Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)


 

 

 

 



Предмет і галузь досліджень соціології політики • Галузі досліджень соціології політичних відносин 3 часть



У сучасній західній соціологічній літературі відбуваються активні пошуки якогось проміжного підходу до нації, в межах якого вдалося б подолати як однобічність і поверховість ато­містичних концепцій, так і надмірний акцент на ролі психіч­ного чинника в "суб'єктивних" концепціях. Третій підхід на основі врахування сучасної строкатої соціальної реальності пе­редбачає нове, синтетичне поняття нації, що включає деякі елементи суб'єктивної характеристики. Подібну спробу здійс­нює нині професор Колумбійського університету (США), ук­раїнець за походженням О.Мотиль. На його думку, націю сьо­годні можна розуміти як сукупність людей, що поділяють певну семіотичну систему, об'єднані певною семіотичною ме­режею і які свідомі цього (тобто є свідомість щодо такої семіо­тичної пов'язаності). Цю семіотичну мережу О.Мотиль розг­лядає у вигляді системи символів і знаків, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. До них належать спільні спо­соби і знаки комунікації, спільні символи, мова, спосіб мис­лення, поведінки, міфологія, символічні вартості тощо. Оче­видно, наведений підхід намагається поєднати певні об'єктивні характеристики нації, які набувають зростаючої ваги в сучас­ному світі (насамперед систему культурних вартостей і сим­волів) з прагненням належати до спільноти, в основі якої по­дібна система культури закладена, існує і розвивається. Такий підхід на загал можна вважати найбільш поширеним у су- . часній західній соціологічній думці.

Основні концептуальні схеми соціології нації. Відповідно до розглянутих у другій частині лекції підходів до розуміння нації існують і основні концептуальні схеми соціології нації, тісно пов'язані із соціальною практикою.


У межах першого, атомістичного напряму акцент на важ­ливості і першочерговій ролі однієї з ознак нації тягне за со­бою, як правило, її подальшу абсолютизацію з далекосяжними висновками. Наприклад, марксистська традиція розгляду по­няття "нація" виходила із загальної схеми розвитку людства, ставлячи її в кінець ланцюга "рід-плем'я-народність" і пов'я­зуючи з капіталістичною і першою фазою комуністичної су­спільно-економічної формації. Нація в цьому плані розгляда­ється як група населення, що характеризується насамперед географічним поділом праці і регулярним обміном продуктами, тобто єдиним господарським (економічним) ринком. Звідси ос­новною ознакою нації вважалася спільність економічного жит­тя; національна свідомість з числа ознак нації практично вик­лючалась. Нація проголошувалась суто соціальною категорією і уявлялась як внутрішньо (соціально) суперечлива єдність, в якій існував примат класового над національним. Національне питання могло бути вирішеним тільки внаслідок розв'язання соціальних проблем шляхом соціалістичної революції. Після її перемоги в багатонаціональній країні мав розпочатися про­цес "розквіту і зближення соціалістичних націй", який неми­нуче приводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціонального типу, зокрема радянського народу або спільноти соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму у цілому світі, всі нації мали об'єднатися у спільній системі світового комуністичного гос­подарства, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх у єдине ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вторинний (залежний від економічних процесів) і тимчасовий (приречений на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації цих закономірностей). Виходячи з цього, соціологія в соціалістичних країнах одер­жувала конкретне практичне завдання обслуговування вису­нутої мети. В галузі економічного життя її зусилля спрямо­вувалися на пошуки оптимальних шляхів будівництва єдиного господарського комплексу, в якому національні інтереси ок­ремих республік чи народів повністю підпорядковувалися спільним інтересам наднаціонального утворення. У суспільно-економічній сфері основна увага соціологів зосереджувалася на розробці питань соціальної структури з точки зору розробки ефективних механізмів стирання відмінностей між класами та іншими соціальними групами, побудови безкласового та без­національного, соціально однорідного суспільства. Культурна політика за допомогою тієї ж соціології спрямовувалася на лік­відацію національних відмінностей, прискорення процесів злиття національних культур в єдиній інтернаціональній (на­справді безнаціональній) культурі єдиного радянського народу.


Висунувши демагогічну формулу "розквіту і зближення со­ціалістичних націй", радянська влада зробила все можливе, щоб у реальному житті якнайшвидше втілювалась її друга ча-• стина.

Акцент на інших об'єктивних ознаках нації дещо змінював уяву про призначення і долю народів. Наприклад, однією з поширених у межах атомістичного підходу є спроба розгля­дати, як природний, поділ націй на культурні і політичні або державні. В її основі лежить погляд, що існують два роди на­ціональних інтересів — культурні та політично-національні та що нація може вдовольнитися тільки одним з них, стаючи, таким чином, або культурною одиницею, або. дістаючи дер­жавні рамки для свого існування. Українські соціологи спра­ведливо вбачали у такому поділі намагання і Україну зара­хувати до суто культурних, нездатних на державотворення і приречених перебувати лише в кордонах чужих держав. Най­вищий пункт політичних програм для таких "культурних" націй мав виглядати як вимога і здійснення лише культурно-національних автономій.

Таку теоретичну і практично-політичну короткозорість влучно критикували українські соціологи суб'єктивного напря­му, наголошуючи на неможливості для нації замкнутися в ме­жах тільки культурних інтересів. Ця неможливість, на їх дум­ку, випливає із самої істоти нації: якщо розуміти націю як суб'єкт суспільного розвитку, то вона мусить проявити тен­денцію запанувати над своїм життям в усіх його проявах і напрямах, включаючи створення незалежної держави. Швей­царський соціолог Блюнчлі, який писав свої праці у час, коли руйнувалися імперії, вважав, що кожна нація покликана і має право утворити свою державу. Як людство складається з пев­ного числа народів, так і світ має бути поділеним на стільки ж держав: що нація, то держава, що держава, то нація.

Атомістичний підхід у сучасних умовах дещо модер­нізується. Його прихильники відстоюють тезу, згідно з якою з часом переважна більшість об'єктивних ознак нації втрачає "своє значення і у своєму розвитку людство прийде до якихось безнаціональних форм об'єднання. Як видно, в цьому пункті щодо майбутнього націй сходяться як марксистський інтер­націоналізм, так і космополітизм, об'єднані тезою про абсо­лютизацію всезагального на шкоду частковому і специфічно­му. Іншими словами, якщо відбувається зростання питомої ваги тенденцій до інтеграції і створення наднаціональних спільностей, то це відбувається за рахунок зменшення (в по­дальшому — цілковитого зникнення) питомої ваги національ­них чинників, ступеневого і неминучого занепаду національ­ного в усіх його'формах і проявах.


Більш помірковану позицію у поглядах на націю та її май­
бутнє займав М.Шаповал. Не заперечуючи інтеграційних про­
цесів у сучасному світі, він вбачав подальшу можливість ут­
ворення "громади національних громад", в якій би діалек­
тично поєднувались інтернаціональні та національні чинники
рівною мірою, утворюючи несуперечливу комбінацію найріз­
номанітніших кумулятивних зв'язків. >

Однак слід визнати, що погляди представників суб'єктив­ного напряму щодо розвитку і майбутнього націй були най­більш послідовними. Якщо нація — це повноправний суб'єкт історичного розвитку, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, основною тенденцією якого є переведення куль­турного стану або стадії розвитку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану. Так, В.Старосольський вважав, що культурна нація мусить пере­ступити межі тільки культурних устремлінь, щоб стати "по­вною" нацією. Отже, політичність або домагання нацією де­ржави є сутнісним критерієм нації. Тут Старосольський посилається на думку визнаного західного класика соціології М.Вебера, який на II з'їзді німецьких соціологів висловив таку думку: "Оскільки за цим многозначним словом "нація" криється якась спільна річ, то вона лежить, очевидно, на по­літичному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так озна­чити: вона є чуттєвою спільністю, рівновартісним виразом якої була б власна держава, яка, отже, має нормальну тенденцію видати її (державу) з себе". Спираючись на такі позиції, В.Старосольський твердить, що суспільний розвиток аж ніяк не є розвоєм по лінії, як це часто зустрічаємо у західних ав­торів, але є "величавою ритмікою", згідно з якою національна спільнота не є засудженою на загибель формою суспільства. Продовжуючи і розвиваючи думки Старосольського, О.-І.Боч-ковський також акцентував увагу на неправомірності поділу націй на нації-держави та нації-культури, на історичні та не-історичні нації, останні з яких мисляться як меншевартісні та нібито нездатні створити власну державу. Він підкреслював, що "неісторичних народів в дійсності немає", що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв'язок, бо будувались "з гори до долу". Тому з двох типів етногенезу той, що відбувався у народів неісто­ричних, має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об'єднана де­ржава. В майбутньому він провіщував появу нової політичної системи — націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливостей.


Говорячи про сучасні тенденції, Бочковський вказував, що в дійсності людство знає соціальну інтеграцію й диференціа­цію — два рухи, які проходять рівнобіжно в людському роз­витку. Вони не виключають, а навпаки, доповнюють одне од­ного. Звідси майбутнє зовсім нерівнозначне з будь-яким національним і культурним винищенням. Воно передбачає консолідацію людства через об'єднання і вільний розвиток на­цій. Тому все, що є істотно національним у культурі того чи іншого народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживляє її. Світова культура виступає у Бочков-ського творчою сумою національних культур.

Третій підхід до нації, який розвивається у надрах сучасної західної соціологічної думки, умовно називається символічним чи синтетичним. Він передбачає розуміння і поділ певних семіотичних систем і символів, а також їх повсякденне вжи­вання членами певної національної спільноти. Таким чином, національний розвиток супроводжується використанням як традиційних символів і знакових мереж, так і виробництвом нових. У такий спосіб нація створює стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині віді­грають різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. В якості такої події для консолідації нової української нації, наприклад, виступає грудневий (1991 р.) ре­ферендум з питання про незалежність. На думку О.Мотиля, він, і особливо Акт про незалежність України, вже став скла­довою частиною семіотичної мережі тих людей в Україні (не­залежно від походження і національності), яку вони вважають своєю. Очевидно, подібні приклади свідчать про створення но­вої української нації у значенні держави і громадянства.

За логікою представників "символічного" напряму подаль­ший розвиток національних процесів у світовому контексті можна уявити як свого роду культурно-семіотичну інтеграцію, що спочатку в культурній, а потім і в інших сферах приведе до зростання спільних для різних націй символічних рис. У них поєднуватимуться і традиційні, і новоутворені символічні знаки та цінності. В разі гармонійного поєднання інтересів всіх або більшості членів нації навколо символічних (семіотичних) систем і сам розвиток нації набуває гармонійного характеру. Однак, якщо такої узгодженості і одностайності не буде, то неминуче виникатимуть внутрішньонаціональні проблеми, що загрожують етнічними конфліктами. Отже, завданням держа­ви і є сприяння виробленню загальнонаціональної системи символів, а у випадку етнічних конфліктів — їх запобігання або оптимальне вирішення. Додамо лише, що міркуючи про перспективи національного розвитку у майбутньому, прихиль-


ники цієї концепції негативно ставляться до появи нових на­ціональних держав і будь-яких змін світового порядку. Цим пояснюється і "прохолодне" ставлення до утворення мережі незалежних держав на руїнах СРСР, і орієнтація Заходу на­самперед на Росію як спадкоємницю колишнього Радянського Союзу. Очевидно, найоптимальнішим варіантом і тут є не під­тримка статус-кво і заперечення права націй на утворення держав, а зростання спільних рис і вироблення у майбутньому якоїсь загальнолюдської культурно-семіотичної кодової систе­ми, якою добровільно користатимуться різні нації і народності

світу.

Отже, основні положення концепції соціології нації повинні узгоджуватися із сучасним уявленням про соціологію на загал. Соціологія займається аналізом суспільства як органічної соці­альної системи, утвореної із спільнот-суб'єктів, до яких залу­чається і нація. Остання в свою чергу виступає великою соці­альною спільністю, члени якої свідомі своїх спільних політич­них, культурних, господарських та інших інтересів. Національні інтереси — це вибіркова спрямованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток у всіх сферах суспільного життя у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами. Свій концентрований вираз національні інтереси знаходять у національній ідеї, зміст якої зумовлений істо­ричними епохами у житті нації та їх істотними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній від­биття і осмислення реального стану національного розвитку доведене до обгрунтування мети досягнення національної не­залежності. Тим самим у національній ідеї об'єктивне знання підноситься до усвідомлення цілей і устремлінь суб'єкта. В даному випадку соціальним суб'єктом є нація, а усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності зна­ходить прояв в її національних інтересах і практичній ді­яльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси вис­тупають збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.

Уява про націю як окремий суб'єкт і героїню історії, "осо­бовість" з власним життям, волездатністю та власною до­лею — свого роду "макроантропос" — стає загальноприйня­тим у сучасній соціологічній думці. Згідно з цим положенням суть національного вітродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії та сучасного світу.

Національне відродження як проблема соціології нації. Проблема національного відродження — одна з центральних у соціології нації, оскільки для соціолога необхідно з'ясувати не тільки суть нації, її характерні ознаки і специфічні особ­ливості, а й поглянути на це соціальне явище в конкретно-


історичному ракурсі. Тому зміст і скерованість процесів на­ціонального відродження залежать від багатьох соціальних чинників, притаманних кожній окремій історичній епосі. Від­повідно на кожному етапі історичного розвитку тієї чи іншої нації висуваються нові, специфічні завдання.

У цій лекції ми зупинимось лише на модерному етапі іс­торичного розвитку, а саме: подіях кінця XVIII-XIX, частково XX ст. Крім того, йтиметься про національне відродження так званих малих, неісторичних, селянських або соціологічно не­повних націй, до яких у ті часи дослідники відносили й Ук­раїну. На цьому етапі суть національного відродження і його внутрішній сенс вимагає переходу від "етносу в собі" до "ет­носу в собі й для себе", тобто перетворення національного ор-' ганізму в масово свідому націю. Це є етапом формування мо­дерних націй на етнічній основі, що здійснюється ступенево. Професор Празького університету М.Грох вважає, що даний процес у цілому вкладається у тричленну модель, фазами якої є академічна, культурна і політична.

На першій фазі дана нація стає предметом уваги дослід­ників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, при­слів'я, досліджують звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію, і усе це робиться мовою іншого, па­нівного в даній державі народу (у випадку України — росій­ською). У другій фазі мова, яка раніше була предметом вив­чення, стає літературною і загальновживаною у науці, технічній літературі, політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо на селі нею користувалися здавна). Завер­шенням національного відродження і одночасно його політич­ною фазою були усвідомлення потреб політичного самовряду­вання та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення або реалізація даної мети.

Завдання соціології нації в цьому плані полягає в дослід­женні процесів національного відродження, ступеня реалізації і втілення у життя змісту його основних фаз, виявленні труд­нощів, які стоять на перешкоді національному самовизначен­ню тієї чи іншої спільноти.

Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досяг­нення мети національного відродження — проголошення ук­раїнської самостійної незалежної держави — не означає оста­точного вирішення завдань всіх трьох попередніх фаз відро­дження нації. В Україні не можна вважати повністю завер­шеною академічну фазу, бо нагромадження знань українського народу про себе як про самість лише триває. Йдеться не тільки про повернення та очищення від фальсифікацій наукових здо­бутків старої української історіографічної, історіософічної, ет­нографічної, соціологічної та інших наук. Слід нарощувати на-


уковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з ме­тою одержання достовірної наукової інформації про націо- і державотворчі процеси в Україні. Нині стоять і проблеми ви­рішення багатьох завдань культурної фази — відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в по­вному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України, створення й досягнення структурної повноти української культури. Нарешті, не знімаються з порядку денного завдання наповнення реальним змістом політичного самоврядування і суверенності, розбудова політико-правових форм національної свідомості як в окремих осіб спільності, так і українського народу в цілому. Слід прислухатися до думки українських науковців у діаспорі, які вважають, що в сучасній Україні ще немає теоретичної політології українського питан­ня, точного соціологічного аналізу суспільно-політичної, еко­номічної, особливо національної дійсності. Натомість у захід­ній науковій (зокрема політологічній) думці високо цінується соціологія, її аналітичні та прогностичні функції та зросла роль у політиці, в діяльності з великими людськими масами. Отже, утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації завдань всіх кла­сичних фаз і новоутворених підфаз національного відроджен­ня. Тобто для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними в повному обсязі, що і від­різняє українську ситуацію у галузі відродження від анало­гічних процесів у багатьох наших східно- і центральноєвро­пейських сусідів. Ця специфіка докладно розглядається у працях таких відомих істориків і соціологів, як Р.Шпорлюк (США), М.Чех (Польща). Доцільно використати також праці вітчизняних вчених Я.Грицака, Я.Дашкевича, О.Забужко та ін. Для соціологів їх зауваження є цінними насамперед тому, що допомагають зрозуміти місце України в світі, співвіднести перебіг націо- та державотворчих процесів у власній домівці і в європейському регіоні, побачити транснаціональну перс­пективу в цілому.

Говорячи про основні завдання соціології нації під час роз­гортання і наповнення якісно новим змістом процесів націо­нального відродження, слід насамперед відокремити соціо- ло­гічне забезпечення державотворення і консолідації населення України в сучасних умовах. Адже донині на рівні державної політики ще немає чіткого розуміння суб'єкта державотворен­ня. Як слушно зазначає у зв'язку з цим Я.Грицак, модер­нізація й урбанізація поставили перед українцями, як і перед іншими народами, питання пошуку нової ідентичності. На за­питання: що власне тепер значить "українство"? Чи це є по­няттям територіальним, політичним, чи культурним, націо-


нальним? Хто є суб'єктом державотворення — український на­род чи народ України? На всі ці непрості запитання відповідь може дати соціологія нації. Правда, наші зарубіжні колеги вже встигли привітати нас із завершенням консолідаційного про­цесу остаточного формування української нації в значенні те­риторії і громадянства, прийняттям демократичного, лібераль­ного, цивілізованого поняття нації як спільності громадян. Інші з них вважають, що перед Україною лише поставлене важливе завдання — створити нову українську націю, ядром якої залишиться "правдива, чиста" стара нація. До якої міри перше і друге твердження мають рацію? Це також може з'ясу­вати соціологія нації.

Нарешті, в межах останньої може відбутися пошук відпо­відей про характер української держави, яку мусимо створити, її форму, яка б найбільше відповідала нашій вдачі. Тобто соціологія нації в змозі допомогти реалізувати можливість при­ведення організаційних форм політичного життя у відповід­ність з національним характером свого народу. Наведені, а також багато інших проблем (в тому числі з'ясування змісту і спрямованості внутрішньої і зовнішньої політики, питання оптимізації міжнаціональних відносин та ін.) можуть дослі­джуватися засобами соціології, що допоможе зламати чимало існуючих стереотипів мислення і поведінки та виробити ви­важену політичну лінію молодої української незалежної де­ржави.

Висновки. Необхідність відокремлення та інституалізації такої спеціальної соціологічної дисципліни, як соціологія нації, зумовлена однаковою мірою завданнями внутрішньої диферен­ціації в межах самої соціології і потребами надання державо-і націотворчим процесам в Україні наукового обгрунтування, посилення прогностичних функцій соціології і створення ос­нови для вироблення реалістичної державної політики Ук­раїни.

Ключові поняття і терміни: соціологія нації, етносоціоло-гія, націографія, націологія, соціологічна теорія нації, україн­ська націологія, етногенез, націогенез, культурно-національна автономія, національний розвиток, національні інтереси, на­ціональна ідея, національне відродження і самовизначення.

Запитання для самоперевірки

1. Яке співвідношення існує між соціологією, етносоціологією та соціо­логією нації?

2. Назвіть основні причини кризового стану соціології в радянський пері­од. Чому в цей час було неможливим існування і плідний розвиток соціології нації?


3. Ви ознайомились з різними концепціями нації і національного розвит­
ку. В зв'язку з цим обгрунтуйте:

своє ставлення до цих концепцій та надання переваг одній з них; своє ставлення до соціологічних прогнозів майбутнього націй.

4. Що, на вашу думку, є основним у визначенні нації:

суб'єктивні чинники; об'єктивні чинники; сукупність різноманітних факторів. Обгрунтуйте свою точку зору.

5. Назвіть і охарактеризуйте основні концептуальні схеми в межах соціо­логії нації. Покажіть їх спільні риси, специфічні відмінності кожної з них.

6. Запропонуйте свою модель розвитку націй у майбутньому.

7. Які особливості характеризують процеси національного відродження в
Україні? В чому полягає специфіка української ситуації з точки зору дослід-
ника-соціолога?

План семінарського заняття (2 год)

1. Місце соціології нації у системі соціологічного знання.

2. Зміст і особливості існуючих концепцій соціології нації.

3. Національне відродження України як проблема соціології нації.

Теми рефератів

1. Соціологія нації як спеціальна соціологічна теорія.

2. Соціологічні прогнози майбутнього нації.

Рекомендована література

1. Винниченко В. Відродження нації. Часі, II, НІ. Київ-Відень, 1920. К.,

1990.

2. Геллнер Е. Пришествие национализма. Мифы нации и класса // Путь.

1992. № 1.

3. Грицак Я. Українське національне відродження: Тяглість і перервність

традицій //Зустрічі. 1991. № 2.

4. Дашкевич Я. Націоналізм і демократія //Укр. проблеми. 1994. № 3.

5. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персонали.

К.,' 1993.

6. Сисин Ф. Поняття нації в українській історіографії 1620-1690 pp. // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. К., 1992.

7. Шаповал М. Соціологія українського відродження. К., 1994.

8. Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті євро­пейської історії кінця XVIII — початку XIX століть // Україна. Наука і куль­тура. Вип. 25.

153.


ЛЕКЦІЯ . 10

СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ

• Предмет, об'єкт та структура соціології освіти • Осві­та як соціокультурний інститут • Глобальна криза освіти та шляхи її подолання.

Актуальність теми. Розбудова державності України, відро­дження її культурних здобутків у поєднанні із загальноци-вілізаційними процесами розвитку підіймають проблеми освіти на вищий щабель. Нині вона стає провідним національним прі­оритетом, бо держава та нація без сучасної освітянської сис­теми позбавлені майбутнього, нездатні до відтворення куль­турних цінностей, забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку економічних та інтелектуальних ресурсів, від­новлення і збереження демократичних інститутів.

Провідна ідея лекції. Освіта як соціокультурний інститут • сучасного суспільства, що виконує важливі та складні соці­альні функції, знаходиться у стані глибокої кризи, вихід з якої , все академічне співтовариство вишукує у визначенні нової ос­вітянської парадигми, методології, філософії та практики, щоб*-' подолати критичний розрив між культурою, освітою й умова­ми громадського життя. Тому головною метою сучасної освіти має стати відтворення культури та інтелекту суспільства в усій багатогранності загальнолюдських та національних зразків. Для сучасної України освіта може стати умовою і одним з гарантів забезпечення історичного переходу нації до нового демократичного із соціально орієнтованою ринковою економі­кою суспільства, завдяки інтелектуальній енергії та відродже­ним моральним орієнтирам. Крім того, міжнародний досвід свідчить, що освіта не тільки сприяє збереженню культурних цінностей та соціальним змінам, пов'язаним з втіленням на­уково-технологічних досягнень та оновлення знання, а й ро­зуміється передовим людством як капіталовкладення, здатне принести нагороду в майбутньому.

Предмет, об'єкт та структура соціології освіти. Статус со­ціології освіти можна визначити як галузевої науки, спеціаль­ної соціологічної теорії.

За думкою відомого соціолога Ф.Р.Філіпова, "соціологія ос­віти є спеціальною соціологічною наукою, предметом якої є система освіти як соціальний інститут, взаємодія її підсистем, а також взаємодія системи освіти та її підсистем із суспіль­ством, насамперед з його соціальною структурою". Таким чи-


ном, соціологія освіти розглядає освіту як форму та засіб гро­мадського буття, досліджує загальні соціальні закономірності освіти та виховання як соціальних процесів та їх функції на всіх рівнях взаємодії громадських сил.

Для американської соціології (М.Троу та ін.) більш харак­терне визначення предмета соціології освіти як вивчення фор­малізованих навчальних закладів та установ — шкіл, колед­жів, університетів тощо, освітнього процесу в них, зв'язків, що склалися між ними та іншими інститутами суспільства,

що їх оточує.

Такий підхід наближає нас до розуміння обєкта соціології освіти, який фіксується досить очевидно емпіричним шля­хом — це сфера освіти, а саме те соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти, діють певні су­б'єкти у формі різноманітних навчальних занять з відповідною системою взаємодії людей, з їх інституціональною та неінсти-туціональною організацією.

Зрозуміло, що найважливіші суттєві характеристики освіти та навчання зумовлені, а інколи безпосередньо детерміновані, впливом інших сфер життя чи способом буття особи. Крім то­го, соціологам належить довести, як система освіти, її окремі елементи здатні впливати на вирішення завдань, що постають в інших сферах громадського життя, на суспільний прогрес.

Тому у предметному змісті соціології освіти важливе місце посідає безпосередня галузь самого навчання й освіти — куль­турні цінності, бо з приводу їх засвоєння складається процес навчання як галузь соціокультурної діяльності. Соціокультур­ний підхід дозволяє простежити динаміку галузі освіти, ха­рактер якісної взаємодії освіти з іншими сферами життя су­спільства, усвідомити реальний процес становлення та розвит­ку суб'єкта під впливом освіти (позиція В.Я.Нечаева та ін.). Згідно з даною позицією соціологія освіти, по-перше, є під-галуззю соціології культури, отже, без її принципів, настанов та теоретичної бази неможливо здійснити соціологічний аналіз освіти. По-друге, соціологія освіти є частиною соціології ви­ховання: навчання як форма виховання орієнтоване на роз­виток певних якостей, властивостей культури соціального су­б'єкта, особи у спеціально організованому середовищі.



Просмотров 769

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2023 год. Все права принадлежат их авторам!