Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Необхідність перерозподілу суспільних благ і доходів



Економічним механізмом перерозподілу доходів в ринковій системі є ціна фактору виробництва, яка одночасно і є формою доходу і визначає величину цього доходу для власників факторів (економічних ресурсів) і для кожного окремого споживача. Ринкові ціни, в свою чергу, визначають структуру витрат споживачів, їх здатність купити той чи інший товар і, таким чином, вплинути на величину доходу інших людей, сприяючи його перерозподілу.

Проблема розподілу ресурсів, створених благ та доходів є такою, що її розв’язання має забезпечити такий його варіант, який органічно поєднує ефективність і справедливість. В зв’язку з цим економічна теорія повинна відповісти на питання: як зробити правильний вибір альтернативних варіантів розподілу з врахуванням суспільних інтересів.

З метою зменшення нерівності у розподілі доходів держава здійснює примусове переміщення ресурсів, яке призводить до зменшення добробуту одних і підвищення добробуту інших членів суспільства, тобто – до перерозподілу доходів за допомогою фіскальної (податково-бюджетної) політики, тобто за допомогою податків та трансфертів. Податки є джерелом фінансування трансфертів.

 

Трансферти – це невідшкодована передача частки доходів або благ від одних осіб чи установ іншим.

 

Податок можна вважати також примусовим трансфертом грошей від індивідів або інституцій до органів влади. Рішення про трансферти може бути політичним, яке приймається з використанням механізмів суспільного вибору, тоді воно буде примусовим принаймні для частини індивідів. Трансферти можуть здійснюватись і добровільно, наприклад, у вигляді пожертв. Трансферт може здійснюватись у грошовій формі, у вигляді надання певних послуг; він може набувати також форми передачі економічних можливостей, що означає розширення можливостей досягнення вищих доходів частиною індивідів порівняно з нерегульованим ринком.

Питання перерозподілу суспільних благ і доходів постійно виникає в ході відтворювального процесу, суспільство кожен раз так чи інакше його вирішує, та воно виникає знову і знову.

Припустимо, що в результаті зміни смаків попит споживача на товар А збільшується, тоді як попит на товар Б зменшується. Ціна товару А буде зростати, а ціна товару Б – знижуватися.

Зміни у виробництві товарів А і Б вплинуть на попит на фактори виробництва. Фірми, які виробляють товар А будуть використовувати більше праці і капіталу. Попит на фактори з боку фірм-виробників товару Б буде зменшуватися.



Зміни цін на споживчі товари викликають відповідно зміни цін на фактори виробництва і спричиняють зрушення в розподілі факторів виробництва між різними сферами їх використання. Такі зміни впливають на всю економіку.

Зниження ж ціни товару А вплине на реальні доходи споживачів, які його купують, і спричинить падіння попиту на інші товари.

Підвищення цін на фактори виробництва змушує фірми, які використовують ці фактори, платити за них більшу ціну, що впливає на доходи. Без ціни на фактори виробництва не може бути цін на пропонований товар, а ціни факторів, у свою чергу, не можуть бути визначені доти, доки домогосподарства не отримають доходів від реалізації факторних послуг.

Така ланцюгова реакція не має кінця, бо зміни в одному секторі економіки викликають певні зміни у всіх інших і мають вплив на перерозподіл доходів та рівень добробуту населення.

Рівень добробуту, як складова рівня життя, виступає однією з найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини у суспільстві. Під рівнем життя традиційно розуміють забезпеченість населення необхідними матеріальними благами та послугами, досягнутий рівень споживання і ступінь задоволення раціональних потреб.

Підвищення рівня життя населення є метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку і ототожнюється з соціальним прогресом суспільства. Становлення ринкової економіки господарювання і формування певного шару власників посилює диференціацію доходів і соціальне розшарування суспільства, появу певного прошарку, який потребує соціального захисту, щоб подолати соціальну напругу. Розширення такої гострої соціальної проблеми як бідність є одним із напрямів діяльності держави і пов’язано з підтримкою на рівні хоча б прожиткового мінімуму тих, хто не зміг забезпечити собі краще життя, а також скороченням (економічними засобами) числа осіб, що живуть за межею бідності.



Основна цільова функція перерозподілу доходів державою полягає у тому, щоб зменшити розрив у багатстві і забезпечити сприятливіші умови матеріального життя для всіх членів суспільства. Для цього розробляються державні програми стосовно стабілізації доходів. Досягнення оптимальних масштабів втручання держави в регулювання соціальних відносин в суспільстві пов’язано з вирішенням суперечностей між ефективністю і соціальною справедливістю.

Розподіл та перерозподіл ресурсів, створених благ та доходів має бути таким, щоб забезпечити поєднання ефективності та справедливості. З розвитком економічної науки було запропоновано багато критеріїв, які б характеризували ефективність і справедливість. Перш за все була зроблена спроба використати критерій, який характеризує поведінку окремого індивіда – максимум корисності. Проте, цей критерій дуже важко реалізувати в практичній площині. Справа в тому, що корисності різних благ можна співставити тільки за принципом: краще-гірше. Кількісно вони не співмірні, індивідуальні корисності не можна додати і отримати сукупну корисність.

В практичному відношенні більш доступним є критерій демократичної більшості, що грунтується на принципі рівності всіх людей. На жаль, застосування цього критерію не враховує інтенсивності бажань чи небажань людей. В зв’язку з цим, як показує практика виникає соціальна напруга, приймаючи інколи дуже гострі форми. Поширеним є критерій, запропонований італійським економістом Вільфредо Парето (1848–1923) та Ніколасом Калдором, американським економістом, представником неокласичного напрямку.

В. Парето вважав, що будь-яке покращення добробуту в суспільстві має місце тоді, коли покращення добробуту окремої людини не приносить збитків іншим. Фактично існує два критерії оптимальності за Парето. Перший належить до розподілу благ (поліпшення корисності одного зменшує корисність інших), другий – до виробництва (поліпшення корисності одного не зменшує корисність інших).

Проблема в тому, як визначити рівень добробуту не окремої людини, а суспільства в цілому. За Парето, оптимум досягається, коли досягається рівновага на всіх ринках, у всіх секторах економіки. До цього оптимуму прямує ринковий конкурентний механізм. У своїй праці “Вчення політичної економії” В. Парето сформулював поняття суспільної максимальної корисності, яке тепер називають “оптимумом Парето”. Це поняття вживають для оцінки таких змін, які або поліпшують добробут усіх, або не погіршують їх добробуту з покращенням добробуту принаймні однієї людини.

 

Оптимум Парето –це максимум добробуту, при якому не можна досягти зростання багатства будь-кого шляхом трансформації товарів і послуг в процесі виробництва чи обміну, не погіршуючи добробут якого-небудь індивіда.

 

Концепція “оптимуму Парето” дозволяє прийняти оптимальне рішення щодо максимізації прибутку і корисності, якщо теоретична аргументація оптимальної комбінації споживання грунтується на наступних передумовах: суто особистісна оцінка власного добробуту; визначення суспільного добробуту через добробут окремих людей; неможливість зрівняння добробуту окремих людей.

Парето-оптимальність у виробництві спробуємо пояснити за допомогою кривої виробничих можливостей і назвемо її “кривою можливих добробутів”. Для простоти графічного зображення будемо вважати, що суспільство складається тільки з двох осіб – Бондаренка і Максименка, добробут яких будемо відкладати на осях координат. На осі абсцис відкладемо добробут Бондаренка (див. рис. 15.2), а на осі ординат – добробут Максименка.

 

 
 

 


 

Рис. 15.2. Парето-оптимальність на кривій виробничих можливостей

 

При цьому, нам байдуже як змінюється корисність чи задоволення Бондаренка і Максименка, чи співставні значення корисностей для них.

Всі точки, що знаходяться між осями координат відображають певні рівні добробуту цих двох осіб. Припустимо, що з врахуванням наявних виробничих ресурсів і існуючих у виробництві технологій межа можливих добробутів визначається кривою AD. Ця крива може зміститися вгору і вправо за умови вдосконалення суспільством технологій і залучення у виробництво додаткових ресурсів. Тому комбінація добробутів, яка позначена точкою F, недоступна ні Бондаренку, ні Максименку. Точки N, E, M доступні, але не Парето-оптимальні, оскільки існує безліч точок на межі можливих добробутів, де задоволення, яке отримує хоч би одна особа, більше, ніж в названих точках. Отже, Парето-оптимальними є всі комбінації добробутів, що лежать на кривій, що є межею можливих добробутів.

Парето-оптимальний стан за умов обміну можна пояснити на наступному прикладі (цей приклад використовує В. Парето). Припустимо, що дві особи володіють кількістю ОМ блага х і кількістю ON блага у відповідно. Криві байдужості цих двох людей показані на рис. 15.3,а) та 15.3,в).

 

 
 

 


 

 

Рис. 15.3,а) Криві байдужі особи М Рис. 15.3,в) криві байдужі особи Б

Рис. 15.3. Криві байдужості

y1
Тепер, поєднаємо ці криві байдужості на одній діаграмі шляхом повороту рис. 15.3,в) на 180% і накладемо його на рис. 15.3,в доки М і N не співпадуть (створимо “коробку Еджуорта”) (див. рис. 15.4).

 
 

 

 


Рис 15.4. “Коробка Еожуорта” для визначення Парето-оптимальності

 

Кожна точка всередині чи на межах площі між кривими 1 і , є можливим актом обміну, вигідним для обох сторін, оскільки в гіршому випадку він залишає їх на кривих байдужості 1 і , а можливо, на більш високих кривих байдужості. Проте людина, яка володіє ОМ кількості х, захоче в результаті переміститися якомога далі в північно-східному напрямку, тоді як людина, що володіє ОN кількості у, захоче переміститися якомога далі в південно-західному напрямку; в той же час вони обидві повинні погодитися на обмін у співвідношенні, що відповідає нахилу лінії цін МР, МР1,…; отже, торгівля може відбуватися в любій точці на “контрактній кривій” С , яка є геометричним місцем точок дотику двох систем кривих байдужості.

Обмін на конкурентному ринку завжди буде зводити обох індивідів в одну точку на контрактній кривій, оскільки вони обидва змушені реагувати на один і той же набір цін. Якщо відносна ціна у в одиницях х дорівнює нахилу лінії цін МР, то кожний індивід максимізує своє задоволення, купуючи додаткові кількості х і у доти, поки їхні граничні корисності не будуть пропорційними їхнім відносним цінам. Оскільки обидва індивіди реагують на одну й ту саму систему цін, то відношення граничних корисностей або норма заміщення між двома товарами має бути однаковою для двох індивідів. Обмін відбудеться у точці Q, де гранична норма заміщення між двома товарами однакова. Q – це точка оптимального обміну, бо жодний індивід не зможе перейти на вищу криву байдужості, не перемістивши іншого на нижчу криву байдужості.

Однак ця точка є оптимальною лише за даних цін та початкових кількостей х і у, принесених на ринок. Сума задоволення двох індивідів могла б бути більшою в інших точках на контрактній кривій. Якщо ми не хочемо робити міжособистісного порівняння корисності, то нам доведеться задовольнитися твердженням, що кожна точка на контрактній кривій вища лише порівняно з точками поза контрактною кривою. Відмова від міжособистісного порівняння корисності означає, що можна оцінювати лише ті зміни, що поліпшують або погіршують чиєсь економічне становище або принаймні поліпшують економічне становище одного індивіда, не погіршуючи економічного становища іншого; поліпшення чийогось добробуту за рахунок добробуту когось іншого не можна оцінити в одиницях корисності. Наближення до контрактної кривої завжди супроводжується безперечним поліпшенням сукупного добробуту, а от рух уздовж контрактної кривої змінює розподіл сукупного добробуту між учасниками ринку.

Досліджуючи економічний оптимум, В. Парето використовує категорії:

а) гранична норма заміщення – відношення, в якому споживач може замінити одне благо іншим, не покращивши і не погіршивши свого становища;

б) гранична норма технічного заміщення, яка характеризує відношення, коли один фактор виробництва може бути замінений на інший без зміни рівня виробництва;

в) гранична норма трансформації – відношення, згідно з яким економіка в цілому жертвує виробництвом одного блага для збільшення іншого.

На основі цих понять Парето формулює умови, за яких можливий оптимум:

· гранична норма заміщення між будь-якими двома благами повинна бути однаковою для всіх споживачів;

· гранична норма технічного заміщення між будь-якими двома факторами повинна бути однаковою, де б ці фактори не використовувалися;

· гранична норма трансформації для будь-яких двох благ повинна дорівнювати граничній нормі заміщення в споживанні цих двох благ.

Оптимум Парето, за словами його автора, визначається як “положення, з якого не можна відійти на невелику відстань, так, щоб добробут усіх індивідів підвищився або знизився” [2, 543], тобто йдеться про максимум або мінімум, залежні від умов другого порядку.

Щоб уникнути міжособистісного порівняння корисностей, Парето відмовився оцінювати зміни добробуту, які роблять одних людей заможнішими, а інших біднішими і супроводжуються конфліктом добробуту індивідів.

Енріко Бароне у 1908 році запропонував, щоб усі зміни індивідуального добробуту могли виражатися відповідною кількістю реального доходу, яку індивід був би готовий отримати, або сплатити для того, щоб повернутися до свого початкового добробуту. Зміна, яка сприяє одним людям, а шкодить іншим, може тепер вважатися загальним поліпшенням добробуту, якщо ті, що виграли, можуть компенсувати втрати тим, що програли, і останні добровільно погодяться на зміну, іншими словами, візмуть хабара: після того, як таку компенсацію сплачено, ті, що виграли, поліпшать своє економічне становище, а ті, що програли, не погіршать свого.

Н. Калдор та Дж. Р. Гікс у 30-х роках ХХ століття відродили концепцію компенсаційних платежів в економічній теорії добробуту, хоча і не наполягали на обов’язковій їх виплаті. Вони бачили різницю між потенційною і фактичною компенсацією: потенційна компенсація передбачає наявність надлишкового доходу, доступного для розподілу, а фактична компенсація визначає вибір найбажанішого конкретного перерозподілу додаткового доходу. Перерозподіл доходів здійснюється за допомогою перерозподільчих платежів, як уже було сказано вище, через податкову систему та трансферти. Результатом перерозподілу є формування похідних доходів.

Трансферти можуть набувати натуральної та грошової форм. Прикладом натуральної форми трансфертних виплат є продовольчі талони, безплатний громадський транспорт, безплатна медична допомога тощо. Прикладом грошової форми трансфертів є виплати пенсій, стипендій, надання субсидій.

Перерозподіл доходів здійснюється через державний бюджет. У доходній частині бюджету акумулюються суми податків від усіх суб’єктів економіки і перерозподіляються через видатки на заробітну плату лікарям, вчителям і управлінському персоналу держави.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!