Кредитно-банківської системи

Банк (від італ. banco – лавка, контора міняйли) – особливий вид підприємницької діяльності, фінансово-кредитна установа, що пов’язана з рухом позичкових капіталів, їх мобілізацією і розподілом.

В розвинених країнах банківська система є найважливішим організаційним елементом всієї економічної системи, рушійною силою, яка зумовлює її економічне зростання. Саме банківська система втілила в себе багатогранний і ефективний інструмент впливу на соціально-економічні процеси шляхом обслуговування руху грошей, позичкового капіталу, цінних паперів.

У світовій практиці відомі декілька видів банківської системи:

– дворівнева банківська система;

– централізована монобанківська система;

– унікальна децентралізована банківська система.

Для більшості країн з ринковою економікою характерна дворівнева банківська система (див. рис. 13.5). Перший рівень цієї системи створює центральний банк, який обслуговує лише дві категорії клієнтів: банківські інститути та урядові структури. Другий рівень утворюють самостійні, але підконтрольні центральному банку неемісійні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

1-й рівень

2-й рівень

Рис. 13.5. Дворівнева структура банківської системи

Централізована монобанківська система – це система, яка передбачає лише горизонтальні зв’язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. Тут усі банки країни (включаючи і центральний банк) знаходяться на одному рівні, виступають як рівноправні агенти, виконують практично аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтів, або всі вони є державними відділеннями центрального банку. Така система характерна для країн з адміністративно-командним, тоталітарним режимом управління.

Унікальна децентралізована банківська система – це, зокрема, Федеральна система США, що була створена у 1913 році для здійснення функцій центрального банку і утворення жорсткої структури регулювання системою комерційних банків. Федеральна резервна система (ФРС) є федеральною структурою, де на першому рівні знаходяться 12 Федеральних резервних банків, які очолює Рада керуючих і на другому рівні – комерційні банки.

Федеральні резервні банки діють на базі змішаної державно-приватної власності, проводять політику Ради керуючих, виконують функції центрального банку в своєму окрузі (в США – 12 резервних округів). Усі вони здійснюють емісію банкнот, касове обслуговування федерального бюджету, купівлю-продаж урядових цінних паперів, регулювання діяльності комерційних банків, що знаходяться на другому рівні банківської системи, проводять операції на світових валютних ринках.

Сучасна банківська система України створилася і розвивається з врахуванням світового банківського досвіду, має два рівні: на верхньому – Центральний (національний) банк України (НБУ), на нижньому – різноманітні комерційні банки, а також філії і представництва іноземних банків. Це дозволяє національній банківській системі поступово інтегруватися у світову банківську систему.

Центральний банк – це, як правило, головний державний банк, наділений особливими правами регулювання, контролювання і цілеспрямованого впливу на всю кредитно-банківську систему, економіку країни.

Свою діяльність центральний банк будує, виходячи із загальнонаціональних інтересів. Він не керується прагненням отримання прибутку, хоча його діяльність також приносить дохід – переважно, завдяки наявності у нього цінних паперів казначейства. Його головне призначення – сприяти сталому економічному розвитку країни.

Центральний банк як “банк банків” виконує багато функцій, які взаємопов’язані між собою (див. рис. 13.6). Основними є:

– державна емісія грошей та організація їх обігу; зберігання золотовалютних резервів держави;

– кредитування та ведення рахунків комерційних банків і уряду; зберігання резервного фонду інших кредитних установ;

– здійснення контролю за діяльністю кредитних установ, збереження стабільності, тобто зменшення волатільності (рівня непостійності, постійної змінності) тобто ресурсного ринку країни.

Центральний банк у ринковій економіці – це, як правило, юридично самостійний і незалежний інститут. Ступінь його незалежності від виконавчої влади в різних країнах різна. Більшою самостійністю користуються центральні банки, які за законом підзвітні парламенту (у США, Німеччині, Швейцарії, Швеції, Голландії), меншою – підзвітні міністерству фінансів, казначейству.

Рис. 13.6. Основні функції центрального банку

Особливе місце у ринковій системі посідають комерційні банки (КБ) – окремі юридичні особи, які відповідають за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. За характером своєї діяльності вони є комерційними структурами зі специфічним видом підприємницької діяльності. Комерційні банки щільно пов’язані з усіма суб’єктами ринку, суттєво впливають на економічні процеси в суспільстві.

Комерційні банки –це багатопрофільнікредитні установи, що здійснюють операції (залучають вклади суб’єктів ринкових відносин, видають позики, виконують фінансове обслуговування клієнтів тощо) у різних секторах ринку позичкових капіталів, обслуговуючи юридичних і фізичних осіб.

Зміст комерційних банків характеризується багатьма функціями, які поділяються на базові і додаткові. Основними базовими функціями є:

– мобілізація тимчасово вільних грошових засобів юридичних та фізичних осіб і перетворення їх у капітал;

– кредитування підприємств, держави і населення;

– розрахунково-касове обслуговування клієнтів;

– випуск кредитних знарядь обігу.

Усі функції тісно пов’язані між собою та забезпечують комерційному банкові статус органа, що емітує платіжні засоби для обслуговування всього кругообігу капіталу в процесі виробництва й обороту товарів.

Комерційні банки є основною ланкою кредитно-банківської системи, її головними “нервовими” центрами. Їх завдання – концентрувати ділову частину кредитних ресурсів, перетворювати заощадження людей у капітал. Вони мають здійснювати повне (розрахункове, касове, кредитне) обслуговування клієнтів, розрахунок і виплату податків, консультувати населення з питань інвестування, надавати сейфи для зберігання цінних паперів і коштовностей, проводити трастові операції і багато інших операцій.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями.

За формою власності комерційні банки бувають державними, приватними і змішаними. Державні – це банки, що знаходяться у власності держави і керуються державними органами. Приватні банки– це акціонерні товариства (відкритого та закритого типу), або товариства з обмеженою відповідальністю, де є невелика кількість сталих членів, передача акцій та паїв обмежена, акціонерний капітал створюється шляхом розміщення акцій серед засновників. Змішані – це: 1) банки з участю іноземного капіталу; 2) напівдержавні банки з участю державного і приватного капіталів.

Суто державних комерційних банків у світовому кредитно-фінансовому просторі дуже мало, в основному вони приватні. За організаційно-правовою формою діяльності – це банки акціонерні або пайові. Акціонерні банки – це банки, що організовані у формі акціонерних товариств. Пайові банки – це товариства з обмеженою відповідальністю, засновані на сумах грошових внесків чи частки в загальному капіталі банку, яка припадає на юридичну або фізичну особу.

Найбільша частка комерційних банків світу – це акціонерні товариства, а серед них – відкритого типу. Наприклад, у США та країнах ЄС практично усі банки є відкритими акціонерними товариствами, їх акції вільно реалізуються на фондових біржах.

Залежно від кола здійснюваних операцій комерційні банки поділяються на універсальні і спеціалізовані.

Універсальні банки – це кредитні установи, що здійснюють основні види банківських операцій: кредитні, депозитні, фондові, розрахункові, довірчі та ін. (за винятком емісії банкнот). В силу диверсифікації ризику вони є найбільш стійкими, що дозволяє їм витісняти спеціалізовані банки.

Спеціалізовані банки – це кредитні установи, що спеціалізуються в певній царині кредитування і на виконанні вузького набору спеціалізованих функцій. Серед спеціалізованих банків виділяються: інвестиційні, інноваційні, облікові, ощадні, іпотечні.

За територією діяльності банки поділяються на: регіональні, міжрегіональні, загальнонаціональні, міжнародні.

За приналежністю до країн розрізняють банки: національні, іноземні, спільні.

За розміром статутного капіталу банки бувають малі, середні, великі.

Банківська діяльність пов’язується з здійсненням витрат та отриманням доходів. Видатки банків складаються з:

– виплати відсотків від пасивних операцій (за поточними і депозитними рахунками);

– плати за кредитні ресурси, отримані від інших банків;

– оплати послуг (обчислювальних центрів, поштових, телеграфних та інших);

– амортизаційних відрахувань з основних фондів;

– платежів із страхування майна і діяльності банків;

– виплат на утримання апарату;

– інших витрат (збитки від списання безнадійної заборгованості клієнтів, дебіторської заборгованості, виплачені банком штрафи за порушення правил здійснення операцій тощо).

Доходи банків складаються за рахунок таких джерел:

– перевищення отриманих банком відсотків за надані кредити над відсотками, що виплачуються від депозитів;

– плати за розрахункове і касове обслуговування клієнтів;

– доходів (відсотки та дивіденди) від інвестицій в цінні папери;

– комісійних винагород, доходів від переказних, факторингових (посередницькі торговельно-комісійні операції), лізингових (операції, пов’язані з орендою, майновим наймом), трастових (операції, пов’язані з довірчим управлінням майном, цінними паперами, фірмами тощо) та інших посередницьких операцій;

– доходів від біржових угод;

– доходів від валютних та інших операцій з іноземними клієнтами;

– інших доходів (проведення консультацій, розробка нормативних активів тощо).

Кінцеві результати діяльності банку точно і повно характеризує система взаємопов’язаних абсолютних і відносних показників: прибуток, прибутковість (рентабельність) банківської справи, кредитоспроможність, ліквідність, надійність. Забезпечення прибуткової діяльності, підвищення рентабельності активів, посилення рівня кредитоспроможності та надійності – важлива умова сталого функціонування і розвитку банківської системи України.

Прибуток банку – це різниця між сукупними доходами та витратами банку; перевищення сукупних доходів над сукупними витратами. Він формується в результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банку.

Оцінка прибутку банку здійснюється на основі системи показників прибутковості (рентабельності), які характеризують ефективність витрат банку з різних сторін і використовуються як інструмент інвестиційної політики та ціноутворення. Взагалі показники прибутковості – це відношення прибутку до тих чи інших засобів (майна) банку, які беруть участь в отриманні прибутку.

Найпоширенішими показниками прибутковості банку є: прибутковість банківських активів (ПБА), прибутковість акціонерного капіталу (ПАК), чистий прибуток на одну акцію (ЧПа) та ін.

Прибутковість банківських активів може обчислюватися за двома варіантами. За першим варіантом при обчисленні загальної прибутковості співвідносять валовий (балансовий), або прибуток брутто до активів банку:

Загальна прибутковість банку (ЗП) = валовий (балансовий) прибуток (ВП)/ активи (А).

(13)

Вона показує скільки валового прибутку дає одиниця активів банку.

За другим методом обчислюється чиста прибутковість – як співвідношення чистого (нетто) прибутку (прибутку після оподаткування) до його активів:

Чиста прибутковість банку (ЧП) = нетто прибуток (НП) / активи (А).

. (14)

Вона характеризує скільки чистого прибутку приносить одиниця активів банку.

Прибутковість акціонерного капіталу (ПАК) за методом “ДЮПОН” обчислюється як співвідношення чистого прибутку до акціонерного капіталу банку:

(15)

Чистий прибуток на одну акцію(ЧПа) обчислюється як відношення суми чистого прибутку (ЧП) до кількості акцій випущених банком (КАВБ).

. (16)

Прибутковість відіграє важливу роль у діяльності банку, дає можливість збільшувати власний капітал, створювати необхідні страхові резерви, фонди для розвитку, здійснювати виплати дивідендів акціонерам банку тощо.

Особливе місце в країнах з ринковою економікою займають небанківські спеціалізовані кредитно-фінансові (парабанківські) установи. Їм належить близько 40% світових фінансових активів.

Небанківська (парабанківська) система – це сукупність небанківських кредитно-фінансових установ, які мають право обслуговувати певні типи клієнтів, або здійснювати окремі (один-два види) банківські операції, зазвичай, спеціального характеру.

Парабанківська система складається з двох підсистем:

· спеціалізовані кредитні організації;

· поштово-ощадні установи, які через поштові відділення залучають вклади населення, здійснюють прийом і видачу грошових коштів.

Серед спеціалізованих кредитних установ вирізняють організації, що спеціалізуються на одному виді кредиту (ломбарди, лізингові компанії, факторингові компанії, пункти прокату тощо) і організації, що виконують роль фінансових посередників (страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки тощо).

Небанківські кредитні організації, з одного боку, мають подібніз банком риси, а з іншого, мають деякі особливості, що й слугує підставою для віднесення їх до особливої групи.

Проблема формування ефективної кредитно-банківської системи є однією із ключових в українській економіці. Без розвитку і постійного удосконалення відносин всередині банківської системи неможливо досягнути будь-якого економічного зростання.

Сучасна кредитно-банківська система України поки що має багато невирішених проблем і не відповідає вимогам економічного зростання, не сприяє розвитку інвестиційно-інноваційної діяльності. Приведення її у відповідність з потребами реальної економіки вимагає удосконалення взаємовідносин у самій банківській системі, насамперед, у стосунках між головним банком країни та комерційними банками, створення нормального ліберального механізму регулювання ринкових відносин між банками; подальшого зниження рівня ризику та зростання обсягів активів, зобов’язань і капіталу банків; збільшення обсягів кредитів у економіку, зокрема, довготермінових, що мають позитивно вплинути на динаміку економічного зростання; поліпшення якості кредитного портфеля, зокрема, зменшення частки проблемних кредитів; підвищення рівня прибутку, рентабельності активів і капіталу; зміцнення довіри населення до банків.

Оздоровити банківську сферу і зробити її ефективнішою можна на засадах розширення прав комерційних банків і обмеження повноважень центрального. Для цього необхідно привести діючу систему регулювання діяльності банків у відповідність з прийнятими у міжнародній практиці підходами, перш за все, Базельськими принципами ефективного банківського нагляду (1997 р.).