Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Виникнення соціології як окремої науки. • Розвиток соціології у першій половині XX ст. • Соціологічна думка другої половини XX ст. 3 часть



Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представни­ки Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845— початку 1846 pp. До Братства належали М.Костомаров, М.Гулак, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, О.Маркович та ін. Висловом основних ідей братчиків був твір М.Костома­рова "Книги битія (буття) українського народу", в якому под­ано картину світової історії, історії України та її поневолення. Закінчується вона романтичною картиною "відродження, або повстання України з мертвих".

Братство відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, класовості, гноб­лення людини та народу, поширення освіти й об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, в якій кожний на­род зберігав би свою суверенність. Провідна роль призначалась Україні, а Київ повинен був стати столицею федерації, де мав би збиратися загальний сейм.

У Братстві не було єдності думок: Костомаров, Куліш від­стоювали поступові реформи, Шевченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи повалення царизму. Кін­цевою метою народного повстання, вважав Шевченко, повинне бути встановлення демократичної республіки, взірець якої він, до речі, вбачав у республіканському устрої США.

У суспільно-політичних поемах Т.Шевченка чітко вираже­на ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, ук­раїнського демократизму, віра у воскресіння України та в змі­ну суспільного ладу.

Початок української соціології. Початком самостійних со­ціологічних праць слід вважати дослідження женевського гур­тка українських вчених у 80-х роках XIX ст., які друкувалися


в часописі "Громада" (Женева) і в окремих виданнях. У цей час у всій тодішній соціології домінуючим методологічним на­прямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органициз-му, соціал-дарвінізму тощо. Водночас зароджується і набуває поширення марксистська соціальна теорія. Саме під впливом наведених напрямів і течій перебували вчені, які започатку­вали соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності була активна пропаганда положень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Вчені того часу не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засво­єння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумі­лою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою. її дійсно необхідно було освоювати. Цим, напевне, і пояснюється некритичне ставлення вчених до положень, висунутих попередниками, багато з яких прий­малися як аксіоми. Тому, не заперечуючи оригінальності пев­них ідей, висловлених вченими, які працювали в цей час в галузі соціології, слід зазначити, що їх соціологічні пошуки були спрямовані на розробку, поглиблення ідей таких мисли­телів, як О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс та ін., а не на вироб­лення нових власних теорій. Характерно, що соціологічні пра­ці пишуть філософи, економісти, етнографи й інші представ­ники суміжних наук. Перехрещування поля дослідження із суміжними дисциплінами зумовило те, що як передвісників української соціологічної думки треба розглядати представни­ків таких наук, як українська філософія, історія, географія, економіка, статистика. Зв'язок соціології з цими науками (на­самперед економікою, правом) є настільки міцним, що на їх основі виникли окремі соціологічні школи. Спільна вихідна ба­за соціології з іншими ділянками суспільного знання не тільки відбивалася на дослідах на початку розвитку української соціо­логії, а й пізніше часто мала вирішальне значення для праць цих наук.



Члени Женевського гуртка українських вчених-істориків, до якого належали С.Подолинський, М.Драгоманов і Ф.Вовк, по суті, першими в своїх соціологічних студіях звернулись до потреб соціально-культурного життя українського народу.

Відомий український публіцист, економіст і соціолог С.По­долинський (1850-1891 pp.) у своїх соціологічних студіях поєд­нував марксистські і соціал-дарвіністські погляди з політичною програмою громадівства. Він вважав, що суспільне життя від­бувається згідно із законом боротьби за існування. Наприклад, положення К.Маркса про додаткову вартість він розглядав як одну з форм такої боротьби. Однак основний закон суспільного життя С.Подолинський трактував досить своєрідно, оскільки




поряд із законом боротьби за існування діє і закон зростання солідарності людей. Людські громади, обґрунтовував свою'дум-ку дослідник, слідуючи закону Дарвіна, можуть перестати бо­ротися між собою, оскільки переможе почуття прихильності, солідарності, бо воно корисніше від боротьби людей між собою. Такі зміни сприятимуть не боротьбі людей між собою, а по­легшенню їхньої боротьби з навколишньою природою. З дру­гого боку, вирівнюватимуться й умови боротьби різних людей з природою. Такі соціальні умови сприятимуть підвищенню середнього рівня розвитку більшості людей і водночас не пе­решкоджатимуть розвитку особливо талановитих осіб.

На підставі цього вчений обґрунтовує тезу, що в громаді, збудованій на основі солідарності, дарвінівський закон прояв­лятиме себе в тому напрямі, який висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення най­більш розвинені особи. Отже, своєрідна інтерпретація С.Подо-линським дарвіністського закону полягає в тому, що в май­бутній громаді люди боротимуться не між собою, а з природою і що громадське життя сприятиме просуванню талановитіших, а не перемозі сильніших.

С.Подолинському належить також праця "Ремесла і хваб-рики на Україні", яка була надрукована у Женеві 1880 р. У ній вчений аналізує соціальне становище (умови праці, життя, заробіток) різних груп робітників України, їх відносини з пра-цедавачами тощо. Причини соціальної деференціації С.Подо-линський вбачав насамперед у привласненні панівним класом* додаткової вартості. Слід зазначити, що одну з причин соці­альної мобільності він вбачав у належності особи до тієї чи іншої національності.

і Чимало думок соціологічного змісту у працях професора історії М.Драгоманова; (1841-1895 pp.). З особистого наказу царя його у 1875 р. звільнено з роботи у Київському універ­ситеті. Цього ж року Київська Громада висилає його за кор­дон — до Швейцарії, і тут у Женеві Драгоманов починає ви­давати український журнал "Громада" (5 томів — 1878-1882 pp.), а також брошури українською, французькою, російською та іншими західноєвропейськими мовами. Оснований ним у Женеві гурток суспільних діячів вважається зародком укра­їнського соціалістичного руху. Через його ліві марксистські по­гляди відбувся розрив з Київською Громадою, і Драгоманов виїздить до Болгарії, де став професором Софійського універ­ситету.

Як і ряд інших українських соціалістів, він увірував у мо­сковський, а не в європейський соціалізм. У своїй "Автобіо­графії" М.Драгоманов не називає себе українцем. Приятелям москвинам він писав, що він "общерос", а українцям казав,


що він "космополіт". Активно виступав проти "українофіль­ства", вчив, що перемога соціалістичного ладу у світі неми­нуча. А за соціалістичного ладу не буде окремих держав, з'я­виться міжнародне братерство.

М.Драгоманов розглядав соціологію як науку про суспіль­ство, У своїх наукових і публіцистичних працях він закликав українських вчених-суспільствознавців використовувати у своїх дослідженнях ті ідеї і принципи, які заклала західна соціоло­гічна думка. Зокрема, він вказував на важливість застосування у етнографічних дослідженнях порівняльного методу. Отже, у діяльності М.Драгоманова вбачається намагання піднести со­ціологічні студії до рівня світових.

Активно відстоював він ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляє себе у скасуванні неволі, панщини, у здо­бутті рівних конституційних прав тощо. Коли йдеться про осо­бу, то прогрес постає як поступ людяності у самій людині.

Видатний український етнограф і громадський діяч Ф.Вовк (1847-1918 pp.) розглядав соціологію як науку про громадське життя, яка поряд із спеціальною антропологією, передісторич­ною археологією, етнологією, етнографією становить науку про людину — антропологію. Соціологічні погляди, які були покладені вченим в основу його етнографічних і антропологіч­них студій, відзначалися еволюціонізмом. На його думку, спільні закони еволюції, відкриті спочатку в біології і засто­совані згодом у соціології, дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і*форми з'явилися не внаслідок втру­чання зовнішніх сил, а є результатом повільного поступового розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита одна­ковість останньої зумовлювала більшу чи меншу одноманіт­ність явищ, як і різні умови навколишнього середовища зу­мовлювали їхню різноманітність.

У галузі української географії треба згадати антропогеог-рафічні праці С.Рудницького, в яких вказано на зв'язок між людиною і природою. Антропогеографічною проблематикою займався також В.Кубійович, зокрема антропогеографією Кар­пат.

Дотичний характер до проблем соціології мали праці відо­мого українського економіста М.Зібера, який досліджував фор­ми первісного господарства і вказував на вплив економічного фактора на розвиток суспільного життя. Цікавою є його думка про аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколін­ними організаціями інших народів.

Одним з найбільших українських дослідників у галузі со­ціології був М.М.Ковалевський (1851-1916 pp.). Вже 17-річним юнаком він познайомився з "Курсом позитивної філософії" О.Конта. Майже 25 років його творчої діяльності відбувається


за кордоном. Він мав можливість оцінювати погляди сучасн: йому соціологів не тільки по їх творах, більшість з них він знав особисто — Спенсера, Льюіса, Уордо де Грефа, Тарда, Дюркгейма, Мена, Маркса та ін. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпо­середнім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М.Ко-валевського не вважають представником української соціології. То наголошують на його європеїзм, то видають за представ­ника російської соціологічної думки. Але Ковалевський є ти­повим представником обширної течії історичної і соціологічної думки України, яка відбивала інтереси українського лібера­лізму 80-90-х років. Соціологічні студії Ковалевського най­менше є "російськими". Як зазначав Н.С.Тімашев у книзі "Вступ в історію соціології" (Лондон, 1947 p.), Ковалевський повністю порвав з російською традицією і створив свою соціо­логічну систему, засновану не на політичному розгляді, а на всебічному вивченні соціальних, політичних, юридичних та економічних систем.

Погляди М.Ковалевського складались у той період, коли позитивізм ще був спрямований проти містицизму та ідеа­лізму. Відомий російський і американський соціолог П.Со-рокін, який юнаком був секретарем М.Ковалевського, підкрес­лював, що останній зазнавав великого впливу О.Конта.

Будучи прихильником "теорії факторів", тобто плюраліс­том, визнання обумовленості будь-якого соціального факта ба­гатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутності в них провідної і визначальної, — М.Ковалевський виходив при цьому з думки про єдність всіх сторін суспільного ор­ганізму і підкреслював, наполягав на єдності, універсальності методу. Його теорія факторів зводилася до теорії функціо­нального зв'язку соціальних явищ.

У книзі "Сучасні соціології" М.Ковалевський ратував за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі і на­віть міжнаціональному союзові, але його діяльність повинна бути водночас координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні зусилля мають бути спрямовані до за­безпечення загального блага.

Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалев­ського займає ідея прогресу як історичної неминучості. При­родною передумовою цієї ідеї є уява про змінність і законо­мірності суспільних феноменів. Він вважав, що без прогресу не може бути соціології як науки./Суть прогресу він зводив до солідарності, глибоко вірив у неминучість соціального про-


гресу. При цьому вчення про солідарність Ковалевський не зводить тільки до почуття чи ідеї солідарності. Це насамперед суспільні порядки, інститути, соціальні зрушення, які пов'я­зані з певними ідейними проявами. Говорячи про прогрес, Ко­валевський має на увазі не наявність самого факта солідар­ності, яка в тій чи іншій формі існувала протягом всієї історії людського суспільства, а її зростання, збільшення питомої ва­ги, розширення сфери, галузі застосування і прояву.

Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історико-по-рівняльного методу в соціології, який він розглядав як могут­ню зброю боротьби проти суб'єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору. Істориком Ковалевський став з метою кращого опанування соціологією, органічно поєд­нував у собі історика, з одного боку, і соціолога — з другого. Наявність такого поєднання в його працях дозволяє сказати, що в історії він соціолог, а в соціології — історик. Соціологічна проблематика — центральна в його творах.

В останні роки свого життя М.Ковалевський багато пра­цював над складанням курсу соціології як вчення про суспільні явища. Вся його наукова діяльність була пронизана "соціоло­гічним духом". Йому характерне прагнення до синтезу, до ши­роких узагальнень. Він розглядав соціологію як науку про ор­ганізацію й еволюцію суспільства, вимагав включити в зав­дання соціології вивчення не тільки прогресу, а й періодів за­непаду, регресу, дисгармонії між окремими сторонами су­спільства.

Серед великої плеяди українських мислителів кінця XIX — початку XX ст., безумовно, провідне місце займає І.Франко (1856-1916 pp.), великий демократ, геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць І.Франко "прагнув проаналізувати генезу творення людської суспільності" і держави, вірив у майбутню справедливість, но­вий соціальний порядок матеріального і духовного процесу су­спільства. В.такому суспільстві "над народом не буде управи з гори, але сам народ з долу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороня­ється".

І.Франко вбачав у громадсько-федеративному принципі су­спільного устрою основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів. "Громада намагатиметься розвивати кож­ного свого члена в силу його вроджених здібностей і в міру його розвитку і сил використати його для добра громадського та його ж власного добра. Залишаючи кожному необхідну сво­боду слова, навчання, способу життя, сусідства і переходу з громади до громади, — загал пильнуватиме тільки ті умови,


які кінцеві для вдержання людського життя і розвитку, тобто праці і справедливості. Загал обійме, отже, заряд громадської праці і розсуджування можливих спорів між громадянами, а також у разі потреби — оборону перед постороннім ворогом".

У межах громадівсько-федеративного принципу І.Франко захищав і відстоював свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя. Галицька робітнича громада домагалася, "щоби в ділах господарських, так само як і в усяких інших, ніхто не мав права давати громадянам які-небудь накази, на­кидати їм старшину або що, але щоби громади своїм госпо­дарством управляли, як самі схочуть, ділили його меже своїх громадян, як їм випаде ліпше, і видавали часть спільного, гро­мадського добра там і на такі діла, на які їм запотребиться".

Пізніше І.Франко дещо модернізував свій підхід до феде-ралістичних відносин, вважаючи, що вони можуть бути ефек­тивними і між самостійними державами. Критично поставився він і до ідеї "народної держави", яка проголошувалася в тео-

f

i'i німецьких соціал-демократів. У праці "Що таке поступ?" Франко дійшов висновку, що народна держава і пов'язаний з нею соціалізм соціал-демократів щастя не принесуть. Не на­дії на панацеї, а лікування конкретних соціальних хвороб і болячок — ось шлях людського поступу.

І.Франко був активним проповідником національної самос­тійності України. Він вийшов з Української радикальної партії і взяв участь у творенні націонал-демократичної партії, навіть допоміг скласти її програму. Його світогляд спирався на основи гуманізму, раціоналізму і демократизму. І.Франко порвав з федералістичними традиціями Костомарова і Драгоманова і став борцем повної політичної незалежності України. Відомий із своїх праць про Україну американський дослідник К.Манінг назвав І.Франка "скульптором модерної української нації".

Значний внесок у подальший розвій української соціології зробили такі видатні українські вчені, як М.Грушевський, Б.Кістяківський, С.Дністрянський, М.Туган-Барановський та ін. 'Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціоло­гічними студіями М.Грушевський (1866-1934 pp.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціо-логічний метод, розроблений на рубежі XIX і XX ст. євро­пейським позитивізмом. Перебування М.Грушевського у Па­рижі в 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. "Ос­нова соціологічних інтересів М.Грушевського — фактори соці­альної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О.Кон-та, Г.Спенсера, К.Маркса та ін.), М.Грушевський обгрунтував


неможливість моністичного розуміння історії, а також непра­вомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти ли­ше емпіричні закони, які виключають автоматичність і ме-ханістичність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Соціальний процес у цілому, на думку М.Грушевського, характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. За­вдання соціології саме в тому і полягає, щоб, відкидаючи мін­ливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального ритму. Український вчений об­грунтував думку, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація й інтеграція. Чергування цих тен­денцій відбувається під впливом комбінації факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні та ін. Отже, М.Гру­шевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільної еволюції, яке є близьким сучасним посткласичним теоріям. У праці "Початки громадянства" він критикував су­перечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосо­вуючи для порівняння і українські матеріали.

Видатним репрезентантом групи українських соціологів, які досліджували право насамперед як суспільне утворення, був Б.О.Кістяківський (1868-1920 pp.). У своїх поглядах він еволюціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання ("Социальная наука и право", "Право и наука о праве" та ін.).

Б.Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природ­ничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які відрізняють його від світу природи. Реальність, яку має вивчати соціологія, є, крім еко­номічних відносин, свідомості та її уявлень, дії людей, зумов­лені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звер­нення до цієї реальності — умова здобуття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії. Галузь соціології — це галузь достовірного в соціальних яви­щах, а тому її точка зору полягає не у визначенні різних можливостей, а в установленні необхідного. З даних позицій він критикував М.Михаиловського, для якого домінуючим кри­терієм при поясненні соціальних явищ була категорія можли­вості.

Близько до зазначеної групи українських соціологів стояв і С.С Дністрянський (1870-1935 pp.). У своїх працях "Загаль-


на наука права й політики", "Соціальні форми права" він висунув теорію зв'язків. Соціальні зв'язки, на його думку, виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історико-соціальні зв'язки розвиваються від найменш простих (родини) до найбільш складних, якими є народ і держава. Со­ціальними зв'язками є також церква, покоління, суспільні класи і стани тощо. Умова успішного функціонування соці­альних зв'язків — наявність норм, які виникають з внутріш­нього переконання про взаємну залежність людей в процесі задоволення своїх потреб. Кожний соціальний зв'язок живе своїм особливим життям, має свої особливі цілі і засоби їх досягнення. Одна й та ж особа, писав С.Дністрянський, на­лежить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Останні твердження дають підставу для висновку, що в соціологічних студіях С.Дністрянського в імпліцитному стані наявні ідеї теорії ста­тусу і ролей. Саме з позиції теорії соціальних зв'язків вчений розглядав право як соціальне утворення.

Вагомий внесок у розвиток української соціології зробив видатний вчений-економіст, мислитель і патріот М.І.Туган-Ба-рановський (1865-1919 pp.), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях "Основи по­літичної економії", "Суспільні основи кооперації", "Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію", "Пси­хологічні фактори суспільного розвитку" та інших він обгрун­тував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зов­нішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення гос­подарства у суспільному житті грунтується не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перш ніж займатися політи­кою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одя­гатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу, яка створюється господарством.

На думку М.Туган-Барановського, виробництво безпосе­редніх засобів до життя, що становить господарську діяльність, є нижчою сходинкою драбини, яку утворює різноманітна ді­яльність людей. Однак на вищих сходинках господарська ро­бота становить все меншу частку відповідної діяльності. Звідси вчений виводить закономірність, яка полягає в тому, що чим вища потреба, тим меншу роль у діяльності по її задоволенню відіграє господарська праця. Вищі види соціальної діяльності мають своє самостійне значення, незалежне від господарства. Оскільки історичний прогрес саме і полягає в одухотворенні людини, в переміщенні центру ваги людського життя в сферу вищих духовних потреб, то і соціальне значення господарсь-


кого моменту зменшуватиметься з рухом історії вперед. Такі погляди українського вченого перегукуються, зокрема, із су­часними теоріями постіндустріального суспільства.

Вважаючи себе прихильником соціалізму, зокрема етично­го соціалізму, М.Туган-Барановський критично ставився до марксистської теорії класової боротьби і концепції суспільного класу. Так, у статті "Що таке суспільний клас?" на противагу марксистському він запропонував своє визначення суспільного класу, під яким розумів "суспільну групу, члени якої пере­бувають в однаковому економічному становищі по відношенню до суспільного процесу привласнення додаткової праці інших груп і внаслідок того мають спільні економічні інтереси і спіль­них антагоністів у процесі суспільного господарства". На його думку, це визначення дає ключ до вчення про суспільні класи. Якщо марксизм проводив поділ сучасного йому суспільства на класи за володінням засобами виробництва, то М.Туган-Ба­рановський — за розподілом прибутку. Вчений зазначав, що вже саме формулювання марксизмом ідеї класової боротьби має історичний логічний дефект. "Не можна, — говорив він, — протиставляти політичне насильство (владу) економіч­ній вигоді (багатству) з тієї простої причини, що влада може бути, і дуже часто буває, метою в собі, а багатство завжди є лише засобом до чого-небудь іншого".

М.Туган-Барановський дійшов висновку, що тільки найбід-ніші борються за "чисте" існування. Люди значно більше праг­нуть до багатства як шляху до влади, ніж навпаки. Духовну діяльність людини трактувати з точки зору теорії класової бо­ротьби не можна. Людина є мірою всіх речей. Класовий інтерес є критерієм доброти, істини і краси. Він писав: "Вчення про класову боротьбу є неправильне розповсюдження на всю сферу історії людства деяких уявлень, правильних відносно значно вужчого кола явищ. Ні тепер, ні раніше історія людського су­спільства не була історією тільки боротьби класів, і проти­лежне твердження Маркса і Енгельса слід визнати величезною помилкою".

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у по­чатковий період (протягом другої половини XIX і на початку XX ст. — до першої світової війни), приходимо до висновку, що ряд видатних вчених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем со­ціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових прин­ципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, дослід­жуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Основного завдання — побудувати чисто теоретичну чи конкретно-со­ціологічну систему — вони перед собою й не ставили. Свою


увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенні соціоло­гічних поглядів серед широких верств. Цьому сприяли часопис М.Драгоманова "Громада" (Женева), журнали "Философский трехмесячник" і "Своє слово", які редагував О.Козлов, "Ча­сопис правничий" та ін. Багато праць соціологічного характеру публікувалось у "Студіях з поля суспільних наук і статисти­ки" Наукового товариства ім.Шевченка (далі — НТШ) у 1902-1912 pp. При цьому виданні НТШ об'єдналася група до­слідників соціологічних проблем і соціографів: В.Охримович, В.Старосольський, ВЛевинський, В.Панейко, МЛозинський, М.Гехтер, М.Залізняк, С.Баран, Ю.Охримович, Ю.Бачинський (автор публіцистичної праці "Ukraina irredenta") та ін.

Основний підсумок початкового періоду полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Ви­никла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити. Після велетенських суспільних і де­ржавних катаклізмів та найбільших соціологічних експеримен­тів в історії людства в перших десятиліттях українська су­спільно-політична відродженська думка стала перед переко­нанням: відродження народу як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики — куди і якими шляхами по­винен йти народ — може знайти своє вирішення саме у соціо-

"""""Розвиток вітчизняної соціології в XX ст./Розвиток віт­чизняної соціології в післяжовтневий період 1917 р. не при­пинився, хоча й був неоднозначним. Соціологічні студії здійс­нювались у площині вимог "перемігшого пролетаріату", в умовах повної інтегрованості в радянську соціологічну науку. Водночас українська соціологічна думка зазнавала досить від­чутний вплив світової соціології, зокрема, соціологічних шкіл США та Європи, де процес подальшого розвитку соціологіч­ного знання в силу певних історичних умов проходив інтенсив­ніше, і

Слід зазначити, що перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з періодом прискорення інституалізації соціо­логії. Деякий час створювалися соціологічні наукові та на­вчальні заклади, проводилися теоретичні та прикладні дослід­ження. Наукова і науково-видавнича праця із соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеук­раїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціоло­гії, очолювану у 1918-1920 pp. Б.Кістяківським. На жаль, його перші праці з доби відродження української державності 1917— 1920 pp. втрачені. Після його смерті кафедру очолив марксист


С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. В підпорядкуванні соціально-економічного відділу бу­ла також окрема соціологічна комісія.

Опосередкований характер до проблеми соціології мала та­кож діяльність й інших підрозділів даного відділу. Зокрема, комісія для вивчення соціального руху зібрала значний емпі­ричний матеріал, досліджувала залежність продуктивності праці від заробітної плати та інших чинників. Але через фі­нансовий стан комісія змушена була припинити свою діяльність

У 1922 р.

Кафедра соціальної політики, що входила до названого від­ділу, досліджувала вплив народногосподарських процесів на інтереси робітників і селян. Деякі питання теоретичної соціо­логії розроблялися співробітниками семінарів вивчення су­спільного життя, соціальної філософії, кафедри історії і філо­софії права. У цих підрозділах активно співробітничав акаде­мік О.Гіляров, який, зокрема, досліджував такі питання, як психологія натовпу, співвідношення культури і цивілізації, межі застосування принципів та методів природознавства до вивчення соціального життя та ін.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!