Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






БУРЖУАЗНІ ДЕМОКРАТІЇ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ



Якщо вірити Марксові, то саме «дешевизна товарів була тими ядрами, які зруйнували китайський мур». Іншими словами, будь-яка велика держава, здатна успішно витримати іноземну військову агресію, є беззахисною перед досконалішою економічною моделлю та притаманними цій моделі формами держави і права. Наприкінці 80-х років XX ст. європейські країни соціалізму, а услід за ними - і Радянський Союз, відмовилися від своїх усталених моделей державно-правового розвитку і буквально упали у обійми буржуазної демократії. У багатьох випадках (ЧССР, НДР, НРБ) обійшлося майже без крові - т. зв. «оксамитові» революції були мирними, у «соціалістичного» ладу не залишилося скільки-небудь потужної бази.

Очевидно, такий розвиток подій не може бути пояснений лише «зрадою» радянського політичного керівництва (Горбачов, Яковлев, Шеварднадзе) та «підступами міжнародної реакції». Буржуазні демократії пере-

могли радянський та європейський державний «соціалізм»не силою зброї, а вищою якістю життя своїх громадян. Проте ця вища якість життя (заробітна плата, пенсії, допомога малозабезпеченим верствам населення, охорона природного середовища, доступність висоякісних медичних послуг, боротьба зі злочинністю тощо) була неможливою без активного втручання держави у суспільні відносини.

Після Другої світової війни усі західноєвропейські держави приймають т. зв. «конституції другого покоління»,де питанням соціального регулювання приділена якнайбільша увага. Успішно вирішуються расові, національні, феміністичні проблеми. Не обходилося і без помилок (лейбористська націоналізація промисловості, етатизм у Франції) та форс-мажор-них подій (убивство Кеннеді, уотергейтський скандал), але усі труднощі були подолані засобами буржуазної демократії.

США. Посилення влади президента.

Роль Конгресу.

Поправки до Конституції - XXII, XXVI

Подібно до Першої - Друга світова війна, практично, не зачепила територію США. Натомість основні політичні партнери і конкуренти Сполучених Штатів удруге за якихось тридцять років втратили значний відсоток національного багатства та людського потенціалу. В 1948 р. США виробляли 55,6% усієї продукції капіталістичного світу. Однак конверсія виробничої сфери призвела до певних ускладнень в економіці: скорочення військового виробництва, зниження зайнятості, інфляційних процесів і т. п.

У посланні Трумена Конгресу від 6 вересня 1945 р. була висунута широка програма (21 пункт) вирішення соціальних проблем. Зокрема, передбачалося розширити страхування по безробіттю, підвищити мінімум заробітної плати, прийняти закон про «повну зайнятість», розгорнути будівництво дешевого житла для малоімущих, боротися з найбільш відвертими виявами расизму тощо. По суті, це була спроба продовження «нового курсу» Рузвельта за нових, навіть більш сприятливих умов. Але Конгрес, в якому демократи мали в 1945-1946 pp. більшість, не прийняв жодного із запропонованих президентом-демократом законопроектів. Пояснення слід шукати в тому, що більшість конгресменів були ставлениками великих монополій, які зовсім не бажали ділитися власними прибутками з державою та населенням.



Наслідки протистояння президента і Конгресу обернулися певним згортанням соціальних програм, але не повним їх демонтажем. Тим самим повернення до «старих, добрих часів», тобто на рубіж 1929 p.,

не відбулося. Держава мусила реагувати на розгортання робітничих та фермерських виступів, викликаних післявоєнною кризою в економіці.

У лютому 1946 р. був прийнятий закон про зайнятість, який покладав на президента обов'язок щорічно інформувати Конгрес про стан економіки. Отримавши президентське послання, Конгрес мав розпочинати розробку щорічних рекомендацій для виправлення най-нагальніших економічних проблем. Цей закон став свідченням проникнення в економічну науку та господарську політику кейнсіанства, тобто учення про державно-монополістичне регулювання капіталістичної економіки засобами підтримки «ефективного попиту» та «максимальної зайнятості» населення за рахунок державних інвестицій.

17 листопада 1947 р. Трумен скликав спеціальну сесію Конгресу для розгляду двох питань: допомога Європі та антиінфляційна програма з 10 пунктів. Програма була торпедована спільними зусиллями конгресменів-республіканців та консервативного крила демократичної партії. Законодавці намагалися виправити становище в економіці за рахунок рецептів 20-х років. У 1947 р. двічі приймалися біллі щодо скорочення оподаткування. Результатом стало скорочення вже наступного року податкових надходжень на 4,8 млрд доларів, що обернулося бюджетним дефіцитом в 1,8 млрд.



Конфлікт законодавчої і виконавчої влади створив практично безвихідну ситуацію. Не бажаючи повністю скочуватися на позиції консервативної більшості Конгресу, президент Трумен водночас не зумів знайти спільну мову з профспілками. Вже у грудні 1945 р. АФП і КПП (найбільші американські профспілки) висловили своє невдоволення курсом президента в галузі внутрішньої політики. У 1946 р. Трумену довелося погрожувати надзвичайними заходами страйкуючим гірникам і залізничникам. Уже в перший день роботи Конгресу США (січень 1947 р.) було винесено на обговорення 11 (!) антиробіт-ничих біллів.

23 червня 1947 p., після подолання президентського вето кваліфікованою більшістю Конгресу, був прийнятий Національний закон про відносини підприємців і робітників (быль Тафта-Хартлі). Згідно з цим законом, уже розпочатий у приватному секторі страйк, якщо він створював «національне надзвичайне становище», міг бути відкладений на 80 днів через звернення в суд. Профспілкам заборонялося робити внески у виборні фонди кандидатів на федеральні посади. Заборонялися будь-які неекономічні страйки, в т. ч. страйки солідарності, пікети страйкарів, боротьба з штрейкбрехерами тощо. Цікаво, що противник законопроекту президент Трумен сам використовував його

найреакційнішу 206 статтю про заборону на 80 днів «надзвичайних страйків» аж 11 раз.

На внутрішню і зовнішню політику США післявоєнних років величезний вплив мала т. зв. «холодна війна», розпочата у 1946 р. Сполученими Штатами та їхніми союзниками проти комуністичного світу. Боротьба з світовим комунізмом поширювалася і на внутрішньополітичне життя США. Так, уже 9 стаття закону Тафта-Хартлі зобов'язувала профспілки подавати у міністерство праці заяви про те, що в їх керівництві немає комуністів і вони не пов'язані з організаціями, які підтримують комуністів. У випадку відмови зробити таку заяву профспілка позбавлялася усіх прав, а підприємець, в свою чергу, міг відмовитися від будь-яких переговорів з такою профспілкою.

19 січня 1949 р. в Нью-Йорку розпочався процес над 11 лідерами КП США за звинуваченням в тому, що їхня партія добивається насильного скинення уряду країни. Звшгувачувальний вирок був винесений на основі свідчень платних провокаторів. У 1951 р. цей вирок був схвалений Верховним Судом США. До 1955 р. проти комуністичної партії було проведено 18 процесів, через що більшість керівників цієї організації опинилася за гратами.

21 березня 1947 р. уряд Трумена прийняв наказ № 9835 про перевірку лояльності державних службовців, формально для того, щоб «гарантувати права федеральних службовців та їх захист від необгрунтованих звинувачень у нелояльності». На практиці ж розгорнулося справжнє полювання на відьом.

Закон про внутрішню безпеку, прийнятий Конгресом 26 серпня 1950 р., дозволяв звільнення «неблагонадійних» за мотивами національної безпеки. Члени комуністичної партії підлягали обов'язковій реєстрації. їм заборонялося працювати в державній установі чи на оборонному підприємстві, звертатися за видачею закордонного паспорта тощо.

Окрім федерального законодавства, на 1950 р. у всіх штатах діяли свої власні закони проти «підривної діяльності», загальним числом понад 300. Так, в штаті Техас належність до комуністичної партії вважалася карним злочином, в 15 штатах компартію усунули від будь-якої участі у виборах. У 1954 р. конгрес під час маккартистсько-го «полювання на відьом» прийняв закон, який позбавляв усіх причетних до «антиамериканської діяльності» права на п'яту поправку -the privilege not to bear witness against himself- «привілею проти самозвинувачення», тобто права відмовлятися від надання показів проти самого себе.

40-50-ті роки в житті США ознаменувалися певним піднесенням

в сфері боротьби кольорового населення країни за свої громадянські права. Повернення до мирної праці сотень тисяч демобілізованих темношкірих зумовило більшу організованість суспільного життя афроамериканців. Особливо напруженим було становище в негритянських гетто, де в 1950 р. проживали 4,5 млн чол. (в 27 найкрупніших містах США). Під тиском афроамериканських громадян Верховний Суд США змушений був визнати неконституційність расової сегрегації на суспільному транспорті та в житловому секторі. Так, 3 червня 1946 р. Верховний Суд США визнав «неконституційною» сегрегацію у громадських автобусах на Півдні. В травні 1948 р. Верховний Суд оголосив незаконними приватні обмежувальні договори, що дискримінували кольорових громадян при купівлі чи винаймі житла (тобто практику недопущення темношкірих мешканців у «білі» райони).

Проте, місцеві власті, не кажучи вже про приватний капітал, знаходили можливості для ігнорування цих декларативних рішень вищої судової інстанції. В багатьох штатах зберігалися різноманітні обмежувальні цензи для виборців (грамотності, осідлості, «доброчесної поведінки» тощо). Навіть за неповними офіційними даними, в 11 південних штатах приблизно 4 млн негрів були позбавлені виборчих прав. Намагання вибороти ці права у кожному окремому випадку блокувалися білими расистами - звільнення з роботи, фізична розправа тощо.

На рубежі 50-60-х років змагання між двома соціальними системами, уособлюваними їх лідерами - США та СРСР, дійшло до кульмінаційної точки. Радянський Союз першим у світі створив АЕС та атомні криголами, запустив у жовтні 1957 р. у космос супутник, а у квітні 1961 p.- людину. Його економіка та соціальні програми перебували на піднесенні. У жовтні 1961 р. XXII з'їзд КПРС проголосив програму завершення побудови комуністичного суспільства вже у 1980 р. Це був виклик для США. Ситуацію загострювала стагнація в економіці Сполучених Штатів, національно-визвольні рухи в країнах Азії та Африки, Кубинська революція тощо.

Сполучені Штати відповіли на цей виклик програмою «нових рубежів», проголошеною президентом Дж. Ф. Кеннеді. На виборах 1960 р. цей 43-річний сенатор-демократ від штату Массачусетс переміг свого суперника Р. Ніксона з перевагою в 115 тис. голосів (у виборах брали участь понад 68 млн виборців). Така розкладка, здавалося, не обіцяла спокійного життя президентові, обраного голосами незначної більшості. До того ж Кеннеді був першим президентом-католиком, тобто порушував неписану традицію, за якою вищі посади в державі завжди перебували в руках WASP (дослівно з англ.- «оса») -тобто White Anglo Saxon Protestant (білий, англосакс, протестант).

Втім, складна ситуація, у якій опинилася країна на початку 60-х років, диктувала посилення виконавчої влади та вимушене підпорядкування амбіцій конгресменів потребам пошуку виходів із кризи. Відразу ж після свого обрання Кеннеді писав: «Ми, наша нація, відчуваємо зараз нестаток більший, ніж нестаток в атомній, повітряній, фінансовій, промисловій, навіть в людській потузі,- це нестаток у потузі ідей». На перший план президентом були висунуті концепції «індустріального суспільства», які пов'язували перспективи розвитку капіталізму з науково-технічним прогресом. У галузі економіки нова адміністрація узяла курс на стимулювання основних факторів економічного росту: капіталовкладень, науково-технічного прогресу, освіти і кваліфікації робочої сили, рівня зайнятості. Досягалися поставлені цілі засобами державного регулювання: податковими скидками на побудову нових підприємств та на інші капіталовкладення, асигнуваннями на наукові дослідження і розробки тощо.

У галузі соціальної політики уже в 1961 р. адміністрація Кеннеді намагалася провести закони про федеральну допомогу середній та вищій школі (в країні налічувалося З млн неграмотних дорослих), про надання медичної допомоги престарілим, про зниження безробіття серед молоді, про охорону природи, але усі ці біллі були первісно провалені в Конгресі, оскільки здійснення масштабних федеральних програм вимагало величезних коштів. Це, передусім, призвело б до збільшення федеральних податків чи внутрішніх позик.

Пізніше, під впливом погіршення показників, Конгрес був змушений погодитися на пропоновані Білим Домом заходи - підвищення максимуму заробітної плати, тимчасове збільшення допомоги по безробіттю, допомогу найбіднішим фермерам, розширення будівництва житла тощо. Однак уже в січні 1963 р. Кеннеді запропонував Конгресу програму скорочення податків з корпорацій на загальну суму в 10 млрд доларів при одночасному заморожуванні витрат державного бюджету. Адміністрація Кеннеді, незважаючи на те, що саме підтримка профспілок забезпечила їй перемогу на виборах 1960 р., рішуче відмовилася виконати побажання керівництва об'єднаної АФП-КПП про скорочення робочого тижня до 35 годин та про перегляд антиробі-тничого законодавства.

Президент проводив дуже помірковану політику і в галузі забезпечення прав темношкірого населення, домагаючись перетворення «негритянської революції» в мирну і конструктивну». Зокрема, передбачалися заходи щодо забезпечення виборчих прав чорних, державні субсидії школам, які проводили десегрегацію, тощо. 19 червня 1963 р. (сота річниця підписання Декларації про звільнення чорношкірих ра-

бів у штатах Конфедерації") Кеннеді вніс у Конгрес законопроект про громадянські права. Своїм вістрям цей білль був спрямований проти дискримінації темношкірих у галузі шкільної освіти, щодо виборчих прав та у сфері обслуговування. Влітку 1963 р. рухом за громадянські права прямо чи дотично були охоплені уже 50 млн чол. Лідери темношкірого населення попередили Конгрес про те, що у разі неприйняття законопроекту вони організують «масовий похід на Вашингтон» та інші акції протесту.

В 1964 p., уже після убивства Дж. Кеннеді в Далласі (осінь 1963 p.), Конгрес затвердив президентський законопроект.

Наступником застреленого за загадкових обставин Кеннеді став його віце-президент Л. Джонсон, переобраний у 1964 р. За його президентства США були втягнуті у війну у В'єтнамі. Загальна чисельність армії зросла з 2,5 млн до 3,6 млн чол. Тоді ж найвищого піднесення досягла негритянська революція 1955-1968 pp. Одночасно країна переживала бурхливий розвиток нових галузей промисловості, науки та техніки (ЕОМ, верстати з ЧПУ, космічна техніка). Загалом же друга половина 60-х років стала періодом економічного процвітання, що в кінцевому підсумку працювало на авторитет президентської влади.

8 січня 1964 р. в першому ж посланні про становище країни президент Л. Джонсон урочисто проголосив початок «війни з бідністю», що стало центральним пунктом т. зв. Програми великого суспільства. В 1964 р. в країні налічувалося 36,4 млн бідняків (близько 20% населення). Головна опора була зроблена на професійну підготовку і навчання, а також на працевлаштування підростаючого покоління, на видачу пільгових позик біднішим фермерам і сільськогосподарським працівникам. Велика увага приділялася місцевим програмам надання допомоги тим, хто її потребував, за рахунок підключення громадськості, об'єднаної в «агентства общинних дій».

Серед найбільш популярних соціальних програм, проведених адміністрацією Джонсона, слід назвати «Хед старт» (підготовка дітей бідняків до вступу до школи), «Апуорд баунд» (підготовка бідноти до вступу у коледж), «Медікейд» (часткова оплата медичних рахунків для отримувачів соціальної допомоги), закон 1964 р. про надання біднякам продовольчих купонів, які можна було обміняти в магазинах на найдешевші продукти харчування тощо. Однак навіть у 1968 р. в США, за офіційними підрахунками, продовжували недоїдати 10-14 млн чол.

Друга половина 60-х років ознаменувалася серією повстань у міських кварталах, населених негритянською біднотою. В 1964 р. відбу-

лося 5 таких повстань, в 1967 р.- уже 230, а після убивства лідера темношкірих громадян Мартіна Лютера Кінга (квітень 1968 р.) -аж 202 протягом одного місяця. Влітку 1967 р. жертви зіткнень поліції з темношкірими прирівнювалися до втрат американської армії у В'єтнамі, де на той час уже йшла справжня війна.

Закон про громадянські права 19 червня 1964 р. забороняв дискримінацію при реєстрації виборців, расову та іншу дискримінацію в громадських місцях, ресторанах, кафе, кінотеатрах, спортивних спорудах, концертних залах тощо. Цей же закон зобов'язував міністерство юстиції порушувати судові справи при виявленні випадків сегрегації в школах. Половинчатість закону проявилася в тому, що він не поширювався на вибори місцевих органів влади. Зі сфери його дії вилучалися перукарні, магазини роздрібної торгівлі, бари, кегельбани тощо. Заборона дискримінації при прийомі на роботу не поширювалася на членів компартії.

Закон про виборчі права 6 серпня 1965 р. заборонив дискримінаційну практику т. зв. перевірки грамотності виборців, увів федеральний контроль за реєстрацією виборців та ходом виборів на місцях. Щоправда, поширювався він лише на ті штати, де у 1964 р. участь у виборах узяли менше 50% виборців (6-7 штатів). Закон 1968 р. заборонив дискримінацію за ознакою раси чи національного походження при продажу чи здачі у винайм житла особам з різним кольором шкіри. Темношкіре населення отримало змогу перебиратися з гетто у більш престижні райони, звісно, за умови фінансової спроможності.

На виборах 1968 р. перемогли республіканці. Характерно, що 13,53% виборців голосували за представника «третьої сили» - лідера Американської незалежної партії білого расиста Дж. Уоллеса. Новообраний президент-республіканець Р. Ніксон був змушений співпрацювати з Конгресом, де більшість становили демократи. Управління економікою нова адміністрація здійснювала засобами податкової та кредитно-грошової політики. Влітку 1971 р. довелося без погодження з Конгресом розпочати серію надзвичайних заходів по врятуванню долара від обвальної інфляції. Було надано податкові пільги компаніям і населенню, введено державний контроль над цінами, скасовано акцизний податок на продаж автомобілів тощо.

Війна у В'єтнамі і пов'язана з нею кампанія протестів викликали відповідні зміни у законодавстві. Якщо у 1969 р. з метою збити хвилю антипризовного руху вводилася лотерейна система призову в армію при одночасному скасуванні відстрочок студентам (своєрідна поступка вимогам «соціальної справедливості»), то вже у 1973 р. військовий призов було скасовано. Армія почала комплектуватися

виключно на контрактній основі. її чисельність скоротилася з 3548 тис. до 2100 тис. чол. В листопаді 1975 р. Конгрес утвердив закон, що обмежив право президента посилати американські війська за кордон для ведення військових дій.

Вибори 1972 р. підтвердили закріплення в політичній традиції США цікавого явища, яке дістало назву «розділеного правління». Президент-республіканець Ніксон знову мусив уживатися з демократичним Сенатом (57 демократів проти 43 республіканців) та Конгресом (243 і 192, відповідно). І серед губернаторів штатів демократи мали відчутну перевагу- 31 проти 19. Тим самим рядовий виборець ніби намагався уберегти себе від крайнощів партійної політики, коли главу виконавчої влади має, за задумом, врівноважувати іншопартій-ний законодавчий корпус. Для порівняння, в 1999 р. президент-демократ Б. Клінтон співіснував з республіканською більшістю Сенату (55 проти 45) та Конгресу (220 проти 215).

У ніч на 17 червня 1972 р. в приміщенні національного комітету демократичної партії поліцією були затримані 5 зломщиків, в т. ч. Дж. Маккорд, координатор з питань безпеки Комітету по переобранню президента Р. Ніксона. Спроби перекласти вину на безпосередніх виконавців злому виявилися безуспішними. В результаті розслідування, здійсненого спеціальною комісією Конгресу, виплили на світло факти таємних оборудок Ніксона та його адміністрації: незаконного фінансування партії монополіями, провокаційних публікацій в пресі завідомих фальшивок тощо.

В результаті скандалу, що дістав назву «Уотергейт» (будівля готелю, де розміщувався національний комітет демократичної партії) президент Ніксон опинився під вогнем нищівної критики. В серпні 1973 р. розпочалося судове розслідування уже проти віце-президента Спіро Агню, звинуваченого у хабарництві, вимаганні та несплаті податків. 10 жовтня 1973 р. суд засудив віце-президента до трьох років умовно та до штрафу 10 тис. доларів. Агню був змушений подати у відставку (перший прецедент такого роду в історії США). Віце-президентом став Дж. Форд, який до того був лідером республіканської меншості в Конгресі.

27 липня 1974 р. президент Ніксон був підданий суду імпічменту за трьома статтями звинувачення: 1. Спротив здійсненню правосуддя в «уотергейтській справі». 2. Зловживання президентською владою. З. Неповага до Конгресу, що знайшло свій вияв у відмові видати магнітофонні записи розмов президента (18 хвилин стертого запису). Не чекаючи офіційного вироку, президент «добровільно» пішов у відставку. Дж. Форд автоматично став президентом (що теж було першим прецедентом такого роду).

Вибори 1976 р. принесли перемогу кандидату від демократичної партії Дж. Картеру. На гребені скандалу демократи виграли і вибори до обох палат Конгресу, що означало перерву (загалом дуже коротку) у практиці «розділеного правління».

Картер увійшов в історію як президент-популіст: просив називати себе в офіційних документах «Джиммі» (скорочено від Джеймс), відвідував будинки простих американців і дзвонив їм по телефону тощо. Намагався скоротити державні витрати і досягнути балансу прибутків та витрат. В 1978 р. оприлюднив антиінфляційну програму «добровільних обмежень», суть якої зводилася до взаємної відмови - виробників від підвищення цін, а профспілок - від боротьби за підвищення заробітної плати. Надто видаткові економічні програми, які уже пройшли схвалення у Конгресі, адміністрація президента намагалася блокувати накладенням вето. Економічний спад, що розпочався у 1979 p., приніс рекордні темпи інфляції (18,2% у розрахунку на рік на січень 1980 р.).

Президент Картер пішов у відставку зі своєї посади з найнижчим за всю історію країни в XX ст. політичним рейтингом. Антиінфляцій-на програма президента зустріла різку критику профспілок. Намагання провести в Конгресі спеціальну поправку про рівні права для жінок -безпрограшний крок, задуманий для підняття й утвердження іміджу президента,- продемонстрував лише неузгодженість дій президента-демократа з демократичною більшістю Конгресу.

На день виборів у 1980 р. безробіття підскочило до 7,5%, рівень інфляції склав 10%, а реальна заробітна плата скоротилася на 3%. В результаті, кандидат республіканців Р. Рейган переміг Картера у 44 штатах з 50. Уперше з 1952 р. республіканська партія добилася одночасного контролю над федеральною виконавчою (президент) і законодавчою (одна з палат Конгресу- сенат) владами. Наступне десятиріччя (до 1988 р.) в житті США стало періодом т. зв. «рейганоміки», продовженої в 1988-1992 республіканцем-наступником Р. Рейгана -Джорджем Бушем.

Для того, щоб зрозуміти суть цієї політики, слід коротко розглянути внутрішнє становище, в якому опинилася країна на рубежі 80-х років. Здійснення розрекламованої програми боротьби з бідністю та пов'язаних соціальних програм принесло певні плоди. Середня тривалість життя американців перевищила 70 років. Практично усім категоріям населення стала доступна освіта, включаючи вищу, медична допомога, пристойне житло тощо. Водночас, склався цілий прошарок громадян, який звик існувати на соціальну допомогу. Межею бідності була визнана планка доходу 14 тис. доларів у рік на сім'ю з 4 чоловік.

З меншим рівнем доходів можна було претендувати на безплатні талони на харчування, на дешеве комунальне житло та інші соціальні пільги і виплати. Створюючи малозахищеним верствам населення цейміні-мум, вищий (20 млн чол.) та середньомайновий (125-140 млн чол.) класи страхували себе від повторення погромів 60-х років в чорношкірих гетто та кварталах бідноти.

Це явище мало і зворотний бік. Склалися цілі династії і території «нових бідних», які навіть не намагалися шукати будь-яку роботу. Утримання цих соціальних паразитів оберталося посиленням податкового пресу на мільйони працюючих громадян. Рейган запропонував суттєво зменшити податки на всі категорії населення, одночасно скорочуючи соціальні програми та терміни надання допомоги конкретним користувачам цих програм. Вигіднішим стало «заробляти» гроші, що обкладалося меншими ніж, раніше податками, а не очікувати соціальних виплат. У результаті, в 1987-1993 pp. середній дохід громадянина США зріс з 13 992 до 16366 доларів на рік, причому найбільше виграв т. зв. «середній клас». Натомість прямі соціальні виплати біднішим категоріям скоротилися, хоча при цьому навчальні програми майже не згорталися. Бідним ніби «давали вудочку замість риби». В середині 90-х років національний дохід США перевищував 5 трлн. доларів, мінімальна заробітна плата становила 4,4 долара на годину, середня оплата в промисловості - 17,2 долара на годину (четвертий у світі показник).

Як не дивно, президентські вибори 1992 p., а згодом і 1996 p., республіканці програли. Поразку Дж. Буша в 1992 р. політологи пояснювали його особистою непривабливістю, зумовленою надмірною «правильністю» в очах виборців. Ветеран Другої світової війни, чудовий сім'янин, здавалося б, виграшно виділявся на фоні надто молодого Б. Клінтона. Останнього звинувачували в тому, що свого часу він «відкосив» від В'єтнаму, а під час навчання в Оксфордському університеті студента Клінтона упіймали на курінні маріхуани. В заслугу Бушу ставилося й успішне завершення «холодної війни» з СРСР та його сателітами. Однак Клінтон зумів дещо несподівано перемогти, як вважають, за рахунок більшої особистої привабливості. Сите суспільство «дозволило» собі вибирати не між програмами, а між особистостями своїх майбутніх керівників (теж політична «новинка», що виявилася можливою лише за умов, що США стали нарешті єдиною у світі наддержавою).

Вибори 1996 р. проходили в атмосфері перетворення США в унікальний за всю історію людства центр сили - раніше світ постійно був як мінімум біполярним. Рейтингу президента Б. Клінтона майже

не пошкодили навіть численні сексуальні скандали, зокрема з Монікою Левінскі. На проміжних виборах у листопаді 1998 р. партія президента (демократична) навіть збільшила своє представництво в Конгресі на 8 чол. (до 215 з 435). Незважаючи на в цілому поблажливе ставлення американського суспільства до сексуальних забавок президента, республіканці палали бажанням порахуватися за «уотергейтський скандал». Прокурор К. Стар витратив загалом близько 45 млн доларів на «незалежне розслідування», що мало призвести до імпічменту.

У післявоєнний період Конституція США поповнилася кількома поправками. XXII у 1951 р. заборонила обрання на посаду президента більш ніж на два терміни. XXIII у 1961 р. надавала право участі у виборах президента і Конгресу громадянам столичного округу Колумбія. XXIV поправка (ратифікована 23.01.1969 р.) встановила неможливість позбавлення виборчих прав громадян внаслідок несплати виборчого чи будь-якого іншого податку. XXV (10 лютого 1967 р.) встановлювала черговість заміщення посад президента та віце-президента у разі неможливості виконання ними своїх посадових обов'язків. XXVI (1 січня 1971 р.) проголосила неможливість позбавлення чи обмеження права голосу дієздатних громадян, старших за 18 років, під будь-яким приводом. В 1959 р. останнім на сьогодні штатом стали Гавані. На черзі прийняття до складу США Пуерто-Ріко, більшість населення якого підтримують цю ідею. Найбільш імовірною наступною поправкою мала б стати заборона вільного продажу вогнепальної зброї.

Великобританія. Еволюція двопартійної системи.

Лейбористська націоналізація.

Політика консервативних кабінетів М. Тетчер

та Дж. Мейджора. Т. Блер

З червня 1940 р. по червень 1941 р. Великобританія фактично наодинці протистояла Гітлеру, в чиєму розпорядженні опинилися ресурси практично усієї Європи. 16 липня 1940 р. фашистський диктатор підписав директиву «Морський лев» (вторгнення на Британські острови), а 15 серпня відбувся перший масований наліт гітлерівських «Люфтваффе» на Англію. 7 вересня 625 бомбардувальників бомбили Лондон. Як відомо, вторгнення сухопутних сил так і не відбулося. Однак навіть після 22 червня 1941 р. становище Англії залишалося винятково складним. Для мобілізації усіх ресурсів уряд консерватора У. Черчілля узяв під державний контроль виробництво і розподіл

75% вироблюваної в Англії продукції та 90% фінансових ресурсів країни.

Державне регулювання економіки визнавалося населенням як цілком необхідне і єдино вірне в умовах війни. Успіхи СРСР у боротьбі з фашистським агресором пробуджували у рядових англійців симпатії до соціалізму. Уже в 1942 р. Черчілль був вимушений зважати на можливість падіння свого кабінету і заміни його прора-дянським урядом Стаффорда Кріппса, лівого лейбориста, колишнього посла Англії в СРСР.

У травні 1942 р. Великобританія підписала з СРСР договір про дружбу і взаємодопомогу. В роки війни фактор симпатій населення до свого східного союзника змушував переконаного антикомуніста Черчілля йти на усе нові поступки СРСР, зокрема в питаннях післявоєнних кордонів у Східній Європі. Влітку 1945 p., саме під час роботи Потсдамської конференції країн-переможниць, в Англії відбулися парламентські вибори. Мало хто, включаючи Трумена і Сталіна, сумнівався в їх формальному характері. Перемога Черчілля була, здавалось би, запланована. Однак на продовження переговорів прибув уже новий прем'єр - К. Еттлі, лейборист. Із загального числа 640 депутатських місць його партія здобула 393 і сформувала стійкий уряд, який протримався до 1951 р.

Третє (після двох міжвоєнних) перебування лейбористів при владі ознаменувалося здійсненням масштабної націоналізації промисловості і фінансової сфери. Держава націоналізувала Англійський банк, вугільну і газову промисловість, енергетику, цивільну авіацію, залізничний транспорт. Дещо пізніше, уже в 50-х роках, було націоналізовано сталеливарну промисловість і, тим самим, доведено частку державного сектора в промисловому виробництві країни до 20%.

Зі сторони це виглядало як спроба переходу до «соціалізму» мирним шляхом, через викуп промислових та транспортних підприємств, а також фінансових структур у попередніх приватних власників. Причому самі власники не виявляли найменшого занепокоєння. Викуповувалися ті галузі, які вимагали значних постійних капіталовкладень, а приносили далеко не найвищий дохід (прикладом може служити вуглевидобування, яке сьогодні у всьому світі збиткове і перебуває на державних дотаціях). Капіталісти, отримуючи високу компенсацію, як правило, вкладали отримані кошти у розвиток тих галузей, де прогнозований прибуток очікувався вищим,- у новітні технології, у виробництво побутової телерадіотехніки, модного одягу чи навіть у шоу-бізнес. Це дозволяло створювати нові робочі місця, а отже, зменшувати безробіття.

Найбільш організовані загони робітничого класу (ті ж шахтарі) раптом опинилися ніби поза класовою боротьбою - тепер вони працювали не на капіталіста-експлуататора (чим завжди залякували пролетаріат марксисти), а на державу (як це було в СРСР та інших «соціалістичних» країнах). Отже, різко скорочувалася кількість страйків та інших акцій протесту, а також економічні втрати від таких акцій.

Зосередивши в своїх руках 30-40 відсотків національного доходу, держава була вимушена різко збільшити чисельність управлінських структур. Зокрема, з'явилися нові міністерства - праці, постачання, енергетики тощо. Відповідно виросла армія чиновників - у шість разів за період з 1914 по 1954 pp. Кошти на викуп підприємств та утримання розбухлого чиновницького апарату держава мусила вишукувати шляхом різкого збільшення податкового тиску на усі категорії населення, включаючи пролетаріат. У лейбористській Англії робітники опинилися у великому програші. їхня заробітна плата була заморожена, а ріст податків (на націоналізацію) та інфляція призвели до того, що фактичні доходи робітників у 1951 р. скоротилися на 20 відсотків порівняно з періодом, коли при владі перебували консерватори.

На виборах 1951 р. перемогли консерватори, після чого обидві провідні політичні партії поперемінно перемагали на виборах 50-70-х років. Програма лейбористської націоналізації, активно розпочата у другій половині 40-х років, була спершу згорнута, а згодом, уже за прем'єрства М. Тетчер, розпочалася денаціоналізація.

Цікаво, що подібний феномен пережили більшою чи меншою мірою й інші європейські країни, зокрема Франція, Португалія (після т. зв. «революції гвоздик») тощо. Держава, здійснюючи націоналізацію промисловості, несподівано замість очікуваних прибутків починала зазнавати збитків, протягом лічених років втрачалися позиції на світовому ринку продукції націоналізованих галузей. Так, Англія в 70-х роках ввозила 50% автомобілів, майже 80% холодильників, 70% ЕОМ тощо. Середньо-душові доходи населення вперше за останні сотні років упали нижче від середньоєвропейських.

Причин було три. По-перше, капіталісти тих країн, де уряди надто ревно починали націоналізацію, намагалися не ризикувати і починали вивозити капітал туди, де їх власності поки що нічого не загрожувало. По-друге, високі прямі та непрямі податки не стимулювали розвиток виробництва і споживання всередині самої країни, відбивалися на рівні зайнятості. Нарешті, по-третє, державний сектор капіталістичної економіки не витримував конкуренції з приватним. Ситуація в мініатюрі нагадувала світове змагання двох систем - капіталістичної і соціалістичної. Державним підприємством управляє чиновник, чиє го-

ловне завдання - зберегти посаду. Приватним - менеджер, чиї репутація і доходи прямо залежать від успіху і прибутку. Прорахунки капіталістичного підприємства, його розорення ведуть до поглинання банкрута більш конкурентоспроможною фірмою з ефективнішим управлінням. Втрати державного лягають тягарем на державний бюджет. Стимулювання праці робітника також суттєво відрізняється, причому це стосується як позитивних (преміювання, службовий ріст тощо), так і негативних (загроза безробіття, зниження заробітної плати, неповний робочий день) стимулів.

У перші роки після націоналізації ця різниця, за інерцією, ще незначна, але згодом, коли вимагається модернізація матеріальної бази, часткове чи повне перепрофілювання виробництва, пошук нових джерел сировини та ринків збуту тощо, ситуація починає відрізнятися уже кардинально.

Консервативні уряди, зокрема в 1971-1974 pp., намагалися стримувати вказану загрозливу тенденцію втрати світових позицій колишньої «майстерні світу» з допомогою паліативів. Так, у 1971 р. був прийнятий закон про обов'язкову реєстрацію профспілок, заборону політичних страйків та страйків, не санкціонованих профспілковими центрами, під загрозою великих штрафів. Тим самим англійським капіталістам пропонувалися дещо сприятливіші умови для розвитку виробництва. Лейбористи пропонували свої, не менш надумані, рецепти оздоровлення економіки. Наприклад, встановлювали «стелю» для росту заробітної плати осіб найманої праці.

Окрім згаданої реформи управління економікою, держава і право післявоєнної Англії зазнали ряду інших важливих змін. Так, у 1948— 1949 pp. лейбористи провели дві реформи конституційного права. Спершу було скасовано подвійний вотум для осіб з університетською освітою (до цього традиційно могли подавати два голоси на виборах до парламенту). В 1949 р. термін дії відкладального вето палати лордів було скорочено з двох років до одного. У 1955 р. число виборчих округів по виборах в палату общин збільшилося з 625 до 630 за рахунок сільських місцевостей. У 1969 р. було надано виборчі права особам у віці від 18 років, тобто знижено віковий ценз виборців. Закон 1963 р. дозволив спадковим перам зрікатися титулу (і місця в палаті лордів) для того, щоб мати змогу взяти участь у виборах до палати общин. Тут бралися до уваги не лише вищі можливості «коммонера» в розробці та прийнятті законів країни у порівняння з «пером», а й те, що лише депутат нижньої палати міг у перспективі очолити уряд країни.

Не вдалося лейбористам у 1968-1969 pp. реформувати палату лордів,

позбавивши представництва в ній тримачів спадкових титулів (крім спадкових лордів в ній були представлені вищі сановники англіканської церкви, а також особи, яким це право надане довічно - але не спадково - королівською владою на знак визнання якихось заслуг перед державою разом з титулом, як, наприклад, Маргарет Тетчер).

Вдруге лейбористи повернулися до цієї ідеї у листопаді 1998 р.

Великобританія у післявоєнні роки стала однією з провідних країн НАТО. Договір про дружбу і співробітництво з СРСР був денонсований Радянським урядом у 1955 р. Англія була і продовжує залишатися ядерною державою. У післявоєнний період її збройні сили були кілька разів задіяні у масштабних військових конфліктах, зокрема в англо-франко-ізраїльській інтервенції проти Єгипту в 1956 р., фолклендській кризі, бомбардуваннях Сербії тощо. Намагання зберегти роль світової держави у післявоєнні роки оберталося для Англії необхідністю підтримання і нарощування військового потенціалу, що лягало додатковим тягарем на її і без того напружений бюджет.

70-ті роки XX ст. стали для Великобританії часом нелегких випробувань, роками пошуку виходу з кризи. Виправляти помилки післявоєнних лейбористських урядів випало прем'єру Маргарет Тетчер (Робіне), внучці шевця і дочці власника бакалійної ятки. Ідеолог «нового торізму» стала прем'єром у віці 54 роки.

У кінці 70-х років за Англією закріпилася репутація «хворої людини Європи». Найнебезпечнішою з хвороб була інфляція, яка сягнула двозначної цифри в річному обчисленні. Лейбористські уряди в 1974-1979 pp. намагалися вирішити проблему двома шляхами: домовитися з профспілками про заморожування заробітної плати та обкласти найбагатших громадян максимально високими податками (82,7 відсотка доходів). Профспілки, які перебували в зеніті своєї могутності, на компроміс не йшли. В свою чергу, підприємці, задушені податками, почали вивіз капіталу за кордон. Довелося брати кредити у МВФ на умовах останнього, що стало відчутним ударом для почуття національної гордості британців.

У 1979 р. консерватори перемогли на виборах до парламенту і сформували власний кабінет міністрів. Спочатку в його складі переважали аристократи (для прикладу, сім міністрів були випускниками престижної приватної школи в Ітоні), але дуже швидко «залізна леді» замінила міністрів-лордів людьми з більш скромним родоводом. Членами кабінету стали син залізничника Сесіл Паркінсон, син дрібного торгівця Норман Теббіт, син годинникаря Кеннет Кларк і така інша публіка. Цьому було своє пояснення - лорди ніби «соромилися» про-

водити в життя ті пункти програми уряду, які вели до погіршення становища народних мас, побоюючись опинитися під вогнем критики охлосу.

Стиль управління нового прем'єра в Англії відразу дістав оцінку «революції місіс Тетчер»: приблизно удвічі було скорочено число засідань кабінету, міністри не наважувалися просити аудієнції у прем'єра, щоб не нарватися на прискіпливий рознос. Основні кроки своєї політики Тетчер здійснювала з допомогою численних спеціальних комітетів, у складі яких працювали особисто віддані їй люди. Тим самим, міністри втратили частину своїх звичних прерогатив та реального впливу в країні. За перші десять років її правління у відставку подали 25 міністрів, причому далеко не всі з власної волі. Програми «старих консерваторів» завжди орієнтувалися на «золоту середину», на поміркованість, на проблеми т. зв. критичних груп населення - безробітних, пенсіонерів, дрібних торгівців під загрозою розорення тощо. Тетчер зробила спробу зупинити хронічну кризу економіки з допомогою монетаризму, скорочення державних витрат, ефективнішого податкообкладання, припинення державного фінансування «хворих качок» (так в Англії називали збиткові підприємства), приватизації раніше націоналізованих галузей промисловості.

«Залізна леді» була переконана, що інфляція становить більшу небезпеку, ніж безробіття, що держава повинна відмовитися від спроб державного регулювання цін і доходів. Уряд не повинен виступати посередником у взаємовідносинах підприємців і профспілок, усе повинно вирішуватися вільним ринком. Держава зводить до мінімуму свої зобов'язання у галузі соціальних програм, освіти, охорони здоров'я.

У перші роки правління «нових торі» безробіття в країні зростало темпами 1,5 тис. чоловік на день, і, врешті, досягнуло 3 (за даними профспілок, навіть 4) млн чол. Були підірвані ті галузі економіки, які колись дали Англії право називатися «майстернею світу»,- сталеливарна, машинобудівна, кораблебудівельна. Цей процес, в окремих випадках, мав незворотний характер. У приватні руки були передані усі державні корпорації: «Брітіш телеком» (зв'язок), «Брітіш гес» (газова промисловість), «Брітіш петролеум» (нафта), сталь, електроенергія, водопостачання, вугільна промисловість. Уперше за свою історію Англія стала більше ввозити, ніж вивозити, а дефіцит зовнішньої торгівлі в 1988 р. склав 13 млрд фунтів стерлінгів.

Ситуація була настільки драматичною, що її можна сміливо порівнювати з країнами СНД 90-х років. Щоправда, на уряд консерваторів спрацювали три позитивні обставини. Перша - успішно виграний

конфлікт з Аргентиною навколо Фолклендських (Мальвінських) островів. 440 британських десантників розправилися з 1200 аргентинських коммандос. Спалах патріотичних настроїв у країні дозволив М. Тетчер виграти вибори і подовжити своє перебування при владі. Друга - віднайдення величезних запасів нафти в Північному морі (річний видобуток вийшов на 90 млн тонн), що дозволило з імпортера перетворитися на експортера, державні прибутки від нафти сягнули 10 млрд ф. ст. на рік. Третя - незворушність і витримка прем'єра в затяжному конфлікті 1984-1985 pp. із страйкуючими шахтарями. Уряд свідомо йшов на цей конфлікт, тричі - у 1980, 1982, 1984 рр.-приймаючи закони, що суттєво урізали права профспілок. Так, були оголошені незаконними страйки солідарності, за проведення яких загрожували мільйонні штрафи. Рік боротьби з страйкуючими шахтарями, що принесло навіть людські жертви, завершився перемогою Тетчер. Відтак уряд зумів добитися того, що енергетики, комунальні службовці та інші профспілки відмовилися від страйків як засобів досягнення поставлених цілей. Страйковий рух перестав бути глобальною загрозою для економіки, як тільки профспілки переконалися в безплідності страйків. Вдалося збити інфляцію, щоправда, не до нуля, як передбачалося. Але 4-6 відсотків річних порівняно з колишніми 10-16 були успіхом.

Починаючи з 1981 р. темпи економічного росту були вищими, ніж у європейських сусідів {Ъ,2-А,А відсотки в рік, що навіть перевищувало найбільш оптимістичні прогнози).

Електорат Тетчер становили власники. За 80-ті роки відсоток домовласників в країні виріс з 52 до 66. З мільйона тих, хто викупив муніципальні будинки, 44 відсотки становили кваліфіковані робітники. Якщо в 1979 р. тримачами акцій були 7 відсотків виборців, то в 1987 p.-усі 19.

Ідеалізувати роки правління Тетчер не доводиться. Так, в 1987 р. за межею бідності проживали 8 млн чол., або 17 відсотків населення -на третину більше, ніж в 1979 р. В особливо складному становищі опинилися 7 млн англійських пенсіонерів. Цікаво, що витрати на урядовий апарат не лише не скоротилися, але й зросли - до 4,9 млн ф. ст. в рік. Уперше в історії країни утримання глави уряду обходилося дорожче, ніж королівська сім'я з її палацами і замками. Коли прем'єра почали звинувачувати, що вона добилася близькосхідних підрядів на будівельні роботи для компанії, де її син Марк володіє крупним пакетом акцій, «залізна леді» заявила, що ... пишається своєю допомогою вітчизняній економіці. Тетчер не приховувала свого прохолодного ставлення до об'єднання Німеччини, не виключала можливості засто-

сування ядерної зброї у конфлікті з Аргентиною, скептично ставилася до ідеї спільної європейської валюти - ЕКЮ. Доходи середнього англійця, хоч і виросли за роки її правління, усе ж залишалися удвічі меншими, ніж доходи «бундеснімця».

Врешті настав момент, коли Маргарет Тетчер змусили піти у відставку, її наступник Джон Мейджор був компромісною фігурою, яка мала продовжити лінію консерваторів уже без «залізної леді».

У нове, третє тисячоліття Англія входить з новим лейбористським урядом Тоні Блера. Наприкінці 1998 р. лейбористи оприлюднили програму модернізації суспільства. Найбільш сенсаційною стала спроба реорганізувати палату лордів. Сьогодні вона складається з носіїв титулів перів та 500 пожиттєвих членів. Після реформи в палаті лордів мають залишитися лише призначені члени, місце у спадок передаватися уже не буде. Виконали лейбористи й іншу передвиборну обіцянку - скликати представницькі законодавчі органи Шотландії та Уельсу. У відання цих органів народного представництва передаються питання судочинства, освіти, охорони здоров'я та збору податків, хоча загальне визначення напрямів економічної, військової та зовнішньої політики залишається прерогативою парламенту, який засідає у Вест-мінстері.

У травні 1999 р. вперше з 1707 р. відбулося скликання шотландського парламенту. Тоді ж відбулися вибори до парламенту Уельсу, який раніше взагалі ніколи не скликався. І якщо на виборах до уельського парламенту впевнену перемогу здобули лейбористи, то в шотландському парламенті другу за чисельністю фракцію склала Національна партія Шотландії (37 мандатів із загального числа 129 місць), яка виступає за відокремлення і утворення самостійної держави.

Основні аргументи сепаратистів базуються на можливості відокремленого користування нафтовими родовищами Північного моря, що має відразу різко підвищити рівень життя населення незалежної Шотландії порівняно із загальнобританським. В уельському парламенті націоналістична партія «Плед Симру» має 17 місць з 60, що також може служити ознакою популярності сепаратистських настроїв. Починає зсуватися з мертвої точки питання про Ольстер. У 1998 р. була підписана низка угод з представниками ірландської католицької опозиції, випущені з в'язниць бойовики терористичної Ірландської Республіканської Армії (ІРА).

Лауреатами Нобелівської премії миру того року стали лідери пів-нічноірландських католиків Джон Х'юм та тамтешніх протестантів Девід Трімбл.

Песимісти сьогодні стверджують, що можливий розпад Велико-

британії на кілька дрібних держав за зразком колишнього СРСР. Нарешті, після трагічної загибелі леді Ді (розведеної дружини на-слідного принца Чарльза) якийсь час точилися розмови про ліквідацію інституту монархії чи, принаймні, про дуже серйозне скорочення державних витрат на утримання королівського дому.

Цікавим видається і той факт, що Тоні Блер здобував освіту в аристократичних приватних навчальних закладах. Тим самим, услід за прикладом дочки бакалійника Тетчер, лейбористський прем'єр сам ніби руйнує традиційні уявлення про соціальну базу двох провідних партій Великобританії.

Четверта та П'ята республіки у Франції

6 червня 1944 р. розпочалася операція вторгнення армії союзників в окуповану гітлерівцями Францію. Був сформований тимчасовий уряд країни на чолі з генералом де Голлем. До цього уряду вперше в історії Франції увійшли комуністи. Сам де Голль наприкінці 1944 р. відвідав з офіційним візитом Москву, намагаючись знайти порозуміння з радянським диктатором Сталіним. Ганебна поразка Франції у 1940 р., кількарічне вимушене перебування де Голля та інших політичних емігрантів у Лондоні під крилом британського уряду змушували нові власті країни дещо ревниво ставитися до своїх західних союзників, протистояти посиленню англо-американських впливів у зовнішній та внутрішній політиці післявоєнної Франції. Окрім цього, лівим тенденціям у розвитку країни певний час сприяв авторитет ФКП - «партії розстріляних», яка винесла на своїх плечах організацію антифашистського опору в найтяжчі перші роки гітлерівської окупації.

У жовтні 1945 р. відбувся референдум з приводу подальшої долі країни. 18 млн виборців (з 19) висловилися за скликання установчих зборів та прийняття нової конституції. Вибори 1946 р. принесли комуністам 5 млн голосів і найбільшу кількість депутатських мандатів -151. Народно-республіканський рух та соціалісти зібрали по 4,5 млн. В результаті компромісу цих трьох партій був складений остаточний проект конституції (після того, як перший, складений самими комуністами, був відхилений голосуванням в Установчих зборах).

Конституцію затвердив референдум 13 жовтня 1946 р. Це - дата народження т. зв. Четвертої республіки (1946-1958 pp.). «Декларація прав людини і громадянина» увійшла в текст Конституції з доповненнями, продиктованими часом: право на організацію професійних спілок та на проведення страйків, право на працю, рівноправ'я чоловіків і жінок, безоплатна світська освіта, державне регулювання

монополістичної економіки, заборона дискримінації за расовими, політичними та релігійними ознаками тощо. Конституція проголосила відмову від наступальної війни та допустимість націоналізації підприємств, що мають суспільне значення.

Виборчий закон вводив пропорційне представництво (депутатські місця, відведені на виборчий округ, ділилися між політичними партіями відповідно до числа поданих голосів). Парламент був двопалатний. Верхня палата - Рада республіки з правом рекомендації поправок до схваленого законопроекту, та нижня - Національні збори. У компетенції нижньої палати перебувало прийняття поправок до Конституції і законів Франції, затвердження бюджету, оголошення стану війни, ратифікація найважливіших міждержавних договорів. Уряд був відповідальний лише перед Національними зборами.

Вводилася посада президента, якого обирали на 7 років. Влада його була обмежена контрасигнатурою прем'єра чи відповідного міністра, аналогічно дублювалися відповідними відомствами його рішення з питань помилування, кадрових призначень тощо. Такі обмеження були введені з огляду на фігуру де Голля, найавторитетнішого на той час політика країни. Амбітний генерал з погордою відкинув пропозиції балотуватися на цей чисто номінальний пост.

Під тиском комуністів у Франції розпочалася націоналізація промисловості, зокрема заводів «Рено», авіакомпаній, електроенергетики, найкрупніших банків - тобто процеси, дуже схожі на ті, що мали місце в цей час на Британських островах.

У 1947 р. комуністи були виключені з уряду, оскільки їхня партія, всупереч позиції інших партій урядової коаліції, підтримала страйк робітників «Рено». Того ж року був прийнятий закон «Про захист республіки і свободи праці», який дозволяв за певних умов ув'язнювати організаторів і активних учасників страйків. Тим самим розпочався наступ на Конституцію 1946 p., яка, зокрема, гарантувала право на страйк. 26 липня 1948 р. Франція увійшла до НАТО (395 депутатів Національних зборів - за, 189 - проти).

В 1951 р. була введена мажоритарна система виборів до Національних зборів. Партія або блок, які зібрали більше половини голосів виборців округу, отримували усі мандати, відведені на цей округ. Комуністи відразу ж втратили близько 80 місць у Національних зборах та левову частку свого впливу на політику країни. І навпаки - гол-лістська РПФ опинилася у виграші. Так, на виборах 1951 р. комуністи зібрали 5038 тис. голосів і отримали 103 місця в Національних зборах, РПФ з 4134 тис. голосів мала 118 мандатів.

Економічне піднесення 1952-1957 pp. супроводжувалося невдача-

ми на міжнародній арені. В 1954 р. Франція була вимушена вивести свої війська з В'єтнаму. Того ж року розпочалася війна в Алжирі проти місцевих повстанців-арабів. Суспільство ніби розкололося на тих, хто наполягав на необхідності за будь-яку ціну вберегти колоніальну імперію, та на прихильників демократичного вирішення національного питання. Дане протистояння поставило Францію на грань громадянської війни. До речі, Франція була єдиною світовою державою, яка не припиняла воювати протягом 23 років (1939-1962 pp.). Збройні сили країни зросли у 1950-1957 pp. з 242 тис. до 1044 тис. чол. Армія, перетворившись на самостійну політичну силу, почала виходити з-під контролю.

В цій ситуації буржуазні партії висловилися за скасування Конституції 1946 р. 1 липня 1958 р. генералу де Голлю парламентом були надані надзвичайні повноваження. А уже 28 вересня того ж року референдум схвалив Конституцію П'ятої республіки. В метрополії «за» висловилися 17,7 млн чол. або 79,2% учасників.

Згідно з цією Конституцією, президент республіки зосереджує в своїх руках найважливіші важелі влади. Він невідповідальний ні перед виборцями, ні перед парламентом (йому неможливо оголосити імпічмент). Президент може на свій розсуд розпустити Національні збори та Сенат. Президент головує на засіданнях уряду, призначає та зміщує міністрів. Двопалатний парламент обирається на основі мажоритарної системи (нижня палата) на 5 років. 283 члени верхньої палати (Сенату) обираються колегією виборців з числа генеральних та муніципальних радників та з 490 депутатів Національних зборів. Згідно з Конституцією Національні збори можуть відмовити у довір'ї уряду лише абсолютною більшістю голосів. Голоси відсутніх та тих, хто утримався, додаються до тих, що голосують за довіру.

Після заколоту генералів в Алжирі (квітень - вересень 1961 р.) референдум 28 жовтня 1962 р. вніс у конституцію держави нову поправку. Відтепер, згідно зі ст. 16, президент отримував змогу узяти в свої руки усю повноту влади, якщо під загрозою опинилися «незалежність нації, цілісність її території чи виконання міжнародних зобов'язань». Єдине обмеження - неможливість розпуску за таких умов Національних зборів.

Конституція 1958 р. дозволила заморським територіям і колоніям самостійно вирішити питання свого державного статусу. Схвалення населенням Конституції означало збереження даної колонії у складі Франції на правах «заморської території», несхвалення - відповідно вихід з імперії з перспективою проголошення незалежності. Наданою можливістю майже негайно скористалися усі африканські колонії.

Так, у Гвінеї за незалежність висловилися 97 відсотків виборців. В 1960 р. незалежними стали Того, Камерун, Конго, Центральноафриканська Республіка, Чад, Габон, Мавританія. Алжир, де з 9 млн населення 1 млн становили французи, став незалежним після референдуму 1962 р. Метрополія першою визнала результати референдуму.

Франція за де Голля проводила більш самостійну зовнішню політику. Країна, зокрема, вийшла з військової організації блоку НАТО, у 1963 р. відмовилася приєднатися до тристороннього американо-радянсько-англійського договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах. Франція в січні 1969 р. першою серед капіталістичних держав визнала уряд комуністичного Китаю (інші ще кілька років визнавали лише чанкайшістський уряд Тайваню як представника усього Китаю). У галузі внутрішньої політики уряд де Голля орієнтувався на модернізацію економіки та встановлення класового співробітництва засобами державного регулювання. Життєвий рівень французів у 1958-1968 pp. зріс на 38%. Щоправда, за цей же час прямі податки і акцизи виросли на 220 млрд франків, було скасовано бюджетні дотації на хліб, молоко, вино, тютюн, підвищилися тарифи на газ, електроенергію, вугілля. Антистрайковий закон 17 червня 1963 р. зобов'язував організаторів страйку повідомляти підприємців за п'ять днів до його початку.

Відносно спокійне правління де Голля було перерване раптовою кризою в травні - червні 1968 р. Ще в березні студенти почали вимагати підвищення стипендій на 15%. 6 травня поліція почала приступом брати студентські барикади, цього дня з обох сторін було близько тисячі поранених. 13 травня розпочався загальний страйк, того ж дня відбулася 600-тисячна демонстрація в Парижі. Де Голль передав на розгляд загальнонародного референдуму свій проект реформи державного управління, але 53,17% виборців висловилися проти. Президент пішов у відставку і невдовзі помер.

Після добровільної відставки де Голля президентами країни обиралися праві Ж. Помпіду (помер у 1974 р.) та Ж. д'Естен. Вони відійшли від де голлівської ідеї «третього шляху», тобто розвитку Франції дещо у розріз із США та його союзниками по НАТО,- з одного боку, та СРСР і країнами народної демократії,- з іншого. У 1972 р. Франція вступила до ЄЕС, поліпшилися відносини з Англією.

У 1981 р. на пост президента Франції був обраний 65-річний представник Французької соціалістичної партії (ФСП) Франсуа Міттеран. Цікаво, що сама ФСП була створена тільки в 1971 р. на з'їзді кількох лівих груп. А уже в 1972 р. лідер цієї партії Міттеран став головою Соціалістичного Інтернаціоналу. На виборах 1974 р. він зібрав 49%

голосів виборців за рахунок блоку з комуністами. Друга спроба виявилася більш вдалою. Міттеран добровільно ділив владу з прем'єр-міністром, з парламентом та з Державною Радою, а при де Голлі ці три інститути влади майже не мали самостійного значення. Журналісти навіть назвали його президентство П'ятою з половиною республікою, натякаючи на принципову відмінність державного управління від де голлівської схеми.

Вперше в історії П'ятої республіки до уряду увійшли комуністи (4 міністерських пости). Курс зовнішньої і внутрішньої політики цього президента був розрахований на побудову міцної держави засобами масштабних суспільних реформ, а також розвитку самоуправління і децентралізації (закон про децентралізацію місцевого управління, прийнятий у січні 1982 p., скасував створену ще Наполеоном систему).

Підтримував президент-соціаліст і курс на європейську інтеграцію -економічну і політичну.

В перші місяці своєї діяльності президент активно підтримував етатистів - прихильників націоналізації великих монополій та розвитку державного сектора економіки. Етатисти отримали ключові міністерські пости і змогу реалізації своїх концепцій через апарат держави. Зокрема, закон про встановлення державного контролю над певними галузями економіки (1982 р.) передбачав націоналізацію п'яти промислових корпорацій, двох фінансово-промислових угруповань та 39 приватних банків. На націоналізованих підприємствах Франції було зайнято близько чверті усіх промислових робітників.

Ці кроки президента не пройшли непоміченими в СРСР, обрання лівого кандидата на найвищий пост Французької республіки розцінювалося як черговий доказ реалізації «марксистсько-ленінської програми революційного оновлення світу». Однак політика націоналізації економіки, здійснювана у 1981-1982 pp., одразу наштовхнулася на різку протидію з боку транснаціональних корпорацій (ТНК). Одночасно виявилися слабкі сторони функціонування держсектора економіки, особливо в тому, що стосувалося опанування і запровадження у виробництво новітніх технологій. Франція почала стрімко втрачати зовнішні ринки, а націоналізовані підприємства - заплановані прибутки. З причини недостатності потрібних коштів загальмували соціальні програми, сповільнився ріст зайнятості. У опозицію до президента почали переходити профспілки.

Уже в березні - червні 1984 р. (тобто на третьому році свого перебування при владі) президент Міттеран здійснює кардинальний поворот в галузі внутрішньої політики. Він відмовляється від ідеї націоналізації промисловості та усіх спроб створення монопольно-

державної системи освіти і охорони здоровая. У відповідь з його уряду виходять комуністи, а в самій ФСП наростає протистояння між правими і лівими.

Проводити денаціоналізацію руками ФСП президент не міг і не хотів. Уряд очолили праві, що також було незвичним для П'ятої республіки, де, згідно з Конституцією, саме президент призначає і зміщує міністрів. У жовтні 1984 р. в приватній розмові з другом Міттеран песимістично заявив: «Через пару місяців зі мною буде покінче-но». Проводив президент й інші історичні паралелі: ліві у Франції з 1789 р. перебували при владі усього чотири рази - в 1848 р. чотири місяці, в 1871 р. два місяці і тільки в Парижі, в 1936 р. один рік, і з 1981 р.-«так довго».

Однак президентські вибори 1988 р. 71-річний Міттеран зумів виграти, не в останню чергу завдяки переходу на більш помірковані центристські позиції. До свого активу президент відносив і роботу по створенню нової Єдиної Європи, особисту участь у процесі розрядки (контакти з М. Горбачовим), зменшення соціальної напруженості у суспільстві. На початку 90-х років стала очевидною серйозна хвороба президента - рак простати. Президент уникав широких контактів, часто лікувався. Семирічний термін правління наділеного широкими повноваженнями глави держави був з часів де Голля найважливішою особливістю політичної системи Франції, гарантією сильної державної влади. Приклад Міттерана продемонстрував дошкульність цієї, здавалось би, абсолютно виграшної системи. Особливо хвороба президента позначилася на зовнішній політиці Франції. Зокрема, після розвалу СРСР та Варшавського договору Франція продовжувала орієнтуватися на своїх традиційних східноєвропейських союзників -Польщу, Румунію, Росію. Україна з цієї схеми випадала. Міттеран єдиний з тогочасних глав держав Великої Сімки, хто не мав контактів на найвищому рівні з нашою державою.

На виборах 1995 р. переміг правий кандидат Жан Шірак. Говорити про якісь особливі зміни у внутрішньому житті країни не доводиться, що й не дивно - ще за часів Міттерана Шірак був правим прем'єр-міністром при лівому президенті. Щоправда, з ініціативи Шірака в другій половині 2000 р. відбувся референдум, на якому французи висловилися за скорочення терміну президентських повноважень з 7 до 5 років.

Найважливішим завданням нового президента Франції стала боротьба з безробіттям. В другій половині 1998 р. 11,7% самодіяльного населення країни були офіційно зареєстровані як безробітні. Для зменшення їх числа державою було впроваджено план скорочення

робочого часу при одночасному збільшенні числа зайнятих. Робочий тиждень був офіційно скорочений до 35 годин, а вивільнені години пішли на створення нових робочих місць. Цікаво, що основним опонентом урядового плану виступили профспілки, особливо ліві, контрольовані комуністами. Скорочення робочого часу, на думку профспілкових лідерів, не повинно відбиватися на зменшенні заробітної плати. Число новоприйнятих на роботу, за тією ж логікою, мало б на 20-30% перевищувати урядові цифри.

У 1998 р. відбувся очікуваний перелом у відносинах Франції з Україною. Остання починає сприйматися як важливий і самостійний політичний та торговельний партнер.

Рекомендована література

Громаков Б. С. Основные изменения в государстве и праве империалистических государств в период общего кризиса капитализма.- М., 1976.

Новейшая история 1939-1975. Ред. кол. И. С. Галкин и др.- М.: Высшая школа, 1975.

Политические системы, государство и право в буржуазных и развивающихся странах: Тенденции и проблемы.- М., 1988.

РатманиГ. М. Франция: судьба двух республик.-М.: Мысль, 1980.

Сивачёв К В., Язьков Е. Ф. Новейшая история США.- М.: Высшая школа, 1980.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М, 1984.- С. 394-407.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія-К.: Вентурі, 1995.-С 150, 159-161.

Тема 21


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!