Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)


 

 

 

 



Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину осо­бою, яка має судимість за умисний злочин. 2 часть



5. Положення ст. 38 поширюються і на вчинені за зазначених у ній обставин дії
працівників правоохоронних органів, інших осіб, уповноважених відповідно до зако­
ну затримувати правопорушників. За інших обставин дії таких осіб, спрямовані на
затримання правопорушників, використання при цьому зброї та спеціальних засобів
мають відповідати вимогам щодо їх правомірності, які встановлюються спеціальними
законами та виданими у відповідності з ними підзаконними нормативно-правовими
актами.

6. Конституцією та законами України встановлено випадки, коли затримання не до­
пускається навіть за наявності умов, зазначених у ст. 38. Зокрема, не допускається за­
тримання службових осіб, які користуються правом недоторканності. Такими службо­
вими особами є Президент України, який на час виконання ним повноважень користу­
ється правом недоторканності, народний депутат України, який не може бути
затриманий без згоди Верховної Ради України, та суддя, який не може бути затриманий
без згоди Верховної Ради України до винесення щодо нього обвинувального вироку
судом.

Не є правомірними дії, спрямовані у ситуаціях, передбачених ст. 38, на затримання і доставлення органам влади службової особи, яка користується правом недоторканності, якщо її службове становище відоме тому, хто здійснює затримання. У цих випадках дії, спрямовані на затримання, залежно від обставин справи можуть кваліфікуватись за статтями 146, 346, 371, 377 чи іншими статтями КК.

Затримання за зазначених вище обставин не є злочином, якщо особа (особи), яка здійснює затримання, не знала, що затримуваний є суддею або народним депутатом України. Однак у разі пред'явлення посвідчення чи іншого документа, що засвідчує особу та службове становище судді чи народного депутата України, будь-які дії, спря­мовані на затримання, мають бути припинені, а особа, яка є народним депутатом України чи суддею - негайно звільнена. У разі продовження дій, спрямованих на за­тримання, після того, як з'ясовано, що затримуваний є народним депутатом України чи суддею, особа, яка вчинила такі дії, підлягає за це кримінальній відповідальності на загальних підставах залежно від обставин справи та характеру заподіяної при затри­манні шкоди.

Конституція України (статті 80, 105, 126).

КПК (статті 106, 115, 139).

Закон України «Про Державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 р. в редакції
від 24 грудня 1993 p. (cm. 22).

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 11-15-1).

Закон України «Про державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 p. (cm. 8).

Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. (статті 24, 25).

Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. в ре­дакції від 22 березня 2001 p. (cm. 27).

Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року (ст. 13).

Закон України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 4 березня 1998 р. (ст. 18).

Постанова ПВС № 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну

оборону» (пункти 3, 6).


Стаття 39. Крайня необхідність

1. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані
крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо за­
грожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а
також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в да­
ній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не
було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

2. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвер­
нена шкода.

3. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж
крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, ви­
кликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність
заподіяної шкоди цій небезпеці.

 

1. Крайня необхідність є обставиною, за наявності якої особа може заподіяти шко­
ду правоохоронюваним інтересам третіх осіб (непричетних до ситуації, що склалась) із
мстою відвернення небезпеки, яка загрожує особі, її правам чи правам інших громадян,
І іакож суспільним інтересам чи інтересам держави, і не підлягає за це кримінальній
нідповідальності.

2. Стан крайньої необхідності виникає за наявності таких ознак:

1) існує небезпека зазначеним у ст. 39 об'єктам, яка виникла під впливом стихійних
І п 'і природи, дії механізмів, поведінки тварин, фізіологічних процесів, які відбуваються
и організмі людини, а у деяких випадках - дій або бездіяльності людей, які можуть бути
RK протиправними, так і правомірними.

Стан крайньої необхідності виникає лише у тих випадках, коли небезпека загрожує благам,правам та інтересам, які охороняються законом. Тому положення про дії у стані Крайньоїнеобхідності не можуть стосуватись, наприклад, ситуації, коли дії, що заподію-кі і ь шкоду, вчинені злочинцем з метою відвернути знищення чи пошкодження викра-нного майна, предметів контрабанди, наркотичних засобів. Не буде крайньої необхід­ності і у тому випадку, коли небезпечна ситуація є наслідком поведінки особи, яка опи­нилась у цій ситуації.

Якщо небезпека створюється суспільно небезпечним посяганням іншої особи (осіб), пі, вчинені для відвернення такої небезпеки, оцінюються відповідно до положень про пгобхідну оборону (ст. 36). Проте у випадках, коли небезпечна ситуація є наслідком раніше вчиненого суспільно небезпечного діяння, правомірність дій, вчинених для її ні чиернення, має визначатись за правилами про крайню необхідність;

2) небезпека є наявною, тобто такою, яка безпосередньо загрожує завдати шкоди
правоохоронюваним правам та інтересам або вже її завдає;

3) небезпека є дійсною, тобто існує реально, а не в уяві особи. Проте у випадку, ко­
пі особа в ситуації, що склалась, не могла усвідомити відсутність небезпеки, вчинене
Неюрозцінюється як вчинене в стані крайньої необхідності. Якщо особа не усвідомлю-
Ила,але могла усвідомити відсутність небезпеки, вона підлягає кримінальній відпові-
іі іьностіна загальних підставах.

3. Заподіяння шкоди внаслідок дій, вчинених у стані крайньої необхідності, вважа-
і йметься правомірним, якщо:

ft) небезпека за даних обставин не може бути відвернена чи усунута іншим шляхом,

м заподіяння шкоди;

"І завдана шкода є менш значною, ніж відвернена шкода, або хоча б рівнознач­ною їй.

Для правильної оцінки правомірності заподіяння шкоди у стані крайньої необхід-НОСТІважливого значення набуває питання про критерії співставлення розмірів запо-



ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Розділ VIII


Пі a mm її 40


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА



 


діяної та відверненої шкоди. Вирішення цього питання стає особливо складним у ви­падках, коли заподіяна шкода та відвернена шкода стосуються різнотипних суспіль­них благ чи інтересів (наприклад, коли шкоду заподіяно здоров'ю людини задля від­вернення екологічної катастрофи). На даний час чітких і всеохоплюючих критеріїв оцінки розміру заподіяної та відверненої шкоди законодавством та судовою практи­кою не вироблено. Однак при співставленні заподіяної і відверненої шкоди шкода для життя чи здоров'я людини, як правило, вважається такою, що має більше значення, аніж майнова шкода.

4. За змістом ст. 39 для правомірності заподіяння шкоди особою, яка діє у стані
крайньої необхідності, достатньо, щоб відвернена шкода була рівнозначною заподіяній
шкоді. Однак це положення закону не може тлумачитись як дозвіл на врятування у не­
безпечній ситуації свого власного життя (здоров'я), життя (здоров'я) рідної чи близької
особи шляхом дій, внаслідок яких інша людина позбавляється життя або завдається
відповідна шкода її здоров'ю.

5. Заподіяння особою шкоди за відсутності ознак крайньої необхідності, а так само
заподіяння особою, котра діє у стані крайньої необхідності, шкоди, яка не може мати
своїм наслідком відвернення небезпеки, тягне за собою кримінальну відповідальність
на загальних підставах.

6. Частина 2 ст. 39 містить поняття перевищення меж крайньої необхідності, раніше
невідоме вітчизняному кримінальному законодавству.

Конкретний випадок може вважатись перевищенням меле крайньої необхідності,

якщо:

а) у ситуації, в якій було заподіяно шкоду, наявні ознаки стану крайньої необхід­
ності;

б) заподіяна шкода є більш значною, аніж шкода, яку особі, що діяла у стані край­
ньої необхідності, вдалось відвернути;

в) шкода заподіяна внаслідок умисних дій особи.

Особа, яка допустила перевищення меж крайньої необхідності, за відсутності об­ставин, передбачених ч. З ст. 39, підлягає кримінальній відповідальності за вчинені дії. Такі дії оцінюються з врахуванням пом'якшуючої обставини, передбаченої п. 8 ч. 1

ст. 66.

Необережне заподіяння шкоди особою, яка діяла у стані крайньої необхідності, не є перевищенням меж крайньої необхідності навіть у тих випадках, коли заподіяна шкода є більш значною, аніж відвернена шкода.

7. Частина 3 ст. 39 передбачає ситуації, коли перевищення меж крайньої необхід­
ності не буде вважатись злочином і не має своїм наслідком кримінальної відповідаль­
ності особи. Під дію цієї норми підпадають випадки, коли небезпека, що загрожувала
особі, яка опинилась у стані крайньої необхідності, викликала у неї сильне душевне
хвилювання, і це позбавило особу можливості правильно оцінити співвідношення
шкоди, яка могла виникнути внаслідок небезпеки, і шкоди, яка згодом реально були
завдана внаслідок дій цієї особи. Про поняття сильного душевного хвилюваннядив.
коментар до статей 66 і 116.

8. Крайня необхідність не звільняє особу від цивільно-правової відповідальності з;і
заподіяну шкоду. Проте цивільне законодавство для випадків, коли шкоду завдано дія­
ми, спрямованими на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інте­
ресам іншої фізичної чи юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можн;і
було усунути іншими способами, надає суду широкі можливості для справедливого
вирішення питання про відшкодування, зокрема, воно передбачає можливість покла­
дення обов'язку повного чи часткового відшкодування на особу, в інтересах якої діяв
той, хто завдав шкоди, або і повного чи часткового звільнення обох цих осіб від від
шкодування шкоди.

ЦК(ст. 1171).


Стаття 40. Фізичний або психічний примус

1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду право-
охоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного
примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

2. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу,
внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також
психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Ко­
дексу.

1. Під фізичним примусом у цій статті розуміється застосування щодо особи фізич­
ного насильства з метою примушення її до вчинення протиправних дій або до проти­
правного невчинення певних дій всупереч її волі.

Дії,які є фізичним примусом: І) або позбавляють особу, щодо якої застосовані, фі-імчної можливості діяти (внаслідок зв'язування, позбавлення волі із замкненням у при­міщенні, заподіяння тілесних ушкоджень, що призвели до втрати свідомості, тощо); ' і ибо спрямовані на те, щоб зламати психологічний опір особи і змусити її вчинити і.ишронене законом діяння (при мордуванні, катуванні тощо).

2. Під психічним примусом розуміється вплив на психіку особи з метою змусити її
переч її волі до вчинення певних протиправних дій або до протиправної бездіяльно-

'іі І Ісихічним примусом, зокрема, є: а) погроза застосування відповідного фізичного її к ильства, у т. ч. за допомогою зброї; б) застосування або погроза застосування насиль-і і ва щодо рідних, близьких, інших осіб, доля яких є важливою для особи, від якої вп­лоть вчинення певних дій чи бездіяльності; в) знищення або погроза знищення і па, що належить потерпілому, його рідним, близьким, іншим особам, доля яких є можливою для особи, від якої вимагають вчинення певних дій чи бездіяльності; г) по-гроэарозголошення відомостей, які особа бажає зберегти в таємниці; д) вплив на пси-у особи за допомогою гіпнозу або інших подібних засобів.

), Під шкодою правоохоронюваним інтересам у ст. 40 слід розуміти не лише май-НОВушкоду, шкоду для життя, здоров'я людей, довкілля чи іншу шкоду, прояви якої є видними, але також і немайнову шкоду чи небезпеку заподіяння шкоди будь-якому і кту, що охороняється кримінальним законом.

4. Кримінальна відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним Інтересампід впливом фізичного примусу повністю виключається у випадках, зазначе­них у ч. І ст. 40.

I Іитання про відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інте-
ім під впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа зберігала можливість ке­
ші своїми діями, а так само під впливом психічного примусу відповідно до ч. 2
К) вирішується на основі положень КК про крайню необхідність. Фізичний чи пси­
ні і і примус у таких випадках має розглядатись як своєрідний прояв небезпеки, яка

рожує особі, її рідним, близьким, іншим людям, доля яких є важливою для даної

і. їх законним правам та інтересам.

J ()соба, яка застосувала фізичний чи психічний примус і примусила іншу особу до ішіравних дій чи бездіяльності, підлягає кримінальній відповідальності за шкоду, і ііяну правоохоронюваним інтересам внаслідок застосованого нею примусу неза-іо під того, чи визнано злочином поведінку особи, щодо якої застосовано примус.

ипадках, коли діяння, яким здійснено фізичний чи психічний примус, містить иі самостійного злочину, поведінка особи, яка застосувала примус, за наявності пі в потребує кваліфікації за сукупністю злочинів. Проте ситуації, коли статтею КК, "мі кваліфікуються дії особи, що застосувала примус, охоплюється і сам примус, і

II <>да правоохоронюваним інтересам, яка стала наслідком примусу (як, наприклад,
нимаганні, ст. 189), кваліфікації за сукупністю не потребують.


Ill


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Розділ VIII


Стаття 42


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА



 


6. Якщо особа визнається винною у вчиненні злочину, застосування щодо неї фізич­ного чи психічного примусу з метою змусити її вчинити цей злочин є обставиною, що пом'якшує відповідальність (п. 6 ч. 1 ст. 66).

Стаття 41. Виконання наказу або розпорядження

1. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним
інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою вико­
нання законного наказу або розпорядження.

2. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною
особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не супе­
речать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних
прав та свобод людини і громадянина.

3. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася ви­
конувати явно злочинний наказ або розпорядження.

4. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діян­
ня, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає
кримінальній відповідальності на загальних підставах.

5. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного
характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання
такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що
віддала злочинний наказ чи розпорядження.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 41 єдиною умовою визнання правомірною дії або бездіяль­
ності особи, яка була вчинена з метою виконання наказу або розпорядження і заподіяла
шкоду правоохоронюваним інтересам, є законність такого наказу (розпорядження).

На практиці найчастіше виникають ситуації, коли особа заподіює шкоду, виконую­чи наказ свого начальника чи керівника. Проте ст. 41 охоплюються не тільки накази окремих службових осіб, а й акти колегіальних органів, які за своїм характером анало­гічні наказу (такими, зокрема, є деякі розпорядження KM, центральних органів вико­навчої влади, рішення місцевих рад та їх виконавчих комітетів). Про поняття наказ див. коментар до ст. 402. Розпорядження відрізняється від наказу тим, що воно може бути видане не тільки службовою особою, а й органом управління.

2. Частина 2 ст. 41 визнає правомірними дії чи бездіяльність, вчинені на виконання
законного наказу чи розпорядження (далі - наказу). Законним є наказ:

1) відданий у належному порядку. Під належним порядком слід розуміти порядок
віддання (видання) наказів, встановлений законом або підзаконними нормативно-
правовими актами. В усіх випадках обов'язковим елементом порядку віддання наказу є
дотримання тієї його форми, якої вимагає законодавство, а у разі віддання наказу у
письмовій формі - його підписання уповноваженою на це службовою особою;

2) відданий відповідною особою у межах її повноважень. Під вжитими у ст. 41 сло­
вами відповідною особою слід розуміти орган або службову особу, до компетенції яких
належать питання, що вирішуються у наказі. Наказ не повинен виходити за межі того
обсягу повноважень, якими наділені орган чи службова особа, що його віддають. Якщо
наказ відданий з явним перевищенням повноважень, які мають відповідна службова
особа чи орган, такий наказ не вважається законним, а особа, яка його виконала, підля­
гає за це відповідальності на загальних підставах. Наказ є обов'язковим для виконавця,
якщо, по-перше, він відданий службовою особою чи органом виконавцеві, який відпо­
відно до законодавства повинен виконувати наказ внаслідок свого підпорядковування
по роботі чи службі або з інших підстав, і, по-друге, дії, вчинення яких вимагає той, хто
віддав наказ, входять до кола трудових чи службових обов'язків виконавця. Наприклад,
якщо начальник цеху віддає токарю наказ провести ремонт електричної мережі, цей


наказ не є обов'язковим для токаря, оскільки виконання такої роботи не входить до його трудових обов'язків;

3) який за змістом не суперечить чинному законодавству;

4) не пов'язаний з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Для деяких категорій осіб, зокрема для військовослужбовців, законодавство встанов­лює правило беззастережного виконання наказів командирів та начальників: право ко­мандира - віддавати накази і розпорядження, а обов'язок підлеглого - їх виконувати, крім випадку віддання явно злочинного наказу. Відповідальність за наказ несе командир, який його віддав. Тому для військовослужбовців та інших осіб, яких закон зобов'язує до беззастережного виконання наказів, законними мають вважатись усі накази, які є закон­ними по формі, окрім явно злочинних. В інших випадках протиправний за змістом наказ не може визнаватись законним і питання про кримінальну відповідальність особи, яка виконала такий наказ, має вирішуватися з урахуванням положень ч. 5 ст. 41.

3. Частини 3 та 4 ст. 41 є реалізацією у КК положень ст. 60 Конституції України.

Явно злочинним слід вважати наказ, злочинний характер якого очевидний, зрозумі­лий як для того, хто його віддає, так і для того, кому він адресований, а також для інших осіб. Явно злочинний наказ не підлягає виконанню навіть у випадках, коли він відданий у належній формі. Військовослужбовець, який не виконав явно злочинний наказ, не підля­гає кримінальній відповідальності, у т. ч. і за діяння, передбачені статтями 402 і 403.

4. У певних випадках за виконання злочинного наказу відповідальність несе не його
виконавець, а особа, яка віддала такий наказ. Це має місце тоді, коли особа, до якої звер­
нуто наказ, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу.
За таких обставин у її ставленні до вчиненого відсутня вина. Питання про те, чи міг
виконавець усвідомлювати злочинний характер відданого наказу, виникає у тих випад­
ках, коли злочинність наказу не є очевидною. Відповідь на це питання залежить від
конкретних обставин справи (посади, кваліфікації, поінформованості виконавця тощо).

Особа, яка віддала злочинний наказ, несе за це кримінальну відповідальність як ви­конавець, а у випадках віддання явно злочинного наказу, коли безпосередній викона­вець наказу також підлягає кримінальній відповідальності,- як організатор злочину.

Конституція України (статті 19, 60).

Дисциплінарний статут Збройних Сил України від 24 березня 1999 p. (cm. 6).

Стаття 42. Діяння, пов'язане з ризиком

1. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду пра­
воохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправ­
даного ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

2. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна
було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і
особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею за­
ходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

3. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загро­
зу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших над­
звичайних подій.

1. Поява цієї статті у КК зумовлена необхідністю надати статус правомірних діянням,
і шіснюваним для отримання суспільної користі, але пов'язаним з ризиком заподіяння
шкоди у разі їх вчинення. Положення про правомірність ризикованих дій є фактором, який
І прияє, зокрема, розвиткові науки і технологій. Проте ст. 42 визнає правомірними лише
і чі шковані дії чи бездіяльність, вчинені з дотриманням встановлених законом умов.

2. Ризик передбачає можливість виникнення шкоди внаслідок вчинення певних дій
ідіяльності) для досягнення позитивного результату. Ризикованими можна вважати



ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Розділ VIII


Стаття 43


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА



 


діяння, внаслідок яких шкода лише може, але не обов'язково повинна виникнути. З огляду на це, поведінка, що явно веде до заподіяння шкоди, не може бути виправдана посиланнями на користь, яку суспільство отримало б від такої поведінки.

Дії (бездіяльність), пов'язані з ризиком, найчастіше можуть бути вчинені у вироб­ничій, медичній, науковій діяльності, під час експлуатації чи випробування технічних пристроїв. Проте не виключається можливість ризикованої поведінки і в інших ситуа­ціях. Потреба у ризикованих діях (бездіяльності) може виникнути як при виконанні особою своїх професійних чи службових обов'язків, так і за інших обставин. Підстави для вчинення ризикованих діянь можуть з'явитись у тих ситуаціях, коли наявних знань та досвіду недостатньо для повного усунення небезпеки і виключення ризику або ж коли виключити ризик взагалі неможливо з об'єктивних причин.

Вчинення ризикованих дій в екстремальних ситуаціях задля відвернення чи усу­нення небезпеки має оцінюватись за правилами ст. 39.

3. Ризиковані діяння визнаються виправданими і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності за сукупності таких умов:

1) ризиковане діяння вчинюється для досягнення значної суспільно корисної мети.
Така мета може набувати вигляд майнових здобутків для суспільства, держави чи бага­
тьох громадян, нової наукової, технічної, гуманітарної інформації, корисної для суспіль­
ства, збереження або покращення життя чи здоров'я людей тощо. Користь для суспіль­
ства у разі успіху ризикованих дій (бездіяльності) має бути значною, тобто істотною за
обсягом та характером;

2) неможливо досягти зазначеної мети у даній обстановці без вчинення ризиковано­
го діяння. У разі можливості досягнення мети за допомогою неризикованої поведінки
ризик не може вважатися виправданим;

3) особа вжила заходів, які дають підстави обгрунтовано розраховувати на відвернен­
ня шкоди правоохоронюваним інтересам. Під такими заходами слід розуміти зокрема
належні заходи безпеки під час наукових, технологічних експериментів, випробувань
тощо. Вжиття заходів безпеки є обов'язковим, якщо є можливість до них вдатись. Не­
вжиття вказаних заходів робить ризиковане діяння невиправданим, тому особа, яка його
вчинила, підлягає відповідальності у разі настання шкоди внаслідок такого діяння.

4. Відповідно до ч. З ст. 42 особа несе кримінальну відповідальність на загальних підставах, якщо ризик завідомо створював загрозу: а) для життя інших людей; б) еколо­гічної катастрофи; в) інших надзвичайних подій. Термін завідомо, вжитий у ч. З ст. 42, означає, що особа, яка вчинила ризиковане діяння, заздалегідь знала про можливість настання передбачених ч. З ст. 42 негативних наслідків.

Загроза для життя інших людей означає загрозу настання смерті двох або більше осіб. Якщо життя чи здоров'я людини піддається ризику з метою врятування життя ін­ших людей (донорство, участь у медичному експерименті тощо), то однією із вимог, дотримання яких гарантує правомірність ризику, є згода особи, яка піддається ризику. Згода вважатиметься чинною лише у разі попереднього інформування цієї особи про всі можливі негативні наслідки для її життя та здоров'я.

Під екологічною катастрофою слід розуміти стійкі або незворотні негативні зміни у навколишньому середовищі, внаслідок яких стає неможливим або надзвичай­но небезпечним проживання населення і ведення господарської діяльності на певній

території.

Під іншими надзвичайними подіями слід розуміти, зокрема, аварію, масове отру­єння людей, епідемію, епізоотію, виснаження чи знищення окремих природних ком­плексів чи ресурсів та інші події, що створюють загрозу для здоров'я великої кількості людей, загрозу знищення чи пошкодження значної кількості майна, спричинення вели­кої майнової шкоди тощо.

Конституція України (ст. 28).

Основи законодавства України про охорону здоров я від 19 листопада 1992 р. (статті 43-53).


Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 р. (статті 12-14).

Закон України «Про донорство крові та Ті компонентів» від 23 червня 1995 p. (cm. 2). Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 p. (cm. 1).

Стаття 43. Виконання спеціального завдання з попередження чи роз­криття злочинної діяльності організованої групи чи злочин­ної організації

1. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інте­
ресам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання,
беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попере­
дження чи розкриття їх злочинної діяльності.

2. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній від­
повідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної
організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з на­
сильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і
пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або
настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

3. Особа, яка вчинила злочин, що передбачений частиною другою цієї статті,
не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді по­
збавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина мак­
симального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

І. Стаття 43 визначає умови, за яких заподіяння шкоди правоохоронюваним інтере­сам особою, яка виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації, визнається правомірним. Вказане заподіяння шкоди визнається обставиною, що виключає злочинність діяння, за сукупності таких умов:

1) воно є вимушеним. Вимушеним визнається таке заподіяння шкоди, що є необ­
хідним для збереження особою у таємниці факту виконання нею спеціального завдан­
ня, її співробітництва з оперативним підрозділом (розвідувальним органом) чи її інко-
і иіто. Вчинення особою, яка виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій
групі чи злочинній організації, злочинного діяння, не зумовленого зазначеною вище
необхідністю, не підпадає під дію ст. 43, і особа, яка вчинила це діяння, має нести за
нього кримінальну відповідальність на загальних підставах;


Просмотров 536

Эта страница нарушает авторские права



allrefrs.ru - 2023 год. Все права принадлежат их авторам!