Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ХАЛІФАТУ. ПІДВАЛИНИ ТРАДИЦІЙНОГО



МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА*

Україна має особливі інтереси у мусульманському світі, з огляду уже принаймні на те, що може запропонувати його країнам співробітництво у галузі освоєння їх природних багатств (у першу чергу нафти). Кращі військові контракти український ВПК має саме у мусульманських країнах - так, продаж українських танків Пакистану став рекордним за обсягом угодою такого плану. Окрім питань зовнішньої політики, маємо і аспекти політики внутрішньої - проблему кримських татар,які за своїми віруваннями є мусульманами. Найзаможнішою людиною сучасної України також є не християнин чи іудей, а мусульманин Р. Ахметов, який доволі ревно ставиться до релігійних устоїв ісламу.

' Лекції, помічені зірочкою, передбачаються як додаткові і подані не в хронологічному порядку.

З іншого боку, після 11 вересня 2001 р. жодна країна світу не може вважати себе убезпеченою від посягань ісламських радикалів з Аль-Каєди та інших аналогічних угруповань.

Що представляє собою ісламська модель держави і права,на яких цінностях вона грунтується? Чи єдиниймусульманський світ у своєму протистоянні із Заходом та у власних, так би мовити, «внутрішніх» відносинах? Наскільки «цивілізованими», у звичному нам розумінні, можуть вважатися догмати мусульманського права?Відповіді на ці питання можна, принаймні частково, віднайти у глибині державно-правової історії ісламського світу.

Третьою, найбільш пізньою за часом виникнення, «світовою» релігією виступає іслам або мусульманство. Одна з найпоширеніших релігій: на 1985 р. налічувала близько 800 млн її сповідників, переважно в Північній Африці, Південно-Західній, Південній та Південно-Східній Азії. За деякими оцінками, наприкінці XX ст. чисельність мусульман перевищила 1 млрд чоловік. Арабомовні народи майже всі сповідують іслам, тюркомовні та іраномовні - в переважній більшості; чимало мусульман також серед пів-нічноіндійських народів; населення Індонезії в своїй більшості дотримується ісламу.

Виникнення ісламу. Об'єднання арабів та виникнення халіфату

Процес державного будівництва в доісламській Аравії розпочався в IV-VI ст. н. е., коли виникли невеликі протодержави на півдні регіону - Ємен, Мекка, Ятриб та ін. Тут пролягав торговельний шлях, що з'єднував Європу та Близький Схід з Індією та Китаєм. Вигоди торгівлі дозволили виділитися родоплемінній верхівці міст та кочових племен, а її представникам зміцнити свої позиції і впливи в суспільстві. Але в 570 р. Ємен був захоплений іранцями, після чого завойовники спрямували всю торгівлю північним шляхом. Південноаравійська торгівля занепала, серйозна економічна криза торкнула інтереси найширших верств населення - як осілого в містах, так і кочових племен. Як це часто трапляється в історії, внутрішнє напруження знайшло свій вихід у сфері релігії (пригадайте тріумфальне поширення християнства в занепадаючому Римі чи активізацію нетрадиційних сект на пострадянському просторі).



Творцем нової релігії виступив Мухаммед (бл. 570-632) - людина, яка увійшла в історію як великий і головний пророк ісламу. Мухаммед виступив з проповіддю, увесь зміст якої зводився до постулату, що існує лише один Бог - Аллах і всі повинні бути покірні його волі («іслам», «мусульманство» - від слова «покірність»).

* Народився пророк у збіднілому клані Хашім могутнього меккан-ського племені курейшитів. Ріс сиротою, пас худобу свого дядька Абуталіба, а потім перейшов на службу до багатої удови Хадіджі, яка згодом стала першою дружиною пророка. Незважаючи на 15-16-річ-ну різницю у віці, шлюб їх був щасливим і дав потомство. Однак з усіх решти численних шлюбів пророка (в тому числі і з малолітніми дружинами) нащадків більше не було, а з дітей Хадіджі лише одна дочка Фатіма пережила батька і залишила двох синів.

Після одруження з Хадіджі Мухаммед покинув торгівлю і цілком зосередився на релігійних пошуках. Йому навідувалися «видіння», він почув божественні «голоси». Близько 610 р. Мухаммед виступив як релігійний проповідник. Догматика нового віровчення була відверто запозичена з Біблії - так, як пророка єдиного Бога Мухаммед називає першолюдину Адама, єврейських праотців Авраама (Ібрагім), Ісаака (Ісхак) та ін., Ісуса (Іса-бен-Маріам, тобто - син Марії) і - чомусь -Олександра Македонського (Іскандер). Завершує цей список сам Мухаммед - останній і найвеличніший з пророків. Вимоги до обрядової сторони теж були максимально простими і зрозумілими - щоденна молитва, супроводжувана омовінням, дотримання посту, внесення до загальної скарбнички податку на користь бідних - т. зв. закяту, який первісно становив приблизно 2,5% від загальної вартості майна.



З-поміж решти самозваних «пророків» іудейського, християнського, маніхейського тощо толку Мухаммеда відрізняло те головне, що було життєво необхідним для Аравії початку VII ст. н. є. - заклик до єднання усіх арабів під прапором єдиного Бога. Притягальну силу нового віровчення збільшувало і вороже ставлення Мухаммеда до рабовласництва, принаймні в середовищі єдиновірців. Спочатку підтримували Мухаммеда одиниці з числа найближчих родичів: Хаді-джа, син Абуталіба Алі - двоюрідний брат Мухаммеда, який одружився з його дочкою Фатімою, купець Абу-Бакр, Омар та деякі інші, загалом - дуже і дуже нечисленні прихильники. Пророку навіть довелося в 622 р. втікати з рідної Мекки, де він зіткнувся з опором панівної в місті племінної верхівки курейшитів. Опинився утікач у сусід-ному Ятрибі, який давно виступав торговельним і політичним конкурентом Мекки. Згодом Ятриб почали називати Мадінат ан-Набі, що означає «місто пророка», або просто Медина. Після прибуття Мухаммеда до Медини більшість місцевої общини прийняла вчення ісламу. Це був справжній тріумф.

Рік переселення (622 р. н. є.) - хіджра почав вважатися першим, висхідним роком нової мусульманської ери.

Мединська община мусульман виробила свій статут, свої організа-

ційні форми, перші закони і приписи. Мухаммед суттєво поглибив відмінності між власним віровченням та вченнями іудеїв і християн, максимально наблизивши нову релігію до традиційних норм життя арабів (багатоженство, підкорення жінки чоловікові тощо) та до норм місцевого права (чітке відстоювання інтересів приватної власності, характерне для торгового люду).

Під вплив ісламської общини в Медині за короткий проміжок часу підпали південна та західна Аравія, найдовше (до 630 р.) трималася ворожа Мекка. Але коли раніше войовничі курейшити визнали іслам, Мекка була оголошена священною столицею нової релігії, а учорашні релігійні супротивники швидко посіли чільні місця серед найближчого оточення пророка.

Мухаммед зробив те, чого найбільше потребували сучасні йому араби,- він об'єднав їх, дав їм зрозуміле і доступне кожному віровчення, що вказувало напрями застосування внутрішньої енергії суспільства. Курс цей був простим і ясним - правовірні повинні наставити на правильний шлях «невірних», об'єднати їх усіх під священним прапором ісламу. В Корані максимально відверто викладено припис: протягом восьми місяців на рік (бо чотири місяці вважаються «забороненими») належить воювати з багатобожниками, з невірними, знищувати їх, захоплювати їхнє майно (2 : 186-189; 4 : 76-78, 86 і т. д.).

Священна війна (т. зв. джихад) за навернення невірних у мусульманство приносила непоганий дохід. Чотири п'ятих військової здобичі розподілялися між воїнами (причому вершники отримували більше, ніж піші: одну частку за себе і дві частки за коня), одна п'ята йшла пророкові і призначалася, принаймні на перших порах, на потреби бідних та самотніх. Створена Мухаммедом теократична держава (теократією називається форма правління, за якої політична влада належить церкві та служителям релігійного культу) спиралася на військо, яке оплачувалося не земельними пожалуваннями, а часткою від військової здобичі.

Ця система хоч і не виключала наявності у воїнів та воєначальників власних земельних наділів, але робила їх відчутно залежними від частоти успішних військових походів. Вона дозволила відносно тривалий час зберігати боєздатність армії, її високу мобільність. Аравійські кочовики перетворювалися на професійних воїнів, а згодом -у землевласників на завойованих землях. Тим самим влада отримала надійне військо, згуртоване єдиним походженням та спільною вірою, військо, яке жило за рахунок грабунку завойованих земель. У цій теократичній державі мало місце повне зрощування державної і церковної влади. Глава держави (халіф) вважався наступником пророка, ви-

ще духовенство становило штат його радникін, суд перебував цілком в руках духовних осіб.

Становище центральної влади зміцнювалося ще й тим, що податки (формально сакрального характеру - пожертва мусульманина на користь бідних) збиралися з усіх землевласників, хоча з феодалів і дещо менші. Державна власність на землю поширювалася на меншу частину земель (землі без власників і необроблювані), решта земель та нерухомого майна перебували в приватній чи родовій власності.

Смерть пророка (632 p., похований в Медіні) поставила питання про вибір нового лідера мусульман. При цьому мова йшла уже не стільки про духовного провідника, скільки про главу величезної держави з досить складною системою управління. В межах арабської ісламської общини обидві верховні посади, світська і духовна, злилися в одній особі, яка під іменем халіфа (дослівно - «заступника» пророка) повинна була згуртувати правовірних.

Розкол мусульманського світу на шиїтів та суннітів

Хоча найближче до засновника ісламу був його кузен і зять Алі, батько двох улюблених онуків Мухаммеда, Хасана та Хусейна (синів Фатіми), першим халіфом обрали не його, а Абу-Бекра, давнього і найбільш заслуженого сподвижника померлого пророка. Правління Абу-Бекра (632-634) було відносно нетривалим, але напрочуд успішним. Були врегульовані внутрішні чвари в Аравії, розпочалися завоювання поза межами власне аравійського регіону - походи на Сирію та захоплену сасанідським Іраном Месопотамію.

Наступним халіфом став Омар, якого призначив своїм політичним спадкоємцем сам Абу-Бекр. За десять років свого правління Омар (634-644) відвоював у Ірану Месопотамію, приєднав Закавказзя та деякі території власне Ірану (увесь Іран був захоплений пізніше, в 651 p.). Арабські полководці завоювали Сирію та Палестину (попередні завойовники, візантійці, були змушені піти з цих земель в 636 p.), дійшли до стін Константинополя. В 639 р. до халіфату було приєднано Єгипет.

За Омара склалася система наділення військових за службу тимчасовими володіннями. Земельний фонд формувався за рахунок колишніх володінь активних противників халіфату (монархів, членів правлячих династій, власників земель, убитих на війні з мусульманами). До нього також включалися виморочні землі. Розподілявся він між

новими володільцями на правах т. зв. ікта, тобто умовного посадового володіння. Зрозуміло, що найбільші наділи отримували не рядові воїни, а їх провідники. З числа цих воєначальників виник прошарок умовних феодальних тримачів, знатних вельмож. Такі землі надавалися з умовою несення військової служби, обов'язкової обробки земельного наділу (орендарями) та сплати відповідних податків на користь держави.

Халіфові Омару приписуються такі слова: «Якщо хтось володітиме землею і не оброблятиме її протягом трьох років, а хтось інший зорає її, то цей інший набуває переважного права на землю». Це не означає якогось «арабського соціалізму», корені якого деякі «ліві» ідеологи сучасного арабського світу намагаються шукати у сивій давнині. Податок з ікта був обов'язковим, а стягувався він з мусульман в основному в натуральній формі - як частка від врожаю. Тим самим необроблювана земля ікта доходу в державну скарбницю не приносила.

Землі ікта могли бути відчужені, але за умови виконання відповідних обов'язків новим володільцем. Оброблялися володіння феодалів в основному на умовах кабальної оренди.

Крім ікта, в мусульманській державі існували ще три типи земельних володінь: землі, що ними володіли племена і роди на правах спільної власності; приватновласницькі землі - мульк (обробляти які було необов'язково) та землі, що перебували у безпосередній власності держави (сюди автоматично потрапляли усі землі, вільні від оранки чи випасу худоби).

Немалу роль в успіхах завойовників відігравала їх релігійна віротерпимість. До переходу в іслам завойоване населення підштовхували лише економічними методами. Тим, хто здавався без бою, гарантувалося збереження майна, халіф обмежувався збором податків з нерухомості - подібно до того, як податками обкладалися і землі, надані в користування завойовників. Місцеве населення не вербувалося до війська, зберігалися привілеї верхівки підкорених народів (зокрема, їх обкладали меншими податками). Ті, хто перейшов у іслам, звільнялися від особливого податку на іновірців, після чого у своєму громадському статусі практично зрівнювалися із завойовниками.

Рента як податок майже з усіх земель надходила в казну халіфа. Але мусульмани як податок платили ушр - одну десяту частину доходу, а всі інші - харадж, розмір якого коливався від однієї до двох третин врожаю (або збирався у грошовій формі з одиниці площі), а також подушний податок {джизію).

Харадж був основним джерелом державного доходу - за халіфа

Омара надходження тільки з південного Іраку становили щорічно близько 100 тис. дирхемів. Величина хараджу змінювалася залежно від оброблюваної культури, наприклад, у південному Іраку з одиниці площі посіву пшениці брався податок по 4 дирхеми, ячменю - по 2, кунжуту і бавовнику - по 5, з одиниці площі виноградника - по 10 дирхемів і т. д. Джизією обкладалися усі дорослі працездатні чоловіки -немусульмани, які мали певне заняття. Під час збирання джизії бралася до уваги економічна самостійність кожного платника. З багатих (міняйл, торгівців тканинами та ін. багатих купців, великих землевласників, лікарів, частини ремісників) брали по 48 дирхемів, з людей середнього достатку - по 24, з бідних землеробів та ремісників (кравців, кра-сильників, шевців) - по 12 дирхемів щорічно. Торговельне мито для мусульман було також пільговим (2,5% проти 5% для решти і 10% для іноземних купців - немусульман).

Тим самим перехід у нову віру ставав економічно вигідним, а інколи і фактично неминучим для нових підданих халіфату.

Особливо важко було сплачувати джизію, оскільки вона збиралася грошима, а не натурою. Селяни - немусульмани були змушені везти свої продукти на ринки, в дорозі їх виловлювали державні митники, які (часто по кілька разів) примусово збирали торговельне мито. Арабський юрист Абу-Юсуф повідомляє про численні факти, коли людей за несплату податків катували, ставили з непокритою головою під пекучим сонцем, поливали голови киплячою олією. Багато хто був змушений жебракувати, щоб зібрати необхідну суму. Як уже вказувалося, податковий тиск на немусульман був суттєво значущим.

Прискорювала процеси переходу в іслам і його відносна близькість з іншими релігіями - християнством, іудаїзмом, заснована не тільки на монотеїзмі, але й спільній догматиці.

У 644 р. замість Омара, убитого рабом-іранцем, халіфом став Осман - також мухаджір (учасник хиджри, тобто найближчий сподвижник пророка). За Османа до халіфату були приєднані Вірменія та Мала Азія, північноафриканські території (Лівія - аж до Карфагену). За його правління наперед почав швидко висуватися рід Омейядів, який прибрав до своїх рук усі найбільш прибуткові посади. Рядові вершники, які отримували тільки частку від військової здобичі, виступили проти зосередження величезних земельних наділів в руках арабської знаті. Вони об'єдналися навколо Алі - зятя Мухаммеда. Цей рух дістав назву шиїтського (від шиа - група, партія, секта). До нього приєдналися кочовики-бедуїни, а також новонавернені мусульмани, зокрема із завойованого Ірану - одним словом, ті, хто почував себе обділеним при розподілі державної власності. Шиїти вважали, що не Осман,

а Алі, найближчий родич пророка та його соратник, повинен посісти місце халіфа. У 656 р. натовп шиїтів, що зібрався в Медині під виглядом паломників з Єгипту, Месопотамії та інших районів халіфату, увірвався до палацу Османа і убив його. Халіфом був проголошений Алі (602-661), який переніс столицю з Медіни в Хуфу (Месопотамія). Зі своїх посад були зміщені усі призначені Османом намісники різних частин величезного Арабського халіфату.

Рід Омейядів зумів об'єднати сили аристократії і під проводом Муавії (намісника убитого халіфа в Сирії) виступив проти Алі. Муа-вія, який був сином Абу-Саф'яна, фактичного правителя Мекки до її завоювання Мухаммедом, закликав арабів до помсти за убитого халіфа Османа, якого він оголосив мучеником. Алі він звинуватив у співучасті в убивстві халіфа. Географічно Омейяди спиралися на Сирію, в класовому відношенні - на заможну родоплемінну військову верхівку. Соціальні протиріччя набули релігійного забарвлення. Прихильники Алі утворили шиїтський напрямок в ісламі (надалі він став переважаючим в Ірані), а соратники Муавії - суннітський.

Сунна - це священний переказ, що складається з розповідей (хади-сів) про життя і діяльність пророка, його вислови тощо. Сунна складалася протягом перших двох століть ісламу й увібрала в себе багато історичного матеріалу та ще більше легендарних перебільшень. Шеститомна Сунна стала чимось на зразок коментарів до Корану. Всі, хто визнавав святість Сунни, почали називатися суннітами, цей напрямок в ісламі з другої половини VIII ст. вважається ортодоксальним.

Сьогодні більшість мусульман - сунніти, за винятком Ірану, де панівне місце посідає шиїтська течія.

Спершу військова перевага повністю перебувала на боці Алі. Та у вирішальний момент битви з армією Муавії новий халіф виявив хитання і погодився на передачу спірного питання про право на розгляд третейському судді. Тим самим Алі втратив авторитет в очах найбільш радикальної частини свого оточення. Від шиїтів відкололися т. зв. ха-раджити (тобто - ті, що вийшли), які вважали, що халіф повинен бути не спадковим, а виборним - «волею Аллаха і народу». Хараджити об'єднували переважно рядових воїнів, важливим елементом доктрини цього релігійно-політичного напряму стала вимога соціальної рівності усіх віруючих - мусульман. Проти цих учорашніх союзників довелося надалі спрямовувати головний удар.

У 661 р. Алі був зарізаний кинджалом хараджита. Його син Хасан (онук Мухаммеда) поступився престолом, виторговуючи собі деякі поступки. А новим халіфом проголосили Муавія. Він став родоначальником правлячої династії Омейядів.

Арабські завоювання. Держава Омейядів

Столицю було перенесено до багатого Дамаску з його палацами та мечетями; суннізм був проголошений панівною течією в ісламі. Си-рійське населення перебувало у привілейованому становищі. Натомість Омейяди (661-750) жорстоко експлуатували населення Ірану та Іраку, що були географічною базою шиїтів та хараджитів. Уклавши тимчасовий мир з Хасаном (син Алі, котрий поступився престолом), Муавія жорстоко розправився з повсталими хараджитами. Якщо попередні халіфи були виборними, то ще за життя Муавія призначив своїм наступником сина, тим самим поклавши початок практиці успадкування халіфського престолу та власній династії.

По смерті Муавії була організована змова шиїтів, на чолі якої став другий син Алі та Фатіми - Хусейн. Проте повстання шиїтів було придушене, а його керівник загинув на полі бою. Ім'я похованого в Кербе-лі (сучасний Ірак) шиїтського мученика Хусейна стало гаслом і прапором боротьби шиїтів проти ненависних їм суннітів. Після смерті Хусейна прірва між суннітами та шиїтами стала нездоланною, прихильники двох напрямків у мусульманстві стали не просто непримиренними суперниками, а й озлобленими ворогами (порівняйте з протистоянням католицизму і православ'я після 1054 p., пригадайте «походи хрестоносців» на Русь).

Візантії вдавалося ціною величезних зусиль стримувати експансію Омейядів. Натомість у Північній Африці араби порозумілися з кочо-виками-берберами, які прийняли іслам і перейшли на їх бік. Ще за Муавії араби завоювали Афганістан, Бухару, Самарканд, Мерв. На рубежі VII—VIII ст. була завойована частина Грузії, здійснювалися набіги на Хозарію. На початку VIII ст. намісники халіфа приєднали до халіфату майже усю Середню Азію, досягнувши рубежів Індії та Китаю. В Північній Африці до халіфату були приєднані Лівія, згодом Туніс і Марокко. В 711-714 pp. війська халіфату на чолі з Тафіком з боями зайняли Піренейський півострів, а тоді вторглися у Францію. Поразка у битві при Пуатьє (732 р.) змусила відійти їх за Піренейські гори, які стали кордоном арабських володінь у Європі. Намісники пророка халіфи вважали своїм обов'язком приєднувати до імперії усе нові землі, навертаючи завойоване населення до ісламу.

У різних регіонах імперії, в залежності від місцевих умов, процес ісламізації мав свої особливості та відмінності. В районах близьких, де здавна проживали араби чи близькі їм семітські племена,- в Месопотамії, Сирії, Палестині, ісламізація зводилася до арабізації. Прагнення арабської аристократії очолити управління завойованими територіями

дістало свій вияв у реформах омейядських халіфів Абд-дель-Меліка (685-705) і Веліда І (705-715). В діловодство була введена арабська мова як мова державна. Здійснено також грошову реформу, що вводила обов'язкові для усього величезного халіфату арабські грошові одиниці - золоті динари та срібні дирхеми (40 дирхемів = 1 динару). З допомогою ісламу населення швидко асимілювалося і досить швидко стало фактично арабським за мовою, культурою та іншими етнічними ознаками.

Складніше йшла справа в Лівані (тут глибокі корені пустило християнство) та в Північній Африці, де населення не було семітським (особливо в Єгипті). Але й тут етнічні процеси, хай і з значним запізненням у часі, розвивалися у тому ж напрямку - асиміляції місцевого населення та заміщення місцевих мов і культур арабською мовою та арабською ісламською культурою (можна проводити історичні паралелі з політичною і релігійною римською експансією в Галлії та Іберії, чи з російською - за Волгою і Уралом). Там, де відсоток арабського населення був незначний - в Середній Азії, Ірані, Афганістані, Закавказзі, не кажучи вже про Іспанію - процес ісламізації йшов не стільки шляхом арабізації, скільки за рахунок економічних привілеїв для тих, хто добровільно переходив у іслам. Зауважимо, що цей принцип сповідувався усіма мусульманськими державами і в майбутньому - прикладом можуть слугувати слов'яни Боснії і Герцеговини, обернені в іслам уже турецькими завойовниками на багато сторіч пізніше.

У період Омейядів відбувалось швидке зближення арабів з місцевим пануючим класом, при усе більшому переважанні арабського елементу (державна мова, система експлуатації, релігія, податкова система, судочинство). Але уже на початку VIII ст. масовий перехід завойованого населення в мусульманство призвів до різкого скорочення податкових надходжень (основна їх маса традиційно стягувалася з немусульманского населення) і ослаблення економічної могутності халіфату.

Щоб якнайкраще забезпечити потреби казни, намісник Омейядів в Іраку в 700 р. видав закон, згідно з яким усі мусульмани - неараби надалі не звільнювалися від сплати подушної податі хараджу. Якщо цей закон і збільшив приплив грошей у державну скарбницю, то почуття та настрої мусульман-неарабів стали еволюціонувати у небажаному для влади напряму. Тому за халіфа Омара II (717-720) було скасовано не лише цей закон, але й зроблено спробу урівняти в правах усіх мусульман.

Останні омейядські халіфи були вимушені різко підвищити подат-

ковий тиск тепер уже на все мусульманське населення, не роблячи поділу на арабське і неарабське. Особливо посилився податковий тиск за халіфа Хішама (724-743). Під час збирання податків застосовувалися - до мусульман! - найжорстокіші засоби, аж до катувань. Величезні військові витрати на підтримання єдності колосальної імперії уже більше не скуповувалися вигодами від її екплуатації. Різке підвищення фіскального тиску вело до численних народних повстань в різних частинах Арабської держави.

Останнім омейядським халіфом був Мерван II, розбитий повстанцями на р. Великий Заб в Іраку.

Халіфат Абассидів

Влада Омейядів упала в 750 р. внаслідок повстання Абу-Мусліма, піднятого ним у 747 р. в Мерві (Середня Азія), з подальшим поширенням на Іран. До повстання приєдналися хараджити та шиїти. Нащадки омейядських халіфів зуміли укріпитися лише на крайньому заході, в Іспанії, де ними був у 756 р. заснований Кордовський халіфат (929-1031). А влада в інших частинах держави перейшла до халіфів з нового роду Аббасидів (750-1258). Хоча перемога Аббасидів стала можливою лише завдяки підтримці шиїтів, державною релігією був проголошений суннізм, а столиця перенесена з Дамаску (Сирія) до Багдаду (Ірак). В доходах Багдадського халіфату Ірак відігравав винятково важливу роль: наприкінці VIII ст. із загальної суми податкових надходжень в 411 млн дирхемів одна третина надходила з Іраку. Після Іраку, в розумінні господарського значення йшли області західного і північного Ірану. Сирії належала другорядна роль.

Абассиди не вели активної зовнішньої політики експансії - за довгі віки їх панування до халіфату були приєднані лише Сицилія, Кіпр та ряд інших, незначних за розміром територій. Основним завданням халіфів стало утримання раніше завойованих земель. Тим самим військова здобич перестала бути найважливішим джерелом доходів служилої верстви, благополуччя феодалів значною мірою досягалося експлуатацією селянства і прибутками від торгівлі. Це зменшувало заінтересованість у сильній верховній владі. З іншого боку, необхідність утримання військового контролю над обширною імперією вимагала численної армії. Військо Аббасидів налічувало 160 тис. чоловік. Для зменшення витрат на його утримання широко використовувалися найманці, яким не потрібно було давати земельних наділів у володіння: хорасанці, бербери, тюрки і т. д.

Для захисту самого халіфа , починаючи з Мутасіма (839-842), ство-

рюється новий вид військ - двірцева гвардія, яка формувалася з рабів-гулямів. їх ще у дитячому віці привозили работоргівці з причорноморських, прикаспійських та казахстанських степів. Виховуючись ізольовано від місцевого населення, вони, за задумом, повинні були стати сліпим знаряддям в руках халіфа в його боротьбі з можливими претендентами на владу чи емірами-сепаратистами. Але з часом винятково привілейоване становище гулямів поставило халіфів у пряму залежність від власної гвардії.

* Халіф Мутаваккіл (847-861) був убитий двома воєначальниками своєї гвардії зі згоди і за співучасті свого сина. Халіф Мустаїн (862-866) був жалюгідним пішаком в руках тюркських командирів. За наполяганням ворогів цих командирів, теж впливових воєначальників, він був змушений зректися престолу. Після чого йому відрубали голову і послали її новому халіфу, а обезглавлений труп валявся на дорозі, поки його не поховали місцеві жителі. Халіф Мутазз (866-869) спробував позбавитися опіки тюркських командирів з допомогою гвардійців-берберів. Але був скинутий з престолу і ув'язнений; на шостий день перебування у в'язниці помер (можливо, був отруєний). Його наступник Мухтеді (869-870) правив лише 11 місяців. Не пив вина, уникав веселощів, сам пробував судити деякі справи своїх підданих. Був також убитий п'яними гвардійцями, які вночі увірвалися до його спальні. Навіть загравання з гвардією і щедрі подарунки не гарантували халіфам влади і життя. Завжди могла знайтися група невдоволених гулямів, котра ставила на престол «свого» халіфа, усуваючи його попередника.

Юридично уся земля халіфату вважалася державною власністю, причому від імені держави нею розпоряджався халіф, а на місцях -його намісники у завойованих районах - еміри. Центральний апарат держави традиційно складався з трьох відомств. У Дамаському халіфаті головна увага приділялася воєнному і фінансовому відомствам, а третє відомство - громадських робіт - не набуло значного розвитку. Емір командував військами і управляв адміністративним апаратом певної області.

В багатьох випадках еміри перетворювалися у спадкових правителів своїх країн. Ситуація дещо нагадувала європейську, де герцоги і графи Франкського королівства, отримавши землі у бенефіцій від короля, намагалися за будь-яку ціну перетворити їх у аллод і звільнитися з-під опіки королівської влади. В середовищі служилих феодалів халіфату йшли аналогічні європейським процеси перетворення умовного володіння у приватну власність. Важливу роль відігравав ріст земельних володінь, що належали мусульманським духовним установам - т. зв. вакфів. В теорії, за рахунок доходів з цих земель мали

утримуватися мечеті, школи, благочинні установи, лікарні тощо. Тому з цих земель не збиралися податки і не вимагалася військова служба. Значна частина вакфів була номінальною, оскільки службові феодали «дарували» цю землю духовенству, зберігаючи на практиці більшу частину доходів для себе. Економічне зміцнення прошарку феодалів вело до спроб встановлення політичної автономії. В Єгипті, Марокко, Лівії, Ірані, в Середній Азії упродовж ІХ-Х ст. оформилися фактично самостійні емірати зі спадковою владою - держава Ідриси-дів (з 788 р.) в Марокко, держава Аглабідів (з 800 р.) в Лівії і т. д. Рід Тулунідів став самостійним в Єгипті, рід Тахіридів - в Ірані тощо. Для відособлення від центру місцеві феодали навчилися використовувати навіть ... народно-визвольні рухи. Так, у Середній Азії населення повставало проти Аббасидів в 751, 776-783, 806-810 pp., причому перемога над повсталими вимагала від халіфа не лише військової сили, але й поступок місцевій знаті. Як результат,- зміцнілі таджик-ські феодали у 819 р. створили самостійну державу; місцева династія Саманідів до 999 р. правила Середньої Азією.

У боротьбі з сепаратистами халіфи зміцнювали державний апарат, була створена посада візира - помічника халіфа. Цьому візирові підлягали всі центральні установи, у віданні яких перебували адміністрація провінцій, збирання податей, податків та мита, формування і постачання війська та державний контроль. Крім того, візир, будучи хранителем халіфської печатки, мав право скріплювати нею свої розпорядження, внаслідок чого вони набували значення і сили указів верховної влади.

Посада візира дещо нагадує посаду джатті при єгипетських фараонах чи нубанду при патесі-лугачях Вавилонської держави, її доцільність в системі державного апарату східної деспотії ґрунтується на тих же підставах. Але відновити утрачену єдність було неможливо. На початок IX ст. посада візира опинилася в руках роду Бармекідів, великих іранських феодалів. Зрозуміло, що спадкове закріплення посади візира за впливовим феодальним кланом означало де-факто встановлення контролю над владою халіфа з боку представників цього клану. З іншого боку, місцеві еміри, які погоджувалися визнавати номінальну династичну владу «спадкоємця пророка» - халіфа, не бажали миритися з активним втручанням у свої справи зі сторони якихось Бармекідів. Сепаратистські тенденції навіть посилилися. Зрештою це зрозуміли і самі халіфи.

За Харун-аль-Рашіда у 802 р. Бармекіди були усунуті від державної служби і винищені, а усе їхнє майно конфісковане на користь держави. Проте процес феодального роздроблення після кончини Харун-аль-

Рашіда (786-809) не зупинився, а навіть пришвидчився. На середину X ст. під владою халіфа залишився один лише Ірак, причому і у самому Багдаді реальна влада з рук халіфів перейшла до гвардійських воє-начальників-гулямів. Історики порівнюють становище халіфів в цей період зі становищем своєрідних «пап ісламу» - з духовно-політичних лідерів ісламського світу вони перетворилися на самих лише духовних. Ім'я чергового халіфа обов'язково виголошувалося правовірними під час вечірньої молитви у п'ятницю, його ім'я карбувалося на монетах. Халіфи зберігали також право інвестури - тільки після їх формального затвердження нащадок того чи іншого еміра отримував право на місце свого попередника. Інвестура, одержана від халіфа і закріплена у відповідній грамоті або дипломі, робила владу навіть завойовника або загарбника законною, перетворювала його в законного государя, якому повинні були коритися його піддані і повстання проти якого вважалися не лише державним злочином, а й гріхом, що карався у загробному житті. За таку згоду халіф, як правило, отримував від претендента багаті подарунки, що, в свою чергу, забезпечувало халіфам можливість утримувати свій, позбавлений реальної сили двір в пишноті та розкоші.

У 945 р. Багдад був захоплений західноіранським шахіншахом-шиїтом з роду Буїдів, після чого халіф остаточно був позбавлений політичної влади, став полоненим шиїтів-Буїдів. Влада халіфа була частково відновлена лише після загарбання Багдада в 1055 р. турками-сельджуками. Провідник туркменських племен огузів Тогрул-бек, який належав до роду Сельджуків, був коронований багдадським халіфом і отримав титул султана. Влада Тогрул-бека поширювалася на Іран, Середню Азію та Афганістан.

Початок епохи хрестових походів означав ще більше звуження влади халіфа. Війна з хрестоносцями вимагала якнайшвидшого створення потужних регіональних військ. Армії місцевих правителів стали додатковою гарантією невтручання у внутрішні справи еміратів з боку багдадських халіфів. Однак кінець халіфату і смерть останнього халіфа були пов'язані не з європейцями-хрестоносцями, а з т. зв. «жовтим хрестовим походом».

У 1254—1260 pp. визволяти гроб Господній пішли ... монголи. Хоча каган великої монгольської імперії Мунке, дотримуючись законів Чингісхана, стверджував, що для нього усі релігії рівні, проте саме християнство вважалося в цій імперії головною релігією. По-перше, християнами була більшість підданих імперії, по-друге, християнками були дружини каганів і ханів. Так, дружина великого кагана Мунке та дружина керівника хрестового походу хана Хулагу сповідували несторіанство. Похід, як це було притаманно усім монгольським вій-

ськовим починанням, був зорганізований зразково. Мусульманські твердині падали одна за одною. В 1258 р. монголи узяли Багдад, халіф Мустансір був убитий. Впав Арабський халіфат - центр військової і релігійної могутності мусульманського Сходу. В Європі хана Хулагу порівнювали з імператором Константином Великим, на честь хана служили меси. Однак у 1260 р. європейські рицарі-хрестоносці, в першу чергу Орден тамплієрів, виступили проти монголів на боці мусульман! Геополітичні інтереси Ордену виявилися важливішими за релігійні, втручання в палестинські справи третьої сили (якою в даний момент виступили монголи) в штани хрестоносців не входило. Монголи зазнали поразки під Айн-Джалутою і від'йшли. Тим часом після смерті великого кагана Мунке розпочалися династичні чвари, і «жовтий хрестовий похід» на тому закінчився. Ще за півстоліття Палестину залишили останні загони хрестоносців, але теократична держава - халіфат та влада халіфів так і не відновилися.

Традиційні мусульманські правові системи

Коран складається з 114 різних за характером та обсяг розділів -т. зв. сур. Якщо виключити першу з них, невелику молитву, що відіграє в ісламі роль своєрідного «Отче наш», решта 113 згруповані в порядку зменшення обсягу, так що останні з них, найменші, складаються з кількох рядків, а перші представляють собою цілі трактати, розділені на сотні невеликих абзаців-аятів. Така хаотична композиція (за показниками обсяг сур) робить сам твір дещо непослідовним: до одного й того ж релігійного чи правового питання автори (прийнято вважати, що перший запис Корану був здійснений близько 650 р. за третього наступника Мухаммеда - Османа, а його остаточний текст склався аж у VIII ст., тобто за багато років після смерті пророка) повертаються по кілька разів, більш важливі догмати можуть йти за менш важливими тощо. За часом їх виголошення Мухаммедом усі сури поділяють на 90 «мекканських» (більш ранніх) та 24 «медінсь-ких» (пізніших, так би мовити, «відшліфованіших»); у тексті «мек-канські» та «медінські» сури йдуть впереміж.

Більша частина Корану - полеміка у формі діалогу між Аллахом та противниками ісламу чи тими, що вагаються. Коран містить релігійно-правові приписи, що визначають «угодний Аллаху» стиль життя і поведінки, деякі правила обрядовості та відправлення культу. Багато місця приділяє Коран основам мусульманського права.

За деякими підрахунками, в Корані налічується 225 протиріч, причому початок їм був покладений самим Мухаммедом, який посилан-

нями на змінену волю Аллаха виправдовував суперечні місця у своїх проповідях. Усунення цих протиріч, а також зміни в суспільному житті халіфату вимагали появи коментарів і тлумачень Корану - т. зв. тафсіру. Тим самим Коран не був чимось догматично закостенілим, а сама мусульманська доктрина (включаючи важливі положення права) постійно розвивалася і удосконалювалася. Усні перекази (хадиси) про життя і діяльність пророка, спогади про розмови з ним та про його висловлювання з тих чи інших питань були ретельно зібрані сучасниками, нащадками та послідовниками Мухаммеда.

У IX ст. шість подібних збірників склали Сунну, тобто переказ, що стосувався різноманітних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталоном яких виступав пророк.

Як і інші релігії, іслам не закликає до активної перебудови світу. Навпаки, він вчить смиренності і послуху. Раби повинні підкорятися панам, але й пани повинні по-батьківськи ставитися до рабів. Приватна власність недоторканна - з цього приводу вказівки Корану суворі і недвозначні, а закони шаріату жорстоко карають злочинців, наприклад, крадіїв - відрубуванням руки. Усі мусульмани рівні перед Богом, але майнові відмінності, багатство і бідність визнаються природним фактом, встановленим самим Аллахом. Торговельний прибуток оголошується цілком законним, лихварство засуджується: «Аллах дозволив торгівлю і заборонив ріст» (2 : 276). Цікава деталь: в сучасних арабських монархіях Аравійського півострова королівські банки надають кредити під нульовий процент (держава виграє на оподаткуванні налагодженого виробництва).

Існують чотири школи ісламського права (мазхаби), створені в рамках ортодоксального суннітського ісламу ще у VIII—IX ст. Вони зберігають свій вплив по сьогодні. Для того, щоб зрозуміти відмінності між ними, слід взяти до уваги, що для вирішення спірних правових питань ісламське право застосовує такі методи:

-рай, тобто індивідуальне тлумачення того чи іншого з авторитетів мусульманського богослов'я. Роль цього методу завжди була обмеженою;

- іджма, тобто узгоджена думка багатьох або й усіх авторитетів на даний час. Цей метод широко визнавався усіма;

- кіяс (кияс), тобто висновок за аналогією;

- істіслах (істіхсан), тобто визнання можливості зміни деяких ха-дисів Сунни, якщо їх зміст суперечить визнаному благу.

Система Абу-Ханіфа (помер у 767 р.), т. зв. ханіфізм, найбільшу увагу надає методам індивідуального тлумачення - роя і вирішення спірних питань шляхом аналогії - кияса, з посиланням на відповідні

сури Корана та на Сунну. Саме ханіфізму належить висунення наперед методу істіслах (істіхсан). Ханіфізм багато уваги надає і звичаєвому праву арабського та інших мусульманських народів - адату, норми якого гнучко пов'язуються з ісламом. З усіх шкіл мусульманського права ханіфізм є найбільш гнучкою системою, яка вміло пристосовується до нових віянь та змін у етно-культурному середовищі. Ханіфізм став переважною системою ісламського права в Османській імперії. До його прибічників дотепер належать не менше третини сучасних мусульман-суннітів, що проживають у Туреччині, Афганістані, Єгипті, Пакистані, Індії та деяких інших країнах.

Система Малика (помер у 795 p.), маликізм, визнає в якості основ права Коран, Сунну, спирається на ханіфізм та на методику істіхсана. Але з усіх решти методів послідовники цієї системи віддають перевагу т. зв. іджму, тобто узгодженню. Маликіти близькі до ханіфітів, але більш суворі і нетерпимі, менше схильні довіряти спекулятивним умо-висновкам. Поширення ця система набула першочергово в країнах Ма-грібу, і взагалі серед африканських мусульман, наприклад у Судані.

Система Аш-Шафії (помер у 820 p.), шафіїзм, визнає як основу ісламського права Коран і Сунну, не допускає індивідуальних тлумачень авторитетів богослов'я (метод рая) та застосування методу істіслах. Система в сфері своїх правових норм значно жорсткіша від ханіфізму і ближча до маликітів з їх нетерпимістю до правових спекуляцій. Поширений шафіїзм в Сирії, частково в Єгипті та східній Африці, Пакистані та Індонезії.

Система Ібн-Ханбала (помер у 855 p.), ханбалізм, спирається в основному на хадиси і дуже обмежено використовує методи рая, іджми та кияса. Ця школа відрізняється нетерпимістю та начотництвом, має найменше поширення, в основному у найбільш консервативних країнах ісламу, перш за все в Аравії, а також у сучасному Афганістані.

В цілому ж, на думку С. А. Токарева, школа ханбалітів «просякнута духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релігійних догматів ... близька до неї і школа маликитів ... Дві інші школи, що поширилися в більш культурних областях мусульманського світу, допускали вільніше тлумачення учення. Особливої ворожнечі між представниками цих чотирьох богословських шкіл немає».

Усі чотири мазхаби, хоча й сперечаються між собою з окремих питань права, методики та обрядності, практично мирно співіснують, нерідко в межах однієї держави. Очолюється кожна школа групою високоосвічених (в ісламському розумінні) спеціалістів - законознавців та богословів - муджтахідів. Усім чотирьом школам сунніти надають рівного значення; кожний мусульманин має право змінювати свої сим-

патії на користь того чи іншого мазхаба, користуватися навчальними посібниками різних шкіл.

Богословські школи включені до зведеної системи мусульманського права - шаріату. Мусульманське право цілісне: воно не поділяється на цивільне, карне, релігійне. Шаріат (тобто «намічений», «приписаний» шлях) опирається на Коран та Сунну, а також на збірники т. зв. Фікха, тобто своєрідні зводи та кодекси ісламського законодавства, вироблені названими вище школами, які мають реальний правовий авторитет і силу закону.

Кодекс шаріату підрозділяється на три основні частини - ібадат (обов'язки, що стосуються релігійного культу), муамалят (чисто юридичні норми) та укубат (система покарань).

Шаріат суворо регламентує майже усі сторони побуту, сімейних взаємин тощо. Разом із звичаєвим правом, адатом, шаріат створює густу мережу обов'язкових приписів, що практично детермінують поведінку мусульманина на суспільному і побутовому рівні.

Система законодавства грунтується на визнанні приватної власності на засоби виробництва. Вона встановлює правила спадкування майна, за якими майно повинно переходити лише до законних спадкоємців (тобто тих, яких такими визнає Коран), особливо підкреслювалося, що «чоловікові виділяється частка, що дорівнює частці двох жінок». Забороняється входити у чужий будинок, коли в ньому немає господарів, але в той самий час дозволяється присвоювати майно з виморочних будинків. Злодії жорстоко караються за вчинену ними крадіжку: «Злодію і злодійці відрубуйте руку в покарання за те, що вони вчинили»,- говориться в Корані. Менш жорстко переслідується убивство - тут багато речей дозволялося за законами адата з його традиційними інститутами кровної помсти. Коран дозволяє правовірним помститися, але у межах еквіваленту: вільного за вільного, жінку за жінку, раба за раба. Він серед іншого забороняє убивати новонароджених дівчаток (звичай, широко поширений в доісламській Аравії). За вбивство чи тілесні пошкодження можна було відкупитися, але розмір викупу був непосильним для простої людини: 100 верблюдів та 12 тис. дирхемів. Убивство немусульманина або жінки тягнуло меншу відповідальність. Коран врегулював також сімейні стосунки, виробив правила шлюбу і розлучення, установив правила опікунства тощо.

Шаріат реіулює цивільні правовідносини, порядок вирішення майнових суперечок, стягнень і покарань. Дуже важливо, що при оцінці того чи іншого діяння береться до уваги намір, часто оцінка здійсненого діяння враховує не так сам доконаний факт, як суб'єктивні наміри людини.

Слідкували за виконанням норм шаріату і тлумачили їх мусульманські богослови. Мусульманське духовенство виконувало (а подекуди і до сьогодні виконує) більше світські, ніж суто релігійні функції. Мулла, який перебуває при мечеті,- це, власне, вчитель у церковній школі. Каді - це суддя, знавець шаріату. Улем - учений богослов, викладач у вищій релігійній школі, рада улемів давала свій висновок з питань релігії і права. Специфіка шаріатського процесу полягає у тому, що не існує поділу справ на цивільні та кримінальні, не робиться процесуальної різниці між позивачем і відповідачем. При розгляді справ не було ні прокурора, ні адвоката. Справу починали на прохання потерпілого чи його родичів.

Офіційна процесуальна норма шаріату прирівнює двох жінок до одного мужчини (зокрема, при наданні свідчень).

Правовірні мають право узяти до чотирьох законних дружин (якщо мають засоби для їх утримання, зокрема кожній дружині має бути збудований окремий будинок) та необмежене число наложниць. Чоловік завжди має право на розлучення і тим самим на поповнення числа дружин. Жінка права на розлучення не має. Подружня зрада дружини чи наложниці жорстоко карається - за нормами адату зрадниця піддається каменуванню (тобто забиванню камінням). Офіційний шаріат також допускає подібну розправу з невірною жінкою, але для цього вимагаються свідчення кількох сторонніх свідків. Однак Коран фіксує і певні права дружини. При розлученні дружину і навіть рабиню не можна позбавити дитини, якщо вона ще потребує материнського догляду. На практиці, діти до семирічного віку зостаються з матерями, а потім можуть бути узяті батьком, але лише за певних умов. Зберігаються за жінкою права при розподілі майна, спадкуванні, розлученні. Дружина не приносить приданого, хоча калим - норма швидше адату, ніж шаріату. Жінок, в тому числі малолітніх дівчат, родичі часто використовували як товар - продавали, вимінювали, дарували.

Мусульманину забороняється вживати вино. Відповідальність за вживання вина для правовірного - 40 ударів батогом. У цьому є своє логіка. Іслам приписує правовірному п'ять обов'язкових щоденних молитов, а спілкування з Аллахом нетверезого повинно вважатися блюзнірством.

Треба сказати, що подібно до представників християнського світу, і правовірні мусульмани часто доволі легко пристосовуються до змін в обстановці, формально не порушуючи приписів шаріату. Наприклад, комічно було спостерігати, як в львівських гуртожитках студенти з Сирії чи Лівану буквально через місяць починали пити горілку нарівні з місцевими студентами. Пояснення було більш, ніж просте, але оригінальне: «Пророк запретіль піть «сок лози», а про водку нічево нє гаваріль».

Цікаво відзначити, що у багатовікових зіткненнях з християнством, брахманізмом, буддизмом, маздеїзмом та іншими релігіями іслам майже незмінно виходив переможцем. Він витіснив раніше панівне християнство в Північній Африці, Єгипті, Сирії, Малій Азії. На Кавказі до поширення мусульманства більшість народів сповідували християнство, але були ісламізовані (черкеси, кабардини, аджарці, частина осетинів та абхазів). На Балканах в іслам обернено деякі групи болгар, македонців, боснійців, албанців. Зворотних прикладів масового обернення будь-якого мусульманського народу в християнство історія не знає. Щоправда, з Піренейського півострова мусульмани були вигнані в результаті Реконкісти (XII-XV ст.), але тут витіснення ісламу відбулося шляхом насильного вигнання, а не ідейної перемоги однієї релігії над іншою. Науковці пояснюють цей факт тими міркуваннями, що релігія Мухаммеда була внаслідок своєї простоти і доступності більш зрозуміла народним масам країн, де переважали патріархальні суспільні відносини. Очевидно, що правова система шаріату більш тонко враховувала особливості суспільного і культурного життя цих народів.

Рекомендована література

Беляев Е. А. Арабы, ислам и Арабский халифат в раннее средневековье-

М.: Наука, 1966.

Васильев Л. С. История религий Востока.- М.: Высшая школа, 1988.

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь- М: Т-во Клышников, Комаров и К, 1988.

Історія країн зарубіжного Сходу в середні віки.- К.: Радянська школа, 1959.

История средних веков. В 2-х т.- М.: Высшая школа, 1990-1991.

Краткая Всемирная история. Книга первая.- М.: Наука, 1967.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Изд-во политической литературы, 1986.

Тема 23 ВІЗАНТІЯ*

Візантія, або «Другий Рим» традиційно вважається тією моделлю держави і права, звідки черпав натхнення «Третій Рим» - Москва. Зокрема, прийнято вважати, що звичне у європейській практиці протистояння Схід-Захід має у своїй основі цінності релігійні, які у свою чергу склали вирішальний вплив на цінності державно-правові. Так, становлення західноєвропейської демократії проходило у обстановці постійного протистояння світської (монархи) і духовної (папство) влади, а також світської критики

релігійних і правових догматів католицизму у епоху Реформації та Французької революції. Увесь розвиток держави і права у Візантії та Московському царстві, а згодом і в Російській імперії проходив у ситуації тісного співробітництва державних структур з церковними. Звідси нібито бере своє коріння постійне тяжіння європейського Сходу до авторитаризму і навіть диктатури.

Не беручи на себе роль арбітра у оцінці викладеної концепції, зауважимо, що диму без вогню, як правило, не буває. Під цим кутом цікаво подивитися на державно-правовий розвиток Візантії, зробити власні висновки - наскільки «візантійство» увійшло у теорію і практику Московської держави, а разом знею - й України.

Східна Римська імперія та Візантія за Константина Великого та Юстиніана

Візантія (Східна Римська імперія) оформилася як самостійна держава в 395 р. в результаті поділу Римської імперії на Західну та Східну. Ще імператор Константин І в 324-330 pp. збудував нову столицю імперії - Другий, або Новий Рим - на місці Візантія, давньої мегарської колонії на Босфорі. На її будівництво були витрачені колосальні суми: шістдесят тисяч фунтів (римський фунт = 327,5 г) золота витратили лише на спорудження міських стін, критих колонад та акведуків (водопроводів). У місті Константина були збудовані і храми старим богам, і церкви - християнському богу. Щоб надати блиску новій столиці, пограбували стару: з Риму вивезли величезну кількість статуй. Частина римської знаті переселилася до нової столиці. Офіційна назва міста не прижилася. На честь свого засновника воно було назване Константинополем. Нова столиця відразу стала військово-стратегічним та торговельним центром імперії. За показником розвитку ремесла і торгівлі, рівнем духовної культури тощо Новий Рим ще в межах єдиної держави швидко випередив стару столицю.

До складу Візантії увійшли Балканський півострів, Мала Азія, Си-рія, Палестина, Єгипет, Кіренаїка, частини Месопотамії та Вірменії, Кіпр, Крит, Родос та інші острови Егейського моря. Південний берег Криму, деякі області Аравії, а з V ст. - Іллірик та Далмація. На землях імперії проживали племена і народи різного етнічного походження, різного рівня культурного розвитку, релігійних переконань: греки, фракійці, іллірійці, вірмени, грузини, сирійці, євреї, германці (готи та ін.) тощо. Панівне становище серед народів імперії належало грекам, романізація мала поверховий характер. Проте офіційно імперія іменувалася Ромейською, а її жителі називали себе римлянами - ромеями.

Після падіння Західної Римської імперії Візантія виступила в якості законної спадкоємиці Риму й претендувала на панівне становище в усьому християнському світі. Ідея всесвітньої монархії з центром у Константинополі не заперечувалася й у варварських королівствах Заходу - принаймні, до створення імперії Карла Великого. Варварські королі номінально визнавали претензії на світову владу візантійського імператора. В самій же Ромейській імперії остаточно утвердилася доктрина божественного походження влади візантійського імператора, повелителя усіх християнських народів. Імператор (грецькою «василевс») зосередив в своїх руках усю законодавчу та виконавчу владу. Щоправда, ця влада теоретично була обмежена такими установами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторій) та діми. Діми (від грецького слова «демос» - народ) були організаціями вільних громадян візантійських міст, що виконували господарські, політичні й військові функції. Важливу роль у житті держави відігравала церква.

Система державного управління Візантії була логічним продовженням традицій домінату, започаткованого Діоклетіаном у 284 р. Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і поділялося на ряд відомств, які очолювали призначені імператором чиновники. Управління провінціями теж було суворо централізованим і підпорядковувалося центральній владі. Складна ієрархія бюрократичного апарату регулювалася чітким табелем про ранги.

Від пізньої Римської імперії були також успадковані системи обкладення податками та організації армії. Уже в IV-VI ст. починає практикуватися заміна військової служби імущих громадян (землевласників) сплатою грошових внесків. До армій Візантії, подібно до Західної Римської імперії, приймалися на службу найманці - варвари, але більшість збройних сил і особливо військового флоту, становили вихідці з місцевого вільного населення.

Християнська церква вже в IV ст. стає союзницею і опорою імператорської влади. Константинопольський патріарх постійно сперечається з римським папою за верховенство в християнському світі. Історично склалося так, що римські папи претендували не лише на духовну, але й світську владу над усіма без винятку християнами (концепція двох мечів, див. Лекцію 6), а візантійські патріархи перебували у великій залежності від імператорської влади і на самостійну роль у світському житті не претендували.

* Деякі історики пояснюють відмінності в різному політичному устрої Заходу і Сходу (передусім Росії") Європи різницею історичної ролі церков західного і східного обряду. Суперництво папи з королями та імператорами, а також протестантизм нібито породили західну

демократію, а православ'я об'єктивно стало союзником самодержавної монархії і тоталітаризму.

Церква у Візантії отримала ряд привілеїв: духовенство було звільнене від оподаткування (за винятком поземельного) та повинностей, єпископи та інші вищі ієрархи мали право суду над кліриками.

Значного поширення у багатонаціональній Візантії набули численні єресі, зокрема аріанство, несторіанство, монофісітство. За релігійною оболонкою приховувалися класові інтереси народних низів. Як правило, усі єресі виступали за більш «простий» спосіб життя, який нібито і вели перші апостоли, осуджували панівну церкву за розкіш та накопичення багатств. Держава надавала патріархам підтримку у боротьбі з єресями, на голови єретиків спадали державні репресії. Тим самим союз держави і офіційної церкви зміцнювався, остання відчувала настійну потребу в сильній імператорській владі.

Найвищого розквіту Візантійська імперія досягла за правління імператора Юстиніана І (527-565), перетворившись на могутню середземноморську державу. В цей час відбувається внутрішня стабілізація Візантійської держави, здійснюються великомасштабні завоювання. Майбутній імператор народився в сім'ї бідного іллірійського селянина. Його дядько Юстин І (518-527) був зведений на престол солдатами і згодом зробив племінника своїм співправителем. Юстиніан І володів не лише необхідною для імператора волею та енергією, але й непогано розбирався в інтересах та потребах народних низів, був доступний для спілкування для людей будь-якого раніу.

Внутрішня політика Юстиніана спрямувалася на посилення централізації держави та зміцнення економіки імперії. За Юстиніана І були знищені останні залишки республіканських установ і накладені суворі обмеження на права великих земельних власників. Великим успіхом стало викрадення в Китаї секретів виробництва шовку і відкриття в Сирії та Фінікії власного виробництва цього продукту, який надзвичайно цінувався в Європі. Розвиток ремесла і торгівлі дозволив витрачати великі суми на будівництво доріг, акведуків та оборонних споруд в прикордонних районах.

Юстиніан проводив політику підтримки середніх верств землевласників та обмеження влади можновладців, насамперед давньої сенаторської аристократії.

За Юстиніана була здійснена найбільш масштабна кодифікація римського права. В 528 р. н. є. він утворив комісію з 10 чол. на чолі з магістратом Трибоніаном та константинопольським професором права Теофілем з метою систематизації імператорських конституцій. 16 квітня 529 р. кодекс Юстиніана вступив у силу, і всі конституції,

що не потрапили до нього, втратили свою силу. Але робота кодифікаційної комісії тривала і далі.

В новій редакції Codex Iustinianus був прийнятий в 534 р. Ця кодифікація складається з 12 книг, кожна з яких поділена на титули з власним заголовком. Книга 1 містить конституції з церковного права, з 2 по 8 - з цивільного права, 9 - карного права, 10—12 — положення з державного управління. Одночасно з кодифікацією імператорських конституцій проводилася робота з кодифікації творів юристів (комісія в складі 17 чол. під керівництвом того ж Трибоніана діяла з 530 p.). Вказаній комісії надавалося право змінювати та редагувати тексти оригінальних творів, давати власні доповнення і коментарі, і навіть виключати застарілі положення. Так, наприклад, комісія «відредагувала» процедуру усиновлення (надзвичайно поширений інститут римського права) в тому ключі, що первісна роль народних зборів в затвердженні усиновлення була витіснена імператорським рескриптом.

Через три роки робота з кодифікації творів класиків юриспруденції була завершена і опублікована - це т. зв. Дигести (або Пандекти - від грец. всеохоплюючий) Юстиніана. Дигести становлять собою збірник уривків з 2000 творів 39 найбільш відомих римських юристів. Вони поділяються на 50 книг, книги - на титули (крім 30-32 книг, які титулів не мають). Титули поділені на фрагменти, об'ємні фрагменти - на параграфи.

Дигести об'єднують витяги з 275 творів 38 класичних римських юристів. 1-ша книга присвячена загальним питанням права, 2-га -46-та - приватному праву, 47-48-ма - кримінальному праву, 49-та -апеляціям, фіскальному праву і військовим справам, 50-та - адміністративному праву, юридичним дефініціям і правилам. Кожна книга поділяється на титули - усього 432, титули - на фрагменти; поділ великих фрагментів на параграфи був здійснений у середні віки.

Цитування Дигестів здійснюється таким чином: ім'я юриста (часом не наводиться), D, та 1-3 цифри. Наприклад, Pav., D, 41, 1, 26, 1 -Павел, 41-а кн. Дигест, 1-й титул, 26-й фрагмент, 1-й параграф (в даному конкретному випадку мова йде про пересаджене дерево - поки не прив'ється, належить попередньому господарю, надалі - новому). Найбільша кількість фрагментів використана з творів Ульпіана (2.462) та Павла (2.083). Одночасно була здійснена обробка (і переробка) Інституцій Гая (друга пол. II ст. н. е.) - найпоширенішого посібника з вивчення римського права, який з часу свого оприлюднення встиг на VI ст. н. є. суттєво застаріти. ЗО грудня 533 р. цей відредагований твір був опублікований, але уже під назвою Інституції Юстиніана (4 книги, 98 титулів).

Нарешті в 535-542 pp. були укладені т. зв. Новели Юстиніана, загальним числом 158, головним чином із сімейного і спадкового права. Вони були написані грецькою мовою, що також не було випадковим. Класичне римське право занепадало разом з самим Римом і Західною Римською імперією, Візантія переймала пальму першості.

Якщо оцінювати в цілому проведену законодавцями роботу, то слід звернути увагу на такі моменти:

- центральною ідеєю нового законодавства стає ідея необмеженої влади імператора - самодержця;

- оформлюється і зміцнюється союз імператорської влади з церквою, якій відводиться роль привілейованої опори державного апарату;

- заохочуються переміни в суспільному житті (особливо в «Кодексі» та «Новеллах»): надання рабам пекулію, відпуск рабів на волю. Отримав чітке юридичне оформлення інститут колонату.

Обгрунтування, регламентування і захист права приватної власності обумовили життєву силу основних положень «Зводу цивільного права Юстиніана», які зберегли своє значення протягом середньовіччя, а згодом були використані у буржуазному суспільстві.

Потреби державного будівництва вимагали збільшення податків. Це викликало народне повстання 11 січня 532 p., відоме як «Ніка» (вигук «перемагай!», з яким повстанці нападали на імператорські війська). Повстання було жорстоко придушене полководцями Велісарієм та Мундом, під час різанини загинуло ЗО тис. чоловік. Розгром цього повстання ознаменувався поворотом у внутрішній політиці імператора: Юстиніан перестав зважати на народні маси, намагаючись спертися на аристократію.

У галузі зовнішньої політики Юстиніан виношував ідею відновлення величі Римської імперії періоду найбільшого розквіту. На заваді стояли варварські держави, що виникли на її руїнах. У 534 р. під ударами візантійських військ впало королівство вандалів у Північній Африці. Однак армія була розчарована тим, що її не забезпечили земельними ділянками за рахунок переможених, і у 536 р. тут розпочалося повстання під проводом візантійського солдата Стотза, до якого приєдналися місцеві берберійські племена та раби-втікачі.

В 535 р. візантійські війська напали на королівство остготів в Італії. Вони захопили Сицилію і вторглися до Південної Італії. Полководець Юстиніана Велісарій у 536 р. оволодів Римом. Але й тут завойовники зіткнулися з широким народним рухом, який очолив остготський король Тотіла (541-552). В 546 р. повстанці відвоювали Рим, а згодом - більшу частину Італії, Сицилію, Сардинію, Корсіку.

Лише в 555 p. після прибуття нових підкріплень під командуванням Нарсеса Італія була повністю завойована візантійцями. Імператор Юстйніан в 554 р. видав т. зв. «прагматичну санкцію», яка реставрувала в Італії рабовласницькі відносини; колони та раби, які отримали свободу з рук Тотіли, знову передавалися своїм панам. Одночасно із завоюванням Італії Юстйніан розпочав війну з вестготами в Іспанії, йому вдалося захопити ряд опорних пунктів у південно-східній частині Піренейського півострова. Усі ці завоювання виявилися неміцними і після смерті Юстиніана були швидко втрачені для Візантійської імперії.

Після того, як Візантія була втягнута у війну з остготами, іранський шах Хосров І Аношарван у 540 р. напав на Сирію. Кривава війна затягнулася до 562 р. Іран завоював Грузію та Сванетію, Візантія зобов'язалася платити Ірану щорічну данину.

У середині VI ст. північні рубежі імперії опинилися під тиском слов'ян - склавінів. Попередні вторгнення варварів, як правило, мали грабіжницький характер: захопивши здобич у візантійських провінціях, варвари поспішали утекти від каральних експедицій імператорської армії. Слов 'яни, навпаки, прийшли на Балкани з тим, щоб тут осісти, тим самим витіснивши або асимілювавши місцеве населення. Вони легко доходили до передмість Константинополя. За Юстиніана Візантія ціною великих втрат ще відбивала цей натиск, але з другої половини VI ст. внутрішні чвари в імперії та її загальне ослаблення відкрили слов'янам та іншим варварам шлях для вторгнення в межі Візантії та до заселення на відвойованих землях.

У 602 р. вибухнуло повстання в армії, яка стояла на Дунаї. Імператором був проголошений простий центуріон (сотник) Фока, який проводив жорстокий терор проти представників землевласницької аристократії. В країні розпочалася громадянська війна, в 610 р. Фока загинув, а на престол зійшов представник феодалізованої провінційної знаті Іраклій (610-641). Громадянською війною повною мірою скористалися завойовники-слов'яни, які саме в цей час осіли на Балканах. У 80-х роках VII ст. тут виникло слов'янське Болгарське царство. Тим самим в особі слов'ян Візантія отримала одного із найза-пекліших ворогів своєї державності.

На Сході імператорові Іраклію довелося зіткнутися з новими ворогами - арабами. З 636 по 642 р. араби відвоювали у Візантії її найба-гатші провінції: Сирію (636), Палестину (638), Верхню Месопотамію, Єгипет (646). Наприкінці VII ст. вони ж захопили Північну Африку. Після цих невдач територія імперії скоротилася до третини від того, що мав у своєму володінні Юстйніан.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!