Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Медіаосвіта: зарубіжний досвід



Наше покоління живе в період формування інформаційного суспільства. Завдяки динамічному розвитку новітніх засобів масової інформації скорочуються відстані, люди в різних куточках планети краще розуміють одне одного. Та водночас доводиться констатувати, що будь-яке відкриття може стати не лише корисним, але й шкідливим для людства. (Приклад – атомна енергія). Серед безлічі причин цього очевидна одна: еволюція моральних засад людства не встигає за науково-технічним прогресом. Це стосується, зокрема, й мас-медіа, вдосконалення яких одночасно і забезпечує свободу особи, і загрожує цій безпеці.

Ми поділяємо думку російського медіапедагога О. Шарикова, який вважає, що медіакультура — це частина загальної культури, пов'язана, з одного боку, із засобами масової комунікації у соціальному плані (культура суспільства — медіакультура суспільства), а з іншого боку — в особистісному (культура людини — медіакультура людини), коли акцентується взаємодія людини зі світом мас-медіа, які зрештою забезпечують повноцінне включення людини в життя суспільства.

Існують різні точки зору щодо проблеми мас-медіа. Дехто вбачає в них джерело знань, дехто — перешкоду в освіті і вихованні: медіа є і засобом всебічного розвитку особистості, і фактором руйнівним. Справді бо: сучасний школяр сидить за монітором комп'ютера чи біля телевізора в середньому від 3 до 5 годин щодня, перебуваючи під впливом інформаційного простору. Вплив цей не однозначний, оскільки негативна інформація може викликати такі небезпечні явища, як масовий інформаційно-психологічний психоз, медіазалежність як різновид психічних відхилень, маніпулятивний вплив засобів масової комунікації.

Але ж ми говоримо про виховання свідомого громадянина, активного члена громадянського суспільства, здатного до діалогової взаємодії між особистістю і владою, соціокультурними і політичними силами. Без діалогу не може бути згоди, успішного розвитку держави. Без нього будь-які реформи приречені на провал. Люди повинні одержувати повну й об'єктивну інформацію про дії та наміри влади, мати можливість висловлювати власну думку щодо директивних рішень і подавати свої пропозиції. Владі також життєво необхідно підтримувати постійний контакт із суспільством, роз'яснювати суть своєї політики, дізнаватися про реакцію на неї громадян тощо.



Провідна роль в успішному здійсненні такого діалогу належить мас-медіа як посереднику між суспільством і владою. Саме вони генерують і спрямовують основні потоки інформації. Саме вони здатні найефективніше задовольняти інформаційні потреби громадян, погоджувати інтереси особистості, суспільства і держави. Але успіх такого діалогу можливий тільки за умови готовності до нього кожної зі сторін. От чому сьогодні на чільне місце виходить як медіакультура суспільства, так і медіакультура окремої особистості. Але якщо політики і підприємці швидко відреагували на тотальну владу ЗМІ над суспільством і прибрали до рук найвпливовіші з них, то діячі соціально-культурної сфери поки залишаються пасивними. А тим часом ЗМІ усе агресивніше беруть участь у формуванні світогляду людей, їх культурного, політичного і морального обличчя. І з цією силою необхідно рахуватися.

 

Визнаючи важливу роль мас-медіа в процесі освіти, маємо системно і грамотно вибудовувати відносини юних споживачів інформації з величезними ресурсами преси, кіно, телебачення, мережі Інтернет. Споживанню інформації треба учити так само терпляче і продумано, як, скажімо, музиці чи живопису. Потрібна комплексна програма медіаосвіти, котра має охоплювати різні категорії дітей, підлітків, студентської молоді, врахувати умови їх навчання і виховання. У багатьох європейських країнах при міністерствах освіти діють центри взаємодії зі ЗМІ. Ця робота зведена в ранг державної освітньої політики.



В нашій країні ситуація зовсім інша. Процес поступового оснащення ВНЗ і шкіл комп'ютерами, що розпочався з кінця 1980-х років, а потім і підключення їх до Інтернету (з середини 1990-х років), практично не підкріплюється осмисленням того, що пов'язується з інформаційними технологіями. Створення комп’ютерних класів вважається вершиною освітянських досягнень. Наука ж зосередилася на осмисленні предмета інформатики, що впроваджується в навчальний процес, найчастіше без врахування важливості нерозривного зв'язку інформаційних технологій і педагогічних цілей. Ми не пішли далі ремствувань щодо згубного впливу мас-медіа на дитячу та підліткову психіку та окремих (розрізнених) досліджень з цієї проблематики.

Тим часом багато країн давно зрозуміли необхідність медіаосвіти і вже мають вагомі напрацювання в її теоретичному осмисленні, методологічному обґрунтуванні й практичному застосуванні. Ще 1984 року ЮНЕСКО так визначила суть медіаосвіти: „Навчання теорії і практичних умінь для оволодіння сучасними засобами масової комунікації, що розглядається як частина специфічної й автономної галузі знань у педагогічній теорії і практиці. Його варто відрізняти від використання ЗМК як допоміжних засобів у викладанні інших галузей знань”.

„Російська педагогічна енциклопедія” визначає медіаосвіту як напрям педагогіки, що забезпечує вивчення закономірностей масової комунікації (преси, ТБ, радіо, кіно, відео тощо). Основні завдання медіаосвіти: підготувати нове покоління до життя в сучасних інформаційних умовах, до сприйняття різної інформації, навчити людину розуміти її, усвідомлювати наслідки її впливу на психіку, опановувати способи спілкування на основі невербальних форм комунікації за допомогою технічних засобів.



У наші дні існує й інше розуміння медіаосвіти – не тільки як певного компонента середньої чи вищої освіти, але і як довгострокової суспільно-просвітницької діяльності, поширеної на дітей і дорослих. Його прихильники розуміють медіаосвіту як безупинний розвиток особистості в суспільстві, як виховання активних, інформованих громадян, наділених культурою спілкування з ЗМК, що і є одним з основних соцієтальних елементів інформаційного суспільства.

В сучасних трактуваннях медіаосвіти наголос робиться на формуванні в аудиторії ЗМІ здатності до активного, осмисленого засвоєння медійного змісту, заснованого на знаннях про сутність, специфіку і цілі масових комунікацій. Все більше уваги надається розвитку самостійного критичного мислення стосовно засобів масової інформації, надбанню практичних навичок у виявленні неправдивих повідомлень і спотворень інформації, виробленню стійкого імунітету до маніпулятивного впливу мас-медіа, збагаченню соціального досвіду аудиторії в практиці спілкування з друкованою й електронною продукцією. Медіаосвіта покликана формувати культуру раціонального освоєння медійного змісту, розвивати соціальну активність громадян.

Медіаосвіта як важливий напрям в освітянській галузі багатьох країн виникла кілька десятиріч тому і отримала не лише теоретичне осмислення й методологічне обґрунтування, а й набула широкого застосування. Найпомітніших успіхів у розвитку медіасвіти досягли педагоги Канади, Великої Британії, Австралії, Швеції. Наші сусіди, освітяни Російської Федерації, за оцінками міжнародних експертів, посідають у цій справі п’яте місце. Тут не лише виконано сотні наукових розвідок у вигляді монографій, дисертацій тощо. Міністерство освіти РФ 2002 року офіційно зареєструвало вузівську спеціалізацію „Медіаосвіта” (03.13.30). Тоді ж, наприклад, у Таганрозькому педінституті розпочато підготовку медіапедагогів для роботи в школах.

Серед основних умов розвитку процесу медіаосвіти в Росії можна виокремити: загальну орієнтацію на розвиток особистості (включаючи формування естетичної свідомості, художнього сприйняття, смаку тощо, розвиток критичного мислення, творчих потенцій індивідуальності в руслі ідей гуманізму); врахування психологічних особливостей, спектра реальних інтересів і переваг дитячої і молодіжної аудиторії; вироблення критеріїв розвитку медіасприйняття і здатності до критичного, художнього аналізу медіатекстів; удосконалення моделей, програм, методик, форм проведення занять зі школярами і студентами на матеріалі медіа (у тому числі й з використанням зарубіжного досвіду); модернізацію матеріально-технічної бази навчання; включення до вузівських і шкільних програм курсів з вивчення медіакультури.

Не слід бідкатися з того, що Україна знову пасе задніх, цього разу на ниві медіаосвіти. Існує вагомий досвід зарубіжних колег, отже маємо змогу раціонально ним скористатися.

Аналізуючи зарубіжні і вітчизняні праці, присвячені проблемам медіа та медіаосвіти, можемо знайти чимало спільного в структурі різних моделей і методик. Але до того, як перейти до їх аналізу, слід розібратися в питаннях, пов’язаних з проблемою медіасприйняття молодіжної аудиторії. Адже не проаналізувавши цю проблему, не зможемо зорієнтувати медіаосвітню модель на конкретні вікові, психологічні та інші особливості аудиторії. У зв’язку з цим постає потреба аналізу і вироблення критеріїв визначення типу настановлень на медіасприйняття, рівнів художнього розвитку (культури) і медіасприйняття. При цьому під медіасприйняттям будемо розуміти сприйняття „медіареальності”, почуттів і думок авторів медіатекстів, виражених в аудіовізуальному, просторово-часовому образі.

Чимало дослідників (Ю. Лотман, Д. Узнадзе та інші) не раз звертали увагу на зв’язок між настановленням на сприйняття і самим процесом сприйняття, їх вплив на посилення, переформатування чи руйнацію моделей дійсності в людській свідомості. Такі настановлення можна умовно поділити на кілька рівнів:

· елементарно фіксовані (на основі життєвих потреб і в найпростіших ситуаціях);

· комунікативні (на основі потреби в спілкуванні);

· базові соціальні (на основі спрямованості інтересів особистості щодо конкретної сфери соціальної активності);

· вищі (на основі системи ціннісних орієнтацій особистості).

Безумовно, загальні положення щодо настановлень повністю стосуються й проблеми сприйняття витворів масмедіа, а тому вони беруться до уваги в обґрунтуванні методичних основ медіаосвіти. Аналіз теорії і практики медіаосвіти в різних країнах наводить на думку, що у світі не існує єдиної теоретичної концепції медіаосвіти. Можна виокремити, принаймні, вісім основних теоретичних підходів у цій сфері.

1. „Ін'єкційна” теорія медіаосвіти. Її часто називають „протекціоністською” (запобіжною від шкідливих впливів медіа), „теорією громадянського захисту” (тобто, знову ж, захисту від медіа) чи „теорією культурних цінностей” (мається на увазі, що негативному впливу медіа протиставляються „вічні цінності класичної культурної спадщини” – приміром, мистецтво античності чи ренесансу. Передбачається, що медіа справляє потужний (переважно негативний) вплив на аудиторію. Приміром, діти „впроваджують” у життя прийоми насильства, побачені на екрані. Аудиторія складається з маси пасивних споживачів, які зазвичай не можуть зрозуміти суті медіатексту.

Головна мета медіаосвіти в межах цієї теорії полягає в тім, щоби пом'якшити негативний ефект надмірного захоплення медіа (в основному дитячою і молодіжною аудиторією). Педагоги прагнуть допомогти учням зрозуміти різницю між реальністю і медіатекстом шляхом розкриття негативного впливу медіа (приміром, телебачення) на конкретних прикладах, доступних для розуміння конкретної аудиторії.

Прихильники „ін'єкційної” теорії медіаосвіти, як правило, основну увагу у своїх програмах присвячують проблемі насильства і сексу. Такий підхід особливо популярний в США. Деякі американські педагоги керувалися цією теорією, починаючи з 1930-х - 1940-х років: вони розглядали медіа як „агента культурної деградації”. Однак для художнього аналізу будь-якого, нехай навіть найпримітивнішого твору, ймовірно, недостатньо „захисту” від маніпулятивного впливу – тут важливо використовувати якомога більше видів діяльності і мотивів (рекреаційних, компенсаторних, терапевтичних, естетичних тощо), пов'язаних зі структурою людської індивідуальності.

У 1990-х роках „захисний” рух одержав підтримку з боку утвореної при ЮНЕСКО Міжнародної палати „Діти і насильство на екрані”. Ця організація, що співпрацює з багатьма медіапедагогами світу, влаштовує міжнародні науково-педагогічні конференції, випускає спеціальні журнали, інтернет-сайти, книги, присвячені проблемі негативного впливу медіа на дитячу аудиторію, у першу чергу – в плані зображення насильства. Утім більшість учасників цього руху добре розуміють, що крім боротьби проти „екранного насильства” варто активно розвивати й медіаосвіту школярів та молоді, спрямовану на формування критичного, самостійного творчого мислення.

Супротивники „ін'єкційної” теорії медіаосвіти вважають, що, по-перше, медіа – невід'ємна частина нашого життя. А по-друге, хоча сучасні діти зазнають великого впливу медіа, ці медіа впливають на них менше, ніж, скажімо, на їхніх батьків у пору їх юності. Будучи першим „телевізійним поколінням”, нинішні сорокарічні мали значно більший інтерес до технічних медіановинок, ніж нинішні перенасичені інформацією діти. Так чи інакше, але „ін'єкційна” теорія медіаосвіти й дотепер має своїх прибічників.

2. Теорія медіаосвіти як джерела „задоволення потреб” аудиторії. Її теоретичною основою є ідея „споживання і задоволення” у сфері медіа. Мається на увазі, що вплив медіа на аудиторію обмежений, учні можуть самі правильно обирати й оцінювати медіатекст відповідно до своїх потреб. Відтак пріоритет медіаосвіти вбачається в тім, щоб допомогти учням одержати з медіа максимум користі.

Як бачимо, ця концепція цілком протилежна „ін'єкційній”. Якщо перша концентрується на негативному впливі медіа, то друга – на його позитивному ефекті. Водночас теорія задоволення потреб досить близька до теорії медіаосвіти як формування „критичного мислення”, тому що і тут і там йдеться про те, щоби розвивати уміння правильно обирати і критично оцінювати медіатекст. Однак є й істотна різниця: у першому випадку медіапедагоги спираються на „позитивні” сторони інформації, а в другому – на „негативні”, тобто прагнуть захистити аудиторію від маніпулятивного впливу медіа.

3. „Практична” теорія медіаосвіти. Цей підхід відомий також під назвою „медіаосвіта як таблиця множення”. Мається на увазі, що учні повинні вміти працювати з медіаапаратурою так само добре, як знати таблицю множення. „Практичні” медіапедагоги вважають, що вплив медіа на аудиторію обмежений, головне - навчити школярів (і вчителів) використовувати медіаапаратуру. Звідси – підвищена увага до вивчення техніки, формування практичного уміння користуватися апаратурою, в тому числі й для створення власних медіатекстів. А це означає: мінімум міркувань і аналізу, максимум виконавської практики. Однак цього, безумовно, замало, якщо мати на увазі, що освіта й виховання громадянина – єдиний, нероздільний процес. Та й і нині цей напрям має чимало прихильників серед зарубіжних педагогів, які вважають аналіз медіатекстів зайвою витратою часу. Вони віддають перевагу практичним вправам у гуртках юних кіномеханіків, операторів, фотографів тощо.

4. Теорія медіаосвіти як засобу формування „критичного мислення”. Її основою, швидше за все, можна вважати теорію, в якій мас-медіа уявляються „четвертою владою”, що поширює моделі поведінки і соціальні цінності серед різнорідної маси індивідуумів. Звідси випливає основна мета медіаосвіти: захистити учнів від маніпулятивного впливу медіа. У процесі навчання учні знайомляться з особливостями впливу медіа на індивіда і суспільство за допомогою так званих „кодів” (умовностей-символів, наприклад, у телерекламі). Розвивається критичне мислення учнів і студентів стосовно медіатекстів.

Вважається, що школярам, студентам треба дати орієнтири в умовах надлишку різної інформації, навчити грамотно сприймати її, розуміти, аналізувати, мати уявлення про механізми і наслідки її впливу на глядачів, читачів і слухачів. Адже однобічна чи спотворена інформація потребує осмислення. Відтак вважається корисним, щоб учні могли визначити: розбіжності між поданими і загальновідомими фактами, що потребує додаткової перевірки; надійність джерела інформації; припустимі і неприпустимі твердження; розбіжності між головною і другорядною інформацією; упередженість суджень; нечіткі чи двозначні аргументи; логічну несумісність у ланцюзі міркування; силу аргументу тощо.

Безперечно, для аналізу інформаційних телепередач такого роду уміння можуть дати добрі педагогічні результати, виробляючи своєрідний „імунітет” до бездоказовості, спотворень, замовчування чи неправди. Не можна не визнати, що, незалежно від політичного ладу тієї чи іншої країни, людина, не підготовлена до сприйняття інформації в різних її видах, не може повноцінно її зрозуміти й проаналізувати, не в силах протистояти маніпулятивним впливам медіа (якщо така маніпуляція здійснюється), не здатна самостійно висловити свої думки і почуття.

Так, британський дослідник Л. Мастерман вважає, що оскільки продукція ЗМІ є результатом свідомої діяльності, то відразу досить логічно визначаються щонайменше чотири напрями її аналізу: 1) на кого покладається відповідальність за її створення, хто володіє засобами масової інформації і контролює їх; 2) як досягається необхідний ефект; 3) які ціннісні орієнтації створюваного в такий спосіб світу; 4) як його сприймає аудиторія. Як бачимо, Л. Мастерман прагне орієнтувати аудиторію на розвиток „критичного мислення”, аналіз механізмів впливу і цінностей тієї чи іншої інформації.

На жаль, деякі педагоги спрощено розуміють медіаосвіту як розвиток „критичного мислення”, звужуючи спектр вивчення до роботи з рекламою чи телевізійними інформаційними програмами, де, природно, досить легко виявити ті чи інші спроби маніпуляції, залишаючи осторонь художню сферу медіа.

5. Марксистська теорія медіаосвіти. Основною тут є думка, що масмедіа здатні потужно маніпулювати громадською думкою і масовими настроями на користь певних соціальних груп. І що дитяча аудиторія є найпростішою мішенню для такого впливу. Звідси випливає пріоритет медіаосвіти: викликати в аудиторії бажання змінити систему масової комунікації (якщо при владі в країні перебувають сили, далекі від марксистських теорій), чи, навпаки, вселити думку, що сформована система медіа - найкраща (якщо влада належить марксистам), у цьому випадку посилено критикується медіакультура інших. Педагогічна стратегія зводиться до вивчення політичних, соціальних та економічних аспектів медіа, аналізу численних суперечностей, що містять ці аспекти з точки зору певного класу .

6. Семіотична теорія медіаосвіти опірною має таку тезу: масмедіа часто прагнуть завуалювати багатозначний знаковий характер своїх текстів, а це загрожує свободі споживання інформації. Аудиторія, у першу чергу – дитяча (рівень середньої школи і нижче), надто пасивна стосовно „читання” медіатекстів. Відтак мета медіаосвіти – допомогти учням „правильно читати” медіатекст. Основним змістом медіаосвіти стають коди і „граматика” медіатексту, тобто мова медіа, а педагогічною стратегією - навчання правилам декодування медіатексту, опису його змісту, асоціацій, особливостей мови тощо.

Семіотична теорія медіаосвіти є повною протилежністю марксистській теорії, оскільки акцентує увагу на проблемі мови медіа, а не на політичному чи соціальному змістові медіатексту. Своїми підходами до аналізу текстів ця теорія дещо нагадує теорію формування критичного мислення аудиторії. Правда, без педалювання на дослідження маніпулятивної ролі масмедіа в суспільстві.

7. Культурологічна теорія стверджує, що масмедіа скоріше пропонують, аніж нав'язують свою інтерпретацію дійсності. Аудиторія ж, зі свого боку, завжди перебуває в процесі діалогу з медіатекстами. Вона не просто „зчитує” інформацію, а вкладає різні змісти в медіатексти, самостійно їх аналізує. А звідси випливає головна мета медіаосвіти: допомогти учням зрозуміти, як медіа можуть збагатити сприйняття, знання тощо. В якості змісту медіаосвіти тут виступають її „ключові поняття”, ролі, які відіграють у суспільстві стереотипи, що поширюються за допомогою медіа. Медіапедагоги прагнуть навчити учнів оцінці і критичному аналізу медіатекстів.

8. Естетична теорія медіаосвіти багато в чому збігається з культурологічною теорією. Однак тут головна мета полягає в тому, щоб допомогти учням зрозуміти основні закони і мову художнього спектра інформації, розвивати естетичне (художнє) сприйняття і смак, здатність до кваліфікованого аналізу художніх медіатекстів. Ось чому основний зміст медіаосвіти спирається на вивчення мови медіакультури, авторського світу творця художнього тексту, історію медіакультури (кіномистецтва, художнього телебачення тощо). Педагоги прагнуть навчити школярів і студентів критично аналізувати художні медіатвори, інтерпретувати їх і кваліфіковано оцінювати.

Аналіз праць зарубіжних вчених приводить до висновку, що в концепціях медіаосвіти в цілому переважають виховні, навчальні і креативні підходи до використання можливостей масмедіа. В узагальненому вигляді головні етапи реалізації більшості медіаосвітніх підходів є такими:

· одержання знань про історію, структуру, мову і теорії медіа (освітня складова);

· розвиток сприйняття медіатекстів, їх „читання”, активізація уяви, зорової пам'яті, розвиток різних видів мислення (у тому числі й критичного, логічного, творчого, образного, інтуїтивного), умінь для розуміння ідей (моральних, філософських проблем), образів тощо;

· розвиток креативних практичних умінь на матеріалі медіа.

Безперечно, кожен з цих етапів можна втілювати в життя автономно, однак у даному випадку медіаосвіта буде, швидше за все, однобічною. Так, в одному випадку на перший план вийде інформація, в іншому - критичне мислення, в третьому – практичні уміння.

Медіапедагоги різних країн активно використовують різні способи навчальної діяльності: „дескриптивний” (переказ медіатексту, перелік дійових осіб і подій); „особистісний” (опис відносин, емоцій, спогадів, які викликає медіатекст); „аналітичний” (аналіз структури медіатексту, мовних особливостей, точок зору); „класифікаційний” (визначення місця твору в історичному контексті); „пояснювальний” (формування суджень про медіатвір в цілому чи про його частину); оцінний (висновок про його переваги на основі особистісних, моральних чи формальних критеріїв).

У підсумку учні повинні не тільки одержувати радість від спілкування з медіакультурою, але й інтерпретувати медіатекст (аналізувати мету автора, усно і письмово обговорювати характери персонажів і розвиток сюжету), пов'язувати його з своїм досвідом і досвідом інших (поставити себе на місце персонажа, оцінювати факти й думки, виявити причину і наслідок, мотиви, результати вчинків, реальність дії тощо), реагувати на твір (написати рецензію, мінісценарій тощо), розуміти культурну спадщину (бачити особисту, історичну, національну, всесвітню перспективу), здобувати знання (знайомитися з основними видами і жанрами медіакультури, визначити розвиток певної теми в різних жанрах, у різні історичні епохи, вивчати основні напрями стилів, прийомів, творчість видатних майстрів), володіти критеріями і методами оцінки медіатвору тощо. Формування таких умінь безперечно сприяє розумінню аудиторією місця медіакультури в суспільстві, оскільки вона пов'язана із соціальними, політичними, економічними, релігійними та інтелектуальними аспектами життя людей; розвитку естетичної свідомості (сприйняття, смаку тощо), творчої індивідуальності учня і студента.

 

Лiтература:

1. Медиаобразование // Российская педагогическая энциклопедия. Т. 1 / Гл. ред. В. В. Давыдов. – М.: Большая российская энциклопедия, 1993. – С. 555.

2. Спичкин А. В. Что такое медиаобразование. – Курган: Изд-во Ин-та пов. квалификации и переподготовки работников образования, 1999. – 114 с.

3. Федоров А. В. Медиаобразование: история, теория и методика. Ростов-на-Дону: ЦВВР, 2001. – 708 с.

4. Федоров А. В. Медиаобразование в педагогических вузах. – Таганрог, 2003. – 124 с.

5. Федоров А. В. Медиаобразование в зарубежных странах. – Таганрог, 2003. – 238 с.

6. Шариков А. В. Медиаобразование: мировой и отечественный опыт. - М.: Изд-во Академии педагогических наук, 1990. - 66 с.

 

КОЛЕГІЯ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

Р І Ш Е Н Н Я

 

N 13/6-19 від 20.12.2001

 

 

Про концепцію екологічної освіти в Україні

 

 

Заслухавши та обговоривши доповідь директора Науково-методичного центру вищої освіти К.М.Левківського та співдоповідь голови комісії з екології НМР Г.О.Білявського про концепцію екологічної освіти в Україні, на виконання Постанови Верховної Ради України N 2130-III ( 2130-14 ) від 7.12.2000 р. "Про рекомендації парламентських слухань щодо дотримання вимог екологічного законодавства в Україні, напрямів реалізації та вдосконалення екологічної політики", положень Національної

доктрини розвитку освіти України в XXI столітті схваленої II Всеукраїнським з'їздом працівників освіти колегія У Х В А Л Ю Є:

1. Затвердити концепцію екологічної освіти в Україні.

2. Департаментам вищої освіти (Дмитриченко М.Ф.), розвитку дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти (Романенко В.П.), розвитку професійно-технічної освіти (Томашенко В.В.), спільно з Науково-методичними центрами вищої освіти (Левківський К.М.), середньої освіти (Завалевський Ю.І.), професійно-технічної освіти (Судаков Є.М.), Національним еколого-натуралістичним центром учнівської молоді (Вербицький В.В.) до 01 березня 2002 року розробити план заходів Міністерства освіти і науки України щодо реалізації концепції екологічної освіти в Україні на 2002-2005 рр., передбачивши щороку участь у ньому установ Академії педагогічних наук України.

З. Опублікувати концепцію і план заходів у педагогічній пресі, інших друкованих засобах масової інформації.

4. Контроль за виконанням даної ухвали колегії покласти на заступника державного секретаря Науменка Г.Г. і Степка М.Ф.

 

За Голову колегії,

державний секретар В.О.Зайчук

 

 

Концепція

екологічної освіти України

 

 

Передмова

 

В найважливіших міжнародних документах останнього

десятиріччя, присвячених проблемам навколишнього середовища і

гармонійного розвитку людства велика увага приділяється

екологічній культурі і свідомості, інформованості людей про

екологічну ситуацію в світі, регіоні, на місці проживання, їх

обізнаності з можливими шляхами вирішення різних екологічних

проблем, з концептуальними підходами до збереження біосфери і

цивілізації.

Шлях до високої екологічної культури лежить через ефективну

екологічну освіту.

Екологічна освіта на порозі 3-го тисячоліття стала необхідною

складовою гармонійного, екологічно безпечного розвитку. Екологічне

виховання і інформування населення, підготовка

висококваліфікованих фахівців названі в програмних документах

найвизначнішого міжнародного форуму 20-го сторіччя в

Ріо-де-Жанейро (1992), присвяченого навколишньому середовищу і

сталому розвитку, одним з найважливіших і необхідних засобів

здійснення переходу до гармонійного розвитку всіх країн світу. Це

положення підкреслюється і в останніх міжнародних документах

(міжнародний звіт "Ріо+5", "Керівництво з підготовки національних

доповідей про виконання країнами "Порядку денного на 21 сторіччя"

та ін.).

Концепція екологічної освіти України, як елемент концепції

гармонійного розвитку держави, набуває сьогодні ваги актуального і

важливого державного документа.

Підготовка громадян з високим рівнем екологічних знань,

екологічної свідомості і культури на основі нових критеріїв оцінки

взаємовідносин людського суспільства й природи (не насильство, а

гармонійне співіснування з нею!), повинна стати одним з головних

важелів у вирішенні надзвичайно гострих екологічних і

соціально-економічних проблем сучасної України.

Екологічна освіта, як цілісне культурологічне явище, що

включає процеси навчання, виховання, розвитку особистості, повинна

спрямовуватися на формування екологічної культури, як складової

системи національного і громадського виховання всіх верств

населення України (у тому числі через екологічне просвітництво за

допомогою громадських екологічних організацій), екологізацію

навчальних дисциплін та програм підготовки, а також на професійну

екологічну підготовку через базову екологічну освіту.

Вирішення цих питань має забезпечити формування цілісного

екологічного знання й мислення, необхідних для прийняття

екологічно-обгрунтованих народногосподарських рішень на рівні

підприємств, галузей, регіонів, країни загалом.

Реформування екологічної освіти та виховання має

здійснюватися з обов'язковим врахуванням екологічних законів,

закономірностей, наукових принципів, що діють комплексно в

біологічній, технологічній, економічній, соціальній і військовій

сферах.

Глибоким опануванням екологічними знаннями, формуванням

екологічного мислення, свідомості і культури мають бути охоплені

громадяни всіх категорій, вікових груп і сфер діяльності.

Збалансований, екологічно безпечний (гармонійний) розвиток

повинен бути базисною, вихідною ідеєю, методологічною основою

екологічної освіти згідно з міжнародними вимогами.

Головними складовими системи екологічної освіти та виховання

мають бути її формальна й неформальна частини, форми й методи яких

різні, а мета одна: різнобічна підготовка громадян, здатних

визначати, розуміти й оптимально вирішувати екологічні та

соціально-економічні проблеми регіонів проживання на основі

наукових знань процесів розвитку біосфери, здорового глузду,

загальнолюдських досвіду й цінностей.

Базою для здійснення заходів по вирішенню цієї важливої і

складної державної проблеми повинна стати Концепція екологічної

освіти в Україні.

Концепція складена з урахуванням сучасного стану і перспектив

розвитку суспільного знання, спрямована на перебудову змісту

освіти й виховання відповідно до вимог часу та основних положень

Національної доктрини розвитку освіти у XXI столітті та базується

на сформульованій у Посланні Президента України до Верховної Ради

України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та

соціальної політики на 2000-2004 рр." ( 276а/2000 ) стратегії

сталого розвитку України. При підготовці концепції були

проаналізовані і враховані всі попередні (1991-2001 рр.) матеріали

щодо реформування освітнього процесу в Україні, а також матеріали,

наведені в урядових документах.

 

1. Мета і завдання екологічної освіти

 

Державна політика в галузі екологічної освіти повинна

базуватися на таких принципах:

розповсюдження системи екологічної освіти і виховання на всі

верстви населення з урахуванням індивідуальних інтересів, стимулів

та особливостей соціальних, територіальних груп та професійних

категорій;

комплексності екологічної освіти і виховання;

неперервності процесу екологічного навчання в системі освіти,

в тому числі підвищення кваліфікації та перепідготовки.

Основною метою екологічної освіти з формування екологічної

культури окремих осіб і суспільства в цілому, формування навичок,

Фундаментальних екологічних знань, екологічного мислення і

свідомості, що грунтуються на ставленні до природи як

універсальної, унікальної цінності. Екологічна освіта, з одного

боку, повинна бути самостійним елементом загальної системи освіти,

і з іншого боку, виконує інтегративну роль у всій системі освіти.

Ця мета досягається поетапно шляхом вирішення освітніх і

виховних завдань та вдосконалення практичної діяльності.

Найголовнішими завданнями екологічноі освіти мають бути:

1. Формування екологічної культури всіх верств населення, що

передбачає:

виховання розуміння сучасних екологічних проблем держави й

світу, усвідомлення їх важливості, актуальності і універсальності,

(зв'язку локальних з регіональними і глобальними);

відродження кращих традицій українського народу у

взаємовідносинах з довкіллям, виховання любові до рідної природи;

формування усвідомлення безперспективності технократичної

ідеї розвитку й необхідності заміни її на екологічну, яка

базується на розумінні єдності всього живого й неживого в

складно-організованій глобальній системі гармонійного

співіснування й розвитку;

формування розуміння необхідності узгодження стратегії

природи і стратегії людини на основі ідеї універсальності

природних зв'язків та самообмеженості, подолання споживацького

ставлення до природи;

розвиток особистої відповідальності за стан довкілля на

місцевому регіональному, національному і глобальному рівнях,

вміння прогнозувати особисту діяльність і діяльність інших людей

та колективів;

розвиток умінь приймати відповідальні рішення щодо проблем

навколишнього середовища, оволодіння нормами екологічно грамотної

поведінки; виховання глибокої поваги до власного здоров'я та

вироблення навичок його збереження;

 

2. Підготовка фахівців-екологів для різних галузей народного

господарства, в тому числі:

для освітньої галузі - вчителів, викладачів;

для державних органів управління в галузі охорони

навколишнього середовища та раціонального природокористування, а

також громадських екологічних організацій.

 

3. Вдосконалення, узгодження і стандартизація термінології в

галузі екологічних знань.

В основу екологічної освіти покладені принципи гуманізму,

науковості, неперервності, наскрізності та систематичності.

Екологічна освіта спрямовується на поєднання раціонального й

емоційного у взаємовідносинах людини з природою на базі принципів

добра й краси, розуму й свідомості, патріотизму й універсалізму,

наукових знань і дотримання екологічного права.

Екологічна освіта - це сукупність наступних компонентів:

екологічні знання - екологічне мислення - екологічний світогляд -

екологічна етика - екологічна культура. Кожному компоненту

відповідає певний рівень (ступінь) екологічної зрілості: від

елементарних екологічних знань, уявлень дошкільного рівня до їх

глибокого усвідомлення і практичної реалізації на вищих рівнях.

Умовно можна виділити наступні узагальнені рівні екологічної

зрілості: початковий (інформативно-підготовчий), основний

(базово-світоглядний), вищий, профільно-фаховий

(світоглядно-зрілий).

 

2. Статегічні напрямки і тактичні завдання розвитку

екологічної освіти

 

Основними стратегічними напрямками розвитку екологічної

освіти є: розробка наукових основ неперервної екологічної освіти

на основі Національної доктрини розвитку освіти у XXI столітті,

здобутків української та зарубіжної педагогічної практики за

участю Академії педагогічних наук України, провідних вчених і

практиків освітньої галузі, Міністерства екології та природних

ресурсів України, громадських екологічних організацій;

поступове поетапне реформування екологічної освіти та

виховання особистості на наукових і духовних принципах з

урахуванням національних традицій, надбань та світового досвіду;

формування поколінь з новою екологічною культурою, новим

екологічним світоглядом на принципах гуманізму, екологізації

мислення, міждисциплінарної інтеграції, історизму та системності з

метою збереження і відновлення природи України та її біологічного

різноманіття;

розвитку міжнародних зв'язків і співробітництва у галузі

екологічної освіти і науки, охорони довкілля, раціонального

використання природних ресурсів, збереження біосфери і

цивілізації.

Головними тактичними завданнями мають бути:

розробка й постійне вдосконалення Державних стандартів

професійної екологічної освіти та переробка діючих стандартів всіх

рівнів і напрямів підготовки та виховання з урахуванням вимог щодо

формування екологічної культури;

підготовка, підвищення кваліфікації й перепідготовка

викладачів екологічних дисциплін з врахуванням нових підходів,

організація екологічних семінарів і курсів, організація центрів

перепідготовки тощо;

розробка й видання якісної навчальної літератури з екології

(підручників, посібників, довідників, словників, методичних

розробок) для шкіл, ПТУ, коледжів, технікумів і вищих навчальних

закладів, розробка й видання екологічної літератури для дітей

дошкільного віку;

розробка екологічних радіо- і телепрограм, підготовка й

організація систематичних показів по телебаченню навчальних,

наукових і науково-популярних екологічних фільмів;

залучення громадських екологічних організацій, просвітницьких

товариств до поширення екологічних знань та елементів екологічної

культури серед широких верств населення;

започаткування широкої програми підвищення кваліфікації та

перепідготовки державних службовців, керівного складу підприємств,

організацій, установ, підприємців, які мають право і можливість

приймати екологічно значущі рішення у сфері практичної діяльності;

розробка паспорту спеціальності "Екологія та охорона

навколишнього середовища", за яким можуть бути присуджені наукові

ступені кандидата і доктора екологічних наук.

 

3. Зміст та структура Формальної і неформальної

екологічної освіти

 

Зміст екологічної освіти повинен бути спрямований на

формування особистості з екологічною світоглядною установкою на

дотримання норм екологічно грамотної поведінки і виконання

практичних дій щодо захисту власного здоров'я і навколишнього

природного середовища і передбачає розробку системи наукових знань

(уявлень, понять, закономірностей), які відображають філософські,

природничо-наукові, правові й морально-етичні,

соціально-економічні, технічні й військові аспекти екологічної

освіти.

Розвиток екологічної освіти має відбуватись на основі синтезу

трьох основних підходів (тенденцій), що сьогодні існують:

тенденції формування сучасних екологічних уявлень, тенденції

формування нового ставлення до природи і тенденції формування

нових стратегій та технологій взаємодії з природою.

Екологічна освіта розглядається, як неперервний процес, що

охоплює всі вікові, соціальні та професійні групи населення і

грунтується на таких принципах:

системність, систематичність і безперервність, що

забезпечують організаційні умови формування екологічної культури

особистості між окремими ланками освіти, єдність формальної і

неформальної освіти населення;

орієнтація на ідею цілісності природи, універсальності

зв'язків всіх природних компонентів і процесів;

міждисциплінарний підхід до формування екологічного мислення,

що передбачає логічне поєднання й поглиблення системних природних

знань, логічне підпорядкування різнобічних знань основній меті

екологічної освіти; взаємозв'язок краєзнавства, національного і

глобального мислення, що сприяє поглибленому розумінню екологічних

проблем на різних рівнях;

краєзнавчий принцип екологічної освіти має бути вдосконалений

і покладений в основу;

конкретність та об'єктивність знань, умінь та навичок;

поєднання високопрофесійних екологічних знань з

високоморальними загальнолюдськими цінностями, синтез

природничо-наукових та соціогуманітарних знань.

Знання, як складова екологічної освіти, включають пізнавальні

і діяльні компоненти навчання. Пізнавальні компоненти включають не

лише систему екологічних знань, а й визначають внутрішню культуру

людини, формують готовність до активної свідомої діяльності щодо

гармонізації стосунків у системі "Людина - суспільство - природа".

Сучасна екологічна освіта має базуватися на обов'язковості

вивчення конкретно визначеної кількості, обсягів природничих і

гуманітарних дисциплін на різних ступенях навчання і чітко

визначеній оптимальній кількості понять і термінів на кожному

рівні освіти, узгодженості і ясності щодо основних екологічних

понять та термінів.

Базовими складовими екологічних знань мають бути сучасні

уявлення про:

біосферу та її структурні одиниці, екосистеми, їх біотичну

структуру, генетичні типи, принципи класифікації; живу речовину та

її роль в біосферних процесах; закономірності кругообігів речовин,

енергії та інформації; систему "людина - суспільство - біосфера -

космос"; основні види антропогенного впливу на компоненти довкілля

та їх негативні наслідки; основні глобальні, державні і

регіональні екологічні проблеми та шляхи їх вирішення; економічні,

законодавчі та нормативно-правові принципи раціонального

природокористування; основи державної та регіональної екологічної

політики тощо.

Зміст безперервної екологічної освіти та виховання повинен

включати дві ланки - формальну і неформальну. До першої ланки

відносяться загальна система освіти, яка існує в Україні на таких

рівнях: дошкільна, шкільна, позашкільна, професійно-технічна, вища

та післядипломна освіта. Друга ланка системи екологічної освіти та

виховання має просвітній характер, формує екологічну свідомість і

культуру населення (засоби масової інформації, церкви, громадські

екологічні та просвітні об'єднання, партії та інш.).

Неперервна екологічна освіта передбачає організацію виховання

і навчального процесу від дитинства до глибокої старості. На цьому

шляху людина проходить кілька стадій навчання.

Дошкільне виховання - найперший рівень, коли головну роль

відіграє родинне виховання.

Загальна середня екологічна освіта, під час якої

продовжується і поглиблюється процес екологічного світосприйняття.

Є надзвичайно важливим етапом в системі неперервної

багатоступеневої екологічної освіти. За особливостями форм та

методів освіти з врахуванням віку дітей, обсягу та рівня їх

шкільних знань, шкільна освіта охоплює три рівні: початковий (1-4

класи), основний (5-9 кл.) та старших класів (10-12 кл.).

Середня професійна екологічна освіта має базуватися на

змісті, формах та методах шкільної екологічної освіти та

враховувати особливості впливу на довкілля конкретних галузей

народного господарства.

Вища екологічна освіта спрямована з одного боку, на

завершення формування екологічної культури фахівців за різним

фахом, і, з іншого боку, вона забезпечує підготовку спеціалістів

із профільною вищою екологічною освітою чотирьох рівнів

(початкова, базова і два рівні повної вищої екологічної освіти),

які відрізняються за ступенем глибини, грунтовності й специфікою

підготовки спеціалістів.

Післядипломна екологічна освіта забезпечує неперервність

екологічної освіти та включає систему підвищення кваліфікації та

перепідготовки державних службовців, керівного складу підприємств,

організацій, установ, підприємців по різним аспектам

природоохоронної діяльності та раціонального використання

природних ресурсів, екологічну освіту дорослих відповідно до

потреб особистості на ринку праці, а також підготовку

фахівців-екологів найвищої кваліфікації - кандидатів і докторів

наук у галузі екології та охорони навколишнього середовища, на

базі провідних ВНЗ.

 

4. Дошкільна екологічна освіта

 

Основи екологічного мислення закладаються у дитини в сім'ї.

"Материнська школа" (сімейно-родинне виховання) покликана

сформувати у дитини перші уявлення про навколишній світ, прищепити

повагу і почуття відповідальності за все живе, що її оточує, на

основі культурних надбань і традицій народу.

Зміст, форми і методи екологічного виховання в сім'ї залежать

від загальної культури батьків, їх екологічної освіти.

Наступною ланкою у розвитку екологічної свідомості дитини

стають дошкільні заклади: дитячий садок, груповий та приватний

вихователь. Їх завдання - ознайомитись зі змістом і характером

сімейного екологічного виховання дитини і у подальшому забезпечити

умови для розвитку та підтримки того позитивного, що вже набуто в

родині.

Враховуючи надзвичайну емоційну чутливість малят та

дошкільнят, перевага надається емоційно-естетичному сприйманню

природи, розвитку естетичних (красиво), інтелектуальних (цікаво),

гуманістичних почуттів (рослини і тварини - теж живі організми і

мають право на існування) та етичних норм у ставленні до природи.

Підвалини екологічної свідомості складають елементарні знання

про природу:

орієнтування у найближчому природному оточенні;

усвідомлення життєво-необхідних потреб живих істот в умовах

існування;

ознайомлення з елементарними відомостями про взаємозв'язки

живої і неживої природи, значення її в житті людини;

розуміння впливу людини, її господарської діяльності на

природне середовище у доступній для дітей формі.

Конкретні завдання, на які має орієнтуватися сім'я:

"виховання любові, чуйності, доброзичливості до об'єктів

природи;

виховання потреби у спілкуванні з природою, уміння

спостерігати й відчувати її красу й гармонію, розвиток інтересу,

прагнення до пізнання природи;

виховання культури поведінки, відповідальності за свої вчинки

у природі, формування здатності й вмінь піклуватися про природні

об'єкти та своє здоров'я, включення у спільну з дорослими

екологічно спрямовану діяльність".

Виховання дітей відбувається в процесі бесід, ігрової

діяльності, читання художньої літератури; міфів, казок; перегляді

дитячих кіно- і діафільмів, теле- і радіопередач, дитячих

конкурсів і фестивалів та ін. з урахуванням вікових потреб та

можливостей. Більша ефективність досягається при безпосередньому

перебуванні у природному середовищі. Ефективність дошкільного

виховання залежить від спільних дій сім'ї і дитячих дошкільних

закладів, екологічної освіченості батьків і вихователів, їх

бажання бути екологічно свідомими і передавати це дітям.

Екологічне просвітництво серед батьків в системі дошкільної

освіти є першочерговим завданням.

 

5. Загальна середня екологічна освіта

 

Загальноосвітньому навчальному закладу відводиться провідна і

найважливіша роль в екологічній освіті і вихованні учнівської

молоді. Це - основна ланка, оскільки не всі її випускники зможуть

одержати вищу освіту. Мета загальної середньої освіти - формування

особистості з новим, ексцентричним типом мислення й свідомості,

високим ступенем екологічної культури.

Завдання цієї освіти - сформувати систему знань, поглядів і

переконань учнів, які забезпечуватимуть громадську

відповідальність за стан навколишнього середовища, як основу

існування держави, готовність його поліпшувати шляхом прийняття

необхідних екологічно грамотних рішень на основі нового стилю

мислення і життя у злагоді з природою. Ця провідна ідея має

розвиватися від початкової освіти до закінчення школи.

Ефективним засобом формування екологічної культури є

екологізація шкільної освіти, яка передбачає включення екологічних

аспектів, що пов'язані з основним матеріалом, до складу практично

всіх навчальних дисциплін. В основу процесу екологізації повинні

бути покладені дидактичні, психологічні, етичні та методичні

принципи.

Пріоритетом загальної середньої екологічної освіти є

особистісна орієнтація, що передбачає створення таких умов, за

яких природа стає особистісною цінністю для кожного школяра. Такий

підхід здійснюється на трьох ступенях відповідно до віку дітей,

обсягу та рівня їх знань і досвіду, психологічних особливостей.

У загальноосвітньому навчальному закладі і ступеню (I-III, IV

класи) забезпечуються:

елементарні знання про природу та взаємозв'язки у ній,

взаємодію і взаємовплив людини і природи;

розуміння погіршення стану навколишнього середовища внаслідок

нераціональної господарської діяльності та особистої причетності

до екологічних проблем;

розвиток ціннісного ставлення до природи як джерела

задоволення естетичних, комунікативних, пізнавальних, рекреаційних

та інших потреб особистості;

формування елементів здорового способу життя та навичок

екологічно доцільної поведінки.

Загальноосвітні навчальні заклади II ступеню (5-9 класи)

покликані забезпечити учням базовий рівень екологічної освіти,

оволодіння ними основами екологічної культури. Учні мають:

знати сутність екології як науки та сфери практичної

діяльності людини, поняття та закономірності, що характеризують

природу як цілісну систему;

усвідомлювати первинність природи, всезагальний та

об'єктивний характер природних закономірностей, необхідність їх

дотримання людиною;

розуміти діалектичний характер впливу науково-технічного

прогресу на природу, сутність та причини виникнення глобальних

екологічних проблем, шляхи досягнення збалансованого екологічно

безпечного розвитку;

знати екологічні права та обов'язки громадян України;

вміти оцінювати стан навколишнього середовища, регулювати

власні споживання та спосіб життя, брати участь у практичних

природоохоронних діях.

Поряд з екологізацією змісту освіти на цьому етапі

рекомендується запровадження окремих курсів екологічного

спрямування за вибором.

Загальноосвітній навчальний заклад III ступеню (10-11, 12

класи) забезпечує поглиблений рівень екологічної освіти відповідно

до спеціалізації. Він забезпечує усвідомлення старшокласниками

взаємозалежності екології та економіки, знання груп професій за

впливом на довкілля. Учні старшої школи мають знати особливості

впливу на навколишнє середовище обраної майбутньої професії,

відповідні вимоги до фахівця, бути обізнаними у екологічному

законодавстві відповідної галузі господарства, добре орієнтуватися

в екологічних проблемах України. В цілому у старшокласників має

бути сформована особистісна екологічна позиція і вміння її

відстоювати в умовах правової демократичної держави.

Умови реалізації навчально-виховного процесу:

комплексний підхід до вивчення навколишнього середовища з

використанням міжпредметних зв'язків;

врахування вікових індивідуально-психологічних особливостей

школярів, їх пізнавальних можливостей і здібностей до творчості в

процесі навчання і виховання;

вибір оптимальних форм, методів і прийомів навчання екології

з наданням учням максимального прояву самостійності у проведенні

різних типів уроків, занять у природі, організації і роботи на

екологічній стежці, у природничо-краєзнавчих та художніх музеях,

бібліотеках та наукових закладах;

організація безпосередньої практичної діяльності у довкіллі

(екскурсії, практики, практикуми, експедиції) по його охороні та

поліпшенню під час навчальної та суспільно корисної праці;

позитивний вплив учителя на виховний процес власним прикладом

дбайливого ставлення до навколишнього середовища;

єдність дій педагогів і учнівського колективу школи на основі

краєзнавчого принципу навчання з урахуванням особливостей свого

краю, регіону.

На третьому етапі екологічної освіти доцільно включити в

інваріативну частину шкільної компоненти дисципліну "Основи

екологічних знань". Зміст цього курсу має забезпечити оптимальне

співвідношення основних теоретичних знань і практичних навичок,

які необхідні для розуміння місця людини в природі та принципів

сталого розвитку, здійснення природоохоронної діяльності (10

клас).

Основні завдання:

формування цілісного уявлення про біосферу, світоглядних

знань взаємозв'язки у системі "людина - природа - суспільство",

взаємозалежність економіки і екології;

розкриття наукових основ народногосподарських проблем

(раціонального використання природних ресурсів, захист довкілля

від забруднення, збереження еталонів природи), формування знань

про позитивні етноекологічні особливості господарювання, основні

поняття сталого розвитку;

виховання почуття відповідальності за стан довкілля,

усвідомлення людини як частки природи, свідомості щодо

необхідності дотримання природоохоронного законодавства;

розвиток системи інтелектуальних та практичних умінь і

навичок емоційних переживань, пов'язаних з вивченням, оцінюванням

та збереженням природи рідного краю та власного здоров'я.

У старшокласників розвиваються оціночні судження та деякі

навички прогнозування, початок яким закладається ще у підлітків.

Тому вони при певній підготовці здатні стати наставниками для

дошкільнят та учнів початкових класів щодо передачі деяких

екологічних знань та екологічної поведінки.

Зміст шкільної екологічної освіти від початкових до старших

класів структурується за блочно-модульним принципом і відображає

напрями сучасної екології. Обов'язковими є два блоки: а) екологія

як наука про закономірності співіснування і взаємодію організмів з

навколишнім середовищем; б) екологічні аспекти сучасної

цивілізації.

На цьому рівні доцільно ввести іспит з основ екологічних

знань.

Шкільний етап грунтується на позитивному емоційному досвіді

спілкування з природою і розвитку вже набутих знань, умінь,

навичок та переконань у необхідності жити в злагоді з природою.

Він є базою для формування екологічної культури молодого

громадянина і подальшого поглиблення екологічної освіти на основі

наступності. Є доцільним створення спеціалізованих середніх

навчальних закладів третього ступеня (ліцеї) екологічного профілю

в кожному регіоні.

Екологічна освіта в загальноосвітньому навчальному закладі

може бути реалізована за трьома моделями - однопредметною,

багатопредметною і змішаною.

Однопредметна модель передбачає екологічну освіту в рамках

окремого предмету (базується на інтеграції навчального матеріалу і

інтегрованих методах і формах навчання).

Багатопредметна модель передбачає максимальну екологізацію

змісту предметів як природничого, так і суспільно-гуманітарного

циклів.

Змішана модель - найбільш перспективна. В ній екологічний

зміст, представлений як поаспектно у кожному навчальному предметі,

так і цілісно в спеціальних інтегрованих курсах, передбачених

кожним етапом навчання.

Позашкільна екологічна освіта та виховання, як інтегральна

форма "екологізації" навчально-виховного процесу, спрямована на

забезпечення потреб особистості у творчій самореалізації,

поглиблення і розширення шкільного базового рівня екологічної

освіти;

підготовку до активної професійної та громадської діяльності.

Вона здійснюється всіма позашкільними навчально-виховними

закладами, творчими молодіжними об'єднаннями за місцем проживання,

на підприємствах - недержавними молодіжними та дитячими осередками

в позаурочний час. Завдання їх:

виховання потреб спілкування з природою і безпосередня участь

в її охороні;

організація змістовного екологічно грамотного дозвілля в

природі;

підтримка юних талантів і обдарувань для формування творчої

та наукової еліти у галузі охорони довкілля, стимулювання творчого

самовдосконалення дітей та учнівської молоді шляхом проведення

олімпіад, конкурсів, фестивалів та інших форм позакласної роботи.

Вони здійснюються з врахуванням вікових можливостей і потреб

школярів та учнівської молоді через профільні позашкільні заклади

і гуртки, клуби, зокрема - Український державний

екологічно-натуралістичний центр дітей та молоді Міністерства

освіти і науки України, Будинки дітей та юнацтва, секції Малої

академії наук, численні регіональні та юнацькі екологічні клуби,

товариства, спілки.

Реалізація екологічних завдань здійснюється через такі форми

позашкільної освіти та виховання:

традиційні та нетрадиційні форми роботи в літніх екологічних

таборах (екологічні стежки, екскурсії тощо);

проведення польових навчальних практикумів, екологічних

експедицій;

тематичних дитячих природоохоронних акцій;

проведення екологічних олімпіад, конкурсів екологічного

малюнку, фестивалів екологічної пісні, ділових ігор, наукових

конференцій тощо;

створення системи підготовки та перепідготовки працівників

позашкільних навчально-виховних закладів;

розширення мережі різних профілів позашкільних закладів

(туристсько-краєзнавчих, технічних та ін.);

залучення до навчально-виховної роботи з екології в цих

закладах висококваліфікованих спеціалістів, вчених.

 

6. Вища екологічна освіта

 

Вихідним положенням вищої екологічної освіти є продовження

базової середньої освіти на наступному, більш високому рівні з

метою формування у студентів високої екологічної культури,

глибоких екологічних знань та біосферного світогляду, підготовка

бакалаврів, спеціалістів і магістрів у всіх сферах екологічної

практичної управлінської, освітньої та наукової діяльності.

Розвиток вищої екологічної освіти повинен базуватися на

комплексному збалансованому поєднанні природничого,

технологічного, економічного, юридичного і соціокультурного

підходів.

При визначенні змісту вищої екологічної освіти і відборі

матеріалів для залучення у навчальні програми необхідно

орієнтуватися на наступні критерії: наукову достовірність

екологічних показників і процесів, що відбуваються у біосфері;

просторово-географічні особливості екологічних явищ, відмінність

галузевих, локальних, регіональних і глобальних екологічних

проблем і зв'язки між ними з врахуванням руху від близького до

далекого; адекватне відображення базових понять (рівні існування,

цикли, всезагальні взаємозв'язки, демографічний вибух, розвиток,

сумісний з довкіллям, поєднання знання з сумнівом); збалансований

біологічний, технологічний і соціологічний підхід при вирішенні

сучасних екологічних проблем.

Вища екологічна освіта має бути диференційованою,

різноплановою, охоплювати всі рівні професійної підготовки з

урахуванням потреб особистості, регіонів та держави.

Першочерговим завданням розвитку вищої екологічної освіти є

розробка програм навчальних курсів з екології згідно з вимогами

часу, міжнародними принципами, можливостями ВНЗ, потребами

регіонів та відповідних стандартів.

В навчальних планах всіх ВНЗ (які не готують

фахівців-екологів) на бакалаврському рівні необхідно передбачити

курс екології, який би включав необхідні теоретичні і практичні

аспекти, а також відповідні кожному окремому ВНЗ курси з блоку

прикладних екологічних дисциплін (можливо, у блоці вибіркових

професійно-орієнтованих дисциплін). Для цього в навчальних

програмах ВНЗ одним з обов'язкових курсів лекцій має бути курс

"Основи екології" (базові екологічні знання), а також курси блоку

"Прикладна екологія" (залежно від профілю ВНЗ - "Агроекологія",

"Урбоекологія", "Ландшафтна екологія", "Військова екологія",

"Геоекологія", "Екологічні проблеми енергетики", "Екологічні

проблеми транспорту", "Екологічне право", "Економіка

природокористування" тощо).

Особливе значення має екологічна освіта для студентів

педагогічних вищих навчальних закладів, майбутніх вихователів і

вчителів, які поряд із загальним високим рівнем екологічної

культури мають опанувати методику екологічної виховної роботи.

Суттєве значення має введення спеціального розділу з охорони

навколишнього середовища та раціонального природокористування у

дипломні (кваліфікаційні) роботи (проекти) випускників технічного,

аграрного, військового та інших напрямів підготовки, залучення

студентів до виконання науково-дослідних робіт з екологічної

тематики, до участі в екологічних гуртках, олімпіадах і

конференціях.

Другою, найважливішою функцією вищої екологічної освіти є

підготовка фахівців-екологів різного освітньо-кваліфікаційного

рівня для освітньої галузі (вчителів, викладачів); для державних

органів управління в галузі охорони навколишнього середовища та

раціонального природокористування; громадських організацій; для

підприємств, установ та організацій різних галузей народного

господарства.

Вчитель-еколог повинен забезпечити викладання курсу "Основи

екологічних знань" у середніх загальноосвітніх закладах,

професійно-технічних закладах, а також проведення позашкільної

еколого виховної роботи. Підготовка вчителів екології повинна

здійснюватись у педагогічних ВНЗ та класичних університетах.

Підготовка викладачів з екологічних дисциплін вищих навчальних

закладів I-IV рівнів акредитації відбувається через магістратуру

та аспірантуру з екологічних спеціальностей у класичних

університетах, а також у ВНЗ за екологічним та галузевим

спрямуванням. Навчальні плани ВНЗ, які готують фахівців-екологів,

на бакалаврському рівні повинні забезпечувати підготовку

бакалавра-еколога з фундаментальним рівнем знань з класичної

екології з окремими елементами прикладної екології.

Кожний окремий ВНЗ на рівні підготовки "спеціаліст" та

"магістр" може надавати перевагу підготовці фахівців-екологів того

профілю, який необхідний в даний період галузям регіону (екологи

аграрники, екологи-енергетики, екологи-лісогосподарники,

екотехніки, геоекологи, радіоекологи, екологи заповідної справи,

екоток-сикологи, інженери техноекологи, військові екологи,

екополітики тощо) і організація якого ВНЗ може забезпечити. На

магістерському рівні відбувається також спеціалізація у


Просмотров 692

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!