Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Граматична категорія способу



Граматична категорыя виду дієслів

Вид — граматична категорія дієслова, що виступає як центральна щодо загальнішої дієслівної категорії — аспектуальності. Категорія виду властива українській та іншим слов'янським мовам. Семантичною ознакою категорії виду є протиставленість двох форм — доконаної і недоконаної — за ознакою обмеженості і необмеженості тривання дії. Ця категорія належить одразу до двох мовних рівнів — словотвору і граматики.

КВ виражає відношення дії до дії внутрішньої межі. Дія в часі може бути необмежена й обмежена. Наприклад: дієслова читаю, малюю називають дію, не обмежену в часі, а дієслова прочитав, намалював називають дію, що завершилася, тобто обмежену в часі.

В українській мові розрізняють форми недоконаного і доконаного видів.

Дієслова недокон. виду означають дію незавершену, не обмежену в часі: пишу - писав - писатиму, мию - мив - митиму. Вживаються у теперішньому (слухаю, танцюєш, співаємо, з 'ясовують), минулому (питав, вчила, переписували), майбутньому (голосуватимемо, буду сіяти) часах.

Дієслова доконаного виду означають дію, завершену в минулому або яка обов'язково відбудеться в майбутньому: збудував - збудую, переписав - перепишу.

Дієслова доконаного і недоконаного виду здебільшого об'єднуються у видову пару. Традиційно члени видової виражають ту саму дію, але один із них передає її як незавершену, нерезультативну, а другий - як завершену, результативну. Співвідносні видові форми утворюються за допомоги таких засобів:

префіксів: креслити - накреслити, бронювати - забронювати, реєструвати - зареєструвати, робити - зробитии;

суфіксів: зменшити - зменшувати, підписати - підписувати, оподаткувати - оподатковувати, вилити - виливати, підбігти ~ підбігати, винести - виносити;

чергуванням фонем: набрати - набирати, заплітати - заплести, скакати -скочити;

зміною місця наголосу: викликати - викликати, нарізати - нарізати, викидати - викидати, розсипати - розсипати;

використанням суплетивних основ дієслів: брати - взяти, ловити - піймати, говорити - сказати (слово).

В у.м є дієслова, які не протиставляються за видовою ознакою в межах видової пари - одновидовими. Вони мають форму тільки одного виду - недоконаного (грюкати, стукати, кричати, гриміти, думати, мислити, міркувати, бігати) або доконаного (закричати, зашипіти, заговорити, подумати, політати, набігатися, нагулятися).

Двовидові- це дієслова, утворені від слів іншомовного походження за допомоги суфіксів -ува-,-ізува-/-изува,-ірува-/-ирува,-фікува-: атестувати, гарантувати, експортувати, модернізувати.



Граматична категорія стану

Стан-граматична категорія дієслова,якою передається взаємовідношення суб'єкта й об'єкта в процесі виконання дії.Станові форми передають дві взаємопов'язані станові ситуації,якимирозкривається співвідношення реального діяча з граматичним підметом: 1) логічний суб'єкт (діяч) і граматичний підмет збігаються (Людина рубає дерево); 2) логічний суб'єкт (діяч) і граматичний підмет не збігаються (Дерево зрубане людиною). У другому випадку підметом виступає іменник дерево, а додатком — іменник людина, хоч реальним діячем є, звичайно, людина.

Категоріястануусемантичномуйформальнограматичному відношеннях базується на категорії перехідності/неперехідності, оскільки станові відношення актуальні тільки для перехідних дієслів та їх семантичних відповідників з нейтралізованою перехідністю. Активна станова форма, властива перехідному дієслову, співвідноситься з пасивною становою формою, в якій перехідність нейтралізується. , У дієсловах з первинною неперехідністю (іти, бігти, стояти, лежати, сміятися і под.) умови для нейтралізації перехідності, природно, не існують, а це означає, що вони перебувають поза категорією стану.

Станові форми існують у межах категорії персональності/імперсональності і підвладні категорії часу.

Категорія стану складається з двох протиставлених форм: активної і пасивної. Перетворення активної форми в пасивну у семантичному плані виражається у заміні логічного суб'єкта об'єктом, а в формальному — у перетворенні підмета в додаток у формі орудного відмінка, а прямого додатка — в підмет: Дім будують робітника — Дім будується робітниками. Первинною сферою виявлення станових перетворень є, як свідчить попередній приклад, речення. Проте кожне речення, активне й пасивне, може бути перетворене в атрибутивне словосполучення: Дім будують робітники. Дім, який будують робітники; Дім будується робітниками — Дім, який будується робітниками. Пор. ще приклади. «Пасивні форми утворюються від дієслів доконаного виду. Пасивні форми від дієслів доконаного виду передаються пасивними дієприкметниками (дім збудований, збудований дім). Пасивні форми від дієслів недоконаного виду виступають у двох часових значеннях: теперішній час (дім будується) і минулий час (дім будувався), а від дієслів доконаного виду — у трьох часових значеннях: теперішній час (дім збудований), минулий час (дім був збудований) і майбутній час (дім буде збудований).



Дієслова у формі пасиву можуть виступати в повних конструкціях (дім збудований робітниками) або ж у неповних (дім збудований). Перші відповідають особовим активним конструкціям (Робітники збудували дім), другі — неозначено-особовим або й безособовим (Дім збудували, дім збудовано).

Дієприкметники, утворені від дієслів недоконаного виду, виступаючи в предикативних і атрибутивних конструкціях, сприймаються сучасним носієм мови як трохи застарілі(в художній літературі, історичних романах для стилізації мовлення). Пасивні рефлексивні дієслова доконаного виду уживаються для архаїзації мовлення, але частіше трапляються в наукових текстах, де на першому місці завжди виступає об'єкт дослідження, а не дослідник.

І в предикативних і в атрибутивних конструкціях носієм пасивного значення є дієслово.

Якщо пасивний дієприкметник перебуває поза предикативною або атрибутивною конструкціями, він не співвідноситься з відповідними активними трансформами і виходить за межі категорії стану. У цих випадках він ситуативно-наближається до прикметника, його предикативна функція згасає, хоч у мовній системі в цілому вона продовжує зберігатися, а отже, може бути покликана до життя в іншій мовленнєвій ситуації.

Безособові пасивні форми передаються в українській мові предикативними утвореннями на по, - то у поєднанні з допоміжним дієсловом бути: зроблено — було зроблено — буде зроблено, випило-було випито — буде вилито. На противагу відмінюваним дієприкметниковим формам, безособові утворення на -на, -то зберегли здатність, як і перехідні дієслова, керувати іменниками в знахідному відмінку, пор.: запрудили річку — запруджено річку, провели опитування — проведено опитування. Предикативні форми є результатом набуття дієсловом вторинної перехідності внаслідок нейтралізації неперехідності. Цей процес можна представити у вигляді ланцюжка: перехідна дієслівна форма (написати листа) неперехідна дієслівна форма (лист написаний) — у перехідна дієслівна форма (написано листа).

Безособові пасивні конструкції порівняно з особовими мають відмінні трансформаційні можливості. Так, речення Козаченька вбито однаковою мірою може співвідноситись як з неозначено-особовим Козаченька вбили, так і з безособовим Козаченька вбило. І все ж можливості семантичного поєднання дієслів з іменниками непрямо вказують на співвідносність чи то з неозначено-особовими, чи то з безособовими конструкціями. Так, речення Заметено в хаті можна зіставити тільки з Замели в хаті, тоді як Заметено дороги — тільки з Замело дороги.

57 граматична категорія особи.значення категорії особи випливає з кореляції форм за ознакою особовості, або мовця і не мовця. При цьому значення особовості по-різному виявляє себе в однині і в множині. 1-ша особа однини — це завжди мовець, 1-ша особа множини — мовці або один уповноважений від групи мовців, який може сказати: ми йдемо, живемо, працюємо, пишемо; ідімо, живімо, працюймо, пишімо; 2-га особа однини — об'єкт звернення від 1-ї особи однини й множини: ти йдеш, живеш, працюєш, пишеш — про це знаю я або знаємо ми, про що й повідомляємо; ти йди, живи, працюй, пиши,— бо так хочу я або хочемо ми; 2-га особа множини — об'єкти апеляції від 1-ї особи однини і множини: ви йдете, живете, працюєте, пишете — про це знаю я або знаємо ми, про що вас і повідомляємо; ви йдіть, живіть, працюйте, пишіть — робіть це відповідно до мого або нашого бажання; 3-я особа однини й множини — об'єкт (відповідно в множині об'єкти) повідомлення, які не беруть участі в розмові і до яких не звертаються з розповіддю.

Якщо форми однини й множини того самого іменника передають головним чином співвідношення «один (одна, одне) — багато», то в дієслові таке співвідношення властиве тільки для значення 3-ї особи однини й множини; правда, навіть у цьому випадку значення 3-ї особи однини і множини присутнє також у семантиці 1-ї особи множини (ми — я і він; я, ти і він; я, ти і вони і под.) і 2-ї особи множини (ви — ти і він; ти і вони).

До значення числа у формах минулого (й давноминулого) часу та умовного способу однини додається ще й значення роду: він писав, вона писала, воно писало; він писав був, вона писала була, воно писало було; він писав би, вона писала б, воно писало б.

Категорія особи по-різному виявляє себе в дієсловах, що сполучаються з іменниками, які позначають істоти та неістоти. Якщо дієслова поєднуються з іменниками, що однією формою можуть передавати і чоловічу і жіночу стать, рід дієслова визначає й рід іменника: Інженер Іваненко показав приклад — Інженер Іваненко показала приклад.

Значення категорії особи виражається двома способами: синтетичним, за допомогою особових афіксів (вед-у — 1-ша особа, вед-еш — 2-га особа, вед-е — 3-я особа, вед-и — 2-га особа та ін.) і аналітичним — сполученням дієслова з відповідним займенниковим іменником (особовим займенником) (я іду, ти ідеш, він пішов, вона пішла і т. д.). У теперішньому й майбутньому часі та в наказовому способі синтетичний спосіб вираження особи здебільшого супроводжується аналітичним, у минулому, давноминулому часі і в умовному способі існує тільки один вид вираження особи — аналітичний. У 2-й особі замість особового займенника може виступати іменник у кличному відмінку (прийшов, Петре?), а в 3-й — іменник у називному відмінку (прийшов Петро).

Дієслова, які сполучаються з іменниками, що позначають осіб, уживаються в усіх особових формах однини й множини. Ця властивість поширюється й на істоти — не особи, але з певними обмеженнями. Так, неповну, семантично обмежену парадигму дієвідмінювання мають фаунонімічні дієслова, вживані в прямому значенні (гавкати, гарчати, іржати, мукати, жеребитися, пороситися, ревти, рохкати, телитися, хрюкати, ягнитися та ін.). Вони звичайно не мають форм 1-ї особи однини й тільки умовно можуть бути вжиті в формі 1-ї особи множини. Однак при поєднанні цих дієслів з іменниками, що позначають осіб, у них з'являється можливість виступати в 1-й особі однини й множини: я гарчу, як собака; ми ржемо, як жеребці і под.

Дієслова, що позначають процеси, які відбуваються в неживій природі, різні хімічні реакції та фізіологічні процеси (ржавіти, імжитися, тліти, жевріти; брунькувати, запилюватися, зріти, спіти, цвісти; окислюватися, пліснявіти, ятритися — про рану, серце,— боліти та ін.) уживаються тільки в 3-й особі однини й множини. При метафоризації цих дієслів виникає можливість уживання їх в інших особових значеннях, напр.: «І в цім саду цвіту я квіткою багряно» (В. Сосюра); «— Та бачу — ти сьогодні весь пашиш, весь цвітеш» (О. Гончар); «Цвіти, земле моя, квітуй, щаслився!» (В. Сосюра); «— Знаєш, нічого нам у хаті сидіти, походимо по бульварах, а то ти скоро запліснявієш» (В. Собко).

Навпаки, дієслова з повною особовою парадигмою втрачають її, сполучаючись з іменниками, що позначають різні реалії флори та фауни, неживі предмети. Вони зберігають здатність виступати тільки в формі 3-ї особи однини і множини (дерево росте, вітер плаче, звук тремтить, звір біжить і т. ін.).

Перехідні дієслова з такою ж морфемною структурою мають повну особову парадигму. При рефлексації ці дієслова втрачають перехідність, а разом з нею і здатність уживатися в однині«Бруньки на каштанах поналивалися» (Остап Вишня).

Звичайно не вживаються в однині дієслова з семантикою масової дії (громадитися, гуртуватися, купчитися, роїтися, товпитися, юрбитися). В сполученні зі збірними іменниками (молодь, народ, люд, полк, юрба), особливо з тими, що мають формальний показник збірності — суфікс -ств- (селянство, студентство), ці дієслова вживаються в однині, напр.: Замість прислівника міри може виступати іменник, що вживається переносно для вказівки на велику кількість якихось осіб або предметів. У таких випадках дієслово вживається як особове, пор.: Набігла маса людей — Набігло багато людей; Налетіла сила мух — Налетіло безліч мух. В обох випадках виконавцем дії є іменник у родовому відмінку.

58. граматична категорія часу.Час — граматична категорія дієслова, що виявляє себе в особових утвореннях — переважно дійсного способу,— відносячи дію або стан до моменту мовлення (теперішній час), вказуючи на те, що вона відбувалася до моменту мовлення (минулий і давноминулий часи), чи на те, що її здійснення почнеться після моменту мовлення (майбутній час). Окремі не особові утворення (дієприкметник, дієприслівник і присудкові форми на -но, - тої також мають певний стосунок до категорії часу, але вона виявляється в них досить специфічно.

В особових утвореннях прийнято розрізняти два плани висловлення: план комунікації (розмова) і план однобічної інформації (розповідь про певні події, не розрахована на безпосереднє мовне спілкування). У плані комунікації момент мовлення є прямим, індикативним, у плані однобічної інформації — відносним, релятивним. Отже, в розмові часові форми чітко співвідносяться з відповідними часовими відрізками: теперішній час означає дію, що відбувається в момент розмови (— Що ти тепер робиш? — Читаю книжку.У розповіді часове значення прив'язане до різних моментів конкретної реалізації дії. Оповідач, розміщуючи події переважно в хронологічному порядку, все ж може забігати вперед, повертатися до того, про що вже раніше йшлося, зіставляти давні події з недавніми і под. У зв'язку з цим він може довільно міняти той часовий відлік, який вважає за межу між теперішнім і минулим, між теперішнім і майбутнім. Отже, в цьому разі момент мовлення не реальний, а уявний. А тому при відносному вживанні часових форм теперішній час може означати і позачасову ознаку (Вода кипить при 100 °С), і дію, виконану в минулому (Приходжу до нього, а він уже на мене чекає), і майбутню (Зараз же іду на зустріч), а теперішній і майбутній — ще повторювану колись і збережену в спогадах минулу (Коли до нього не прийдеш, він завжди радо зустрічає). Значення минулої дії при цьому увиразнюється, коли до форм дієслова додаються ще вставні слова було (підкреслює ретроспективне сприйняття дійсності) або бувало (окреслює ще дальшу ретроспективу і розчленованість дії), напр.: «Діду мій, дударику, Ти ж було селом ідеш, Ти ж було в дуду граєш» (Нар. пісня); «Бувало, в неділю, закривши мінею, по чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину.,.» (Т. Шевченко); «А як усміхнеться, бувало, чого, як блиснуть жартом ті мов заплакані очі, то всі смутки злетять із тебе...» (С. Васильченко). Так ірреальна майбутня дія при переносному вживанні часової форми стає реальною минулою. І в розмові, і в розповіді використовуються також форми давноминулого часу, якими підкреслюється, що передавана ними дія вичерпала себе до моменту мовлення: Я ходив був до школи (потім цей процес з якихось причин припинився). Форми давноминулого часу вживаються не тільки в дійсному, а й в умовному способі: я ходив би —я ходив би був. Напр.: «Був і подався постаттю, а не зрушив — міцно за полу тримав Юхим» (А. Головко); «Я пам'ятаю, відкрився тоді ще географічний інститут. Я й туди хотів був вступити, та перешкодили якісь події» (О. Довженко); «Якби знала, що покине,— Була б не любила» (Т. Шевченко); «Пропав би був Вівчар, Та визволив Комар» (Л. Глібов).

Отже, значення категорії часу найповніше виявляється в особових утвореннях. З не особових її не має тільки інфінітив, хоч і він включається в особові складні і складені форми майбутнього часу (робитиму, буду робити). Дієприкметник має два типи часових форм: тип внутрішній і тип зовнішній. Внутрішній тип словотвірний: дієприкметники теперішнього часу (активні) утворюються від особових дієслів теперішнього часу (працюють — працюючий), дієприкметники минулого часу (активні) — від основи інфінітива (пожовтіти — пожовтілий). Щодо пасивних дієприкметників, то вони утворюються від основ інфінітива і співвідносяться то з теперішнім часом, якщо інфінітив недоконаного виду (співана пісня — пісня, яку співають), то з минулим, якщо інфінітив доконаного виду (проспівана пісня — пісня, яку проспівали). Зовнішній тип часових форм виступає при творенні форм пасивного стану. В особових формах пасивні дієприкметники (переважно доконаного виду) виступають як їх складові: лист написаний — лист був написаний — лист буде написаний. Якоюсь мірою внутрішній і зовнішній типи часових форм мають також предикативні форми на по-, -то: писано — написано; написано— було написано —буде написано. Дієприслівники мають тільки внутрішній тип часових форм: від дієслів теперішнього часу утворюються дієприслівники теперішнього часу (роблять — роблячи), від дієслів минулого часу дієприслівники минулого часу (зробив — зробивши), напр.: «Балабуха не вставав з місця, цілий день нічого не ївши, і все держав Олесину руку в своїй руці» (І. Нечуй-Левицький); «Хотів би й я слідами йти твоїми, Узявши плащ і посох пілігрима!» (Ю. Клен). Внутрішній тип часових форм не має майбутнього часу. Кожна з часових форм, уживаних в активній формі, має своє функціональне призначення.

Теперішній час — форма граматичної категорії часу дієслова, прямим значенням якої є віднесення часу дії або стану до моменту мовлення (пишу, читаю, працюю, сиджу). Крім цього основного значення, яке протиставляється минулому й майбутньому часовим значенням, теперішній час може ще означати:

1) постійну дію, не обмежену будь-якими часовими рамками; звичайно таке значення мають дієслова, що характеризують певні сталі ознаки (стани) речовин та організмів: Кисень горить; Людина дихає повітрям;

2) дію, яку мовець оцінює як постійну, незмінну, напр.: «Родяться люди, турбуються, метушаться, живуть, умирають і знов, і знов, і знов. Пощо, нащо, яка тому остаточна ціль?..» (Б. Лепкий);

3) дію, яку мовець не пов'язує ні з яким конкретним часом.

Минулий час — форма граматичної категорії часу дієслова, прямим значенням якої є вказівка на те, що дія або стан відбувалися (відбулися), виявлялися (виявилися) до моменту мовлення або ж завершилися в момент мовлення. Минулий час передається двома часовими формами: власне-минулим і давноминулим. Власне — минулий час виступає в Двох видових формах: доконаній і недоконаній.

рідне лоно» (Ю. Клен). Якщо в цьому реченні замінити форми дієслів недоконаного виду на форми доконаного виду, то кожне наступне дієслово передаватиме пізніше виконану дію: минуло літо, вистигли грона, ліг у копи покіс, покликав Київ.

У формах давноминулого часу можуть виступати дієслова як доконаного, так і недоконаного виду, але переважають перші. Це пояснюється тим, що значення давноминулого (або ще передминулого) часу виникає при порівнянні часового перебігу двох дій у минулому: одна з них (власне — давноминула) передує іншій. Напр.: «І вже був рушив услід за прапорщиком та грузином, як раптом хтось шарпнув його за рукав» (А. Головко). Тому давноминулий час уживається переважно в складних реченнях: в одній його частині виступає форма давноминулого часу, в другій — минулого.

Майбутній час — форма граматичної категорії часу дієслова, прямим значенням якої є віднесення дії або стану до часу, який настає після моменту мовлення (напишу, прочитаю, буду працювати, сидітиму). три форми майбутнього часу: проста (доконаного виду), складна (історично утворена від сполучення інфінітива з особовими формами допоміжного дієслова яти: ходити + йму = ходитиму) і складена, в основі якої лежить також інфінітив, що сполучається з самостійними, не перетвореними в афікси особовими формами допоміжного дієслова бути (буду ходити, будеш ходити, буде ходити і под.).

граматична категорія способу

Спосіб — граматична категорія дієслова, яка виражає ставлення мовця до можливості, бажаності, необхідності й інших умов здійснення дії чи реалізації стану. Семантична суть категорії способу полягає в протиставленні реальних дій (дійсний спосіб) ірреальним модальним діям (недійсні способи).

Способові значення реалізуються в формах, що є разом з тим носіями особових, а інколи й часових значень. Ставлення до висловлюваного — ознака модальності. Модальність виявляє себе й у лексиці (мабуть, можливо, очевидно, ймовірно і под.; з цією метою вживаються й вигуки із загальною семантикою оцінки та волевиявлення: ого! ах! отакої!), й у морфології — форми дійсного, наказового й умовного способів з їх різновидами,— і в синтаксисі (цілеспрямованість висловлення, ствердження/заперечення й т. ін.).

Реалізація ірреальних дій так чи інакше пов'язана із синтаксичною структурою. Є певні рамкові конструкції, в яких відмінні морфологічні форми дієслова виконують однакові функції. Це, скажімо, конструкція умовної залежності «якби — то»: Якби він прийшов вчасно, то застав би мене — Прийшов би він вчасно, то застав би мене — Прийди він вчасно, то застав би мене.

Загальна оцінка ситуації передається дієсловом із заперечною часткою не; вона може передувати формі 3-ї особи однини безособового дієслова («Не наскучить у лісі. Шумлять дерева й навівають думки» — Б. Лепкий) або ж неозначеній формі дієслова («Знов [раб] за кайдани береться, і рве, і гризе їх зубами, Та не порвати йому, ані послабити» — М. Вороний). У другому випадку, як видно з цього і подібних контекстів, оцінка ситуації більш категорична, ніж у першому.

Неможливість виконання якоїсь дії виражається формами 2-ї особи однини теперішнього часу як із заперечною часткою не, так і без неї, напр..

Можна, очевидно, виявити ще ряд дієслівних конструкцій, якими передається ставлення мовця до дії. Проте в морфології розглядаються тільки ті категорії, які мають морфемно-парадигматичне вираження. До них належать дійсний, наказовий та умовний способи. Останні два мають у своїх межах ще бажальний та спонукальний різновиди.

Дійсний спосіб виражає реальні дії (передаються формами теперішнього й минулого часу) та ірреальні дії, що не мають модального значення (майбутній час): ходжу, ходив, ходитиму; напишу, написав і т. д. В. Виноградов дуже вдало назвав дійсний спосіб фоном, який дозволяє зрозуміти й оцінити модальні значення дієслівних форм.

Серед морфологічних недійсних способів виділяються чотири: наказовій, умовний, спонукальний, бажальний.

Наказовий спосіб виражає значення необхідності виконання дії насамперед співрозмовником (співрозмовниками), особами, що не беруть участі в розмові й, нарешті, самим мовцем. Форми наказового способу утворюють морфологічну парадигму, що складається з трьох особових синтетичних форм: 2-ї особи однини, 1-ї і 2-ї особи множини. Очевидно, 2-га особа однини і множини, що поєднуються з іменником — об'єктом апеляції, виступають семантичним центром наказового способу. До цих двох форм додається 1-ша особа множини, що включає в себе, крім позначення мовця, ще й позначення слухача, тобто той же об'єкт апеляції. Решта особових значень, утворюваних формами теперішнього/майбутнього часу в поєднанні з вільною морфемою хай/нехай, перебувають на периферії апелятивної семантики. ї все ж у процесі розвитку мови особова парадигма наказового способу постає як цілком викінчена структура: відсутні морфологічні (синтетичні) форми доповнюються синтаксичними, (аналітичними). Пор.: 1-ша особа однини — хай це я зроблю, 2-га особа однини — зроби це ти, 3-я особа однини — хай він це зробить, 1-ша особа множини — зробімо це ми, 2-га особа множини — зробіть це ви, "3-я особа множини — хай вони це зроблять.

Аналітичні форми наказового способу 3-ї особи однини й множини не передають прямої апеляції до об'єкта (об'єктів), що спонукається (спонукаються) до дії. Мовець повідомляє об'єкт звернення про те, що він хотів би, щоб хтось (або щось) виконав (виконало) на його розсуд певну дію. При цьому синтетична форма 2-ї особи однини чи множини може закономірно виступати у відповідному контексті, передуючи аналітичній формі 3-ї особи однини й множини, напр.: «— Христе, дай отому бродязі,— сказала вона, вказуючи головою на Івася,— шматок хліба та хай уже він іде, хай моєї душі не мучить» (Панас Мирний); «Перебалакайте по телефону з друкарнею... хай вона зараз вишле мені 5—6 прим, книжки» (М. Коцюбинський). Аналітичні форми 3-ї особи однини й множини, як і форми 1-ї особи, можуть уживатися в значенні допустовості.

Специфічне місце в системі форм наказового способу займає лексично десемантизоване дієслово давати, що, вживаючись у формах 2-ї особи однини й множини, а також 1-ї особи множини і сполучаючись з дієсловами у формі інфінітива (недоконаного виду), простого й складеного майбутнього часу і 1-ї особи множини наказового способу, передає значення спонукання: давай співати, даваймо співати, давай заспіваємо, давайте співати, давайте заспіваємо, давай заспіваймо, давайте заспіваймо, давай кажімо, давайте кажімо.

Значення 2-ї особи однини й множини можуть бути виражені формами інфінітива. При цьому в значення наказовості вноситься додатковий відтінок категоричності, напр.: «— Встать! — гаркнув Грабовський. — Учні встали» (О. Довженко); «Стара затіпалася, облилася слізьми, устала і ледве подибала до порога. — Провести! — гукнув смотритель» (Панас Мирний); «— Рибу і раки вкинути в воду! — приказав пан хлопцям, що рились у куширі, збираючи вівсянку» (Панас Мирний).

У формах наказового способу практично можуть уживатися всі дієслова. І все ж лексична семантика деяких із них накладає на утворення цих форм певні обмеження. Це, зокрема, дієслова почуттєвого сприйняття (бачити, чути, відчувати), хоч зрідка можливі форми бач, чуй, відчувай, чуймо, відчуваймо, безособові дієслова (світати, вечоріти, дніти, морозити, хоч у поезії можливі форми світай, вечорій, дній і под.). Указуючи на особу формою давального відмінка однини й множини іменників або займенників, інфінітиви дещо послаблюють категоричність наказовості, підкреслюючи, однак, обов'язковість виконання дії або ж — із запереченням — навпаки, неможливість її виконати.

Умовний спосіб передає таке значення дії, яке може бути здійснене лише за певної умови; ця умова здебільшого полягає в тому, що паралельно з цією дією або раніше за неї має відбутися інша дія. Як відомо, форми умовного способу складають аналітичну парадигму, яка реалізує свою семантику тільки в складному (переважно складнопідрядному) реченні: якщо б я прийшов, то побачив би. При цьому треба зазначити, що значення умовної взаємозалежності дій може бути передане й без форм умовного способу: якщо я приходив, то бачив; якщо я приходжу, то бачу; якщо я прийду, то побачу. Однак особливістю власне — умовного способу є його позачасовість, призначеність передавати саме ірреальні дії, напр.: «Якби пустили на музики, то я б кісники заплела» (Т. Шевченко); «Якби вдалось моє велике діло, я б упилася щастям перемоги» (Леся Українка); «Коли б це мати наказала — вона б і бровою не повела» (М. Стельмах). Протиставлення двох взаємопов'язаних дій може бути виражене й менш категорично. Іноді для цього досить розміщення поруч двох речень із формами умовного способу, напр.: «Сиділа б собі там і паслася на дні. Десь, може б, набрела втонула Атлантиду» (Л. Костенко). Головне семантичне навантаження припадає на морфему би/б. Вона можлива не тільки при особових дієсловах (формально минулого часу), але й при інфінітивах або при предикативних прислівниках необхідності типу треба, потрібно, слід, необхідно й под. Умовність зберігається в двочленних конструкціях: «Прийти б без запізнення, все було б гаразд; Вийти б із цього болота — знайшлася б стежка.

Двочленність умовних конструкцій обов'язкова й тоді, коли в одній із них виступає дієслово в часовій формі. У таких випадках умовність набуває часової перспективи: вказується на можливість вияву однієї з дій тільки за наявності другої дії, що виявляє себе до моменту мовлення, в момент мовлення або після нього, пор.: «Коли б ти прийшов, як сяяло сонце — Коли б ти прийшов, як сяє сонце — Коли б ти прийшов, як сяятиме сонце. Напр.: «Артист, що не зумів зрозуміти ролі Івана Стратоновича як живого символа героїні, як би не старався грати в тон з героїнею, буде тільки шкодити їй» (М. Вороний). Іноді, дуже рідко, друга частина умовної конструкції приєднується до першої у вигляді частини складносурядного речення з протиставним зв'язком, напр.: «Є скрипка у Марка. Де хтось би плакав, а Марко заграє» (Л. Костенко).

Спонукальний спосіб передає послаблене значення апелятивності, за якого мовець свідомо відмовляється від обов'язкового виконання дії — вона може відбутися тільки при повній добрій волі особи, до якої звертається. Якщо форма «би/б + дієслово в минулому часі» уживається в паралельній особовій конструкції, але має при собі звертання, то вона набуває умовності, зберігаючи й спонукальність. У реченнях з не особовими формами спонукального способу можуть опускатися як звертання, так і звичайні в таких конструкціях додатки, виражені іменниками або займенниковими іменниками у давальному відмінку однини та множини.

В інших особових формах, утворених за допомогою морфеми хай/нехай, де немає прямого значення апелятивності, розвивається значення бажальності.

Отже, батальний спосіб позбавлений значення апелятивності. Його семантика базується на волевиявленні мовця, спрямованому до самого себе або до третіх осіб. Бажальний спосіб, як і спонукальний, складається з особових і не особових форм. Перші — це особові форми умовного способу, поєднані з морфемами хай/нехай, напр.: «Хай би Ясногорська, схилившись над ним, перев'язувала йому гарячу рану...» (О. Гончар); «А Єремія, останній ваш пророк, співець руїни, нехай би жив у сих преславних струнах (Леся Українка).

Усі способові підкатегорії вживаються переважно в активі, проте наказовий та умовний способи мають зрідка також пасиви форми (будуйся, доме! був би лист написаний).

60. дієприкметник особливості творення та вживання

Дієприкметник - це особлива форма дієслова, яка називає ознаку предмета за дією У українській мові назви посад - субстантивовані дієприкметники замінено українськими відповідниками-іменниками:

завідуючий (чим) - завідувач (чого);

командуючий (чим) - командувач (чого);

виконуючий обов`язки - виконувач обов`язків.

Про інші відповідники калькованих форм активних дієприкметників теперішнього часу. Активні дієприкметники теперішнього часу в сучасній українській мові вживаються обмежено, на відміну від російської мови. Ці форми утворюються від основи 3-ої особи множини теперішнього часу перехідних дієслів недоконаного виду за допомогою суфіксів -уч- (-юч-) (від дієслів І дієвідміни), -ач- (яч-) (від дієслів ІІ дієвідміни): ведучий (телепрограми). Відповідниками росій­ських активних дієприкметників теперішнього часу в українській мові є підрядні частини складнопідрядних речень або іменники чи прикметники: проживающий - мешканець; той, хто(який) мешкає; заведующий - завідувач; той, хто (який) завідує.

Активні дієприкметники минулого часу доконаного виду творяться від основи інфінітива неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л-: дозрі(ти) - дозрілий, змарні(ти) - змарнілий, мерз(ти) - мерзлий, опа(сти) - опалий, спочи(ти) - спочилий. Суфікс -ну- випадає: засохну(ти) - засохлий, промокну(ти) - промоклий. Активні дієприкметники минулого часу з суфіксом -ш- (-вш-) в українській мові не вживаються, а передаються описово.

Пасивні дієприкметники мають форму минулого часу, яка утворюється за допомогою суфіксів -н-, -ен-, -т-: завершений, зроблений. Дієслова з основами на -ну- і на -о- можуть утворювати паралельні форми дієприкметників: висунути - висунутий, висунений, повернути - повернутий, повернений.

У пасивних дієприкметниках -н- не подвоюється: зроблений, намальований, зав`язаний, натхнений та ін.

61. Дієприслівник. особливості творення та вживання

Залежно від виду вихідного дієслова розрізняємо дієприслівники недоконаного (вітаючи, говорячи, кажучи, просячи; вітавши, казавши, прохавши) й доконаного (грюкнувши, принісши, прочитавши) виду.

1. Дієприслівники доконаного виду творимо від основи інфінітива дієслів доконаного виду за допомогою суфіксів -вши (після голосних), -ши (після приголосних). Дієслово подаємо в чоловічому роді минулого часу й до нього додаємо -ши: подумав+ши, оглянув+ши, підбіг+ши.

Дієприслівник доконаного виду означає таку другорядну дію, яка відбулася чи відбудеться раніше від основної, і відповідає на питання що зробивши?

2. Дієприслівники недоконаного виду утворюємо від основи теперішнього часу недоконаного виду за допомогою суфіксів -учи- (-ючи-) від дієслів І дієвідміни та -ачи- (-ячи-) від дієслів ІІ дієвідміни. Дієслово подаємо у 3-й особі множини теперішнього часу й замість -ть додаємо -чи: думаю(ть) – думаючи, терпля(ть) – терплячи, гуркотя(ть) – гуркотячи.

Дієприслівник недоконаного виду означає другорядну дію, одночасну з основною, і відповідає на питання що роблячи?

3. Дієприслівники утворюємо також від дієслів, які закінчуються на -ся (-сь): задивляючись, посміхаючись (недоконаний вид), задивившись, посміхнувшись (доконаний вид).

У в а г а ! Слід відрізняти дієприслівники недоконаного виду від близьких звучанням активних дієприкметників у Н. (З.) відмінку множини, які відповідають на питання які? й мають закінчення -і: Десятки прожекторів з валу вдарили промінням, засліплюючи наступаючі війська (О. Гончар).

Примітка. Дієприслівник уживаємо лише тоді, коли в реченні однієї дієвої особи стосується щонайменше дві дії.

Однак окремі форми активних дієприкметників теперішньо­го часу з суфіксами -уч (-юч), -ач (-яч) іноді використовують, але у функції означення, а не головного компонента дієприкметникового звороту правильно успішність, зростаюча щороку зростаюча щороку успішність (або успішність, що зростає щорічно)

Це ж стосується й активних дієприкметників минулого часу із суфіксом -л-:

яблука, замерзлі від морозу замерзлі яблука (або яблука, що замерзли від морозу)

Дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму складі колишній займенник ся, що був формою від себе — я, порівняйте: збираюся (я збираю себе), умиваюся (я вмиваю себе).


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!