Предмет і галузь досліджень соціології політики • Галузі досліджень соціології політичних відносин 5 часть

Соціологія культури й покликана допомогти - вирішенню цих актуальних проблем.

Провідна ідея лекції — розкрити місце і функції соціології культури в умовах соціальних перетворень шляхом "зняття" ідеологізації культури і введення поняття "нова соціально-культурна реальність", спираючись при цьому на емпіричні дослідження.

Предмет соціології культури, її структура та функції. Складність предмета соціології культури полягає в тому, що сам об'єкт (культура) майже такий широкий, як саме сус­пільство, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і впродовж всієї історії людства. Внаслідок такої широти пред­мета культури й обов'язкової присутності культурної компо­ненти у всіх сферах суспільства предметні ділянки соціології культури є надзвичайно різноманітними і строкатими. Поряд із спеціалізованими сферами соціології культури (соціологія мистецтва, освіти і т.д.) культурні аспекти характерні для інших сфер соціуму і навіть для галузевих соціологій (куль­турно-політична соціологія та ін.).

Другою особливістю культурології і відповідно соціології культури в силу глобальності предмета і найтіснішою її пов'я­заністю з долею людини і людства є зв'язок з філософією, певний її цілісно-світоглядний характер. Однак і тепер, на від­міну від інших галузей соціології, соціологія культури більше

орієнтована на розробки теоретичних моделей суспільного. функціонування культури як цілого.

Культуру при цьому розуміють як певну систему важливих для людини смислових комплексів — цінностей, що здатні ви­ступати регулятивними принципами індивідуальної та групо­вої поведінки. У цілісній формі кристалізується і передається в поколіннях історичний досвід соціальних суб'єктів.

Як вказував французький соціолог Е.Дюркгейм, суспіль­ство існує лише там, де існує спільна загальновизнана система цінностей і норм, яку як загальнообов'язкове визнають біль­шість громадян. Колективні уявлення набувають найповнішого втілення в моральних відносинах. Подальше обгрунтування такого підходу знаходимо в традиціях французької школи структуралістської культурології К.Леві-Строса.

З кінця XIX — початку XX ст. в німецькій соціологічній теорії розробляється інша, відмінна традиція, в якій на перший план виступає аналіз індивідуальної соціальної дії та її цілісно-нормативних орієнтирів з особливим акцентом на визначенні смислу, який соціальна дія має для тих, хто її здійснює (ти­пологія форм соціальної дії М.Вебера). Особливу уЪагу М.Ве­бер звертає на цілісну раціоналізацію соціальної дії, тобто здійснення важливих вчинків відповідно до певних ціннісних орієнтацій особистості, які він простежує шляхом порівняльно-історичного аналізу в державі, праві, релігії, господарстві. Особливо він наголошує на етичних вченнях релігії, що фор­мують зразки поведінки в усіх сферах суспільства (наприклад, роль протестанської етики в розвитку капіталізму).

Етико-нормативна орієнтація веберівської соціології куль­тури була розвинута американським соціологом Т.Парсонсом та його школою. Культура (за Т.Парсонсом) є однією із си­стем, без участі якої не може бути реалізована соціальна дія, а сама культура виступає в ній певним комплексом ідеальних зразків (цінностей, норм, традицій та ін.), які обмежують і спрямовують вибір, надають йому смислу. Культурні зразки кристалізують історичний досвід, який як цінність може стати шляхом освоєння, здобутком духовного світу особистості і спрямовувати її соціальні дії. Інші елементи суспільної системи мають особистісно нормативований і об'єктивно-примусовий характер. Культура, хоч і є складовою соціальної і персональ­ної системи дій, однак як система має свою неосмислену, бут-тєву сферу, що має специфічні закономірності. Водночас, культура має регулятивну силу та вплив на всі соціальні про­цеси і від неї залежать темпи динаміки та ефективність су­спільних змін, а тому предмет соціології культури перети­нається з багатьма іншими дисциплінами, у тому числі й галузевими соціологіями. (Так, сучасний французький соціо-

лог Б.Баді, вважаючи, що культурний фактор відіграє виз­начну роль у розвитку соціально-політичних систем, говорить про специфіку політичної соціології культури).

Поряд з теоретичною соціологією в соціології культури (або як її іноді називають на Заході — культуросоціологією) роз­виваються такі її рівні, як емпірична соціологія культури та різновиди соціології середнього рівня, які охоплюють певну ділянку соціології культури (соціологія мистецтва, етносоціо-логія, соціокультурологія та ін.). У західній соціології все біль­ше визначається тенденція (Р.Мюнх, Д.Александер, Ю.Хабер-мас) до інтегралізму, розробки концепції, в якій би поєдну­валася макро- і мікросоціологічна проблематика.

Традиції соціокультурологічного мислення України, особ- . ливо у галузі мистецтва, пов'язані з іменами Б.Грінченка, М.Сокальського, О.Потебні, Д.Овсяника-Куликовського, І.Фран-ка, Г.Квітки-Основ'яненка, Ф.Вовка, М.Грушевського.

Вже з 60-х років XIX ст. були започатковані емпіричні дослідження читача, вивчення української етнічної культури. Значні здобутки емпіричної соціології культури 20-х років, особливо в сфері театральної та читацької культури (соціо­логічні розвідки в курбасівському театрі "Березіль", О.Білень­кого, дослідження читача харківської школи соціологів).

З 60-х років соціокультурологічні підвалини для соціології культури були закладені працями М.В.Гончаренка, І.Ф.Ля-щенка, В.П.Іванова, Є.К.Бистрицького. Подальшого розвитку набули дослідження проблем окремих сфер культури (соці­ологія літератури — Г.М.Сивокінь, соціологія музики — Л.Черкашин, С.Гриць, соціологія вільного часу — Л.А.Аза, Л.В.Сохань, В.М.Шча, 3.1.Тимошенко, Н.Цимбалюк та ін.). Були започатковані комплексні дослідження художньої куль­тури (О.Семашко).

Впродовж значного часу провідною концепцією в радян­ській культурології була діяльнісна (мабуть, найповніше вона втілена на базі емпіричного матеріалу в книзі "Культурная деятельность. Опыт социологического исследования". М., 1981).

В центрі уваги були комплексні проблеми дослідження функціонування і розвитку закладів культури з метою все пов­нішого задоволення духовних потреб (праці 70-80-х років ви­конані у Катеринбурзі та Москві під керівництвом відомих соціо­логів Л.Н.Когана, С.Н.Плотнікова, Ю.У.Фохт-Бабушкіна та ін.)

Власне вони з певними модифікаціями становили предмет соціології культури. Проведені дослідження не враховували достатньою мірою здобутки західної емпіричної соціології культури, часто були "заідеологізовані" і надто практично за­землені. Водночас для них характерна, на відміну від західних колег, певна концепційна цілісність та єдність теоретико-

*. 169

методологічних та емпіричних складових, спрямованість на вирішення проблем у державному масштабі. Ці дослідження мають деякі недоліки, про що нині пишуть і самі автори. Так, вони були зосереджені на отриманні кількісних показників, притаманних стилю соціально-економічних досліджень, якісні показники при цьому ігнорувались. Недооцінювались також загальнолюдські компоненти в соціальній, соціально-культур­ній особистісній проблематиці. Недостатня увага приділялась повсякденній культурі людей, мало досліджувались питання специфіки і самобутності культури. В сучасній українській соціології культури відбуваються певні зрушення в предметі дослідження шляхом синтезу того позитивного, що має західна соціологія культури та вітчизняна, з урахуванням досвіду ра­дянського часу. Акцентування уваги на дослідженні проблеми національної культури породжує нові її відгалуження типу "етносоціології", національної художньої культури та ін.

Таким чином, відбувається історична еволюція предмета соціології культури відповідно до потреб того соціального кон­тексту епохи, який складається. Свої особливості має еволюція під- предметів галузей соціології культури (соціологія мистец­тва, соціологія вільного часу та ін.). Культура як соціологічна категорія є багатогранною і вимагає для своєї характеристики цілої низки інших категорій. Сама ж соціологія культури ви­ростає в систему, бо культурна складова є компонентом всіх проявів соціальності і водночас утворює спеціалізовані сфери і галузі (мистецтво, культурно-дозвільна мережа, освіта). Та­ким чином, соціологія культури структурується ніби по "вер­тикалі" та "горизонталі" і відповідно до місця в них входить різними своїми рівнями в міжпредметні зв'язки. Центруючою віссю вертикалі є такі рівні соціології культури, як теоре­тична загальна соціологія культури (макрорівень), соціоло­гічна теорія культури "середнього рівня" (теоретичні основи соціології мистецтва, соціології дозвілля і вільного часу, ет-нокультуросоціологія та ін.), емпіричний рівень для збагачен­ня загального та середнього рівня соціології культури.

Якщо теоретична (загальна) соціологія культури викори­стовує скарбницю ідей філософії культури, культурології, те­оретичної загальної соціології, теорії систем, синергетики, то відповідні соціологічні теорії середнього рівня входять у про­дуктивний зв'язок з близьким їм колом наук (так, наука соціологія мистецтва та художньої культури має постійний взаємозв'язок з естетикою, загальним мистецтвознавством, художньою евристикою, соціальною психологією мистецтва тощо).

- Емпіричний рівень, інтегруючи здобутки методики конк­ретно-соціологічних досліджень, статистики, синергетики, со-

ціолінгвістики, теорії інформації та інших, націлений на фік­сацію специфіки культурних явищ та їх дифузію, динаміку в кількісних та якісних показниках та індикаторах.

Водночас в останні два десятирічча в соціологію культури активно проникають кібернетичні методи дослідження, які ви­явились близькими меті культури (найбільш цілісно соціокі-бернетичний аспект культури розглядався у книзі А.Моля "Соціодинаміка культури", м. 1573). В сучасних соціокуль-турних дослідженнях використовується широке коло знань різ­них наук як допоміжних до традиційних соціологічних методів (семіотика, соціолінгвістика та ін.). '*'

Оскільки поле культури безмежне й охоплює весь соціум, то і вивчення буття культури в окремих сферах суспільства вимагає врахування їх специфіки, що порождує не тільки особливі методологічні підходи (навіть теорії), але й методику та техніку дослідження (етносоціокультурологія, соціологія культури, засобів масової комунікації).

Зростаючі широкі потреби різного типу суспільств у куль­турі стимулюють розширення поля соціологічних досліджень і все більшої диференціації їх дисциплін, яких налічується вже десятки (так, від соціології художньої культури та соціології виховання відокремилась особлива галузь "соціологія естетич­ного виховання"). Тому структура соціології культури має свої особливості як в історичному часі, так і в окремих країнах. Оскільки сама соціологія та методика її досліджень формува­лись у другій половині XIX ст. на основі етнографічних до­сліджень, то слід вказати на особливе значення соціології культури у вивченні народної культури, джерел розвитку і поступу національної культури.

Предметна сфера соціології культури помітно змінюється не тільки залежно від її історичного становлення, але й ви­хідних теоретичних засад, бо соціолог, який у побудові своєї системи виходить з розуміння культури як технології діяль­ності, матиме дещо відмінний предмет методики вивчення, ніж той, що дотримується ціннісної теорії культури. Виходячи з розуміння культури як способу людського існування, утверд­ження та олюднення людини (концепція української школи культурологів В.П.Іванова), культура розглядається як вті­лення її буття. Культура (певні її рівні, спеціалізовані і не-спеціалізовані сфери) знаходиться в певному соціально-істо­ричному просторі, середовищі і контексті, і сама ж організує їх у певну специфічну цілісність, яка набуває змісту "куль­турної реальності". Предметом соціології культури (у першому визначенні) є вивчення структури та динаміки розвитку "культурної реальності". Ядро останньої становить ціннісно-нормативне за своєю природою культурне життя суспільства,

його функціонування і розвиток. Вміщеність культурних фе­номенів у суспільстві вивчається шляхом прояснення системи відносин як специфічних ("естетичних", "моральних" та ін.), так і неспецифічних ("екологічних", "політичних" тощо) та інститутів, які складаються й забезпечують їх функціонуван­ня, визначаючи зміст певного "способу життя".

Слід також зазначити, що в умовах становлення укра­їнської державності набувають першочерговості соціологічні дослідження стану та перспектив розвитку національної куль­тури.

Вирішення загальної соціокультурної проблематики свід­чить про формування соціології національної (української) культури.

Універсальність і широта предмета культури дозволяє ак­туалізувати в певні епохи ті чи інші її складові, що позна­чається і на характері розвитку певної національної школи соціології культури (якщо французька школа з часів Е.Дюр-кгейма основну увагу приділяла колективним уявленням, то німецька — ціннісним орієнтаціям особистості в системі соці­альної дії — традиція М.Вебера).

Соціології культури притаманні загальні, вищевизначені функції. Специфічність її функцій випливає з об'єктивної ролі культури в суспільстві з урахуванням місця і значення со­ціологічних знань у культурознавстві в цілому. Соціологія культури (і в цьому полягає її важлива функція) визначає (в тому числі і в кількісних показниках) якісне становище су­спільства, узагальнюючи діагностику місця даної країни в сві­товій та сучасній культурі.

Водночас внаслідок універсальної ролі культури в житті су­спільства особливого значення набувають і соціологічні знан­ня, соціологічні виміри культури, які дозволяють не тільки визначити "вбудованість" сфер культури в соціумі, реальні межі її існування, але й ефективність впливу культурного фак­тора на всі складові суспільства.

Цим самим соціологія культури сама стає додатковим за­собом, який сприяє всебічному та ефективному її використан­ню. На основі використання даних соціологічних досліджень культури в Україні відбувається реальне програмування соці-, ально-культурних процесів.

На базі соціологічних даних створені державні програми "Молодь і дозвілля", "Комплексна програма естетичного ви­ховання населення України (до 2000 року)", "Модернізація культурно-дозвільної мережі".

Соціологія культури в цих умовах, очевидно, виконує уп­равлінсько-регулятивну і певною мірою культурно-побуджую-чу, якщо не культурно-творчу функції. Стає більш виразною

функція соціокультурологічних досліджень щодо усвідомлення суспільством рівня національно-культурної самосвідомості,, пробудження культурно-історичної пам'яті.

Основні поняття, категорії та сфери соціології культури. Якщо концепцію соціології культури в вузькому значенні до­слідники ведуть від Е.Дюркгейма, то базові складові окремих видів культури (наприклад, соціологія мистецтва, як показує Ю.Давидов) визначились з часів Платона й Арістотеля. Чис­ленність і певна відокремленість понять підгалузей соціології культури супроводжується постійним пошуком адекватних ба­зових та загальних соціокультурологічних понять та категорій.

Соціолог повинен брати до уваги те, що, крім спеціалізо-, ваних сфер культури, будь-яка людська діяльність має соціо-культурні наслідки і міра багатоманітності явищ культури зро­стає, як і роль культури в житті соціальних груп і сфер діяльності. / В класичній традиції соціології культури (М.Вебер, Т.Пар-сонс) раціоналізовані ціннісні орієнтації, народжені етикою світових релігій, організують соціальне життя, а культура ви­ступає однією із систем реалізації соціальної дії і діяльності. Культурні ідеальні зразки символічно втілюють набутий за-гальноісторичний досвід, а культура впливає на зміну пове^ дінки людей не примусово, а шляхом засвоєння її особистістю і перетворення в факт життєвого досвіду.

Сучасні послідовники ідей Г.Парсонса (Р.Белла, Р.Мюнх) звертаються до проблем порівняльно-історичного аналізу соці­ально-культурного розвитку суспільства Заходу і Сходу, при­ходять до висновку про множинність смислових засад куль­турного плюралізму, взаємодію та взаємопроникнення різних типів культури.

У практиці соціологів посттоталітарних країн основна увага
приділяється процесуально-діяльнісній стороні культури
(Л.Н.Коган, С.Н.Плотніков), цінностям, нормам і інститутам
культури.........

Особистісна зацікавленість культурою, з одного боку, та зростаюча концентрація суспільно-колективного духовного по­тенціалу — з другого, роблять необхідним цілісно-нормативні механізми регуляції їх поєднання та взаємозв'язку. Такими регуляціями виступають уявлення, соціально-культурні_зраз­ки, традиції, цінності, норми та соціальний досвід, які є важ­ливими категоріями соціології культури.

Соціально-культурні уявлення — регулятиви, що форму­ються на особистісному рівні на основі повсякденного досвіду, малоструктуровані первинні орієнтації в просторі культури су­спільства.

З їх участю і на їх основі формуються соціально-культурні зразки поведінки, способи життя, діяльності, які є здобутками соціального досвіду. Вони знайшли підтвердження в процесі соціально-культурної практики як найефективніші.;: М.Вебер вважав, що типовими зразками орієнтацій у різних сферах соціального життя виступають етичні вчення головних сві­тових релігій. Існує ціла типологія таких соціально-культур­них зразків ("еталонів", "ідеальних вимірів") в кожному сус­пільстві більш або менш загального характеру (виразно вони формуються в типах героїв не тільки міфологічно-релігійних, але й повсякдення — тип лицаря-феодала і тип лицаря на­живи і підприємця, освяченого етикою протестантизму; соці­ально-культурні зразки для молоді в стилі життя — Майкл Джексон, "Бітлз" і т.п.). Цінності ж складаються в процесі встановлення міжособових та групових виборів щодо соціаль­но-культурних уявлень, предметів культури, соціально-куль­турних зразків, норм і традицій. Однак цінності це не просто узагальнення емпіричного досвіду, вони мають також свою градацію і типологію від базових, смисложиттєвих (калака-гатія — єдність істини, добра і краси у стародавніх греків) і до більш емпіричних цінностей повсякдення, окремих сфер буття (школа професійних цінностей і т.д.).

Найбільш виразно зміст соціально-культурних цінностей визначається у взаємодії з нормами, соціальними зразками як усталеними "рамками", приписами поведінки, які створюють­ся людьми традиційно, впродовж їх історії та уточнюються, конкретизуються відповідно до певних сфер діяльності в дану епоху. Норми — це прийняті в суспільстві більш менш точні моделі відносин і поведінки людей у певних сферах і ситу­аціях. Тому цінності пов'язані з культурною орієнтацією, ці­леспрямованістю людської діяльності, а норми — з соціальною організацією суспільства, насамперед із засобами і способами реалізації ціннісно спрямованої діяльності.

Однак орієнтація особистості не є чисто ціннісною, бо лю­дина орієнтується на цінності і норми одночасно. Тому в со­ціології культури все частіше говорять про ціннісно-норматив­ну орієнтацію.

З базовими ідеями, ментальністю, етнокультуротипами, які передаються з покоління в покоління, пов'язана система пев­ною мірою змінюваних цінностей, які визначають прийняті в даному суспільстві, групі норми, традиції, зразки мислення, поведінки, діяльності, Що й становить базовий зміст культури. В свою чергу_чсамі норми, традиції^ зразки_ поведінки також є своєрідними цінностями "культури, оскільки вони виступають способами і засобами соціально-культурної комунікації та са­морегуляції функціонування і розвитку особистості.

Особливих функцій в умовах оновлення української націо­нальної культури набувають національні та регіональні тра­диції, звичаї, норми (наприклад, відновлення у Західній Ук­раїні діяльності товариства "Просвіта").

У внутрішній структурі культури (Ян Щепанський) слід насамперед вирізняти особисту культуру індивіда від культури різного рівня спільнот, які виробляють загальні для даної гру­пи цінності і норми (наприклад, середовище і група митців створює варіант своєї специфічної культури). Для пояснення цієї зростаючої разом із соціальною диференціацією рівневої культурної диференціації в західній соціології виникає ряд взаємопов'язаних концепцій "елітарної" та "масової" культу­ри, "єдиної культури середнього класу" (едітална вища куль­тура авангарду та інноваційних груп, теорія культури мас та феномен масової культури тощо).

Варіативність інваріанта певного типу культури, зростаюча
з прогресом суспільства культурна диференціація та інтеграція
породжує в науці низку понять та теорій, таких як "культурно
уніфіковане суспільство", "субкультура", "девіантна культу­
ра", "контркультура" та інші ("субкультура" — культура ок­
ремих груп, яка має свої особливості, "девіантна культура" —
різновид субкультури груп із соціально відхиленою поведін­
кою — хіппі, панки, порнокітч, "контркультура" — культура
груп, які активно заперечують офіційну "державну" культуру,
часто намагаючись її зруйнувати). >>

У капіталістичному та частково і в нашому, перехідному суспільстві складається певний тип особистості, "зовнішньо-орієнтованої" на соціальні і культурні стандарти споживання статусного, типу (Д.Рісмен) і який посилено відтворює низь­кого рівня масову культуру, різноманітну за барвами, але не за змістом.

Інваріант і скарбницю функціонування та розвитку кож­ного суспільства та нації становить культурна спадщина. Вона історично набуває нових культурних смислів, ідеалізується, стає певним комплексом цінностей, символів, які викликають позитивне емоційне відношення, а тому постають "фактором інтеграції груп, засобом їх об'єднання, фактором їх постійності та тривкості в періоди криз" (Я.Щепанський).

Слід зауважити, що для задоволення певних соціальних по­треб формуються широкі галузі культури, в яких вона функ­ціонує (економіка та пов'язані з нею форми діяльності, ін­ститути, що регулюють суспільне життя, такі як право, держава, звичаї, наука, ідеологія, всі види мистецтва, релігія). На основі певної людської діяльності, матеріальних пред­метів або ідей формуються інші культурні елементи. Вони поєднуються в певні культурні комплекси, рівень яких виз-

начає певний рівень суспільства (колесо як культурний еле­мент та "безколесі" цивілізації Америки, сільськогосподарсь­кий культурний комплекс, "машинна цивілізація" як уклад декількох систем культури). Вплив культури на суспільне життя багатоплановий. Відомий польський соціолог Ян Ще-панський вважає, що він відбувається такими шляхами: а) че­рез соціалізацію і формування окремої особистості; б) через створення і введення цінностей; в) через зразки діяльності та зразки поведінки; г) через створення моделей інститутів та соціальних систем.

В соціалізації як багатоплановому включенні особистості в соціальне життя провідне місце посідає соціалізація засобами культури, яка полягає не тільки в навчанні розуміння куль­тури та формування планів самореалізації, але й уміння жити в світі культури, володіти механізмами та засобами впливу на свою долю і на майбуття соціуму.

Культура своїми механізмами встановлює також системи цінностей і їх основні критерії. Цінності як базова складова, частина культури різних спільностей та особистостей мають певну систему та ієрархію, на основі яких складається ро­зуміння ситуації діяльності, норм і зразків діяльності (етикет, устави і т.д.).

Особливе регулятивне та управлінське значення для су­спільства мають моделі поведінки, інститутів, ідеальні зразки, бажані ціннісні канони, еталони. Вони впливають (наприклад у мистецтві) на стиль, організацію інститутів, принципи оцінки.

Категоріальна система соціології, визначившись у своїх ба­зових поняттях, у нових умовах все більше відповідає потре­бам часу.

Нова соціально-культурна реальність та розвиток на­ціональної культури. Важливим завданням науки нині зали­шається створення цілісного соціологічного образу культури епохи нашої країни, де соціологія відіграє інтегруючу роль, у тому числі на рівні специфічної методології. У вирішенні цієї проблеми потрібно послуговуватись як базовим та провідним поняттям "культурна реальність" або "соціокультурна реаль­ність". Опрацьоване на теоретико-культурологічному рівні да­не поняття вимагає соціологічної специфікації та емпіричної інтерпретації.

Важливо, що теоретичний розгляд культури в буттєвому (онтологічному) плані дозволяє методологічно обгрунтовано знайти соціологічні виміри соціокультурної реальності взагалі та сучасної української культурної реальності зокрема.

В Україні складається нова соціальна і культурна ситуація, що породжує нову соціокультурну реальність. Основною особ-

ливістю її є насамперед те, що наше суспільство перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації й існування, яке умовно визначається як посттоталітаристське суспільство.

Дана ситуація активно формує нову культурну реальність, яка характеризується новими відносинами між людьми у сфері культури, новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливо системою цінностей, норм і прин­ципів, культурних потреб і засобів їх задоволення.

Нова культурна реальність проявляється:

1) в поступовій зміні характеру відносин між людьми разом із зміною у виробничих відносинах;

2) в зміні соціальної орієнтації та ідеалів, новому соціаль­ному виборі;

3) в "переоцінці" цінностей і формуванні їх нової ієрархії;

4) в особистішому акценті (яке почалось у нас з так зва­ного "людського фактора") по всьому полю соціуму і куль­тури;

5) у зростанні ступенів свободи, багатоманітності та стро­катості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення іманентного самодостатнього розвитку культури;

6) у знятті "жорсткого" ієрархічного управління сферою культури і зростанні самостійності розвитку культури в регіо­нах;

7) у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;

8) в формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, в появі нових елементів способу життя;

9) у складанні нових відносин між учасниками культурного життя (в художньому житті між митцем, публікою, критикою та громадськістю);

10) в зміні статусу, а відповідно ролі і функцій національ­ної культури, яка стає одним із визначальних факторів про­гресу суспільства, розвитку його державності;

11) у зміні суспільного статусу релігії, релігізації багатьох верств населення і клерикалізації деяких із них, зростанні її впливу на мораль суспільства, а також не меншому (якщо не більшому) впливові містичних, парапсихічних вчень, інтере­сом до яких захоплена більшість суспільства, що породжує суттєві зміни в суспільній свідомості, створює нові вектори буття людини в суспільстві.

Проведені нами на замовлення Українського НДІ проблем молоді дослідження культурної соціалізації молоді України по­казують, що більшість із них бажає освоювати національну культуру. Це позитивний фактор, бо пробудження інтересу

до національної самобутності формується в умовах денаціона­лізації. Характерною особливістю сучасного буття молоді є прогресуюча релігізація свідомості молоді (56% опитуваних заявили, що вони дотримуються певної релігійної традиції, а 26% — виявили бажання приєднатися до певної конфесії, тоб­то 82% опитуваних позитивно ставляться до релігії). Слід за­значити, що войовничими атеїстами, які заперечують релігійну культуру в будь-яких її формах і проявах, визнали себе лише 3% опитуваних, а 6% — віднесли себе до атеїстів, які дотримуються в житті ряду традицій релігійної культури.

В суспільстві склався своєрідний духовно-ідейний вакуум, пов'язаний з кризою минулої системи соціальних цінностей і недостатнім освоєнням соціально-духовної парадигми. Відсут­ність обгрунтованого соціального ідеалу і втрата життєвих сти­мулів не тільки сприяють духовній апатії, а й різко зменшують загальну соціальну активність населення, особливо молоді. За даними соціологічних досліджень, проведених в Українському НДІ проблем молоді, лише 3% молоді України беруть участь в офіційних і неофіційних формах громадського життя. Ос­таннім часом скоротилась участь населення у громадських формах культурного життя. Посилилась же увага молоді до повсякденного життя особистості, орієнтація на сім'ю та її бла­гополуччя і водночас зростання домашніх форм освоєння куль­тури. Традиційна мережа культурно-освітніх закладів, яка формувала певну культуру дозвілля, не відповідаючи новим потребам, переживає кризу, і більшість населення, особливо молоді, не користується її послугами.