Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Релігійно-теїстичний напрямок української філософії кінця ХІХ – початку ХХ століття



Тенденції психологізації філософії

Микола Якович Грот. Наскрізними для творчості М.Грота є проблеми визначення предмета і завдань філософії та дослідження питань теорії пізнання. Процес пізнання розуміється ним як такий, що ґрунтується на єдності і взаємодії органічно пов'язаних між собою зовнішнього і внутрішнього досвіду.

Життя людини є взаємодією організму з навколишнім середовищем, в результаті якої, з одного боку, внутрішні відносини пристосовуються до зовнішніх, а з іншого — зовнішні до внутрішніх. Пристосування внутрішніх відносин до зовнішніх називається сприйняттям, а зворотний акт — діяльністю. Процес пізнання починається з почуттів, які є необхідною, достовірною та всезагальною основою пізнання внутрішнього боку предметів.

Василь Васильович Зеньківський. Зосереджуючись на осмисленні проблеми душі, В. Зеньківський аналізує особливості психічної причинності. Постійність, послідовність і необхідність зв'язку не може вважатися достатньою ознакою причинності. Не завжди те, що передує явищу, навіть за постійного і необхідного характеру такої послідовності, є причиною даного явища. Причинність пов'язана з актом «творення» одного явища іншим. Як і М. Грот, В. Зеньківський вважає, що пізнати силу яка діє в причинному зв'язку, можна лише через «внутрішній досвід». Якщо в індивіді здійснюються ті чи інші психічні процеси, то вони повинні мати своє ядро, з якого розвиваються, — ним є ду­ховна субстанція, створена Богом. Тим самим аналіз про­блеми причинності приводить до необхідності визнання Бога.

Релігійно-теїстичний напрямок української філософії кінця ХІХ – початку ХХ століття

Представники релігійно-теїстичної філософії: П.І. Ліницький, П. Кудрявцев, Д.І. Богдашевський. Чи не найбільш популярною для них є філософія Канта, до ідей якого вони звертаються, розв'язуючи ті чи інші філософські питання.

І.Кант, на думку Д. Богдашевського, є творцем новітньої філософії. Але найбільш невдалою є, на думку Д. Богдашевського, критика Кантом онтологічного доведення Бога.

Власне ця проблематика, пов'язана з обґрунтуванням буття Божого вирізняє специфіку підходу професорів Духовної Академії й до позитивного розв'язання філософських проблем. Тут, крім спеціальної для тогочасної академічної філософії зацікавленості в гносеологічній проблематиці, що розглядається з позицій неокантіанства (П. Ліницький), емпіріокритицизму (П. Кудрявцев), особлива увага зосереджується на проблемах першооснови світу.



На думку П. Ліницького, чи не найістотнішим компонентом, що визначає предмет філософії, має бути обґрунтування ідеї безумовної істоти, як істоти всемогутньої, творчої і премудрої, тобто Бога. Без ідеї безумовного філософія взагалі не може існувати.

Продовжуючи цю ідею, П. Кудрявцев розрізняє сфери компетенції знання й віри. Проблема абсолютного, безумовного є сферою віри, об'єктом якої «служить щось абсолютно цінне».

52. Соціально-філософські ідеї М. Грушевського, В. Винниченка, В. Липинського, Д. Донцова.

Михайло Грушевський(1866 — 1934).

Ідею національного самовизначення українців ґрунтовно обстоював геній української історичної думки, автор знаменитої десятитомної «Історії України-Руси» Михайло Грушевський.

Вчений стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узго­дженні своїх перспективних планів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого. Будучи соціалістом за світоглядом, М. Грушевський замість реальної нагоди відродження самостійної української державності взяв на себе непосильне й непотрібне завдання — перебудувати Росію на федеративних заса­дах. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступ­ливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам обернулись серйозними політичними втратами.

Він наголошував на тому, що Україну повинен будувати власними руками її трудовий народ без сторонніх впливів і втручань. Варто замислитися над думкою М. Грушевського і про те, що національність подібна до здо­ров'я, змушує займатися собою тоді, коли в ній відчуваються негаразди й недоліки, коли нема для національності свободи існування й розвитку.

Отже, незважаючи на федералістську платформу, політичні ідеї М. Гру­шевського не можуть бути відсторонені. Вони входять в ідео­логічний арсенал українського державотворення як його важлива складова, невичерпна скарбниця бачення майбутньої України як співдружньої з народами країн слов'янського кореня і всього світу.



Володимир Винниченко

Ідея української державності була також провідною в політико-ідеологічних пошуках В. Винниченка. Будучи справжнім соціалістом, тобто людиною, яка сформувала свою політичну доктрину на ідеології гуманізму й людинолюбства, В. Винниченко цілком відкидає радянсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страж­дання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади.

Філософ і державотворець закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї «інтенсивної кооперації господарства» й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. На його думку, остання має цілий ряд переваг, найголовніша з яких полягає в тому, що кожен робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе. В. Винниченко припустився ряду фаталь­них для держави помилок, спричинених не лише певними теоретичними неузгодженостями, але й романтичною вдачею і безмежною довірливістю.

Дмитро Донцов(1883 — 1973).

Незважаючи на те, що Д. Донцов неодноразово міняв свої політичні погляди, він зробив значний внесок у розробку ідей українського націо­налізму, пропагував ідеї незалежності України, яку мають здобути для країни вибрані її представники, еліта, фанатично віддана національній ідеї.

Політико-ідеологічна концепція Д. Донцова включає три ви­хідні елементи світогляду: Росія — найголовніший ворог України; селянство — хребет нації й держави; необхідність сильного відчуття мети й волі. Ідеалом, державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку».

Системний виклад націоналістичних ідей Д. Донцова міститься в його головній праці «Націоналізм»: вимоги впровадження нової національної ідеї (зміцнення волі нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого — як мети, боротьби — як засобу); прагнення боротьби й усвідомлення її неми­нучості; виховання духу романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея; форму­вання ідеології непримиренності, фанатизму, брутальності та аморальності, що беруть до уваги лише інтереси спільноти (нації), що дає національній ідеї вибухову силу в історії; утвердження права сильних націй організовувати й вести інші народи для розвитку людської цивілізації; опора на ініціативну меншість, що вживає творче насильство для суспільного поступу.

Вячеслав Липинський(1882 — 1931).

В. Липинський висуває ідею класу як формуючої націю (українську) сили, згуртованої не тільки економічними інтересами, а й віковими тра­диціями, культурою — «клас хліборобів». Цей клас мав бути творцем нової еліти — «селянської аристократії». Концепція державотворення у В. Липинського, таким чином, має характер свідомого елітаризму: активна меншість «дає провід і править», тоді як пасивна більшість залишається об'єктом керування. Віддаючи перевагу класу хліборобів, В. Липинський піддав нищівній критиці інтелігенцію за схильність до саморуйнування, безпринципність тощо.

В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. За В. Липинським, можливими формами політичної організації українського державотворення є: 1) демократія з республікою; 2) охлокра­тія з диктатурою; 3) класократія з правовою (законом обмеженою) монар­хією. Найбільш придатною для України, вважав вчений, є остання форма.

Основною умовою створення україн­ської державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організа­ційна, національна. Провідна верства, тобто еліта, за В. Липинським, відрізняється від маси здатністю до усвідомлення власних інтересів, до сприйняття державотвор­чих форм, до перетворення ірраціональних бажань в ідеологію, накрес­лення національних завдань.

53. Особливості та специфіка розвитку української філософії у діаспорі (Д. Чижевський, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький та ін.).

Особливість філософських досліджень у діаспорі полягає в тому, що майже всі її представники зосереджують увагу на розгляді передусім національних особливостей розвитку філософії взагалі й української зокрема, виходячи при цьому на аналіз національного характеру, досліджуючи вплив його на формування духовної культури народу. Причому багато хто з дослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді української ідеї.

Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. При зверненнях до історії філософії Чижевський відкидав уявлення про неї як історії помилок людського духу. Він вважав, що кожне окреме філософічне твердження, яке ми маємо в історії розвитку людської думки, є лише часткова правда, фрагмент, уривок абсолютної правди, неповний і недосконалий відблиск Абсолютного. Ця «неповнота» є причиною змін і боротьби ідей в історії думки. Одна неповна правда бореться з іншою теж неповною та частковою.
Д. Чижевський вважав, що філософія є репрезентатором національної культури, національного світогляду. Основною рисою культурного життя Д. Чижевський вважав існування певних стійких традицій. Специфіку української філософії він виводив з головних рис українського світогляду, серед яких виділяв емоціоналізм; нахил до духовного усамітнення; гармонію між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, миру, а не боротьби, де крайні течії не знаходили відгуку, оскільки віддавалось належне навіть тим думкам, що були протилежні власним; релігійне забарвлення.
Основну увагу у своїх працях О. Кульчицький звертає на проблеми української людини, української духовності. Добре знаючи культуру й історію України, він прагнув пояснити суть людської особи, її походження, самозвершення і призначення. Сутність людини зобов’язує її здійснити "експансію" у світ, світ трансцендентний, вічний і божественний, цим самим відкриваючи перед собою своє покликання і реалізуючись через втілення вартостей духу. Проте така експансія людини повинна, з одного боку, мати певні межі, а з другого – не бути пригніченою, як це, на думку О. Кульчицького, трапилося з українцями.

О. Кульчицького також хвилює доля української нації, він шукає причини її поразок, прагне вплинути на виховання почуття національної гордості в української людини.
І.Лисяк-Рудницький, звертаючись до антитези «Схід — Захід», констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з т. зв. «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Ідея формування політичної української нації — одна з домінантних у Лисяка-Рудницького.

Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення.

Як прихильник демократичних принципів високо цінив публіцистику і пресу, як основу народоправства. Як філософ, досліджував проблеми типології, зокрема, психоетнічного портрету сучасного українця. В опрацюванні насамперед національної ідеології, політичної доктрини полягало головне покликання і призначення української еліти, яка повинна була творчо підійти до власної історичної національної спадщини, не заперечувати і не відкидати її загалом, а взяти в неї кращі ідеї, думки й сформулювати єдину ідеологічну систему, яка б обґрунтувала національну революцію та наступне політичне життя на основі спільних утверджень.

54. Буття як філософська проблема. Основні форми буття та їх співвідношення. Теорії розвитку і функціонування буття.

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву "онтологія" (від давньогрецького "онтос" - буття, суще). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання "Яким та як є буття? ", а метафізика — "Чому та що є буття? ".

Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо-орієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

Основні форми буття:

І. Буття людини. У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. Друга форма буття людини – практика соціального творення. Третя форма– її самотворення, самодіяльність. В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво відрізняється.

II. Буття речей, процесів. Це буття ділиться на:

а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

б) другу природу – буття речей та процесів, створених людиною.

III. Буття соціальне. Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства.

Давньогрецькі концепції буття: Парменід: справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у світі, є оманою; Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене.

Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку Дж. Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації.

Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності.

У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII - XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок співпадання між філософією та наукою.

 

55. Простір і час як категорії буття та пізнання. Концепції простору і часу, їх фундаментальні властивості та види.

Світ не можна уявити поза простором і часом. Простір і час є невід'ємним атрибутом об'єктивного світу. Вони дають змогу відокремити кожну річ від іншої, конкретизувати універсальні зв'язки будь-якої речі або явища з усім світом. У повсякденні ми спостерігаємо, що частки та елементи матеріальних об'єктів певним чином розміщені одні відносно інших, утворюють деякі сталі конфігурації, виникають межі об'єкта стосовно навколишнього середовища. Отже, філософське розуміння простору відображає всезагальну властивість матеріальних тіл мати протяжність, займати певне місце і розміщуватися одне біля одного.

Матеріальний світ складається з об'єктів, процесів, що відбуваються, проходять поетапно. В них можна виявити стадії, якісні стани, що змінюють один одного. Зміна цих стадій може характеризуватися певною повторюваністю. Різні стадії можуть мати різну тривалість. Порівняння тривалостей може бути основою для визначення кількісної міри, яка виражає швидкість протікання процесів, їх ритм, темп. Отже, філософське розуміння часу відображає всезагальну властивість матеріальних процесів протікати один за одним в певній послідовності, мати тривалість, розвиватися за етапами, стадіями.

У філософії існують дві основні концепції простору і часу:

субстанційна, яка розглядає простір і час як особливі сутності, що існують самі по собі, незалежно від матеріальних об'єктів. Це немовби арена, на якій-знаходяться об'єкти і розгортаються процеси (Ньютон);

релятивістська концепція, згідно з якою простір і час – це особливі відносини між об'єктами і процесами і поза ними зв'язки не існують (Лейбніц).

Обидві концепції можуть бути як матеріалістичними, так і ідеалістичними. З позиції матеріалістичної релятивістської концепції простір і час розглядає діалектичний матеріалізм, згідно з яким простір і час вважаються об'єктивними, незалежними від людини і людства формами буття матерії, що рухається. Немає абсолютного простору і часу, існуючих поза матерією, незаповнених змінами матеріальних тіл. Простір і час не лише нерозривно пов'язані з матерією. Вони нерозривні і відносно одне одного. Простір і час – це сторони одного і того ж явища.

Нерозривність простору і часу між собою і з матерією підтверджується досягненнями науки XX ст. Зокрема, спеціальна теорія відносності (1905– 1908 pp.; Лоренц, Пуанкаре, Ейнштейн, Мінковський) доводить взаємозв'язок простору і часу. Загальна теорія відносності (1916 p., Ейнштейн) доводить зв'язок простору і часу з матерією. Вона свідчить, що простір і час визначаються конкретною природою, конкретними властивостями матеріальних процесів, що вони можуть змінюватися залежно від конкретних станів рухомої матерії. Зокрема, при польоті ракети буде спостерігатися її скорочення, а в ній уповільнюватися хід годинника, пульс космонавта та його мозкові ритми, обмін речовин в клітинах його тіла, тобто час в ракеті протікає повільніше, ніж час у спостерігача, що залишився на місці старту ракети.

Хоча простір і час перебувають у єдності, в макросвіті вони відносно відособлені, і тому в цьому випадку можна і потрібно розглядати їх окремо. Оскільки простір і час взаємопов'язані із тією реальністю, яка існує і взаємодіє в них, властивості простору і часу можуть суттєво відрізнятися. Кожному структурному рівневі матерії відповідає специфічна форма простору і часу.

Людина вимірює час, порівнюючи різні процеси з якимось одним процесом, що служить еталоном, зразком. Таким еталоном, наприклад, для порівняння тривалості доби є рух годинникової та хвилинної стрілок годинника. Один оберт по циферблату годинникової стрілки умовно людина називає "одна година".

Існує інтуїтивне відчуття часу. В людину немовби вміщено "біологічний годинник". Це пояснюється тим, що людина є закономірним результатом розвитку нашої галактики і тому може "відчувати" її ритми.

Специфіка просторово-часових якостей в соціальних процесах. Якщо в неживій і біологічній формах матерії простір включає лише зв'язки предметів, то в соціальний простір входить також і ставлення людини до предметів, до місця свого проживання. Людина формувала сама (на відміну від тварини) свою особливу просторову сферу життєдіяльності: будувала помешкання, поселення, одомашнювала диких тварин тощо. Виникала "друга", "олюднена", природа. Відношення до неї і до "першої" природи входить в поняття соціального простору. Наприклад, поняття "Батьківщина" характеризує не лише певну територію, місце народження та проживання людини, а й її ставлення до цього місця, тобто любов до ландшафту, тугу, якщо людина змушена жити в іншому місці.

Соціальний час – це форма буття суспільства, яка відображає тривалість історичних процесів, їх зміни що відбуваються в ході діяльності людей. Зміна етапів розвитку суспільства характеризується прискоренням темпів соціальних змін, що знайшло своє відображення в розумінні часу. Так, стародавні цивілізації сприймали час циклічно (повторюваність соціальних процесів). Християнство сприймало час як такий, що має спрямованість, вектор – від народження до Страшного суду.

Сьогодні "біг часу" значно випереджає рівень біологічного ритму людського тіла та фізіологічних процесів, що в ньому відбуваються. Прискорення ритму соціального життя негативно відбивається на здоров'ї людей.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!