Буковина - як полікультурний регіон України

Українська Буковина. Цією назвою історично визначається південно-східна частина західноукраїнської землі, політико- адміністративна одиниця, що переважно просторово збігається зі серединною частиною сучасної Чернівецької області. З етнографічного погляду, тут маємо продовження у суміжних частинах подільського, покутського і гуцульського ареалів.

Певна особливість полягає в тому, що на стиках цих ареалів склалися культурно-побутові реалії перехідного характеру, які простежуються в різних ділянках матеріальної та духовної народної культури. На місцевому населенні позначилися також різноетнічні культурно-побутові впливи -внаслідок спільного проживання й спілкування буковинських українців з молдаванами, румунами, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частині української Буковини склалися певні особливості традиційної архітектури, народного вбрання, вишивки, фольклору, звичаїв, народних видів мистецтв.

Землі Буковини (розташовані у підніжжя північно-східних Карпат) довгий час не мали чітко окреслених кордонів. В кінці XIV на початку XV століття ця територія була складовою частиною Молдавського князівства, а з другої половини XVI століття, разом з Молдавією, знаходилася під пануванням Туреччини. Підкреслимо, що не всі буковинські землі мали однакову історичну долю. Північно-західна частина Буковини, за часів польського короля Казимира Великого, декілька разів переходила у власність Речі Посполитої. Проте, варто наголосити, що Буковина ніколи не була і не може вважатися інтегральною складовою частиною Польщі [3, 7].

Після першого розділу Польського королівства (1773 р.) колишня частина Молдавії – Буковина (10 440 км²), а також Мала Польща та Червона Русь увійшли до складу Австрії. Після приєднання цих земель у 1775 році до імперії Габсбургів на Буковині встановлюється правління так званої військової адміністрації, яке тривало до 1787 року. На перших етапах повнота влади зосереджувалася в руках глави адміністрації – генерала Сплені, а з 1778 року – генерала Енценбергa [12, 69].

Вища адміністрація мала подвійне підпорядкування, військовим чиновникам у Відні, а також військовому командуванню у Львові, столиці Галицької провінції, не зважаючи на те, що Буковина становила окрему адміністративну одиницю Австрії, центром якої з 1779 року офіційно стали Чернівці.

У 1786 року місто отримало привілеї Австрійського міського статуту, а з 1832 року утворено власний магістрат на чолі з бургомістром. У 1862 році автономні права підтверджено наданням Буковині власного герба із зображенням голови тура і трьох зірок на червоно-синьому фоні.

Територіальний поділ Буковини протягом другої половини XIX і початку XX століття неодноразово змінювався. У 1850 році територія поділялася на 6 повітів, 1855-1868 роках на 15, 1868-1893 роках на 8, 1893-1903 роках на – 9, 1903-1905 роках – 10, 1905-1914 роках – 11, з них 7 – у північній частині краю. Перед першою світовою війною Буковина ділилася на наступні повіти: Чернівецький, Кимполунзький, Гура-Гуморський, Кіцманський, Радівецький, Серетський, Сторожинецький, Сучавський, Вашківецький, Вижницький, Заставнівський. Крім того, існував поділ на судові повіти та релігійні округи [12, 73].

У 1918 році Буковина стає румунською провінцією. В результаті військових дій другої світової війни у 1944 року відбувається поділ цих земель на дві частини: північна входить до складу СРСР, як Чернівецька область УРСР, південна – залишилася в межах Румунії.

Слід зазначити, що на момент приєднання Буковини до Австрії територія була заселена нерівномірно й нещільно. Етнічний склад Буковини відрізнявся надзвичайною різноманітністю. Домінувала тут найчисельніша сьогодні група українців, до яких зараховувалися також гуцули. У 1910 році перепис населення виявив 305 222 представників цієї національності, що складало 38,4% буковинців. Проживали українці переважно в північній частині. На сьогоднішній день на території північної Буковини українці складають 70,8% від загалу. Перепис населення, що відбувся у 1992 році у південній (румунській) Буковині свідчить, що тут українці складають приблизно 1,4% мешканців. Головним чином, у так званих місцях компактного проживання: Милешовець, Слобозя, Думбрава, Негостіна.

Друга за чисельністю група корінного населення Буковини – румуни. У 1910 році тут проживало 273 216 осіб, тобто 34,4% населення. Після приєднання Буковини до Австрії процес переселення румунів на Буковину продовжувався, головним чином з Трансільванії та з Молдавії.

Щодо румунів в сучасній Україні, можна стверджувати, що це істотна складова населення Чернівецької області, що складає 10,7% та відіграє значну роль в житті та розвитку північної Буковини. Найчисельніші осередки знаходяться неподалік місцевостей Герца, Сторожинця, Новоселиці і Вижниці.

В свою чергу, євреї почали прибувати на Буковину з XIV – XV ст. Поселялися перед усім в містах: Сучава, Радівці, Чернівці, Серет, Вижниця, Сторожинець. Головним чином прибували з Польщі та Угорщини, деякі з татарських і турецьких земель. В 1880-1910 роках, згідно з переписом населення, євреї на Буковині були третьою щодо кількості етнічною групу, після українців та румунів. На переломі століття вони становили майже 13% мешканців від загалу, а в Чернівцях навіть до 20%. Австрійський перепис населення зараховував буковинських євреїв до осіб німецької національності, мотивуючи це володінням німецькою мовою. Проте, щодо віросповідання, треба зазначити, що євреї відносилися до окремої групи “Izraeliten”.

Після першої світової війни, коли Буковина була приєднана до Румунії, німецька мова почала втрачати свої позиції через поширення румунської, яка для більшості єврейської інтелігенції залишилась “Stiefmuttersprache”, тобто “мовою мачухи”. Після 1989 року більшість євреїв виїхала до Ізраїля. За переписом 2001 року в Чернівецькій області проживало 1443 осіб єврейського походження, що становить лише 1,4% мешканців. В Сучаві, на південній румунській Буковині, проживає приблизно 50 осіб. Не можна не відзначити, що в Чернівцях діє товариство єврейської культури, що доводить активну позицію цієї меншості, спрямовану на збереження та розвиток національної культури.

Більшість німецьких переселенців прибула на Буковину в рамках австрійської експансії. Генерал Енценберг у 1779 році у звіті зазначав, що для розвитку сільського господарства на Буковині потрібні “німецькі робочі руки” і “німецький спосіб господарювання”, а край є так великий, що міг би прийняти 18 000 осіб [13, 300]. 17 вересня 1781 року був виданий циркуляр, так званий “Патент про переселення”, в якому обіцяно пільги всім іноземцям, що бажали переселитися на територію Австрії. Цей документ сприяв широкому сільськогосподарському розвиткові Буковини завдяки вихідцями з німецьких князівств, де мало місце відносне аграрне перенаселення та надмірна експлуатація селян. Крім того, в жовтні 1781 року був підписаний “Патент про віротерпимість”, який також сприяв появі на Буковині вихідців з німецьких протестантських князівств. Масштабна реалізація циркулярів розпочалася в 1782 році. Цікавим виявляється етнічно-регіональний склад переселенців. Відомі чотири головні групи німців, що прибули на Буковину:

– шваби – селяни і ремісники, які прийшли з Пфальцу, Бадена, Вюртемберга, Франконії і Гессена. Вони заснували перші поселення в 1782 році на Роші, у Молодії і Мітока Драгомірна;

– ціпси – робітники гірничо-будівельних підприємств з верхньої Угорщини, що приблизно в 1783 році посилилися в районі Якобенів;

– німці-переселенці з Богемії – в основному робітники склодувних заводів. У 1793 році німецькі переселенці розпочали виробництво скла в Старій Гуті;

– німці-міщани, військові, службовці, ремісники – поселялися в Чернівцях, Сереті, Сучаві й займали ключові місця у господарстві та управлінні державою.

Згідно з даними перепису населення у 1910 році, німецьке поселення на Буковині складало майже 70 тисяч населення.

Значну роль в розвитку буковинського краю відіграли також поляки, поява яких на Буковині пов'язана з часами панування Казимира Великого. Поляки прибували на Буковину різними шляхами. Значна група польських поселенців (1792 р.), то переселенці з Бохні, Калуша та Велички, що прибули до Качики з метою добування покладів солі. Інша група пов’язана з будівництвом залізниці сполученням: Львів-Чернівці-Сучава (1866-1869), яка цілком підпорядковувалася польській адміністрації у Станіславові (Івано-Франківську). Слід зазначити, що найбільш чисельною групою польських поселенців на Буковині були "Górale" – етнічні групи поляків, що проживають у гірських місцевостях, вони прибули з чадецького округу (польсько-словацьке пограниччя) в 1803 році. Після визвольного повстання у листопаді 1830 року на Буковину виїжджають представники польської шляхти. Характерно, що чисельність польської громади систематично зростала і вже у 1910 році група поляків посідала п’яте місце серед представників інших національностей на Буковини.

Угорці, в тому числі група секлерів, прибули на Буковину в 1776-1777 роках, заснувавши два села: Фогадїстен, що означає "Боже прийми", та Істенегітс – "Боже допоможи". Пізніше з'являлися також нові села: Йузсеффалва – "село Йосипа", назване на честь імператора Австрії Йосипа I, Гадікфалва і Андрасфалва на пам’ять їхнього засновника Андраса Гадіка. Угорці органічно вписалися в поліетнічний ландшафт регіону та спричинилися до взаємного збагачення мови та культури.

Варто також сказати про липован, тобто старообрядців, які поселилися в Липованах в 1724 році, а в 1783 році заснували Білу Криницю. В свою чергу, з Галичини та деяких інших регіонів переселялися вірмени, традиції, мова та релігія яких не вписувалась у рамки традиційної європейської (середземноморської) культури, поширеної на теренах Буковини.

Дозволимо ще раз підкреслити, що основна маса переселенців з інших регіонів Європи була тісно пов'язана з так званою "заробітчанською міграцією" та відігравала прогресивну роль освоєння слаборозвинених та малозаселених земель.

Отже, як свідчать наведені факти, характерною рисою Буковини, складової частини Австро-Угорщини, була поліeтнічність, багатомовність, розмаїття віросповідань та культур [4, 53], що дає нам підстави розглядати цей регіон через призму новітньої теорії пограниччя культур.

Ґвалтівні геополітичні перетворення, що пов'язані з виникненням імперій, призвели до формування якісно нової суспільної та культурної систем багатонаціональних держав, в даному випадку Австро-Угорщини, та окремих регіонів. Розуміючи першу, як взаємозалежність міжлюдських стосунків, дистанцій, ієрархії та дій в організованій та неорганізованій формах [пор. 9, 14], а другу, як реляції категорій елементів культури: матеріально-технічної, суспільної, ідеологічної та чуттєвої (психологічної), що мають певне значення для людей, які послуговуються даними елементами, можна говорити про наявність цілісної суспільно-культурної системи регіонів чи, радше, про процес її становлення. Причому, культура кожного суспільства чи суспільної групи була обумовлена специфікою її представників. В свою чергу, особові риси представників суспільства визначалися існуючою культурою, аксіонормативним укладом системи [11, 53].

Характерно, що специфіка сьогоднішньої багатонаціональної Буковини, де, згідно з даними перепису 1989 року, в Чернівецькій області (північна Буковина) проживає

69 представників різних національностей, зберігається [7, 262].

З моменту проголошення Україною незалежності в Чернівецькій області зареєстровано та функціонує близько 10 національних товариств, між іншими: Товариство австро-німецької культури, Товариство польської культури імені Адама Міцкевича, Товариство румунської культури імені Мігая Емінеску, Єврейська Рада Буковини.

Національні об'єднання мають можливість вивчати рідну мову. На території північної Буковини діє 88 шкіл з румунською мовою викладання, в Чернівцях реалізується програма вивчення єврейської мови, в декількох школах Сторожинецького району викладається польська мова. Діють також фольклорні ансамблі різних національних товариств.

У 2004 році в Ястров’ю неподалік Піли (Польща) в черговий раз відбувся 15 Міжнародний фольклорний фестиваль “Буковинські Зустрічі”, названий “визначним фестивалем в Європі”, на якому представлені всі етнічні спільноти Буковини. Цей фестиваль набув європейського значення через те, що друга його частина відбулася в південній Буковині (Румунія), потім у буковинських Секлерів (Угорщина) і закінчилася в серці Європи – в Чернівцях.

Для об’єднаної Європи Буковина є прикладом гармонійного співіснування та спільного розвитку. Передусім, толерантність представників багатонаціонального середовища є гідною наслідування. Наведемо слова великого буковинця проф. Фелешка: “Ми є дітьми краю, який завжди пишався відкритістю своїх мешканців на всі оточуючі його культури та мови, а та взаємна відкритість всіх нас взаємно збагачує. Такими ми були і такими залишимося [2, 2].

Мультикультурна Україна, декларуючи свою готовність до вступу до Європейської спільноти, має приклад такого регіону, хоч поділеного, яким є Буковина. Буковинців, в тому числі й громадяни України, можуть бути прикладом міжнаціональної інтеграції та спільного творення своєї батьківщини.

Суспільний простір пограниччя культур, чим безперечно є Буковина, повинен розглядатися, як продукт взаємодії та взаємозалежностей всіх перелічених аспектів, що визначають регіональну і локальну ідентичність його мешканців [пор. 8, 73-75].