Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)


 

 

 

 



Стаття 13. Закінчений та незакінчений злочини 2 часть



Непридатність замаху внаслідок фактичної помилки не виключає суспільну небез­пеку вчиненого з огляду на спрямованість злочинного наміру. Замах на непридатний об'єкт і замах з непридатними засобами тягнуть за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах. Водночас з урахуванням конкретних обставин для правової оцінки вчиненого може бути застосована норма про малозначність діяння через відсут­ність суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11).

4. Від непридатного замаху треба відрізняти так званий замах з нікчемними засоба­
ми. Йдеться про випадки, коли особа внаслідок надзвичайного неуцтва або релігійних
забобонів обирає засоби, об'єктивно неспроможні викликати бажаний злочинний ре­
зультат (апелювання до надзвичайних сил, ворожба, закляття, молитви тощо). Звернен­
ня до вказаних засобів навіть за умови впевненості особи в їх ефективності розгляда­
ється як виявлення наміру і в кримінальному порядку не переслідується. Вважається,
що такі дії абсолютно позбавлені суспільної небезпеки, а встановлення за них кримі­
нальної відповідальності означало б стирання меж між правом і мораллю, суперечило б
здоровому глузду і загальновідомим законам розвитку природи.

5. Закон (частини 2 і 3 ст. 15) виділяє закінчений і незакінчений замахи на злочин.
В основу цього поділу законодавцем покладено суб'єктивний критерій - власне уяв­
лення суб'єкта про ступінь завершеності вчинюваного ним суспільно небезпечного
діяння. Закінченим є замах, при якому суб'єкт зробив усе, що вважав за необхідне, однак
злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від його волі (наприклад,
особа з метою вбивства стріляє у потерпілого і, вважаючи, що мети досягнуто, залишає
його на місці злочину, а згодом життя потерпілого рятується). При незакінченому за­
маху винний, хоч і безпосередньо спрямовує свої зусилля на вчинення злочину, не ро­
бить всього того, що вважає за необхідне для досягнення злочинного результату, усві­
домлює неповноту вчинення своїх дій і необхідність їх продовження (наприклад, вин­
ного, який таємно вилучив у квартирі чуже майно, затримують при виході з неї).

За умови рівності всіх інших обставин закінчений замах зазвичай розглядається як більш суспільно небезпечне діяння, ніж незакінчений, що має знаходити відображення при призначенні винному покарання. Поділ замаху на закінчений і незакінчений має значення для вирішення питань, пов'язаних з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця (див. коментар до ст. 17).


Стаття 16. Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин

Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини цього Кодек­су, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

1. Згідно зі ст. 2 підставою кримінальної відповідальності є наявність у діянні особи
і злочину. Стосовно попередньої злочинної діяльності це положення потребує уточ-
ня. Підставою кримінальної відповідальності за готування і замах є склад незакінче-

NOro ілочину, ознаки якого зафіксовані у статтях 14 та 15 і у відповідній статті Особливої ніш КК. Кваліфікація готування і замаху відбувається за двома нормами - за статтею піною, пунктом статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за ичений злочин, до якого суб'єкт готувався або на вчинення якого зробив замах, з ц'ячковим посиланням на ч. 1 ст. 14, частини 2 або 3 ст. 15. Це посилання є необхід­ним, оскільки всі склади злочинів у диспозиціях норм Особливої частини КК сформульо-ІІ як закінчені посягання. Посилання на норму Загальної частини КК повинно місти-ь перед вказівкою на норму Особливої частини КК; якщо винному інкримінується інення кількох різних незакінчених злочинів, посилання на відповідні частини ст. 14 і 15 має бути перед кожною із норм Особливої частини. Кожна попередня стадія по-і іинається наступною і самостійної правової оцінки не потребує, а юридичне формулю-ИННЯ обвинувачення має обов'язково включати вказівку на такі поняття, як готування, 'кінчений замах або закінчений замах. У разі альтернативного або неконкретизовано-мислу готування до злочину або замах на злочин повинні кваліфікуватись із посилан­ії а ту статтю (частину, пункт статті) Особливої частини КК, яка передбачає відпові-ність за найменш небезпечний злочин, що охоплюється зазначеним умислом. Суспільно небезпечні наслідки, однорідні з тими, які прагнув заподіяти винний, що гали при замаху на злочин, не потребують самостійної кваліфікації навіть у разі, їй вони охоплюються ознаками об'єктивної сторони іншого закінченого злочину. ються на увазі ситуації, коли шкода заподіюється одним діянням, в межах одного гкта (безпосереднього або принаймні родового), а замах на злочин (незакінчений чин) є більш тяжким, ніж відповідний закінчений злочин. Наприклад, заподіяння під іамаху на вбивство середньої тяжкості тілесного ушкодження кваліфікується лише іаїтями 15, 115 без оцінки вчиненого за ст. 122. Фактичне спричинення шкоди здо-іо людини враховується при призначенні покарання за замах на вбивство як замах ■ тыл тяжкий злочин.

2. Покарання за готування до злочину та замах на нього призначається за тією ж стат-
' КК, що і за закінчений злочин. При цьому, крім загальних засад призначення пока-
іня, обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання, суд враховує ступінь тяжкості
пісного особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок

•. иючин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). За умови рівності всіх інших обста­ти і мезакінчений злочин поступається закінченому діянню за ступенем суспільної небез-п. Ст. 68 закріплює принцип не обов'язкового, а факультативного пом'якшення пока-іня за незакінчений злочин, тобто у чинному КК не знаходить втілення ідея формалі-I суддівського розсуду при призначенні покарання за готування і замах.

Стаття 17. Добровільна відмова при незакінченому злочині

1. Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю
волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона
усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

2. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця,
підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично
вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.



ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Розділ III


і таття 17


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА



 


1. Стаття 17 є профілактичною нормою, що надає можливість особі, яка почала
вчинення злочину, повернутись у коло законослухняних громадян і не бути притягне­
ною до кримінальної відповідальності. Основне призначення добровільної відмови від
доведення злочину до кінця полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом
стимулювання описаної у ст. 17 поведінки. Вважається, що у разі добровільної відмови
втрачається суспільна небезпека особи, яка за допомогою бажаної для суспільства по­
ведінки припиняє свою незаконну діяльність у формі готування до злочину або замаху
на нього і таким чином запобігає заподіянню шкоди об'єкту кримінально-правової охо­
рони. Головним правовим наслідком добровільної відмови є те, що особа, у поведінці
якої вбачається склад незакінченого злочину, не підлягає кримінальній відповідальнос­
ті (див. ч. 1 ст. 31) за розпочату нею реалізацію злочинного наміру. Віднесення добро­
вільної відмови до підстав звільнення від кримінальної відповідальності можливе лише
після внесення змін до КК.

2. Відмова, здійснивши яку, особа не підлягає відповідальності за вчинені нею
готування або замах, характеризується такими основними ознаками: 1) добровільність;
2) остаточність; 3) своєчасність.

Добровільність означає, що особа, яка почала вчинювати злочин і усвідомлює мож­ливість (хоча б і з подоланням певних перешкод) доведення його до кінця, відмовляєть­ся від цього за власною ініціативою. Відмова в плані ст. 17 повинна бути не результа­том нездоланних у конкретній ситуації перешкод, а наслідком вільного волевиявлення суб'єкта, на формування якого можуть вплинути інші особи (наприклад, умовляння близьких чи жертви припинити подальші злочинні дії). Добровільність виключається, якщо рішення припинити подальші злочинні дії прийнято суб'єктом не за своєю волею, а під впливом примусу з боку інших осіб, наприклад, працівників правоохоронних ор­ганів, яким стало відомо про готування даної особи до злочину або про початок його вчинення і які звертаються з вимогою покласти край протиправним діям.

Необхідною ознакою добровільної відмови в силу прямої вказівки законодавця є суб'єктивний критерій -усвідомлення особою можливості доведення злочину до кін­ця. Вирішальним при цьому є відповідне уявлення самого суб'єкта, а не те, чи існувала насправді фактична можливість продовжити або завершити розпочатий злочин. Якщо особа не усвідомлює наявність нездоланних перешкод, її відмову необхідно розглядати як добровільну. У разі, коли обставини, які виникають при вчиненні посягання, повніс­тю не позбавляють особу можливості довести злочин до кінця, але істотно утруднюють зробити це, питання про застосування ст. 15 або ст. 17 треба вирішувати з урахуванням зазначеного суб'єктивного критерію.

Відмова визнається вимушеною, а отже, такою, що не виключає кримінальну відпо­відальність, у разі, коли вона зумовлена неможливістю завершити злочин з причин, які не залежать від волі винного. Так, судова практика не вважає добровільною відмову від зґвалтування, що викликана неможливістю продовжити злочинні дії з незалежних від волі винного обставин (наприклад, насильникові не вдалося подолати опір потерпілої чи він не зміг закінчити злочин з фізіологічних причин).

Питання про добровільність чи вимушеність відмови при незакінченому злочині потрібно вирішувати у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, зовніш­ніх обставин, які спонукають особу за власною волею припинити злочинну діяльність, стимулюють таку поведінку або ж взагалі позбавляють можливості завершити розпоча­тий злочин. Небезпека затримання внаслідок конкретних несприятливих для особи об­ставин, які виникають у процесі здійснення попередньої злочинної діяльності і пере­шкоджають її закінченню, може означати, що відмова є вимушеною. Наприклад, якщо службова особа у місці очікуваного одержання хабара помічає спостереження праців­ників міліції і з цієї причини відмовляється від одержання незаконної винагороди, її відмову слід визнавати вимушеною, оскільки вона викликана усвідомленням особою неминучості її викриття і реальності притягнення до відповідальності.

Закон не конкретизує мотиви добровільної відмови при незакінченому злочині,


і ічму вони можуть бути різними - страх перед покаранням, розкаяння, усвідомлення іральності своєї поведінки, жалість до потерпілого, співчуття, сором, боягузтво, 1.1, умовляння інших осіб тощо. Наприклад, добровільною потрібно визнати таку іону насильника від вчинення розпочатого зґвалтування,; яка викликана заявою і дуже - правдивою чи ні) потерпілої особи про те, що вона хвора на СНІД або ве-ичне захворювання, обіцянкою жертви вступити з винним у добровільний стате-

іши ш'язок за більш сприятливої обстановки або погрозою потерпілої особи вчинити ія зґвалтування самогубство.

Остаточність відмови означає, що особа припиняє розпочатий злочин повністю і поворотно. У неї відсутній намір продовжити злочин у майбутньому. Стаття 17 може осовуватися лише за наявності відмови, а не тимчасової перерви розпочатої зло­чинної діяльності або відстрочки виконання задуманого, викликаної очікуванням більш ириятливої обстановки чи прагненням підготувати досконаліші знаряддя або засоби, чити нових співучасників тощо.

І [є визнається добровільною відмова повторити злочинне посягання у разі, коли пер-

< проба вчинення злочину виявилась невдалою. Наприклад, особа з метою вбивства

філяє у потерпілого, однак смерть останнього з тих чи інших причин не настає (про-

осічка, заподіяне ушкодження є несмертельним). Від повторного пострілу особа

іовляється. Звернення у такій ситуації до ст. 17 виключається, оскільки у першому

Пострілі, який був невдалою спробою позбавити іншу особу життя, вбачаються ознаки і.іху на вбивство. Відмова від повторення замаху не виключає кримінальної відпові-

11 п.пості за вже вчинений замах на злочин, проте може бути врахована при призначен-

..... окарання.

Своєчасність означає, що добровільна відмова можлива лише у незакінченому

чині. При цьому слід виходити не із суб'єктивного уявлення винного про заверше-

11, злочину, а із кримінально-правової кваліфікації вчиненого (див. п. З коментарю

і. 13). На стадіях, аналогічних готуванню і незакінченому замаху, добровільна від-

і набуває, як правило, пасивного характеру і полягає у бездіяльності - в утриманні

подальших дій по створенню умов для вчинення злочину або дій, безпосередньо

• прчмованих на вчинення злочину. Можлива й активна форма добровільної відмови, пі особа, наприклад, знищує придбану для вчинення злочину зброю, приводить у ридатність інші заздалегідь пристосовані знаряддя. У злочинах з матеріальним складом, коли між вчиненням всіх необхідних дій і на-

. і,шиям суспільно небезпечних наслідків як обов'язкової ознаки об'єктивної сторони є НИЙпроміжок часу, добровільна відмова можлива на стадії, аналогічній закінченому іаху.У таких випадках особа контролює розвиток причинового зв'язку, може втру-

ГМТИСЬу нього і шляхом активних дій нейтралізувати причиновий зв'язок, запобігши

цім самим настанню шкідливих наслідків (наприклад, особа підпалює будинок, однак іездеякий час повертається і гасить пожежу, особа з метою позбавити життя іншу тну підмішує їй в їжу отруту, однак вчасно дає протиотруту і рятує життя). У цих

ІИПадкахзлочинний результат залежав як від зовнішніх чинників (наприклад, характе-протиотрути, стану здоров'я потерпілого, опірності його організму), так і (головним ІИНОМ)від волі винного, який добровільно використав проміжок часу між закінченням і\ дій і настанням шкоди для попередження останньої.

I римінально-правова оцінка у подібних ситуаціях залежить від результативності
шшності) активної протидії настанню суспільно небезпечних наслідків. Якщо реа-

шкоди об'єкту кримінально-правової охорони не заподіяно, особа взагалі не

іягає кримінальній відповідальності у зв'язку з добровільною відмовою від дове-

інязлочину до кінця. У разі, коли заподіяно шкідливі наслідки, менш тяжкі порів-

НО із первісно запланованими (наприклад, внаслідок застосування протиотрути

I1 я потерпілого врятоване, але йому завдано тілесні ушкодження), кваліфікація дій
многовідбувається з урахуванням фактично спричиненої умисно або через необе-
і ністьшкоди. Якщо особі не вдалося попередити настання суспільно небезпечних



ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Розділ III


 


наслідків, вона відповідає за закінчений злочин. При цьому невдалі спроби суб'єкта запобігти шкідливим наслідкам враховуються судом при призначенні покарання як пом'якшуюча обставина - щире каяття у вчиненому злочині.

3. Особа, яка добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, не підлягає
кримінальній відповідальності за готування до цього злочину або замах на нього. Якщо
ж фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину, особа за його вчинення
повинна притягатись до відповідальності (наприклад, той, хто добровільно відмовився
від вчинення вбивства, має відповідати за незаконні дії з вогнепальною чи холодною
зброєю, придбаною з метою вчинити вказаний злочин; особа, яка добровільно відмови­
лася від доведення зґвалтування до кінця, не підлягає відповідальності за замах зґвал­
тування, однак має притягуватися до відповідальності за заподіяння тілесних ушко­
джень). Якщо має місце сукупність злочинів, ознаки добровільної відмови повинні
встановлюватись окремо щодо кожного злочину, які утворюють таку сукупність.

4. Добровільну відмову при незакінченому злочині треба відрізняти від дійового ка­
яття - активної поведінки суб'єкта, яка має місце вже після закінчення злочину і свідчить
про прагнення винного згладити наслідки вчиненого ним суспільно небезпечного діян­
ня. Дійове каяття, за загальним правилом, розглядається як обставина, яка не виключає,
а лише пом'якшує відповідальність на етапі призначення покарання (ст. 66). У разі
вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості дійове каяття визнається підста­
вою звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45). Крім цього, в Особливій час­
тині КК міститься низка спеціальних заохочувальних норм, які пов'язують звільнення
від кримінальної відповідальності з такою активною поведінкою особи, яку є підстави
розцінювати як дійове каяття у вчиненому (наприклад, ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 212, ч. З
ст. 369).

Якщо добровільна відмова можлива лише при незакінченому злочині, то дійове каяття має місце і при закінченому злочині. Добровільно відмовитись від доведення до кінця можна лише стосовно злочинів з прямим умислом, а дійове каяття пом'якшує кримінальну відповідальність і за злочини, вчинені з непрямим умислом і за необережністю. Каяття, як пом'якшуюча відповідальність обставина, завжди має бути дійовим (активним), а добровільна відмова може виражатись і у бездіяльності. Якщо при добровільній відмові від доведення злочину до кінця мотивація може бути різною, то сам термін «дійове каяття» передбачає, що мотивом цієї посткримінальної поведінки є моральні спонукання. Однакові за своїм змістом дії можуть визнаватись або добровільною відмовою, або дійовим каяттям - залежно від того, чи закінчено злочин.

5. Про особливості добровільної відмови співучасників див. ст. 31 та коментар
до неї.


Розділ IV

ОСОБА, ЯКА ПІДЛЯГАЄ КРИМІНАЛЬНІЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

(СУБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ)

Стаття 18. Суб'єкт злочину

1. Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці,
з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відпові­
дальність.

2. Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у
віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом
якого може бути лише певна особа.

І. Суб'єкт злочину є одним із елементів складу злочину, без якого не може настава-ш кримінальна відповідальність. Особа може нести кримінальну відповідальність за пчинений нею злочин, якщо вона: І) є фізичною особою, тобто людиною; 2) є осудною; ') досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зазначені ознаки щипаються загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони належать до "іюв'язкових ознак будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсут­ність у діянні особи складу злочину.

Обмеження кола можливих суб'єктів злочину фізичними особами означає, що (уб'єктомзлочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи. Визнання останніх суб'єктом злочину не відповідає принципу особистої (індиві-іуальної)відповідальності особи за вчинений злочин та принципу вини. За злочинні пяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає винна фізична Особа,яка вчинила такі діяння. Відповідальність юридичних осіб визначається засоба­ми адміністративного чи цивільного права (застосування до установ, підприємств, ор-і піізацій штрафних санкцій, заборона їхньої діяльності тощо).

Суб'єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, гварини,предмети чи сили природи.

Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діян­ня, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч І ст. 19). Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб'єктом почину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримі­нальній відповідальності, тобто є суб'єктами злочину (ч. 1 ст. 20).

Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає шше при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний вік, з якого Особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній від­повідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а Особивіком від 14 до 16 років можуть бути суб'єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелічені у ч. 2 ст. 22. Діти до 14 років не підлягають кримінальній нгніовідальності.



ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Розділ IV


і таття 19


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА



 


До особи, яка у віці від 14 до 18 років вчинила злочин невеликої або середньої тяж­кості, а також до особи, котра у період від 11 років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що під­падає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, можуть застосову­ватися примусові заходи виховного характеру (статті 97, 105 КК). У разі вчинення суспільно небезпечного діяння дитиною, яка не досягла одинадцятирічного віку, слід­чий виносить постанову про закриття кримінальної справи з дотриманням вимог кри­мінально-процесуального законодавства (статті 7-3, 447, 448 КПК).

2. Суб'єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства
(апатриди) та іноземці (про їх поняття див. коментар до статей 6-8). Питання про кри­
мінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших
громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не підлягають
юрисдикції українського суду, розв'язуються дипломатичним шляхом (див. ст. 6 та ко­
ментар до неї).

3. Загальні ознаки суб'єкта злочину не згадуються в диспозиціях норм Особливої
частини КК, оскільки є обов'язковими для всіх складів злочинів. У ряді випадків закон
передбачає відповідальність осіб, наділених, окрім загальних ознак суб'єкта, додатко­
вими ознаками, що характеризують відповідну особу як спеціального суб'єкта злочи­
ну. Ці ознаки конкретного складу злочину або прямо названі в диспозиції відповідної
норми КК, або визначаються шляхом тлумачення цієї чи інших норм КК. Інколи ознаки
спеціального суб'єкта вказані в окремій нормі (наприклад, поняття службової особи
визначається у примітці до ст. 364).

Відсутність ознак спеціального суб'єкта, передбачених конкретним складом злочи­ну, виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. В одних випадках така від­повідальність не настає взагалі, а в інших настає за іншими статтями КК.

За своїм змістом ознаки спеціального суб'єкта досить різноманітні. їх можна об'єднати у три великі групи: 1) ознаки, що характеризують соціальну роль і правове становище суб'єкта; 2) фізичні властивості суб'єкта; 3) взаємовідносини суб'єкта з по­терпілим.

Найбільш численною є перша група. Вона охоплює, зокрема, такі ознаки, як гро­мадянство (громадянин України, особа без громадянства чи іноземець), професія, вид діяльності, характер виконуваної роботи (лікар, капітан судна тощо), участь у судо­вому процесі (свідок, потерпілий, експерт, перекладач), судимість. Другу групу ста­новлять ознаки, що характеризують вік, стать, стан здоров'я і працездатність суб'єкта. До третьої групи ознак належать ті, що стосуються родинних відносин суб'єкта з потерпілим або іншими особами (батько, мати, інші родичі), службових (підлеглий, начальник) або інших відносин (особа, від якої потерпілий залежить ма­теріально тощо).

4. Суб'єкт злочину - це конкретна особа, якій притаманні певні соціальні властиво­
сті, їх сукупність утворює індивідуальний образ людини, що охоплюється поняттям
«особа, яка вчинила злочин» («особа злочинця»). З поняттям «особа злочинця»
пов'язано багато положень КК. Вимога враховувати особу винного є однією із загальних
засад призначення покарання (ст. 65). Окремі властивості особи, яка вчинила злочин,
відображені у переліку обставин, що пом'якшують (чи обтяжують) покарання (стат­
ті 66, 67). Дані про особу мають також юридичне значення для вирішення інших кримі­
нально-правових питань (зокрема, питання про звільнення від кримінальної відповіда­
льності). Проте на відміну від ознак суб'єкта злочину, інші дані про особу перебувають
за межами складу злочину, а тому не можуть бути покладені в обгрунтування кримі­
нальної відповідальності.

КПК (пункти 3, 5 ст. 76).


Стаття 19. Осудність

1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усві­
домлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення
суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в
стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або
керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового
розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану
психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові
заходи медичного характеру.

3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але
до постановления вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її
можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До та­
кої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові захо­
ди медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати пока­
ранню.

І. Згідно з ч. І ст. 19 осудність - це психічний стан людини, за якого вона під час

ічиненнязлочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осуд-

іи, и, - юридична передумова вини і кримінальної відповідальності, обов'язкова ознака

і'єкта злочину. Лише психічно здорова людина свідомо обирає варіанти поведінки,

її і на розуміти те, що чинить, і тому може бути відповідальною за свої суспільно не-

печні діяння. Здатність керувати своїми діями свідчить про можливість ставити пе-

! собою певні завдання, мету і, відповідно, розв'язувати їх і досягати бажаного

лльтату, проявляти свою волю у цьому напрямі чи, навпаки, утримуватися від не-

\ маних вчинків і спокус.

Осудність характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридич­ним (психологічним). Медичний критерій визначає здоровий стан психіки особи, від-ністьпевних психічних захворювань, недоліків розумового розвитку. Юридичний і ритерійполягає у здатності особи усвідомлювати характер своїх суспільно небезпеч­них дій (бездіяльності) та керувати ними.

Взагалі осудність - це стан психічно здорової людини. Існує презумпція психічного і іпров'я: кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність Гікогорозладу не буде встановлено на підставах і в порядку, передбачених законом. Якщовиникає сумнів з приводу осудності, органи досудового розслідування чи суд ирішіачають судово-психіатричну експертизу. Особа повинна бути визнана судом осуд-чи неосудною не взагалі, а лише стосовно діяння, що їй інкримінується. ( їан осудності протилежний за змістом стану неосудності, який виключає відпові­дність особи, а також відрізняється від обмеженої осудності - стану, який характе­ри іуєтьсянездатністю особи повною мірою усвідомлювати свої діяння та/або керувати п. що, однак, не виключає її кримінальної відповідальності.

Неосудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинен-

• успільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або

. пати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу

і \ ічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Неосудність

ІИКЛЮчаєможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 19).

кікон вказує на два критерії, сукупність яких дає підстави для визнання особи не-

пїою. Як і при визнанні особи осудною ними є медичний (біологічний) і юридичний

(ці ихологічний) критерії.

Медичний критерій неосудності характеризується наявністю в особи одного із чо-ГМрьохвидів психічних захворювань, зазначених у ч. 2 ст. 19.

Хронічне психічне захворювання - це розлад психічної діяльності, що має трива-



ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Розділ IV


і таття 20


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА



 


лий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. В окремих випадках спосте­рігаються періоди тимчасового покращення стану хворого, так звані ремісії, але це не означає видужання. До хронічних психічних захворювань належать: шизофренія, епі­лепсія, прогресуючий параліч тощо.


Просмотров 652

Эта страница нарушает авторские права



allrefrs.ru - 2022 год. Все права принадлежат их авторам!