Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Стаття 377. Право на земельну ділянку у разі набуття права власності на жит­ловий будинок, будівлю або споруду, що розміщені на ній



До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквар­тирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекорис­тувача).

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).

(У ред від 05.11.2009)

Стаття 378. Припинення права власності на земельну ділянку

Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

1. Установлюючи підстави припинення права власності, ч. 2 ст. 346 ЦК передбачає можливість припинення права власності і при настанні інших юридичних фактів, що відповідно до закону тягнуть такі наслідки.

2. У статті 140 ЗК встановлюються такі додаткові підстави припинення права влас­ності на земельну ділянку як відчуження з мотивів суспільної необхідності та для сус­пільних потреб, а також невідчуження земельної ділянки іноземцями або особами без громадянства впродовж року після її отримання у спадщину (ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу). Крім того, відповідно до частини першої ст. 143 Земельного кодексу можливе
примусове припинення права власності на земельну ділянку у судовому порядку в разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними та хімічними речови­нами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури, меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди
здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

 

Речові права на чуже майно.

Речові права на чуже майно– права на речі, які полягають у можливості обмеженого використання в своїх інтересах речей, що є власністю інших осіб, без посередництва їх власників.



Відповідно до ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Речові права на чуже майно характеризуються такими ознаками:

- Обмежений зміст речових прав на чуже майно.На відміну від права власності зміст речових прав на чуже майно може складати лише окремі правомочності власника (наприклад, право володіння, право користування тощо), або всі три його правомочності , однак, у неповному, обмеженому, обсязі.

- Зміст речових прав на чуже майно визначається виключно законом (Цивільним кодексом).

- Речові права на чуже майно обтяжують право власності.Із переходм права власності на річ від однієї особи до іншої, разом з правом власності до нового власника переходять також обмежені речові права на чуже майно.

- Права на чуже майно здійснюються без посередництва власника.Ці права мають самостійний характер і можуть здійснюватися їх суб’єктами самостійно, незалежно від волі власника.

- Права на чуже майно отримують такий же захист як і право власності як будь-яких інших осіб, так і від самого власника.

Відповідно до ч.2 ст. 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. До інших речових прав на чуже майно у законодавстві України та в літературі з Цивільного права відносять: право господарського відання, право оперативного управління, право оперативного використання, право застави, право притримання тощо.


Відповідно до ч.1 ст. 397 ЦК України право володіння чужим майном – це речове право особи, яка фактично тримає у себе майно, що належить на праві власності іншій особі.

Суть права володіння полягає у тому, що особа, яка фактично утримує у себе чужу річ не її власником, однак ставиться до неї як до своєї, і вважає, що їй належить можливість здійснювати усі правомочності власника.



Право володіння чужим майном характеризується двома критеріями:

1) об’єктивним;

2) суб’єктивним.

- Об’єктивний критерій права володіння полягає у тому, що річ фактично перебуває у володінні, тобто, утримується володільцем.

-Суб’єктивний критерій полягає у тому, що особа, яка фактично утримує чужу річ ставиться до неї як до своєї, вважаючи себе законним володільцем.

- Залежності від правомірності виникнення володіння, воно поділяється на:

Законне;

Незаконне.

- Законним вважається володіння, яке виникло з підстав передбачених актами законодавства. Законним володільцем вважається власник майна, наймач за договором майнового найму, зберігач за договором зберігання, спадкоємець тощо.

- Незаконнимє володіння, яке виникло з підстав, що суперечать закону. Незаконним володільцем вважається володілець, який набув майно з порушенням порядку, встановленого законом, або придбав річ в особи, яка не мала права його передавати. Прикладами незаконного володільця можуть бути особи, які викрали річ чи здобули її іншим неправомірним способом, або, які придбали річ не у власника або особи, яка булла уповноважена власником на передачу речі, давнісний володілець тощо.

- Залежно від суб’єктивного ставлення володільця до набуття права володіння, незаконне володіння в свою чергу поділяється на:

1. Добросовісне;

Недобросовісне.

- Добросовіснимвважається таке незаконне володіння, при якому володілець не знав і не міг знати, що набуває чуже майно незаконно.

- Недобросовіснимє володіння, при якому володілець знав або міг знати, що набув чуже майно незаконно.

Стаття 400 ЦК України покладає на недобросовісного володільця обов’язок негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є законним володільцем.

- Цивільний кодекс України (ч.3 ст. 397) встановлює презумпцію «законності володіння». Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

- В науці цивільного права існує дві концепції щодо правової природи володіння чужим майном:

1. Володіння чужим майном розглядається як фактичний стан (фактичне володіння), яке не є правом, оскільки існує незалежно від правових підстав.

2. Володіння чужим майном розглядається як одне із речових прав, оскільки в його основу покладено презумпцію «закнності будь-якого володіння».

- В Цивільному кодексі України втілено другу концепцію. Будь-яке володіння є правом незалежно від підстав виникнення, оскільки вважається правомірним якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

- У ст. 398 ЦК України міститься перелік підстав виникнення права володіння, який не є вичерпним. До них належать:

1) цивільно-правовий правочин, зокрема, договір (майнового найму, зберігання перевезення тощо);

2) акт управління (постанова державного виконавця про передання арештованого майна на зберігання іншій особі);

3) юридичний вчинок (знахідка, виявлення скарбу тощо)

-Підстави припинення права володіння містяться у ст. 399 ЦК України. Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння Майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення.

Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

3. -Термін сервітутпоходить від латинського „s e r v i t u s”, що означає „рабство речі”.

- Право користування чужим майном (сервітут) – це речове право особи, яка поряд із власником може використовувати корисні властивості речі, які визначаються її цільовим призначенням.

- Суть сервітуту полягає у задоволенні особою своїх власних потреб за рахунок обмеженого використання корисних властивостей речей, що належать іншим особам. Власник речі, на яку встановлено сервітут, несе пасивний обов’язок по відношенню до суб’єкта сервітуту, - він зобов’язаний не чинити перешкод особі, яка має сервітутне право, у користуванні належним власнику майном. Таким чином, сервітут є обтяженням права власності, оскільки власник повинен миритися із використанням його майна іншою особою.

 

- Ознаки сервітутних прав закріплені у ст. 403 ЦК України:

1) сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном;

2) сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку;

3) особа, яка користується сервітутом зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду;

4) сервітут не підлягає відчуженню;

5) сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном;

6) сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений;

7) збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

 

- В залежності від предмету встановлення, сервітути поділяється на:

1) земельні (встановлюються щодо земельної ділянки);

2) сервітути, встановлені щодо іншого нерухомого майна.

 

- В залежності від кола осіб, на чию користь вони встановлені сервітути поділяються на:

1) загальні (встановлюються на користь невизначеного кола осіб;

2) особисті (встановлюються на користь одніє або кількох чітко визначених осіб).

Сервітут може одночасно бути земельним та загальним (право проходу по чужій земельній ділянці) або встановленим щодо іншого нерухомого майна та особистим (право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом).

 

- Зміст земельного сервітутуполягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

- Зміст особистого житлового сервітуту полягає у праві членів сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.

- Підставами встановлення сервітуту можуть бути:

1) договір;

2) закон;

3) заповіт;

4) рішення суду (зокрема, у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту).

- Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

- Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

- Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

- Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

 

Найм (оренда) житла.

За договором найму (оренди) житла одна сторона — власник житла (наймодавець) — передає або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату (ст. 810 ЦК). За своєю юридичною природою договір найму (оренди) житла є консенсуальним, оплатним, строковим, двостороннім, багатостороннім. Договір найму житла укладається у письмовій формі. Недодержання письмової форми договору найму житла не тягне його недійсності.

Договір укладається тільки на житло, яке перебуває у приватному житловому фонді, і є добровільною угодою двох рівноправних сторін, жодна з яких не може бути зобов’язана укладати цей договір. Договір комерційного найму може укладатися на строк менше року (подобово, помісячно, поквартально).

До істотних умов договору належать умови про предмет договору, дані про осіб, які проживатимуть разом із наймачем, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з ч. 2 ст. 810 ЦК України підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об’єктом права державної чи комунальної власності, встановлюються законом. Йдеться про застосування до договору найму державного або комунального житла норм чинного Житлового кодексу УРСР та підзаконних актів, прийнятих відповідно до ЖК.

Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира чи її частина, житловий будинок або його частина, які мають бути придатними для постійного проживання в ньому. Поняття житла, житлового будинку та квартири як об’єктів права власності дається у ст.ст. 29, 379, 380, 382 ЦК України. Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 812 ЦК України, перелік помешкань, які можуть бути предметом договору найму житла, не є вичерпним.

Сторонами договору найму житла є наймодавець — особа, яка є власником житла, і наймач — особа, якій передається житло у користування. Сторонами можуть бути будь-які особи: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Фізичні особи мають бути дієздатними. Сторонами можуть бути також юридичні особи. До наймодавця-юридичної особи висуваються такі вимоги: юридична особа повинна бути власником житла і володіти достатнім об’ємом правосуб’єктності.

Якщо власниками житла є кілька осіб, вони можуть бути наймодавцями у договорі. Якщо договір найму житла укладається з кількома особами або в разі заміни первісного наймача на кількох осіб, вони можуть бути наймачами у договорі. Розмір плати за користування житлом встановлюється в договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за користування житлом, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру. Договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо в договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п’ять років.

При розгляді особливостей припинення договору найму жилих приміщень у приватному житловому фонді слід зазначити, що наймачі зобов’язані забезпечувати його схоронність, проводити за свій рахунок поточний ремонт. У разі невиконання сторонами своїх зобов’язань, договір найму може бути розірваний на підставі ст.ст. 812-815 ЦК України. Наймач житла має право розірвати договір у будь-який час з письмовим попередженням, а на вимогу наймодавця договір може бути розірваний тільки у судовому порядку і тільки у випадках, передбачених законом.

Ст. 824 ЦК України передбачає можливість заміни наймача у договорі найму житла. У разі розірвання договору найму чи припинення через закінчення строку його дії, відмови від його продовження або за згодою сторін наймач зобов’язаний повернути наймодавцю житло на умовах, зазначених у договорі. Якщо наймач допустив погіршення стану житла чи його пошкодження, він повинен відшкодовувати наймачу збитки, якщо не доведе, що погіршення або пошкодження житла сталися не з його вини.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!