Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ДЕРЖАВИ. ОСНОВНІ РИСИ СУСПІЛЬНОГО 1 часть



І ДЕРЖАВНОГО ЛАДУ*

Історики держави і права Радянського Союзу та й сучасної України чомусь дуже скупо зверталися до вказаної теми. Можливо, давалася взнаки та обставина, що національна гордість нащадків і спадкоємців Київської Русі не дозволяла об'єктивно поставитися до її могильщиків. При ближчому розгляді мусимо зазначити, що тріумф Чингісхана і його нащадків пояснювався не лише досконалою організацією армії, але й іншими факторами.Наприклад, монголи чи не вперше у світі успішно застосовували використання ресурсів переможених народів для підсилення своєї військової могутності. При цьому бралися на використання не лише новинки військової техніки, але й пряме залучення армій переможеного супротивника у військові дії проти чергового нового ворога у якості допоміжних частин.

Саме монголи зуміли провести перші в історії сучасного людства переписи(і тим самим налагодити досконалу фіскальну систему), створити досконалу мережу поштового зв'язку.Становить інтерес і правова думка цього, здавалось би, зовсім нерозвиненого народу. Наприклад, монголи з особливою жорстокістю розправлялися з тими правителями, які дозволили собі підняти руку на монгольського посла. Розуміння недоторканності фігури дипломатичного представникаприйшло до багатьох європейських і особливо азійських народів із значним запізненням, тривалий час звичною була практика розправи над послами, які приносили неприйнятні пропозиції чи й просто небажані звістки.

Монголи, схоже, досягнули неабияких успіхів у вельми специфічній політиці державного терору,ефективного придушення опору підкорених народів засобами залякування. Ці ж методи використовувалися для підтримання зразкової дисципліни у власному війську - якщо у Римі застосовувалася до дезертирів децимація, то Чингісхан за втечу одного воїна страчував його десяток, а за втечу десятка - усю сотню.

Підтверджується та істина, що не один якийсь фактор, а лише сукупність засобів держави і права дозволяєпроводити справді ефективну політику.

Виникнення феодальних взаємовідносин у Монголії

У ХІ-ХШ ст. монголи були розселені на величезному просторі між озером Байкал на сході і верхів'ями Єнісею та Іртиша на заході, між Великим китайським муром на півдні та районами Південного Сибіру на півночі. Перші писемні згадки щодо монголів трапляються в X ст. в китайських джерелах. Монголи поділялися на велику кількість родових, племінних та міжплемінних об'єднань. Мова, хоч і розпадалася на декілька діалектів, все ж була спільною. Спільною була і релігія -



шаманізм.

Монголи, які жили в лісах, займалися головним чином полюванням і рибальством, степові - кочовим скотарством. Вважається, що скотарські племена перебували на вищій стадії розвитку, оскільки мисливські племена, тільки-но навчившись розводити приручених тварин, неминуче ставали скотарськими - це дозволяло гарантувати запаси їжі. В XII ст. багато первісно лісових племен були вже напів-мисливцями-напівкочівниками. Житлом монголам слугувала юрта, що легко збиралася і розбиралася. Тим самим ці племена були висо-комобільними, їх мало що прив'язувало до певної місцини.

Основними племінними об'єднаннями, на які поділялися монголи, були: татари, тайчжіути, кераїти, наймани і меркіти. Центром кочування татар було озеро Буїр-нор, а їхні кочовища простягалися вздовж Великого китайського муру на південь від пустелі Гобі. Тайчжіути населяли степ поблизу річок Керулен і Онон. Кераїти кочували в долинах рік Орхон і Тола. Меркіти жили в лісах і степах, повздовж річки Селенги. Наймани проживали в передгір'ях Алтаю і вздовж нього.

За первіснообщинного ладу худоба і пасовищні угіддя були колективною власністю родових общин. На стоянках кожна община розташовувала свої юрти навколо юрти старійшини. Такий табір називався курінь. Виділення багатих общинників вело до їх виокремлення з куреня - їм частіше потрібно було змінювати пасовиська для своїх стад, більше кочувати. Наприкінці XII ст. монголи кочували вже, як правило, не куренями, а аїлами, тобто сім'ями або невеликими групами сімей. Кожне плем'я мало в своєму складі групу багатих і знатних скотарів, які привласнювали собі почесні звання і титули: батир (богатир), мерген (вправний) і т. д. Глави племен і племінна знать мала назву нойонів. Ця верхівка намагалася закріпити за собою у монопольну власність і користування найбагатші пасовиська, не допускаючи сюди бідніші і менш впливові сім'ї монголів-кочівників. Кожний рід і плем'я кочували на належній йому території, але ніколи не випускали



нагоди збільшити її за рахунок ослаблених сусідів. І навпаки - сусід охоче нападав на ослаблене чи надто миролюбне плем'я. Захист пасовиськ від конкурентів вимушував нойонів брати до рук зброю, перетворюватися на професійних воїнів. Натомість безпосереднє випасання стад передоручалося незнатним аратам. При цьому на них покладалася повна відповідальність за збереження цих стад і своєчасне здавання отриманої продукції - шкір, вовни, кумису тощо.

Дуже обмежену роль у житті монгольського суспільства відігравали раби, головним чином військовополонені. Хоча рабів було відносно багато, «довірити» їм догляд за стадами було неможливо - такий раб сам потребував би постійного наглядача, що робило подібну затію економічно невигідною. На долю рабів відводилося прислужування в побуті, іноді - заняття ремеслом і практично ніколи - участь у суспільному (скотарському) виробництві.

У XII ст. основним виробником усе ще залишалися арати - вільні кочівники, які провадили самостійне дрібне скотарське господарство або потрапляли на службу до нойонів. Становлення феодалізму в Монголії привело до появи нукерів. Нукери — це озброєні дружинники на службі у нойонів. їх завданням був не тільки контроль за аратами, намагання добитися від них беззастережного послуху нойонам, але й боротьба за збільшення сили і впливу свого нойона проти всіх його суперників і ворогів. За нерозвинутих товарно-грошових відносин оплата послуг нукера здійснювалася у натуральній формі: нойон надавав своєму воїнові за його службу певну частину земель для кочівлі та кілька аратських сімей для догляду за його худобою. Обов'язки нукера щодо нойона оформлювалися усною угодою і клятвою у вірності.

Збройні сили монголів у той час складалися з представників родових общин. На полі бою військо шикувалося за родами, командирами загонів виступали родові воєначальники.

Худоба роду таврувалася окремим тамгою - особливим тавром, що був символом роду і відрізняв його від інших.

Основним соціальним осередком була сім'я (аїл). Жінки користувалися значними правами і свободою. Арабський мандрівник XIV ст. Ібн-Баттута писав: «У цій країні я побачив дива у ставленні до жінок, яким вони виявляють велику шану. Жінки користуються більшою пошаною, ніж чоловіки». Оскільки шлюби всередині роду у монголів не дозволялися, звичною була практика викрадення майбутніх дружин у сусідньому чи дальньому аїлі.

Як уже вказувалося, між а'шами та племенами точилася постійна боротьба за кращі пасовиська та угіддя. Поступово переможці починають цікавитися не лише територіями, але й ресурсами сусідів - еко-

номічними та людськими. З часом між племенами - переможцями і переможеними - встановлюються відносини залежності, за яких переможені ставали «унаган-боголами», тобто своєрідними васалами. Згодом зміцнення окремих племен призвело до зростання їх загарбницьких апетитів. Не задовольняючись більше скромними ресурсами своїх близьких по крові сусідів, такі племена починали здійснювати масштабні завойовницькі походи проти цивілізованіших і багатших народів, в першу чергу китайців. Це, однак, не припиняло міжусобної боротьби. Арабський мандрівник Рашід-ад-Дін писав: «... у кожного племені був государ і князь якийсь, і більшу частину часу вони один з одним воювали, ворогували, сварилися і суперечничали, один одного грабували». Зрозуміло, що на певному етапі розвитку суспільства інтереси переважної маси населення почали потребувати виникнення міцної централізованої держави, яка б поклала край міжусобицям, гарантувала збереженість майна, змогла б переключити агресивну пожадливість нойонів та нукерів на багату зовнішню жертву.

Монгольська ранньофеодальна держава

Створення першої державної організації монголів було здійснено Темучіном, сином батира Єсугея, власника великого улусу, який кочував у долині річки Онон. Після смерті Єсугея (1164 р.) створений ним улус розпався. Темучіну в цей час було 9 років. За переказами, народився він зі згустком крові у руці, а в юності зо два чи три роки перебував у полоні у китайців (за іншою версією - у сусідньому племені, де мусив займатися працею коваля). Високого, як на монгола, зросту - близько двох метрів, з рудим волоссям, Темучін був навіть зовні мало схожий на місцевого жителя, що додавало цій непересічній особистості особливої притягальної сили. В 90-х роках XII ст. Темучін заручився підтримкою володаря кераїтів Ван-хана. До нього почали сходитися нукери, причому на службу приймалися люди з різних родів і племен, набагато щедрішою від звичайної була і винагорода.

У швидкому часі стало зрозумілим, що Темучін претендує на владу в усій Монголії, що викликало активний спротив сусідніх князьків. Племена меркітів та тайчжуїтів виступили проти Темучіна і Ван-хана, але були розбиті. Разом з Ван-ханом Темучін почав у 1200 р. війну проти татарів які у цей час з великими труднощами відбивали атаки цзінських (китайська династія) військ. Війна була успішною, у ослабленого зовнішнім ворогом противника вдалося захопити багату здобич. У 1202 р. Темучін виступив проти татарів уже самостійно, але перед тим провів у своїй армії одну важливу реформу. Воїнам забо-

ронялося під час бою самостійно переслідувати утікаючого ворога і захоплювати здобич. Начальники повинні були розподіляти захоплене майно тільки після закінчення битви.

Успіхи Темучіна спонукали до об'єднання усіх його ворогів. Утворилася коаліція, до якої входили татари, тайчжіути, меркіти, ойрати та ін. Керівником її став недавній соратник Темучіна - батур Джамуха з роду Джаджіратів. Навесні 1203 р. відбулася битва, яка закінчилася повним розгромом військ Джамухи. Восени того ж 1203 р. були розбиті війська Ван-хана (його на виступ проти надто зміцнілого Темучіна підбили власні сини). Останнім суперником за повну владу у монгольському етносі залишалося плем'я найманів.

Тепер Темучін мусив керувати набагато більшими силами, оскільки переможені улуси перетворилися на унаган-боголів і мусили виступати в похід разом зі своїми завойовниками. Потрібно було зважати на інтереси нойонів - як власних, так і з упокорених племен і родів. Прагнучи забезпечити собі повну підтримку, Темучін влаштував «двір» з численним штатом «придворних» (можливо, за зразок було узято ранньофеодальний Китай). Нойонам з різних родів і племен були роздані почесні і - головне - прибуткові посади завідувачів ханськими табунами, ханськими кибитками, носителів ханського стільця, кравчих (виночерпіїв чи то пак кумисочерпіїв). Ця придворна камарилья перетворилася на найпалкіших прихильників свого володаря. Темучін узаконив інститут т. зв. барханів - осіб, які за особливі заслуги звільнялися від усіх поборів і повинностей, а також від покарань за будь-які дев'ять перших провин.

Особливу увагу Темучін приділяв війську. Він відмовився від його формування за родовою ознакою - таке військо могло б під проводом своїх родових старшин в будь-яку мить підняти проти нього бунт. Збройні сили були структуровані на десятки, сотні, тисячі і тьми (10 тис), на чолі яких були розставлені особисто довірені люди, переважно з числа родичів. Якщо у Давньому Римі найдієвішим способом утримання боєздатності війська була т. зв. децимація - страта кожного десятого з тих, хто провинився (наприклад, маніпула або когорта покинула поле бою, утекла), то у війську Темучіна за боягузтво одного воїна життям розплачувався його десяток, за втечу з поля бою десятка - сотня. Високою була дисципліна і мобільність цього війська. За десять хвилин воно знімалося з табору і виступало у похід. Кожний воїн мав по 2-3 змінних коні і при потребі просто пересідав з сідла у сідло. Не потрібно було навіть робити привал для приготування провіанту - смужки нарізаної конини клалися під сідло верхового коня, і за кілька годин їзди верхом м'ясо уминалося до придатності для їжі.

Тим самим армія у разі потреби могла здійснювати без зупинки дво-, триденні переходи на сотні кілометрів.

Спеціально сформований загін особистих охоронців - т. зв. кешік (первісно 150 чол.), користувався великими привілеями і призначався в основному для боротьби з особистими ворогами хана. Крім того, був створений особливий загін, який повинен був завжди перебувати в авангарді і вступати у перший бій з ворогом - загін батирів (богатирів). Ворог, зіткнувшись з цим авангардом, навіть не підозрював, що має справу з елітою, таким собі спецназом темучінового війська. До підходу основних сил ворог встигав деморалізуватися, вважаючи, що усі монголи - під стать цим першим. Чудово була налагоджена розвідка, до якої залучалися купці, дервіші й інша мандрівна публіка, часто немонгольського походження.

У 1204 р. на захід від р. Орхон війська Темучіна завдали поразки найманам та їх союзникам. Після цього влада Темучіна поширилася на усі монгольські племена. В 1206 р. у місцевості Делюнь-булдак на правому березі р. Онон на курултаї (з'їзд старійшин) Темучін був проголошений всемонгольським володарем під іменем Чингісхана (значення цього імені не зовсім зрозуміле, і тлумачиться в літературі по-різному). Держава, створена Чингісханом, призначалася передусім для здійснення широкомасштабних загарбницьких походів. Цьому служила й її адміністративна система.

Нижчою адміністративною одиницею була визнана група аїлів, яка могла виставити десять воїнів. Далі йшли групи аїлів, що виставляли по 100, 1000 і тьму (10 тис.) воїнів. Усі дорослі здорові чоловіки вважалися воїнами, які за мирного часу працювали у своєму господарстві. Вважається, що така організація забезпечувала Чингісхану до 95 тис. бійців. Разом з тим власне монгольське військо, за авторитетними оцінками, ніколи не перевищувало 60-70 тис. чоловік, адже хтось завжди мусив залишатися, що називається в тилу. Окремі сотні, тисячі і тьми разом з територією для кочівлі віддавалися у володіння тому чи іншому нойону. Великий хан, вважаючи себе верховним власником землі, роздавав пасовиська і аратів у володіння з умовою, що нойони виконуватимуть певні повинності. Найважливішою з них була військова служба - на першу вимогу великого хана нойон мав виставити обумовлену кількість воїнів. Що ж стосується експлуатації праці аратів, вирішення якихось спірних питань в тому чи іншому уділі між його мешканцями, то тут нойони були відносно самостійними.

Чингісхан розподілив країну між членами свого роду. У спільне володіння матері і меншому брату він виділив 10 тис. аїлів, другому брату - 4 тис. аїлів, третьому - 1,5 тис, чотирьом синам Джучі, Джа-

гатаю, Угедею і Толую - відповідно 9 тис, 8 тис, 5 тис. і 5 тис. аїлів. Такі ж уділи Чингісхан виділив і своїм найближчим сподвижникам. Аратів було по суті закріпачено: їм заборонили самовільно переходити з одного десятка, сотні, тисячі чи тьми до інших. Порушення заборони каралося смертю!

Маленький гвардійський загін (кешік) перетворився у десятитися-чний корпус. Його члени зберігали усі ті величезні привілеї, якими первісно користувався цей загін особистих тілоохоронців Великого. Названий гвардійський корпус завжди перебував при особі великого хана, виконував лише його особисті накази і перебував під його- безпосереднім командуванням.

На початок ХНІ ст. припадає складання першого зводу законів Монголії. Ними стали особисті настанови великого хана. В літературі цей документ носить назву Яса (Велика Яса, Яса Чингісхана). Він датується 1206 p., але вносилися і пізніші доповнення. До нашого часу дійшли 36 уривків. У 13 з них санкцією проти порушника виступає смертна кара. Закони Чингісхана карали смертю за вбивство, блуд чоловіка і невірність дружини, крадіжку, грабунок, скупку краденого, приховування раба-утікача, чародійство, що було на шкоду ближньому, трикратне банкрутство, тобто неповернення боргу, та неповернення власнику зброї, випадково загубленої в поході чи у бою.

«Якщо хто-небудь, нападаючи чи відступаючи, впустить свій в'юк, зброю чи частину багажу, то той, хто знаходиться позаду його, повинен зійти з коня і повернути власникові те, що впало; у протилежному випадку він буде підданий смерті».

Смертю карався і той, хто відмовив подорожньому у воді чи їжі. Ненадання допомоги бойовому товаришу прирівнювалося до найтяжчих злочинів. Більш того, Яса забороняла будь-кому їсти в присутності іншого, не розділяючи з ним їжу. В спільній трапезі ніхто не повинен був їсти більше за іншого.

Якщо за тяжкі злочини карою була смерть, то за дрібні - тілесні покарання або заслання у віддалені місця (Сибір). Інколи за конокрадство та вбивство на монгола накладалася пеня: за мусульманина більша, ніж за китайця.

Чингісхан справедливо гордився цим документом, заявляючи, що до встановлення його одноосібної влади над усіма монголами: «їхні діти не слухалися порад батьків, молодші брати не звертали уваги на слова старших, чоловік не вірив дружині, а дружина не слухалася чоловіка ... Через це (були) вороги, злодії, підбурювачі і розбійники», і лише він, Чингісхан, дав монголам бажаний порядок і закон.

Чингісхан розділив країну на два «крила» - на чолі правого він

поставив свого соратника Боорчу, на чолі лівого - Мухалі. Посади темників, тисяцьких, сотників стали спадковими для тих родів, хто своєю вірною службою допоміг йому здобути ханський престол.

Оскільки монголи не мали власної писемності, її запозичили у споріднених уйгурів. Чингісхану довелося добирати кадри писарів з уйгурів, які свого часу подібним же чином обслуговували плем'я на-йманів. На службу до Чингісхана перейшов уйгур Таттатунга, який почав навчати монгольську знать уйгурської грамоти. Це теж було однією з ознак монгольської імперії часів Чингісхана: завойовники не соромилися переймати у завойованих народів усе краще - стінобитні знаряддя у народів Середньої Азії, порох - у китайців (для піротехніки, але ще не вогнепальної зброї") тощо, а також вільно запозичувати їхні релігійні вірування.

У Монголії XII ст. уживалися різноманітні релігії. Кераїти були не-сторіанами, наймани - несторіанами і буддистами, татари та чжурчже-ні - шаманістами, тангути сповідували т. зв. «червоний» буддизм, уйгури - буддизм Хінаяни та несторіанство, лісові народи Сибіру мали свої родові культи, а древні монголи сповідували релігію бон - східний варіант мітраїзму. Ця релігія мала свої регіональні особливості. Наприклад, в Римі мітраїзм сприймався як культ Непереможного Сонця і поширювався головним чином поміж легіонерів. Але «світову справедливість» (основний постулат цієї релігії) мітраїзм зберігав повсюдно, отже, і в Монголії. І оскільки найстрашнішим непрощуваним гріхом мітраїсти вважали зраду, в тому числі убивство гостя, убивство монгольського посла (річ абсолютно нормальна у поняттях практично усіх тогочасних ближніх і дальніх монгольських сусідів - якщо принесені послами пропозиції були неприйнятні, їх убивали) завжди тягнуло за собою каральний похід. Населення міста, де був убитий посол, винищувалося повністю.

Релігія була особистою справою кожного монгола, в яку держава майже не втручалася. Проте навіть запозичення мусульманства чи християнства не змінювало ставлення монголів до давньої традиції гостинності та недоторканності послів - санкції до порушника в усіх випадках були найтяжчими.

Монгольські завоювання та їх наслідки

Спочатку удари армії Чингісхана були свідомо спрямовані проти відверто слабіших суперників. Так, в 1205, 1207 та 1210 pp. монголи ходили походами на тунгутську державу Сі-Ся (Західне Ся); в 1207 р. полководець Джучі без особливих труднощів підкорив лісові племена

в долині Єнісею: ойратів, урсутів, тубасів та ін.; а в 1208 р. до держави монголів було приєднано уйгурів.

Кордони держави розширилися на північ і на захід, але підкорені народи були бідні і відсталі, відповідно, військова здобич - мізерна. В 1211 р. монгольські війська почали розграбування Китаю: разом з Чингісханом сили вторгнення очолили його кращі воєначальники Мухалі і Джебе. Поки основна маса війська з боями просувалася на схід, загони під командуванням Чингісханових синів грабували і розоряли Шаньсі. Внутрішня слабкість Цзінської імперії полегшувала завдання завойовників. У 1215 р, вони захопили столицю країни Пекін. Залишивши Мухалі правителем Північного Китаю (йому було надано 23-тисячну окупаційну армію), Чингісхан з багатою здобиччю повернувся в монгольські степи. За якихось кілька років походу його учасники розбагатіли, як за монгольськими мірками, просто фантастично: золото, срібло, вродливі рабині, китайський шовк та порцеляна прикрасили закурені юрти напівдикого народу. Після цього успіху авторитет Чингісхана став незаперечним. Арабські мандрівники стверджували: якби Чингісхан наказав десятку своїх воїнів атакувати тисячу чужих, вони б не роздумуючи кинулися в атаку - їх полководець уже мав репутацію непереможного войовника, який ніколи не помиляється.

Похід у Північний Китай ознайомив монголів з каменометними та стінобитними знаряддями. За наказом Чингісхана до Монголії були вивезені не тільки ці військові машини, але й спеціалісти з їх виготовлення. Надалі цю військову «техніку» виготовлятимуть безпосередньо в орді.

У 1218 р. монголи рушили на захід, до Семиріччя. І тут здобич була неймовірно великою - сучасники писали, що при здобутті Ургенча кожний монгольський воїн отримав у свою частку здобичі по 24 (!) раби. В лютому 1220 р. військо Чингісхана оточило Бухару. Міська верхівка на золотій таці винесла ключі від усіх 11 воріт міста, яке легко могло б витримати принаймні річну осаду. Монголи наказали місцевому населенню вийти за мури - нібито, щоб переписати його для потреби визначення податку. Тут, у полі, стало зрозумілим, що тільки чоловіків у Бухарі набагато більше, ніж монголів. Тоді від основної маси відділили вправних ремісників (їх, подібно до китайських спеціалістів, вивезли в орду) та вродливих жінок, а решту забили залізними палицями та шаблями, економлячи стріли. Місто підпалили, вогонь пожежі був таким сильним, що самим завойовникам довелося з нього втікати. Самарканд, чий гарнізон складав 110 тис. чол., на шостий день облоги відчинив головні «Ворота намазу» під милос-

тиву обіцянку Чингісхана, який «обіцяв їм безпеку від гніву свого і дозволив розійтися по домівках». Тридцятитисячне кіпчацьке військо на чолі з дядьком хорезм-шаха, Тугай-ханом, виявило готовність перейти на бік монголів. їм наказали віддати зброю, нібито для того, щоб замінити її на монгольську. їх навіть примусили обрити півмісяцем голови з монгольським взірцем. Роззброєних наївних кіпчаків разом з членами їхніх сімей на другий ранок, коли пильність притупилася, поголовно знищили. Населення міста вигнали у поле, де чисто розграбували, багатьох убили і обернули в рабство. Жахливий приклад Бухари і Самарканда змусив інші міста захищатися до останнього. Так, уже згаданий Ургенч захищався чотири місяці. В 1221 р. впав Мерв - останнє велике місто Середньої Азії. Квітуча країна Хорезм була спустошена і спалена, а населення обернене на рабів. її правитель хорезм-шах Мухаммед втік без бою, під приводом необхідності навербувати додаткові сили в Ірані. Переслідуючи Мухаммеда, війська монголів під проводом Джебе і Субетея обігнули з півдня Каспійське море і вторглися до Азербайджану та Грузії. Проти них спільно виступили алани та кіпчаки. Монголи уклали мир з кіп-чаками, розгромивши аланів, а потім розправилися з своїми недавніми союзниками.

Характерна риса «дипломатії» монголів - підступність. Чингісхан міг облудно обіцяти парламентарям обложеного міста сприятливі умови здачі, потім накласти на місто нечувану контрибуцію, а після того, як городяни власними руками віддадуть свої заховані багатства, обернути їх на рабів або фізично винищити. Тобто будь-яка мораль свідомо приносилася у жертву заради доцільності.

У 1223 р. монголи вторглися в південноукраїнські степи, де на той час кочували половці. Половецький хан Котян (до речі, тесть Мстислава Галицького) звернувся по військову допомогу до руських князів. На з'їзді князів у Києві було вирішено надати йому цю допомогу. В численному поході брали участь князі Київський, Чернігівський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, «вигонці галицькі» з Галицького Пониззя. По дорозі до князів кілька раз зверталися монгольські посли, які стверджували, що вони, мовляв, на Русь не зазіхають. Однак цих послів було убито, а військо продовжувало свій шлях далі.

На початку літа 1223 р. (або - 31 травня) на р. Калці половецько-руські сили були розбиті, а ті шість князів, які потрапили до полону,-закатовані. На них зверху поклали дерев'яний поміст, на якому пере-можці-монголи влаштували свій бенкет. Того ж року монголи увірвалися до Криму і захопили Судак. Потім повернули на Волгу, але зазна-

ли поразки від булгарів - тут далися взнаки виснаженість армії тривалим походом та обезкровлення її рядів. Восени 1225 р. монгольські війська повернулися на батьківщину, і у 1227 р. нарешті довершили розгром китайського Західного Ся. Тобто, навіть після найдальших походів і найбільшої здобичі агресивність і войовничість цього народу не була вичерпана, а жадоба нових багатств залишалася невгамованою.

У 1227 р. на шляху із царства Ся до Монголії помер Чингісхан. На той час монгольські володіння охоплювали Північний Китай, усю Середню Азію, частину Ірану, найбільш заселені регіони Сибіру (за винятком крайньої півночі). До величезної армії завойовників включалися як допоміжні частини загони з багатьох підкорених народів.

Спадщину Чингісхана ділили на курултаї, що відбувся на р. Керулен у 1229 р. У повній відповідності до заповіту покійного, великим ханом було обрано його третього сина Угедея. Старші - Джучі та Джагатан -не викликали довіри, бо кожного з них батько ще до походу на Хорезм запідозрив у підготовці до заколоту і тому намірено тримав подалі від себе. Цей же курултай визначив напрямок нового удару - ним мала стати та частина Північного Китаю, де ще зберігалася влада чжурчженів. У 1231 р. війська Угедея і Толуя узяли в облогу місто Кайфин (Бянь), куди після падіння Пекіна була перенесена столиця чжурчженів. По допомогу монголи звернулися до правителів Південного Китаю з династії Сун, які ненавиділи своїх північних сусідів. У 1234 р. завоювання Північного Китаю завершилося,- держава чжурчженів перестала існувати.

У 1235 р. на черговому курултаї було вирішено знову піти походом на захід. Вже взимку 1237-1238 pp. війська Бату-хана і Субетея вторглися до руських земель, спалили Рязань і Володимир. У 1240 р. вони захопили Київ і пішли далі до Європи. На початку 1241 р. татари зруйнували Люблін, Краків та Вроцлав. Під Лігніцею вони розбили об'єднане військо польське, прусських хрестоносців, рицарів Шлезька та Моравії. Угорську армію татари винищили у битві при Сайо, в 1242 р. вступили у Хорватію і захопили Загреб. У Європі розпочалася паніка. Але порятунком стало те, що після смерті Угедея (великий хан у 1229-1241 pp.) постало питання про його політичного наступника і Бату, забравши свої війська з Європи, рушив на Волгу, де мав відбутися курултай.

За Угедея монгольська орда набула багатьох рис організованої держави, з її апаратом управління та численними службами. Н. По-лонська-Василенко пише: «Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу ... Старе уявлення про примітивність татарської орди доводиться сильно змінити. Навпаки - вона була дуже складною організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх і відзначалася висо-

кою технікою». Угедей доручив довіреному, ще батьковому раднику, Елюй Чуцаю завідувати фінансовим відомством. Ще трьом темникам-монголам було доручено загальне керівництво іншими військовими і цивільними справами. Особлива увага приділялася пошті.

Відомий італійський мандрівник XIII ст. Марко Поло писав, що така організація поштової служби і ямницьких станцій, їхній порядок не снилися королям та імператорам Європи. На головних шляхах своїх володінь Чингісхан влаштував поштові пости, де завжди були напоготові коні і гінці для перевезення ханських наказів. На поштового коня зодягалися ремінці з бубонцями, щоб зустрічні давали дорогу (навіть така деталь була продумана!). Непогано було налагоджено справу збору податків. Виданий Угедеєм закон запроваджував подушний податок з усіх чоловіків західних країн, а з кочівників - по одній голові з кожної сотні голів худоби. Це був великий поступ уперед порівняно з часами навіть Чингісхана, коли за свою службу кожний нойон отримував групу аіїїів чи завойовану область, які обкладав податками і повинностями на свій розсуд. Спеціальний указ встановлював, які саме збори мали надходити у скарбницю великого хана, а які -залишатися на потреби місцевих управителів. Монголи провели перепис населення (до речі, не набагато пізніше, ніж це було зроблено королями у передовій Європі), всі жителі були приписані до певних адміністративних районів.

У 1252 р. монголи проводять перепис у Китаї, в 1253 р. - в Ірані. На Русі монгольський перепис розпочався в 1257 p., його проводив Мен-гу-Кітат (охопив Суздальську, Рязанську, Муромську землі). Опір місцевого населення проти перепису, повстання в Новгороді (1259 p.), Ростові, Ярославлі, Суздалі, Володимирі, Устюгу призвели до скасування практики збору податків монгольськими баскаками - цей обов'язок було перекладено на місцевих князів.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!