Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Конфлікти на теренах Югославії. Розпад Югославії



Югославські війни або Війна в Югославії — низка військових конфліктів, що відбувалися на території колишньої республіки Югославії у період між 1991 та 2001 роками і були проявом дезінтеграційних процесів в державі, що полягали у прагненні народів Югославії здобути свою державну незалежність та у прагненні переважно сербських сил не допустити цього. Завершились війни утворенням нових незалежних держав.

Югославські війни головним чином відбувались між сербами, які прагнули зберегти Югославську державу та народами, що добивались незалежності від неї — хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями, а також між хорватами і боснійцями у Боснії та Герцеговині і між македонцями та албанцями в Республіці Македонія. Югославські війни відбувались на території усіх шести колишніх республік Югославії і призвели до перетворення їх на незалежні держави. Безпосереднім результатом конфлікту стало проголошення сьомої незалежної держави Косова. Югославські війни стали одним з наймасштабніших військових конфліктів XX століття, вони супроводжувались значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів.

Югославські війни можна розділити на дві основні групи:

Війни під час розпаду Югославії:

1. Війна Словенії за незалежність (1991) (Десятиденна війна)

2. Війна Хорватії за незалежність (1991—1995) (хорв. Domovinski rat, Вітчизняна війна)

3. Боснійська війна (1992—1995)

Операція НАТО в Боснії та Герцеговині (1995)

Конфлікти в регіонах населених албанцями:

1. Війна в Косові (1998—1999)

Операція НАТО в Югославії (1999)

2. Конфлікт у Південній Сербії (2000-2001)

3. Конфлікт в Македонії (2001)

В XIX ст. сербську інтелігенцію почали охоплювати ультранаціоналістичні шовіністичні ідеї Великої Сербії. Найрадикальніші ідеологи подібних концепцій — Мілош Мілоєвич, Стоян Новакович та деякі інші — стверджували, що майже всі слов'янські народи Балканського півострова є сербами, які з тих чи інших причини віддалилися від «єдиного» сербського народу. До сербів зараховувались не лише боснійці та хорвати, які мають мови наближені до сербської (а в комуністичній Югославії їх взагалі вважали однією мовою і називали сербохорватською або хорватосербською), а й словенці, македонці та навіть болгари. Стверджувалось, що деякі з цих народів це серби які зазнали іноземного впливу і «покатоличились» (як хорвати та словенці) або прийняли мусульманство (як боснійці). Деякі інші народи (наприклад болгари та македонці) є наслідком історичного розділення з «єдиним» сербським народом. В різні часи доктрина Великої Сербії ставала чи не головним напрямком державної політики Югославії.



Проект Великої Сербії Мілоша Мілоєвича 1874 року. На карті як серби позначені не лише боснійці та хорвати, а навіть словенці, македонці та болгари

По завершенню Першої світової війни внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії Словенія та Хорватія увійшли до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, яке згодом було перейменоване у Королівство Югославія, де панівною нацією були серби, а решті народів відводилась роль пригнобленої меншості. Ці території фактично стали винагородою сербам за участь у Першій світовій війні. Незважаючи на набагато вищий економічний розвиток Словенії і Хорватії всі повнота влади належала лише представникам сербської еліти. Вперше за тисячолітню історію був розпущений хорватський парламент (який не працював з 1920 по 1939 рр.), а адміністративний поділ держави на бановини був сформований таким чином аби забезпечити повне домінування сербів: зокрема територія з хорватським населенням була поділена одразу на декілька бановин; території населені іншими несербськими народами об'єднувались у бановини з територіями населеними сербами для того аби серби складали там більшість або значну меншість. В цьому югославська держава була аналогом СРСР де формальна рівноправність народів була засобом збереження панування однієї нації (росіян в Радянському Союзі та сербів в Югославії) яка здійснювала ультранаціоналістичну та шовіністичну політику і пригноблювала решту народів держави. В Югославії протягом майже всього ХХ століття деякі народи позбавлялись права на власну рідну мову. Зокрема стверджувалось, що не існує окремих хорватської, боснійської та чорногорської мов, що майже всі піденно-слов'янські народи розмовляють сербською (сербо-хорватською) а хорватська, боснійська та чорногорська просто є її діалектами (подібні твердження існують в Сербії і досі). Посилення національного гноблення народів викликало активний рух спротиву та загострило ситуацію в країні. 20 червня 1928 року сербами був вбитий лідер хорватського національно-визвольного руху Степан Радич, якого вбили прямо в залі югославського парламенту. У відповідь на заворушення в країні Король Александр І Карагеоргієвич лише посилив гніт. У 1934 році хорватами і македонцями в Марселі був убитий вже Александр І Карагеоргієвич. Об'єднання у 1939 році хорватських земель в єдину бановину та надання їй автономії вже не могло врятувати ситуацію.



Під час Другої світової війни німецькі нацисти прагнули використати хорватське бажання помсти і відплати за національне гноблення сербам створивши Незалежну Державу Хорватія під керівництвом уряду усташів не лише на хорватській етнічній території. Однак по завершенню війни в новоствореній Йосипом Тіто комуністичний Югославії час мститися настав уже для сербів які бездоказово і безпідставно звинувачуючи усташів у злочинах нацизму масово їх знищували. Також під приводом боротьби з тими хто співпрацював з німецькими фашистами розпочалася розправа з хорватською інтелігенцією та інтелігенцією інших несербських народів Югославії, внаслідок чого було знищено величезну кількість невинних людей. Сьогодні в Хорватії громадськість вимагає визнати знищення усташів та пов'язаного з цим терору злочином проти людства, покарати винних в ньому і засудити постать Тіто.

В післявоєнний період югославська влада активно заохочувала заселення сербами Хорватії, Боснії та Герцеговини та інших регіонів де серби не становили більшість (зокрема Косова) за рахунок різноманітних пільг, привілей та кращих умов оплати праці за межами власне Сербської союзної республіки.

У 80-х роках після смерті Тіто в Югославії настала економічна та моральна криза, що зрештою привело до появи вкрай негативних явищ у суспільній свідомості. Зокрема сербська інтелігенція (більша частина якої сповідувала радикальні ультранаціоналістичні погляди) вирішила, що настав час для вирішального наступу на права несербської меншості. Екстремістські настрої були виражені у Меморандумі сербської академії наук і мистецтв який оцінюють як такий, що містить фашистські заяви і заклики, серед яких заклики до перетворення Югославії з федеративної на сербську національну державу, а також заклики до геноциду певних етносів, зокрема заклик до «деалбанізації» Косова. Вважається що саме цей Меморандум, який був оприлюднений в белградській газеті «Вечірні новини» у 1986 році, зробив ключовий внесок у розпад Югославії та початок Югославських воєн. За іронією долі, попри те, що майже всі сербські політичні лідери засудили Меморандум, їхні подальші дії були фактично впровадженням основних його положень на практиці.

В останні роки існування Югославії стосунки між союзними республіками погіршились. Економічно розвинені Словенія та Хорватія виступали за розширення своїх автономій, натомість Сербія за більш унітарну державу. Усвідомивши, що згоди не дійти Словенія та Хорватія розпочали дії спрямовані на отримання незалежності. На 14-му з'їзді компартії Югославії словенська та хорватська делегації залишили з'їзд на знак протесту. 23 грудня 1990, Словенія провела референдум про незалежність, на якому за підтримку незалежності проголосувало 96% виборців. Після цього Белград заявив про наміри ліквідувати Республіканські територіальні сили оборони, запровадивши централізовану систему оборони. За цим послідувало проголошення Словенією незалежності у червні 1991 року і початок війни.

Війна в Косові

Докладніше: Війна в Косові

Напруженість між албанцями, що становлять більшість населення у Косові та сербами існувала протягом всього ХХ століття і нерідко переростала у великі спалахи насильства, масові заворушення та збройні зіткнення. В 1990 році була скасована автономія Косова, заборонені ЗМІ албанською мовою, обмежено використання албанської мови в Косові. Лідер косівських албанців письменник Ібрагім Ругова закликав до мирних засобів боротьби — ухилення від призову в армію, несплати податків тощо. 1 вересня 1991 року партія яку очолював Ругова провела референдум у Косові з приводу незалежності краю. На референдумі на підтримку незалежності висловились 98%. У травні 1992 року на ще одному референдумі Ібрагіма Ругову було обрано президентом Косова. Сербський уряд не визнав обох референдумів. Політика пасивного опору Ругови призвела до того, що в Косові вдалося уникнути воєнних дій в той час як війна розпочалась у Словенії, а згодом і у Хорватії. Однак посилення сербських репресій збільшило кількість албанців, які вважали, що боротьбу необхідно вести лише збройними методами. Армія визволення Косова, що розпочала свою активну діяльність в першій половині 1996 року у 1998 році перейшла до ведення активних бойових дій і швидко перетворилась на високоорганізовану та боєздатну військову силу. На початку літа 1998 року АВК мала у своєму складі вже 25.000 бійців та контролювала 40% території Косова. Албанські повстанці навіть спробували у червні захопити вугільну шахту в місті Белачеваці (за 15 км від столиці Косова — Приштини), яка забезпечувала вугіллям електростанцію, що розташована неподалік. Натомість серби відповідали посиленням терору проти мирного албанського населення, ними проводились етнічні чистки та масові вбивства мирних албанців, найбільшими та найвідомішими з яких були вбивства у Горнє Обринє, Ораховаці та Рачаку. Останнє стало головною причиною проведення операції НАТО в Югославії 1999 внаслідок якої Косово було взято під міжнародний контроль і зрештою стало незалежною державою 17 лютого 2008 року.

Хронологія основних подій

30 червня 1998 Битва за Белачевацьку шахту

15 січня 1999 Рачацька різанина масове вбивство сербами цивільних косовських албанців у селищі Рачак. Стало однією з причин Операції НАТО в Югославії 1999

9 квітня — 10 червня 1999 Кошарамська битва

[ред.]Конфлікт в Південній Сербії

Докладніше: Конфлікт в Південній Сербії

Після завершення війни в Косові на півдні Сербії, в районах що були населені албанцями, але не входили до складу Косова, відбувся новий конфлікт між серсбькими військовими та албанськими повстанцями, які були представлені Армією визволення Прешева, Медведжу та Буяноваца, що була створена з метою приєднання албанських етнічних районів до майбутнього незалежного Косова. Конфлікт завершився перемогою сербів, які розгромили малочисельних та поганоозброєних албанських вояків. Важливою стала також позиція міжнародного співтовариства, яке визнавало приналежність цих територій до Сербії, що розв'язало руки сербам у боротьбі з албанськими повстанцями.

[ред.]Конфлікт в Македонії

Докладніше: Конфлікт в Македонії (2001)

Починаючи з 2001 року в північно-західних районах Македонії, які розташовані вздовж кордону з Косовом і населені етнічними албанцями, відбувався збройний конфлікт між македонським урядом та албанською військовою структурою — Армією національного визволення. В ході конфлікту особливо жорстокі бої розгорілись під час битви за Тєтово. За сприяння міжнародних посередників бойові дії були припинені та 13 серпня 2001 року відбулось укладання Охридської угоди, згідно з якою албанські повстанці складали зброю, визнавали територіальну цілісність Македонії та приналежність районів з албанським населенням до македонської держави. У відповідь на це Республіка Македонія децентралізовувалась, в державі забезпечувались національні та культурні права албанської меншості.

* У 1991-1992 роках від СФРЮ відокремилися чотири з шести союзних республік ( Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН.

Югославія, в якій залишалося дві республіки, перетворилася в Малу Югославію (Сербію і Чорногорію) : c 1992 по 2003 р. - Союзна Республіка Югославія, (СРЮ), з 2003 по 2006 р. - Конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії (ДССЧ).

У 1999 р. США та їх союзники провели військову операцію по окупації автономного краю Косово, який опинився під протекторатом ООН. Операція виправдовувалася як гуманітарна інтервенція, але вона була проведена без мандата ООН, у зв'язку з чим законність її проведення заперечується [1] і характеризується деякими критиками як військова агресія [2].

Югославія остаточно припинила існування з виходом із союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.

17 лютого 2008 була проголошена незалежність Республіки Косово від Сербії.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!