаючий інтерес до України. Перспективними бачаться і українсько-індійські контакти (хоча вони й дещо затьмарюються співробітництвом України з Пакистаном у сфері озброєнь). У цьому зв'язку вельми бажаним видається ознайомлення українського юриста з традиційними цінностями вказаних народів, зокрема й у галузі держави і права.

Основи державного ладу феодального Китаю. Династії Цзінь, Тан, Мін, Цін

На початку нашої ери Китай перебував на стадії розкладу азіатського способу виробництва. Ханська імперія була величезною державою, що займала території від південної Манчжурії (Дубей) і Кореї на північному сході до В'єтнаму на півдні і майже до Тянь-Шаню на Заході. Китай вів жваву міжнародну торгівлю. Він виробляв найякісніше, як на той час, залізо, володів монополією виробництва шовку, порцеляни, паперу. Китайське суспільство накопичило величезні знання в галузі математики, астрономії, медицини (голковколювання), географії, вивчення рослин і мінералів тощо. В 157 р., за даними перепису, в країні налічувалося до 56,5 млн жителів - більше, ніж у сучасній Україні. Ця відносна перенаселеність (зрошувальне землеробство було доступним лише на незначній частині території Китаю) призводила до посилення експлуатації селян, з одного боку, і спонукала до селянських повстань,- з іншого.

У 184 р. лаоська секта «Жовтих пов'язок» розпочала повстання, яке охопило усю країну. Правляча династія Хань впала і повстання було придушене силами т. зв. великих домів - так в тогочасному Китаї називали впливові сімейства, які володіли величезними латифундіями і налічували тисячі слуг. У північному Китаї владу захопив полководець Цао Цао, створивши в 216 р. самостійне царство Вей. На території Сичуані утворилося царство Шу, на чолі якого стояв тріумвірат друзів (один із них Гуань Юй в середні віки був навіть оголошений богом війни).

У південно-східному Китаї виникло третє царство - У, яке володіло помор'ям і багатими землями на південь від р. Янцзи. Ці три царства постійно ворогували між собою, що вело до подальшого зменшення населення Китаю. В 280 р. тут налічувалося уже 17 млн чол., тобто за сто років громадянських та міжусобних війн населення скоротилося більш ніж утричі.

У китайському суспільстві створюються психологічні та економічні передумови для об'єднання окремих царств. З одного боку, суспільство готове на жертви з метою покінчити з усобицями, з іншого - обезлюднення цілих областей і провінцій дає змогу державі привласнити виморочний земельний фонд і, розпоряджаючись ним, зміцнити у такий спосіб владу центру. Найбільше з трьох царств - північне (в долині р. Хуанхе) поглинуло дві інші держави. В 263 р. один із його воєначальників Сима Янь приєднав царство Шу, скинувши в 265 р. нащадків Цао Цао, і був проголошений імператором нової держави, названої Цзінь. У 280 р. був здійснений ретельно підготовлений план захоплення царства У.

Імперія Цзінь стала першою ранньофеодальною державою в історії Китаю. З метою зміцнення своєї влади, яку оспорювали великі доми, Сима Янь у 280 p. обнародував указ, за яким земля у вигляді наділів передавалася державою для обробітку працездатному населенню. Пануючий клас зберігав власні володіння недоторканними, але держава проголосила свою верховну власність на землі запустілі і необроблювані, які втратили своїх власників через десятиріччя безперервних воєн. Будь-який житель країни міг узяти земельний наділ від держави і почати його обробіток. Одержавши наділ, він ставав тягловим селянином - дін, що мав обробляти землю власними знаряддями праці. Чоловік отримував наділ у 120 му (1 му - 0,06 га), з яких 70 му обробляв для себе, а 50 - для держави. Жінка могла узяти 50 му, підлітки і престарілі - ще менший наділ, на аналогічних умовах. Крім того, тягловий селянин мусив ще 20 днів на рік працювати на спорудженні гребель та зрошувальної системи чи будівництві шляхів. Кожне селянське господарство повинно щорічно поставляти три сувої шовкових тканин і близько 1800 грамів пряжі. Воїни і чиновники могли отримати землю у володіння на умовах відбування особистої служби державі. Зрозуміло, що цивільні і військові чиновники усіма можливими способами намагалися закріпити за собою цю, отриману у користування за службу, землю. Запроваджена Сима Янем система визначила обличчя нового, вже феодального Китаю, і з деякими видозмінами діяла протягом багатьох наступних століть.

Державна власність на землю стала переважати у Північному Китаї (царство Північних Вей) вже в V ст. Це знайшло своє юридичне вираження в імператорських указах 477 та 485 pp. Ними встановлювалася система «рівних полів» (цзюнь тянь фа). Основою цієї системи було визнання землі державною власністю та встановлення ренти -податку за користування наділами. Тягловий селянин (дін, дінань) на час працездатності (від 15 до 70 років) одержував від держави наділ,

який після його смерті чи втрати працездатності передавався комусь іншому. Додатково йому давали ще й садово-городній наділ для овочів, конопель та тутових дерев, а також присадибний в один му (шість соток! - історія іноді любить такі жарти) на двір. Садово-городні та присадибні ділянки, на відміну від орної землі, надавалися у власність і переходили у спадок. Основну форму феодальної ренти становила не панщина, а натуральна рента. Оподатковувалися тяглові селяни та члени їхніх сімей. Тріада повинностей складалася із зернового податку - цзу, податку на продукти домашнього ремесла (тканина й прядиво) - тяо та трудової повинності - юн. Крім державних селян, були в Китаї і селяни, залежні від феодалів. Закон визнавав за феодалами право одержувати на цих селян (а також на рабів) додаткові земельні наділи. За членами царського дому, представниками найвидатніших т. зв. сильних домів і буддійськими монастирями закріплювалися довічно великі земельні наділи. Ця система дещо нагадувала те, що було у ранньофеодальній (VIII—XII ст.) Західній Європі.

Щодо китайського Півдня, то в новій імперії Цзінь держава первісно не мала значних фондів державної землі. Лише в V ст. за другої династії Сун була зроблена спроба запровадження державного землеволодіння і надільної системи. Проте, за свідченням китайського літописця VI ст., державі належав лише один двір з кожних 10 тисяч. Тому на Півдні основним держателем землі став не державний тягловий селянин, а дяньху - держатель, залежний від феодала. Така економічна ситуація зумовила слабкість центральної влади і силу феодалів. Воєначальники та впливові чиновники в цій державі постійно скидали одного імператора і садовили на престол іншого. Вже 420 р. імператора з династії Цзінь було вбито, влада перейшла до династії Сун (Х-ХІІІ ст.), яку послідовно змінили ще три династії. За Сун значну територію Китаю захопили племена хизанів і чжурдженів. Міжусобні війни тривали багато років, столиця Цзяньє (Нанкін) переходила з рук однієї військово-чиновницької кліки до іншої. Безпеку цього царства від зовнішніх вторгнень практично гарантувала широка ріка Янцзи, подолати яку прибульцям з Півночі довго не вдавалося.

Південне царство Цзінь в середині І тис. н. є. вважалося основним центром китайської культури. Якщо на Півночі були знищені давні бібліотеки, то тут вони збереглися. Місцеві філософи, поети, письменники розвивали самобутню китайську культуру. Царство Цзінь вело активну торгівлю з Індією та Індо-Китаєм, удосконалювало технології вироблення порцелянових виробів та шовкових тканин, паперу, лакового розпису.

Нове об'єднання Китаю було здійснене шляхом збройної боротьби.

Війська Північно-західного царства під проводом полководця Ян Цзяня завоювали Східне царство в Північному Китаї, а потім і південь країни. На 589 р. склалася єдина китайська феодальна держава, імператором якої проголосили Ян Цзяня, а пануючу династію назвали Суй (VI-VII ст.). Державна власність на землю в усіх частинах цієї держави стала панівною, селяни були перетворені на державних тяглових. Податки регулярно надходили до державної скарбниці, країна переживала економічне і культурне піднесення. Надільна система об'єктивно була спрямована проти самостійності феодалів. Наданими у володіння уділами вони міцно прив'язувалися до імператорського дому.

Клас феодалів був поділений на 9 титулів та 9 рангів служилих чинів, кожен з яких мав свої окреслені привілеї та жалувані державою за службу наділи. Тим самим кар'єра на державній службі ставала основним завданням раніше непокірного і свавільного вельможі. У цю службу були утягнуті усі верстви пануючого класу - від нижчих до самих вищих, тих, які в попередню епоху були фактично самостійними. За імперії Суй офіційною релігією стало конфуціанство, але в швидкому часі воно було замінене буддизмом. Осквернення статуй будд визнавалося державним злочином.

Імператор Ян Цзянь був скинутий внаслідок двірцевого заколоту, який очолив його молодший син Ян Гуан. Ян Гуан переніс столицю з Чаньаня в бідне і мале містечко Лоян, яке перетворив на нове чудо світу (зверніть увагу, політики з великими амбіціями часто споруджують для себе нові столиці - Константин Великий, Петро Перший, Нурсултан Назарбаев). Він провів кілька реформ з метою зміцнення державної влади. До царської родини були віднесені і найпомітніші аристократи, спеціально для них запроваджувалися титули та вводилася категорія дарованих (а не службових) земель. Держава була розділена на провінції. Імператор провів перепис населення, перерозподілив обкладання податками. За Ян Гуана був проритий Великий канал, який з'єднував долини Хуанхе та Янцзи із затокою Ханчжоувань (на будівництві працювали 80 тис. чол.), та добудований Великий Китайський мур. Стрімко розвивалася зовнішня торгівля.

Однак внаслідок численних селянських повстань, викликаних податковим гнітом, влада Ян Гуана в 616 р. впала. Обірвалася і династія Суй. На північному сході повстанці створили царство Ся, в якому колишній сільський староста Доу Сяньде став царем. Феодальний володар провінції Шаньсі Лі Юань у 618 р. захопив м. Чанань, де був проголошений новим імператором. Лі Юань мав титул гуна (князя) Тан, тому його династія називалася Тан. Намагаючись добитися прихильності селян, династія Тан оголосила в своїх перших указах про

ліквідацію їх податкової заборгованості, про звільнення селян, проданих у рабство під час заколотів, про обмеження державної панщини визначеним строком. Феодалам заборонялося убивати селян. Своїм ворогам і повстанцям династія обіцяла амністію. В умовах триваючої війни за владу велика увага приділялася ремонту каналів та боротьбі з паводками, всіляко пропагувалася саме та допомога, яку царська влада надавала голодуючим. Популярності Тан сприяла боротьба з розкішшю двору і феодалів, з корупцією, крадіжками і розтратами державного майна. В 628 р. боротьба Тан за одноосібну владу завершилася їх цілковитою перемогою.

Наступник Лі Юаня, його молодший син Лі Шімінь (відомий ще як Тайцзун) для зміцнення своєї влади широко практикував укладення побратимства з найсильнішими феодалами, прив'язуючи їх тим самим до правлячої династії. Аграрна політика залишалася принципово незмінною - розширення і зміцнення державної власності на землю, але її було гнучко удосконалено. Звичайний наділ селянина складався з 100 му (80 орної і 20 - садово-городньої), але в залежності від родючості грунтів та водозабезпечення він міг як збільшуватися, так і зменшуватися. Купці і ремісники одержували наділи тільки у малозаселених місцевостях і то у половинному розмірі. По 20 му мали рядові служителі культів. Державні раби одержували наділи, що дорівнювали стандартним селянським наділам для цієї місцевості. Основною формою ренти стала рента продуктами (рис, просо, шовк, полотно) і відробіткова (20-денна, а у високосні роки - 22-денна панщина на державу), відкуп грошима практикувався рідко.

Принципово новим стало те, що було розширено можливості для закладання і продажу землі, одержаної у довічне користування, і навіть орної землі. Якщо селянинові доводилося з якихось причин (нове будівництво, паводок чи інше стихійне лихо) працювати на державній панщині більше від встановлених 20 (22) днів, то він звільнявся від податку на продукцію державних промислів. Якщо ж панщина іривала 30-50 днів, він звільнявся і від зернового податку. В деяких місцевостях, де землеробство не дістало поширення, податок міг братися сріблом, баранами тощо. Щорічно (на 10-му місяці) чиновники проводили перерозподіл землі. На прогодування дрібних чиновників державного апарату виділялися невеликі ділянки землі, «рента» з яких відбувалася службою на державу.

У VII ст. остаточно склався феодальний державний апарат. Державу очолював імператор - «син неба», який користувався необмеженою владою. При ньому перебувала рада з найзнатніших чиновників і три палати. Першій з них були підпорядковані 6 відомств - лю бу.

All

Кожними трьома відомствами управляв один із помічників голови першої палати. Перше з них відомство чинів - лі бу, призначало і зміщувало чиновників, а також винагороджувало їх. Фінансове відомство - ху бу обкладало податками та відповідало за їх збір. Третє відомство обрядів - лі бу, відало справами релігії та ідеології, стежило за моральністю суспільства.

Не дивуйтеся двом «лі бу». В китайській мові велике значення має тон виголошення звуку. Залежно від нього слово може мати з півдесятка і більше значень.

До другої групи відомств належали: бін бу - військове, сін бу - судове і виконання покарань, гун бу - відомство праці (будівництво і ремонт іригаційних споруд, шляхів, Китайського муру).

Дві інші палати видавали імператорські укази, вивчали одержані відповіді і донесення.

Крім названих шести відомств, існували особливі управління поліції, обслуговування палацу і гарему, для прийому посольств, для керівництва справами васальних держав і т. д. Царська скарбниця не була відділена від державної. Важливе місце посідала палата інспекторів, безпосередньо підпорядкована імператору.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!