Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Стаття 13. Закінчений та незакінчений злочини 3 часть



Тимчасовий розлад психічної діяльності - це психічне захворювання, що розпо­чинається раптово, характеризується швидким розвитком, триває відносно недовго і як правило закінчується повним одужанням особи (гострий алкогольний психоз, реактив­ний стан, тобто хворобливий розлад внаслідок тяжкого психічного потрясіння, так зва­ні виняткові стани - патологічне сп'яніння, патологічний афект тощо).

Недоумство, або як його ще називають, олігофренія,- це стійкий і такий, що харак­теризується неповноцінністю розумової діяльності, хворобливий стан психіки (вродже­ний, набутий у ранньому дитинстві або ж такий, що розвинувся внаслідок якогось психічного захворювання). Розрізняють три ступені недоумства: легкий (дебільність), середній (імбецильність) і глибокий, тяжкий ступінь розумової недорозвиненості (іді­отія).

Інший хворобливий стан психіки - це такий стан, що у вузькому розумінні не є психічним захворюванням, але інколи його перебіг є досить тяжким, супроводжується різними порушеннями психічної діяльності (наприклад, тяжкі форми психопатії, стан абстиненції). Подібне може спостерігатися і при травмах головного мозку, пухлинах мозку тощо. Під час зазначених патологій у хворого може бути порушена здатність до розумової чи вольової діяльності.

Передбачені законом в альтернативі ознаки медичного критерію охоплюють всі можливі випадки хворобливого розладу психічної діяльності людини. Медичний кри­терій виражено, таким чином, у діагнозі захворювання. Але психічне захворювання саме по собі не обов'язково виключає можливість суб'єкта усвідомлювати свої дії або керувати ними. Для визнання особи неосудною в момент вчинення нею суспільно не­безпечного діяння вимагається також певний розлад її свідомості або вольових функцій як наслідок психічного захворювання.

Юридичний критерійнеосудності включає в себе інтелектуальну і вольову ознаки.

Інтелектуальна ознака вказує на нездатність особи усвідомлювати фактичний харак­тер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння.



Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю), що передбачені законом як суспільно небезпечні. Наприклад, розлад вольової сфери спостерігається у наркоманів у стані абстиненції (наркотичного голодування), але у них при цьому зберігається відносна здатність усвідомлювати суспільну небезпеку свого діяння. Така особа усвідомлює кримінальну протиправність, приміром, викрадення нар­котичних засобів, однак не може утриматися від вчинення цих дій.

Для визнання наявності юридичного критерію достатньо встановити одну із назва­них його ознак - інтелектуальну чи вольову. Сукупність медичного критерію (одного із чотирьох видів психічних захворювань) і юридичного критерію (інтелектуальної чи вольової ознаки) дає підстави для визнання особи неосудною, і вона у зв'язку з цим не підлягає кримінальній відповідальності.

3. Неосудність, так само, як і осудність,- юридичне поняття. У зв'язку з цим висно­вок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі досудового розслідування - орган дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на ре­зультати судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним зако­нодавством, для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за на­явності у справі даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов'язково при­значається експертиза. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов'язковим для органів досудового розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитися з висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі.




4. Стан неосудності особи визначається лише на момент вчинення нею суспільно
чпечного діяння. Оскільки неосудний не може бути суб'єктом злочину, він не під-

і•■ і ,к кримінальній відповідальності, але згідно з ч. 2 ст. 19 до такої особи за рішенням

у можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, які не є покаран-

і Закон передбачає такі види примусових заходів медичного характеру: надання

\латорної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізація до психі-

.причного закладу із звичайним, посиленим чи суворим наглядом (ст. 94).

Якщо особа вчиняє злочин у стані осудності, але до постановления вироку або під

відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості

і чомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вона не підлягає покаранню.

І.' такої особи суд може застосувати примусові заходи медичного характеру (ч. З

19, ст. 93). Після одужання ця особа може підлягати покаранню, якщо не закінчився

і рок давності притягнення її до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші

ні ісґави звільнення її від кримінальної відповідальності чи підстави звільнення від по-

і .ірання.

5. Неосудність слід відрізняти від обмеженої осудності (див. коментар до ст. 20).

КПК (ч. 4 ст. 75, п. З ст. 76).

їакон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 p. (cm. 3).

Стаття 20. Обмежена осудність

1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмеже­
но осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї
психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (без­
діяльність) та (або) керувати ними.

2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призна­
ченні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів
медичного характеру.

1. Інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодав-
I і на. Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час
мчмпення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою

і чомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Обмежена осудність не ІИКЛЮчаєкримінальної відповідальності.

Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома і ритеріями- медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і підстави для визнання особи обмежено осудною.

Медичний критерійобмеженої осудності вказує на наявність у винного певного Психічногорозладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, і і шикові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.

Юридичний критерійобмеженої осудності складається із двох ознак - інтелектуа-и.мої (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність) та (або) и.ової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого пси-і.пологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність і >п до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою. Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-ііі мхіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання особи обмежено осудною приховується судом при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення ІЛОЧИнуу стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.

2. Положення ч. 2 ст. 20 щодо можливості застосування примусових заходів медич-
МОГОхарактеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на
ВИПАДКИ,коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановления вироку



ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Розділ IV


і таття 21


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА



 


або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фак­тично набув ознак, що характерні для обмеженої осудності. Адже у п. З ст. 93 йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розу­мінні цього слова.

3. Такі суспільно небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і ток­сикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною. Цей висновок випливає із положень ст. 96, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусо­вого лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (про перелік таких хвороб див. коментар до ст. 96). На відміну від них, до обмежено осудних (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Від­повідно до закону хронічний алкоголік (чи наркоман) за певних умов може бути визна­ний судом неосудним (якщо, наприклад, наркологічно хворий у стані абстиненції нездат­ний керувати своїм суспільно небезпечним діянням), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними.

КПК(ст. 411-1).

Стаття 21. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засо­бів або інших одурманюючих речовин

Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкого­лю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримі­нальній відповідальності.

1. Питання про відповідальність осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у
стані сп'яніння, кримінальним правом традиційно розглядається у контексті проблеми
осудності — неосудності. Відомо, що алкоголь (інші одурманюючі речовини) впливає на
центральну нервову систему людини, вражає її свідомість і волю. Але у таких осіб, як
правило, зберігається контакт з оточуючим середовищем, вони не втрачають можливо­
сті усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Стан сп'яніння не може слугувати підставою для звільнення від кримінальної від­повідальності чи бути обставиною, що пом'якшує покарання. При обгрунтуванні кри­мінальної відповідальності за діяння, вчинені у стані сп'яніння, враховується насампе­ред відсутність медичного критерію неосудності.

2. Алкоголь - це винний спирт. У коментованій статті фактично йдеться про напої,
що містять алкоголь, тобто про алкогольні напої - продукти, одержані шляхом спирто­
вого бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів із
вмістом понад 8,5% етилового спирту. Про поняття «наркотичні засоби» див. Загальні
положення до розділу XIII Особливої частини КК. Поняттям інших одурманюючих
речовин
охоплюються психотропні речовини (їх поняття визначено також у Загальних
положеннях до розділу XIII Особливої частини КК), різноманітні токсичні речовини
промислового, побутового та іншого призначення (ацетон, бензин, розчинники, дихло­
фос тощо), деякі прекурсори (про поняття останніх див. Загальні положення до розді­
лу XIII Особливої частини КК).

Залежно від речовини, вживанням якої викликається сп'яніння, його поділяють на: алкогольне, наркотичне і токсичне.

Алкогольне сп'яніння - психічний стан людини, який виникає внаслідок вживання алкогольних напоїв (алкогольної інтоксикації), що призводить до фізіологічних, психіч­них, вегетативних і неврологічних розладів. Чим більша кількість абсолютного алкоголю


їм І кг маси тіла і його концентрація в крові, тим важчий ступінь (клініка) сп'яніння. < і умінь алкогольного сп'яніння - легкий, середній чи тяжкий - залежить і від інших факторів:кількості і міцності алкогольного напою; часу, протягом якого вживалась певна к ми алкоголю; віку та індивідуальних особливостей організму; кількості та якості вжи­ті о харчу; фізичного і психічного стану людини в момент вживання алкогольних на­тчи. Ступінь сп'яніння згідно з ч. 2 ст. 67 може бути врахований судом при вирішенні питанняпро невизнання вчинення злочину особою, яка перебуває у стані алкогольного і п'яніння,обставиною, що обтяжує покарання.

Розрізняють просте (фізіологічне) і патологічне сп'яніння. У ст. 21 йдеться саме про фізіологічне сп'яніння. Патологічне сп'яніння є формою тимчасового розладу психічної пильності. Патологічне сп'яніння - це якісно відмінний від простого сп'яніння психічний І кін людини. Воно зустрічається після вживання, як правило, невеликої кількості алко-гольнихнапоїв, триває незначний час (хвилини, інколи години) і характеризується відсут-НІСТЮоб'єктивних ознак сп'яніння (хода і мова не змінені) і водночас глибоким пору­шенням свідомості, що настає миттєво і завершується раптово. Такому сп'янінню пере-is с дія факторів, що ослаблюють організм: напружена робота, перенесені в минулому Інфекції,інтоксикації, черепно-мозкові травми, інші ураження центральної нервової і і w геми. У подібних випадках констатується поєднання медичного та юридичного кри-геріївнеосудності, такі особи не підлягають кримінальній відповідальності.

За вчинення суспільно небезпечного діяння у стані фізіологічного сп'яніння, на підміну від патологічного сп'яніння, особа підлягає кримінальній відповідальності,

ільки вона зберігає можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Наркотичне сп'яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням нар-і етичнихзасобів. Постійне вживання цих засобів розвиває фізичну залежність людсь­когоорганізму від наркотику, в основі якої лежить абстинентний синдром - комплекс рочладів, що виникають у наркоманів після раптового й повного припинення вживання наркотичних засобів і часто є внутрішніми детермінантами вчинення злочинів, насам-Мреднасильницьких. Залежно від виду наркоманії абстиненція проявляється по­рі тому, але завжди пов'язана з відхиленнями у психічній діяльності людини. Іноді нона може бути причиною неосудності особи щодо конкретних діянь.

Токсичне сп'яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням психотроп­них таінших одурманюючих речовин (окрім алкогольних напоїв і наркотичних засобів).

Якщо виникають обґрунтовані сумніви щодо осудності особи, яка вчинила злочин у ■ пнісп'яніння, призначається судово-психіатрична експертиза. В обов'язковому по-

іку це стосується осіб, які страждають наркологічним захворюванням (алкоголіків, Наркоманіві токсикоманів).

3. Таким чином, під сп'янінням, про яке йдеться у ст. 21, слід розуміти просте (фі-
іоі ічне) алкогольне та наркотичне і токсичне сп'яніння. .Як узагальнене правове по­
пи ітя стан сп'яніння - це психічний стан особи в момент вчинення злочину, виклика­
ний вживанням алкогольних напоїв, наркотичних засобів або інших одурманюючих
речовин,який за загальним правилом не виключає осудності, але характеризується по-

іабленнямінтелектуальної і вольової сфери психічної діяльності людини і тому може і и такою ознакою діяння та особи винного, яка значно підвищує ступінь суспільної теки вчиненого і посилює відповідальність цієї особи.

4. Сп'яніння є умовою вчинення багатьох злочинів. Тому КК визнає стан сп'яніння
і.шиною, що обтяжує покарання (п. 13 ч. 1 ст. 67).

5. У разі вчинення злочину особою, хворою на алкоголізм, наркоманію чи токсико-
іпо, до неї може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання,

примусове лікування (ст. 96).

(>. Встановлення виду сп'яніння має кримінально-правове і процесуальне значення: ПО особа вчинила злочин у стані наркотичного чи токсичного сп'яніння, це може пі ги про її причетність до незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних тинабо прекурсорів.



ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Розділ IV


( Шиття 22


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА



 


Стаття 22. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність

1. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення
злочину виповнилося шістнадцять років.

2. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти ро­
ків, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство
(статті 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, пра­
цівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді,
народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із
здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяль­
ністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної
держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження
(стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тя­
жкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377,
398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття
258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), наси­
льницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стат­
тя 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (стат­
ті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання
(статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина дру­
га статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження
шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення
залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна
(стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга,
третя статті 289), хуліганство (стаття 296).

1. Досягнення встановленого законом віку - одна із загальних умов притягнення
особи до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 18). Під віком людини розуміють пев­
ний період її розвитку.

Відповідний рівень свідомості та соціального розвитку формується з досягнен­ням віку, коли під впливом сім'ї, школи, соціального оточення підліток розуміє, що є добром і що є злом, у яких випадках його дії можуть завдати шкоди іншим людям і су­спільству. Достатній рівень свідомості дає змогу пред'являти до неповнолітнього вимо­ги щодо узгодження його поведінки з правилами, встановленими у суспільстві.

Обмеження 14-16 роками мінімального віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, пов'язано з тим, що саме у цьому віці відбувається становлення підлітка як особистості, перехід від дитячого стану до дорослого. У цьому віці неповнолітні вже можуть розуміти й оцінювати свої вчинки, хоча психіка їх ще не зовсім сформована. Вони не завжди критично ставляться до своїх дій, схильні до наслідування, можуть вчи­нити правопорушення із помилкових уявлень про товариство, нерідко неспроможні про­тистояти негативному впливові їх оточення. Підліткам притаманні: емоційність, імпуль­сивність, сприйнятливість. Вони, як правило, довірливі, люблять фантазувати. У цьому віці проявляється інтерес до пригод, подорожей, виникають різні захоплення, прагнення продемонструвати свою самостійність тощо. Враховуючи все це, КК передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (розділ XV За­гальної частини КК).

Таким чином, встановлення загального віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (з 16 років, а за окремі злочини - з 14 років), зумовлено тим, що з до­сягненням цього віку особа повною мірою здатна оцінювати свою поведінку, у т. ч. злочинну.

2. Малолітні віком до 14 років, а також особи, які вчинили у віці від 14 до 16 років
суспільно небезпечні діяння, не зазначені у ч. 2 ст. 22, не можуть бути суб'єктом зло-


чину, а тому кримінальній відповідальності не підлягають. Порядок вирішення справ про суспільно небезпечні діяння, вчинені особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, встановлено кримінально-процесуальним іаконодавством (статті 7-3, 447, 448 КПК).

3. Перелік злочинів, за вчинення яких кримінальна відповідальність настає з 14 ро­
ми, є вичерпним (при цьому у ч. 2 ст. 22 перераховано лише умисні злочини).

4. Оскільки вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, має правове
иііічення, органи досудового розслідування і суди повинні вживати заходів щодо вста-
інжлення віку неповнолітнього- дати його народження. У разі притягнення неповноліт-
іи.ого до кримінальної відповідальності його вік встановлюють відповідно до докумен­
ті про народження (число, місяць, рік народження). Особа вважається такою, що до­
пила певного віку, не в день народження, а починаючи з 0 годин наступної доби. При
ш.ому враховуються місце народження особи і місце вчинення злочину, якщо вони зна­
ходяться в різних часових поясах. За відсутності документів про народження вік особи
m іановлюється на підставі висновку судово-медичної експертизи. Днем народження
>коби у таких випадках буде останній день (тобто 31 грудня) названого експертом року,
І при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити із
пропонованого експертами мінімального віку цієї особи.

Хоча за загальним правилом кримінальна відповідальність настає при досягненні Особою16 років, суб'єктами окремих злочинів (більшість військових злочинів, втяг-ИЄННЯнеповнолітнього у злочинну діяльність тощо) можуть бути лише особи, яким ви-поннилося 18 років. Суб'єктом злочинів проти правосуддя, що вчиняються, наприклад, суддями, може бути лише особа, яка досягла 25-річного віку.

5. Кримінальне законодавство України не визначає максимального віку, з якого
може наставати кримінальна відповідальність, тобто будь-яка людина похилого віку у
І'.мі вчинення нею злочину визнається суб'єктом злочину.

6. Вчинення злочину неповнолітнім визнається обставиною, яка пом'якшує пока­
рання (п. З ч. 1 ст. 66).

Конституція України (статті 24, 127). КПК (п. 5 ст. 76).

Постанова ПВС № 2 від 15 травня 2006 р. «Про практику розгляду судами справ про засто-■ уванняпримусових заходів виховного характеру».


 


24


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА



 


Розділ V ВИНА ТА її ФОРМИ

Стаття 23. Вина

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або не­обережності.

1. «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і вста­
новлено обвинувальним вироком суду». Це конституційне положення втілює в собі
презумпцію невинуватості - демократичний принцип правосуддя.

Кримінальне право України заперечує об'єктивне ставлення у вину, тобто відпові­дальність за наслідки, що настали в результаті будь-якого діяння, без встановлення ви­ни. Згідно з КК інкримінування особі вчиненого нею діяння визнається можливим лише за наявності її вини. Це означає, що кримінальна відповідальність особи ґрунтується на суб'єктивному ставленні у вину - умові правильної оцінки людської поведінки взагалі і злочинної зокрема.

2. Вина - це обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину, яка ви­
значає його психологічний зміст і є необхідною умовою кримінальної відповідальності.

Поняття вини характеризується змістом, сутністю, формою і ступенем вини.

Зміст винихарактеризується сукупністю свідомості (інтелектуальний момент), волі (вольовий момент) та їх співвідношенням.

При вчиненні злочину свідомістю особи охоплюються фактичні обставини, які ха­рактеризують об'єкт злочину, ознаки предмета, спеціального суб'єкта, об'єктивну сто­рону - характер вчинюваних дій (бездіяльності), а в матеріальних складах - і суспільно небезпечні наслідки (можливість їх настання). Стосовно різних обставин інтелектуаль­не ставлення суб'єкта може бути різним. Одні обставини можуть бути ним усвідомлені більш повно, інші - приблизно; одні відображаються у свідомості правильно, адекват­но, інші - помилково.

Вольовий момент змісту вини означає усвідомлене спрямування розумових і фізич­них зусиль на досягнення мети чи на утримання від активних дій. Відповідно до КК вольовими ознаками умисного психічного ставлення особи є бажання настання певних суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (прямий умисел), або свідо­ме їх допущення (непрямий умисел). Вольовий момент необережності полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків (зло­чинна самовпевненість) чи, маючи реальну можливість передбачити суспільно небез­печні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для вчинення во­льових дій з метою запобігання таким наслідкам (злочинна недбалість).

У правозастосовній практиці вимагається встановлювати конкретні ознаки умислу та необережності і, як правило, йдеться про зміст конкретної форми вини, а не вини взагалі.


Сутність винивизначає соціальну природу вини і полягає в негативному ставленні

іи до тих інтересів, цінностей, благ (суспільних відносин), що охороняються КК.

Форма вини- це описане у КК (статті 24 і 25) поєднання певних ознак (елементів) іііідомості і волі особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння.

У кожному конкретному випадку вимагається встановити саме ту форму вини, яка передбачена кримінально-правовою нормою. Відповідно до КК вина - це завжди уми-

або необережність. Умисел може бути прямим або непрямим (ст. 24), а необереж­ність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість (ст. 25).

Поділ вини на форми має велике практичне значення. Зокрема, форма вини: а) ви-іначаєступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати злочинне діяння від незлочинного;б) визначає кваліфікацію злочину; в) завжди враховується при індивіду-I іпації покарання і визначенні умов його відбування; г) враховується в інших випадках реалізаціїкримінальної відповідальності і покарання (для визначення умов криміналь­ної відповідальності за попередню і спільну злочинну діяльність, при умовно-достро-і иному звільненні від відбування покарання тощо).

Ступінь виниозначає кількісну характеристику вини, відображає тяжкість прови­ни особи перед суспільством, є сукупністю форми і змісту вини з урахуванням всіх особливостей психічного ставлення особи до обставин злочину. Це поняття широко ішкористовується в теорії кримінального права і судовій практиці. Як оціночна катего­рія, ступінь вини визначається об'єктивними обставинами злочину, характером суспільно небезпечного діяння, особливостями психічного ставлення до дії (бездіяльності), мотивом і метою злочину, обставинами, що характеризують особу винного, причинами гаумовами, які вплинули на формування умислу чи зумовили зміст необережності, тощо.

3. Вина у вчиненні злочину існує об'єктивно. Саме тому вона входить до змісту предмета доказування у процесі досудового розслідування і судового розгляду справи.

Конституція України (статті 62, 64).

Стаття 24. Умисел і його види

1. Умисел поділяється на прямий і непрямий.

2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний
характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно
небезпечні наслідки і бажала їх настання.

3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний
характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно
небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

1. Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів
м'їннюється умисно. Відповідно до ч. 1 ст. 24 умисел поділяється на два види - прямий
і непрямий (евентуальний).

Законодавче визначення прямого.і непрямого умислу містить три ознаки, які харак-мріпують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків: 1) усві-юмлення особою суспільної небезпеки свого діяння; 2) передбачення його суспільно

І >езпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх Настанні.Перші дві ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують процеси, які || іОуваються у психіці суб'єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент,

мпонент)умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характе­ри іуевольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу.

І Іри вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти поєднання інтелектуаль­них і вольових моментів. їхнє певне співвідношення і лежить в основі поділу умислу на прямийі непрямий.


Просмотров 332

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!