Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Виникнення соціології як окремої науки. • Розвиток соціології у першій половині XX ст. • Соціологічна думка другої половини XX ст. 1 часть



Актуальністьтеми. З'ясування основних етапів та особли­востей процесу розвитку соціологічної думки від часу виник­нення соціології як окремої науки до наших днів дозволяє зба­гнути зміст парадигми сучасної соціологічної науки, сприяє переосмисленню традиційних проблем соціологічної теорії під кутом зору сьогодення.

Провідна ідея лекції. Запізніле порівняно з філософією, іс­торією та іншими галузями знань усамостійнення соціології як науки пов'язане із складністю соціальних явищ і процесів, які є предметом її вивчення. Інституалізації соціології сприя­ли, з одного боку, розвиток суспільствознавства в цілому, роз­робка методів адекватного відтворення соціальної реальності усистемі наукових понять, а з другого — важливі економічні, політичні та соціокультурні зміни, що сталися у суспільстві протягом ХІХ-ХХ ст.

Виникнення соціології як окремої науки.Специфічною особливістю соціології порівняно з іншими соціальними та гу­манітарними дисциплінами є її досить запізніле відокремлення як самостійної науки. Адже, наприклад, такі науки, як філо­софія, історія, філологія та інші, ведуть свій родовід ще з ан­тичних часів. Досить глибокими і різнобічними, як уже за­значалося, були і ті, загальні теоретичні уявлення про сус­пільне життя людей, які знайшли розвиток у працях видатних вчених-гуманітаріїв античності, середніх віків та Нового часу. Однак майже до середини минулого сторіччя суспільствознав­ча проблематика не тематизується в рамках якоїсь однієї ок­ремої дисципліни, а існує нібито "розмитою" по всьому про­стору тодішнього соціогуманітарного знання, хоча звичайно, чільну роль у розробці таких питань традиційно відігравали філософія, правова та економічна науки.

Виникнення соціології як окремої науки пов'язане як з ря­дом серйозних змін у соціальному і політичному житті про­відних європейських країн початку минулого сторіччя, так із загальним прогресом філософського та спеціального наукового


знання, нагромадженням нових фактів та ідей і потребою пев­ної реорганізації усього корпусу соціальних і гуманітарних ди­сциплін. Під стимулюючим впливом промислового перевороту і науково-технічної революції у західноєвропейських країнах і США розгортаються процеси інтенсивної модернізації еко­номіки, що в свою чергу приводить до змін у соціальній струк­турі, посилює соціальну напруженість і спричиняє ряд гострих політичних конфліктів, як це мало місце, наприклад, у Фран­ції у проміжку між Великою революцією і революцією 1848 р. Духовне життя цієї доби позначене, зокрема, гострою кри­зою традиційних релігійно-ідеологічних систем і поглибленням процесів секуляризації культури. Проте і сама ідеологія Про­світництва — давній опонент клерикалізму — на той час вже починає зживати себе, оскільки її уявлення про "царство ро­зуму" суперечить реаліям буржуазного світу.



Капіталізм як економічна система відрізняється від попе­редніх способів господарювання насамперед раціональною ор­ганізацією виробничого процесу. Рівень розрахунку, плану­вання, наукової організації тут незрівнянно вищий, ніж де б то не було. Наслідок цього — підвищення соціального попиту на наукові розробки, насамперед ті, які орієнтовані на прак­тичне застосування. Звідси — своєрідний культ "позитивно­го", тобто практично придатного знання, який притаманний ранньобуржуазному суспільству і який набуває тут ознак пев­ної світоглядної системи, дещо схожої з релігією ("культ на­уки" як найвищої цінності).

Та обставина, що соціологія як наука вперше з'явилася і здобула визнання у Франції, не випадкова. Французьке сус­пільство протягом усього міжреволюційного періоду здійсню­вало інтенсивну перебудову. Змінювався економічний уклад, форми політичної влади, спосіб життя і менталітет людей. В масовій свідомості суперечливо поєднувались нові секулярні і старі релігійні цінності. Точилася гостра боротьба між при­хильниками консервативних, ліберальних і соціалістичних ідей. Слід зазначити також, що незважаючи на всі револю­ційні потрясіння, у Франції функціонувала добре налагоджена система статистичних соціальних досліджень. Тут був найк­ращий в Європі центр досліджень проблем народонаселення, регулярно проводились переписи населення, вивчались питан­ня соціальної гігієни, моральної статистики тощо.



Засновником соціології став визначний французький мис­литель Огюст Конт (1798-1857 pp.). У його шеститомній праці" "Курс позитивної філософії" вперше вжито назву "соціологія" і обгрунтовано її предмет і метод. Наукові погляди Конта фор­мувалися під впливом ідей Ш.Монтеск'є, Кондорсе та А.Сен-

Gt; 46


Сімона (в останнього молодий Конт деякий час був особистим секретарем).

Критично осмисливши ідеї своїх попередників, Конт вис­тупив з програмою "позитивної філософії", яка мала, на його думку, узагальнити досвід наукового пізнання сучасної доби. Іншими словами, позитивна філософія була не чим іншим, як спробою систематизації усіх тогочасних наукових знань. Це можна було зробити, як вважав Конт, розробивши нову класифікацію наук. В основу останньої Конт поклав принцип "від простого до складного". Так виникла "енциклопедична драбинка" наук: астрономія, фізика, хімія, біологія, соціоло­гія, побудована за принципом наростання складності тих явищ, які вивчаються.

Отже, соціологія — це позитивна наука про найбільш складні явища соціального життя. Цим пояснюється пізня її 'Поява як окремої науки. Соціологія повинна виявляти ті за-*"кономірності, яким підпорядковані соціальні явища, причому вивчати їх методами, випробуваними вченими-природознавця-ми, — спостереження, експеримент, порівняння різних явищ і станів суспільного життя. Автор "Курсу позитивної філосо­фії" вважав, що видима багатоманітність суспільних явищ під­порядкована певній єдності, порядкові. Існують певні об'єк­тивні, незалежні від місця і часу закони структурної органі­зації суспільства та соціальних змін. Тому і соціологія поділяє­ться на два великі розділи: соціальну статику, або теорію суспільного порядку, і соціальну динаміку, або теорію суспіль­ного прогресу. Перша вивчає загальні закони організації і функціонування суспільства як цілого, друга аналізує основні етапи суспільного розвитку і загалом усієї культури людства* Суспільство Конт порівнює з живим організмом, кожний орган якого функціонує лише завдяки єдності і взаємодії з' "іншими. Тому соціальна статика — це не просто опис струк­тури суспільства, а пояснення того, яким чином взаємодія різ­них його елементів приводить до узгодження суперечливих "людських інтересів і забезпечення суспільного порядку І Соці­альна статика грунтується на загальних уявленнях про при­роду людини як істоти діяльної, емоційної та інтелектуальної. На підставі цього Конт аналізує функції таких складних со­ціальних утворень, як~релігія, власність, родина, мова та сус­пільний поділ праці. | Він доходить висновку, що суспільний порядок забезпечується суперечливим поєднанням силового примусу і духовного впливу. В /іроцесі історичного розвитку суспільні функції все більше диференціюються, а суспільства набувають дедалі більше спільних ознак.

У своєму розвитку всі суспільства проходять певні послі­довні стадії, які Конт називав теологічною, метафізичною і


позитивною. Фактично це епохи розвитку і вдосконалення людського розуму. Спочатку людські уявлення про світ і влас­не життя набувають релігійних форм. На позитивній стадії релігія поступається місцем науковому знанню, на основі яко­го стає можливим бурхливий процес промисловості і всеобічне вдосконалення форм суспільного життя. Настає так зване індустріальне суспільство, де провідними соціальними верст­вами замість військових і жерців стають промисловці та вчені. Конт вважав, що питання про те, якій формі власності на . засоби виробництва — приватній чи суспільній — слід від­давати перевагу, не принципове. Не принциповими, минущи­ми він також вважав суперечності між інтересами промисло­вих робітників і підприємців. Головне, за переконанням Конта, це правильна, науково обгрунтована організація ви­робництва і всього суспільного життя. Тому не випадково за­сновника соціології вважають ще і предтечею сучасних кон­цепцій індустріального суспільства і наукового менеджменту. До засновників соціології як окремої науки відносять також і визначного англійського мислителя Герберта Спенсера (1820— 1903 pp.). Його погляди формувались під впливом ідей дар­вінізму, мальтузіанства, класичної політичної економії та фі­лософії утилітаризму. З працями Конта Спенсер познайомився тоді, коли його власні погляди вже в основному склалися. Ви­соко оцінюючи ідеї свого французького попередника, Спенсер водночас не погоджувався з контівським розумінням смислу і закономірностей суспільного розвитку. Він скільки-небудь чіт­ко не розмежовував предмети соціології, з одного боку, та ан­тропології і етнографії — з другого. Щодо суспільства в ціло­му, доводив він, можна вести мову не про прогрес як такий, а про соціальну еволюцію як про частковий прояв еволюції універсальної, космічної. Закони еволюції проявляються у про­цесах диференціації та інтеграції, зокрема у переході від ста­нів невпорядкованої одноманітності до впорядкованої різнома­нітності. У суспільствах, як і в живих організмах, мають місце процеси структурної та фундаментальної диференціації. А це в свою чергу зумовлює потребу у механізмах, які здійснювали б інтеграційні функції, зокрема функції управління і контро­лю. Певна рівновага між диференціацією та інтеграцією в сус­пільному житті здійснюється завдяки механізмові суспільного поділу праці та наявності специфічних суспільних "орга­нів" — установ, інститутів. Застосувавши порівняльно-істо­ричний метод, Спенсер проаналізував функції та еволюцію та­ких інститутів, як родинні, ритуальні, політичні, церковні, професійні та промислові. При цьому він дійшов висновку, що в суспільному розвитку може мати місце як прогрес, так і регрес і що вести мову про якісь універсальні, загальні дл#


всього людства епохи чи "щаблі" прогресу навряд чи можливо. Крім того, Спенсер вважав, що будь-яке свідоме втручання у перебіг процесів суспільної еволюції з метою їх прискорення або зміни у бажаному напрямі може завдати людям шкоди. Цим пояснюється його негативне ставлення до будь-яких те­орій чи практичних спроб революційної перебудови суспіль­ного устрою.

Внесок Г.Спенсера в розвиток соціологічної думки пов'яза­ний насамперед з тим, що у його працях набули обгрунту­вання теоретичні уявлення про суспільство як цілісну струк-- туровану систему, що підпорядкована об'єктивним законам еволюції. Соціальна еволюція, в його розумінні, не тільки не ліквідує багатоманітності суспільних явищ, а й сприяє їх про­яву. Саме тому суспільний розвиток, на думку Спенсера, не­мислимий без діяльності вільних індивідів, благо яких є вищою метою існування суспільства. В подальшому ідеї Спенсера вплинули на формування так званої біоорганічної школи в со­ціології та теорії структурного функціоналізму.

Третім відомим мислителем, праці якого вплинули на фор­мування соціологічної думки, був .німецький філософ, еконо­міст і політичний діяч Карл Маркс (1818—1884 pp.). Його на­укові погляди складалися під впливом гегелівської філософії, класичної школи англійської політичної економії та пошире­них тоді соціалістичних вчень. В ідейно-теоретичному відно­шенні Маркс виступає своєрідним антиподом Конта і Спенсе­ра. Він був байдужий до питань можливості чи неможливості існування соціології як окремої науки і ніде й ніколи не вда­вався до їх обговорення. Разом зі своїм однодумцем Ф.Енгель­сом він був палким прихильником соціалістичних ідей і праг­нув практично втілити їх у життя революційним шляхом. Свої розуміння соціалізму він називав науковими, а погляди інших соціалістів — утопічними. К.Маркс був переконаний, що вчи­нив "революційний переворот у поглядах на суспільство", од­нак він мав на увазі при цьому не створення нової науки — соціології, а нове тлумачення ряду явищ суспільного життя, насамперед політичних та правових відносин, релігії, ідеології, масової свідомості та ін. Йшлося насамперед про існування певного роду залежності між цими явищами і економічними, матеріально-виробничими відносинами та відповідними інтересами людей. Матеріально-виробничі відносини у свою чергу можна розглядати як певний відповідник рівню розвитку суспільних продуктивних сил (рівню продуктивності суспільної праці). Отже, економічну структуру суспільства, спосіб виробництва Маркс схильний розглядати як свого роду незалежну змінну, а всі інші елементи соціальної структури, інститути і цінності — як її похідні. Такого роду залежність


має, на думку Маркса, універсальний характер, однак з най­більшою очевидністю проявляє себе в сучасних Марксові роз­винутих країнах Заходу, який він називає буржуазним су­спільством. Як і Конт, Маркс переконаний, що специфіка цього суспільства зумовлена незнаним раніше впливом про­мислового виробництва. Однак він практично байдужий до ор­ганізаційних аспектів, загострюючи всю увагу на боротьбі і конфліктах між найманими робітниками і капіталістами. Дані конфлікти, за переконанням Маркса, невирішувані в рамках існуючої соціальної системи. Тому неминучою є її ліквідація і заміна більш досконалою системою, яка грунтується на прин­ципово інших економічних засадах. Процес заміни соціальних систем (економічних соціальних формацій) для Маркса така ж сама об'єктивна необхідність, як і для Спенсера закон со­ціальної еволюції. Але на противагу Спенсеру він прихильник свідомого втручання у перебіг соціальних процесів, їх під­штовхування і прискорення революційним шляхом. Тому Мар-ксова соціологія на противагу соціології Конта і Спенсера од­ночасно є і теорією революції, закликом до насильницької зміни існуючого соціального ладу.

Найбільш впливовими парадигмами західної соціології доби її становлення стають парадигми позитивістського натураліз­му, а пізніше — психологізму. Соціологічні ідеї Маркса через ряд обставин значного відгуку в соціології минулого сторіччя не здобули. Більшого поширення набувають концепції, де вна­слідок свідомого чи мимовільного слідування заповітам Конта і Спенсера суспільне життя пояснюється по аналогії з явищами природи. Це характерно, наприклад, для праць представників географічної, расово-антропологічної, біоорганічної та соціал-дарвіністської шкіл соціології, а також так званих соціологів-механіцистів. Так, прихильники географічного детермінізму у соціології (Ф.Ратцель, К.Ріттер, Ю.Челен, Е.Хантінгтон та ін.) зосереджують увагу на вивченні впливу різних чинників на­вколишнього середовища (рельєфу, клімату, ландшафтів, гео­графічного розташування та ін.) на культуру і суспільне жит­тя. Теоретики расово-антропологічного напряму (А.Гобіно, Х.С.Чемберлен, Ж. де Ляпуж, О.Аммон) прагнуть виявити зв'язок між соціальною поведінкою людей та їх біологічною спадковістю. Найбільш повно органіцистські ідеї Конта і Спен­сера знайшли своє втілення у працях соціологів біооргані-цистської школи — А.Шеффле, Р.Вормса, А.Фуль'є, А.Еспінаса та ін., які при поясненні суспільних явищ вдава­лися до прямих уподіблень їх біологічним явищам і процесам (концепції суспільного організму, суспільного тіла, суспільної тканини тощо). Значного поширення у соціології кінця мину-


лого сторіччя набули ідеї соціального дарвінізму. їх активно відстоювали У.Бержгот, Л.Гумплович, Г.Ратценхофер, А.Смолл, У.Самнер. Суспільні явища ці мислителі розглядали насампе­ред під кутом зору боротьби за існування між різними спільнотами. Соціальне життя у такому випадку виявлялось не чим іншим, як безперервною низкою конфліктів між ет­носами, націями, класами.

Загалом доробок представників натуралістичної орієнтації у соціології можна вважати досить значним, хоча і супереч­ливим із сучасного погляду. Ці мислителі чимало зробили для перетворення соціології у самостійну науку, виявили і описали безліч невидимих ниточок, якими суспільне життя пов'язане з навколишнім органічним світом. Однак вони часто втрачали почуття міри і досить некритично вживали природничо-нау­кові поняття, внаслідок чого чітка межа між природними і суспільними явищами практично зникала.

Більш глибоке пояснення якісна специфіка людських соці­альних відносин здобула у працях представників психологічної соціології рубежа минулого і нинішнього сторіч. До них на­лежать твори так званих психологічних еволюціоністів (Л.Ф.Уорд, Ф.Г.Гіддінгс), теоретиків "інстинктивізму" (У.Мак-Даугалл), "психології народів" (М.Лацарус, Х.Штейнталь, В.Вундт), "психології мас" і "теорії наслідування" (Г. Лє Бон, Г.Тард). Наведені концепції досить відмінні між собою, однак їм при­таманна спільна риса — прагнення, з одного боку, виявити соціальну зумовленість певних психічних функцій і процесів, а з другого — дослідити мотивації і психологічні механізми соціальної поведінки. Пізніше проблематика, піднята пред­ставниками психологічного напряму, набула дальшого розвит­ку у "символічному інтеракціонізмові", психоаналізі та су­часній соціальній психології.

Стрімкий прогрес капіталістичних відносин у господарсь­кому житті країн Заходу тісно пов'язаний з радикальними соціальними змінами — швидким зростанням чисельності міського населення, насамперед промислових робітників, по­силенням соціальної нерівності, соціальної напруженості та ін. Внаслідок цього збільшився соціальний попит на об'єктивну інформацію про стан соціального життя і тенденції його змін. Тому не випадково XIX ст. стає добою розгортання статистич­них соціальних обстежень, розвитку демографічної науки, досліджень у галузі соціальної гігієни тощо. Поступово з цього великого масиву соціальної інформації, одержаної шляхом за­стосування кількісних методів, відокремлюється як окрема га­лузь, емпіричні соціологічні дослідження. Крім того, розвинуті європейські країни, зокрема Англія і Франція, мали вже досвід


соціальних статистичних обстежень (праці "політичних ариф-метиків" та "державознавців").

Важливе значення для розвитку емпіричних соціологічних досліджень мали праці визначного франко-бельгійського ста­тистика А.Кетле (1796-1876 pp.), де емпіричним шляхом були виявлені певні сталі закономірності у соціальних відносинах людей. Для пояснення цих закономірностей Кетле застосував поняття теорії ймовірностей, що дало змогу, зокрема, спро­стити процедури збирання первинної інформації і підвищити її надійність. Французький статистик Ф. Ле Пле розробив мо­нографічний метод соціальних досліджень, застосувавши його для явища. Структура родинного кошторису бельгійських ро­бітників була всебічно вивчена у працях Е.Енгеля. Виявлені ним закономірності здобули назву "кошторисного закону" Ен-геля. Проблеми соціальної гігієни, зокрема умов життя і праці робітників, дитячої праці, охорони здоров'я, соціальних при­чин правопорушень тощо, вперше всебічно висвітлені і про­аналізовані в працях Ч.Бута, Л.Віллерме, О.Паран-Дюшатле, А.Геррі. Застосовані ними методики дослідження і теоретичні висновки значною мірою зберігають своє значення і нині. Про­те спільною рисою емпіричних соціальних обстежень минулого сторіччя виступає їх практично повна незалежність від соціо­логічної теорії. З іншого боку, остання розвивається у цей чає також практично без емпіричного обгрунтування, хоча потре­ба в ньому з часів Конта неодноразово декларується. Розрив між теорією і емпірією залишається одним з найбільш враз­ливих місць соціології XIX ст.

У Росії, як і у більшості європейських країн того часу, соціологічна наука розвивається головним чином під впливом позитивістсько-натуралістичної та марксистської парадигм." Такі вчені, як О. Стронін та П. Лілієнфельд (німець за по­ходженням) зробили значний внесок у розвиток органіцист-ського напряму у соціології. Праця Л.Мечникова "Цивілізація та великі історичні ріки" (1889 р.) являє собою оригінальний твір, у якому обґрунтовуються ідеї географічної школи у со­ціології. Самобутнім напрямком російської соціологічної думки стали праці теоретиків народництва (П.Ткачов, П.Лавров, М.Михайловський, С.Южаков та ін.), у яких висвітлені ак­туальні проблеми російського суспільного життя пореформен­но!' доби (доля общинних відносин на селі під впливом процесів капіталістичного розвитку, співвідношення реформ і революції та ін.). Ідеї психологічної соціології знайшли розвиток у пра­цях Є. Де Роберті, М.Кареєва, М. Коркунова.

Значного поширення набувають у Росії соціологічні ідеї марксизму. Сприйняття останнього російськими його послі­довниками із самого початку було неоднозначним. Мислителі


ортодоксальної орієнтації, наприклад Г.Плеханов, прагнули неухильно слідувати "букві" марксистського вчення, акцен­туючи його революційний зміст. Пізніше ця тенденція була доведена до своєрідного логічного завершення В.Леніним. Од­нак ліберально настроєні теоретики, так звані легальні мар­ксисти (М.Бердяев, О.Булгаков, П.Струве) прагнули синтезу­вати марксизм з іншими течіями європейської духовної думки і запобігти його тлумаченням у насильницькому, антигуман­ному дусі. У цілому ж соціологічна думка у Росії кінця ми­нулого сторіччя робить лише свої перші кроки. Вона не має ще чітких інституційних форм і, як і західна соціологія, не в змозі подолати певного відриву теорії від емпірії.

Розвиток соціології у першій половині XX ст. На рубежі минулого і нинішнього сторіч у розвитку соціологічної науки відбувається певний перелом. Дедалі більше дослідників по­чинають усвідомлювати обмеженість натуралістичних тлума­чень суспільного життя. Стає відчутнішою потреба усунунення розриву між теорією і емпіричними дослідженнями, чіткішого визначення предмета і методів соціологічної науки. Крім того, на той час соціологія набуває досить значного поширення як спеціальна наукова дисципліна, її починають викладати в ряді західноєвропейських та американських університетів.

Велика заслуга у реформуванні теоретико-методологічних засад соціології належить таким мислителям, як Е.Дюркгейм, М.Вебер, В.Паретто, Д.Г.Мід. їх праці відіграли велику роль у подоланні натуралістичних обмеженостей у розумінні сус­пільного життя і встановленні органічного взаємозв'язку між теоретичними і емпіричними аспектами соціологічного знання. Вони поставили у центр уваги вивчення специфічних зако­номірностей соціальної взаємодії людей. Дані закономірності вони прагнули аналізувати не тільки в статистичних аспектах, а й насамперед з точки зору того смислу, який вони мають для окремої людини. Це дало змогу досягти якісно нового рівня соціологічної теорії і практики емпіричних досліджень. Праці класика французької соціологічної думки Е.Дюркгейма (1858— 1917 pp.) містили якісно нове обгрунтування предмета і методу соціології як науки. .Соціологія, за Дюркгеймом, вивчає на­самперед соціальні факти, тобто такі зразки людських дій, по­чуттів і думок, яким властива незалежність від окремого індивіда. Група людей, доводив Дюркгейм, діє, відчуває і мис­лить вже не так, як окремі індивіди, з яких вона складається. Соціальні факти в силу своєї об'єктивної природи мають щодо кожної окремої людини певне загальнообов'язкове значення. Правда, останнє у різні часи і в різних суспільствах має різний смисл. Воно може набувати характеру відвертого примусу, або бути таким, що гармонійно узгоджує інтереси окремих осіб.


Тому соціолог розрізняв суспільства з механічною солідарніс­тю і суспільства з органічною солідарністю між людьми. Ор­ганічна солідарність забезпечується існуванням суспільного поділу праці. Великої ваги надавав Дюркгейм вивченню нор­мативних аспектів сумісного життя людей, зокрема питанням розмежування між нормальним і патологічним у соціоло­гічному розумінні.

Культуру, релігію, мораль Дюркгейм розглядає як певні системи "колективних уявлень", де у символізованій формі втілено досвід багатьох людських поколінь. У монографії "Су-їцид" (1910 р.) Дюркгейм всебічно проаналізував статистику самогубств у західноєвропейських країнах і описав типові мо­тиви цього явища, звернувши особливу увагу на їх соціальну основу.

Розвиток німецької соціологічної науки на рубежі сторіч пов'язаний насамперед з іменами Ф.Тьонніса, Г.Зіммеля, особ­ливо М.Вебера. Праці останнього охоплюють широке коло про­блем соціологічної теорії і методології емпіричних соціальних досліджень. Він вивчав умови життя і праці індустріальних і сільськогосподарських робітників та ремісників, мотивації під­приємницької діяльності, професійну етику вчених і політиків. своїй широко відомій праці "Протестанська етика і дух ка-і-піталізму" (1905 р.) Вебер, спираючись на дані професійної статистики, показав, що певний склад психіки людей, зумов^ лений релігійним вихованням, впливає на вибір професії і по­ведінку в економічній сфері. З досліджень вченого випливало, що властивий капіталістичній економіці раціоналізм внут­рішньо споріднений з раціональною етикою аскетичного про­тестантизму. Такі висновки дозволили по-новому висвітлити взаємозв'язки між економікою та релігією, глибше проаналі­зувати роль культурних чинників у суспільному житті.

У роботах М.Вебера також обгрунтовані проблеми методо­логії соціального пізнання, розкрита специфіка ціннісного під­ходу у соціології, висвітлено ряд важливих проблем теорії со­ціальної дії та аналізу соціальної структури. Запропонована ним типологія соціальної дії (поділ її на традиційний, афек­тивний, ціннісно-раціональний та формально-раціональний типи) зберігає своє наукове значення і нині. Важливим вне­ском у соціологію політики і політологію стала розроблена Ве­бером типологія форм легального панування, зокрема, його аналіз проблем харизматичного лідерства і бюрократії. Сьо­годні увагу фахівців привертають висновки веберівських сту­дій із соціології світових релігій щодо специфіки соціальних функцій релігії у східних суспільствах і якісних відмінностей між західною і східними культурними традиціями.


Ряд важливих проблем теорії соціальної взаємодії було ви­світлено у працях італійського соціолога В.Паретто (1848— 1938 pp.) та американського соціолога і психолога Д.Г.Міда (1863-1931 pp.). В.Паретто доводив, що людська взаємодія грунтується не на логічних засадах, а зумовлена насамперед емоціями та інстинктами. Так звані "нелогічні дії", в основі яких лежать інстинкти, і є, на думку соціолога, основними елементами соціального життя. В.Паретто вивчав також ті со­ціально-психологічні механізми, за допомогою яких здійсню­ється ідеологічний вплив на маси. Велику увагу він приділив і проблемі взаємозв'язку між елітою і масами." Одним з пер­ших дійшов висновку про існування у сучасних суспільствах процесів "кругообігу еліт".

Роботи Д.Г.Міда присвячені в основному вивченню елемен­тарних форм людської взаємодії і процесів соціалізації особи­стості. Індивід стає особистістю, беручи на себе ролі інших людей. Важливу роль у людському спілкуванні відіграють сим­волічні посередники, зокрема мовні вирази. Праці Міда мали велике значення для розвитку соціальної психології і соціології особистості.

У першій чверті XX ст. лідерські позиції у розгортанні ем­піричних соціологічних досліджень та їх методологічному об­грунтуванні починає займати американська соціологія. Тут створюється система соціологічної освіти, розпочинаються сис­тематичні дослідження процесів урбанізації, організації праці, засобів масової комунікації тощо. Особливо плідними у нау­ковому відношенні стали праці, зокрема, представників Чікаг-ської школи соціології У.Томаса, Ф.Знанецького, Р.Парка, Е.Берджеса, Г.Уорнера та ін. Чікагці здійснили широкомасш­табні дослідження проблем соціальної екології, зокрема со­ціальних наслідків інтенсивної урбанізації. Вони вивчали жит­тєві умови промислових робітників, представників так званих кольорових меншин, побут знедолених, бродяг тощо. Класич­ним твором соціології став п'ятитомник У.Томаса і Ф.Знанець­кого "Польський селянин в Європі та Америці", де було уза­гальнено результати тривалого вивчення побуту іммігрантів польського походження і вперше застосовано біографічний ме­тод дослідження.

Крім чікагців, серйозні дослідження мотивацій трудової ді­яльності американських промислових робітників здійснюють у 20-30 роки Е.Мейо та його співробітники. їх праця здобула пізніше назву "Хоуторнських експериментів". Результати, здобуті Е.Мейо, мали важливе практичне значення для впро­вадження методів наукової організації праці, створення со­ціальної філософії менеджмента. Слід нагадати також і про., розпочаті в ці часи вивчення соціального значення засобів ма-


сової комунікації (преси, радіо, пізніше — телебачення). Особ­ливо важливі результати в даній галузі були здобуті Г.Лас-суелом, П.Лазарсфельдом та їх співробітниками.

Найбільш впливовим теоретичним напрямом у соціології першої половини нашого сторіччя став структурний функ­ціоналізм, основні положення якого обгрунтували Т.ПарсонС (1902-1979 pp.) і Р.Мертон (нар. 1910 p.). Функціоналісти роз­глядають суспільство як певну комплексну кількарівневу си­стему, яка співвідноситься і взаємодіє з двома іншими систе­мами — особистістю і культурою. Великого значення при­хильники функціоналізму надають вивченню функціонування окремих елементів соціальних систем, забезпеченню сус­пільного порядку і відхиленням від нього. Визнаючи наявність свободи особистості, функціоналізм наголошує водночас на то­му, що свобода у суспільстві обмежена певними нормативними рамками і, як правило, реалізується вибором між певними чіткими альтернативами ("типовими змінними"). Характер­ною рисою функціоналізму є широке вживання понять і уяв­лень, запозичених з біологічної науки та кібернетики.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!