Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Вселенські собори — етапи формування основних догматів християнства



Догмати християнства. Сутність християнської (як і будь-якої іншої) релігії виражають її догмати. Вони не підлягають критиці й мають у віровченні силу абсолютного авторитету. Тому заперечення або сумніви щодо будь-якого з християнських догматів розцінюються церквою як єресь і передбачають накладання анафеми.

Догмати релігійні (гр. dogmatos — думка, вчення) — основні положення віровчення певної конфесії, що вважаються вічними і незмінними істинами, встановленими Богом, і є обов'язковими для визнання їх усіма віруючими.

Основними християнськими догматами спочатку були вчення про триєдність Бога, боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі. Пізніше до них додали догмати про божественну і людську природу Христа, наявність у нього двох воль і двох дій та іконовшанування. Із поділом християнства на православну, католицьку й протестантську церкви з'являються догмати, які визнають лише прихильники певного напряму. Так, суто католицькими є догмати про чистилище, про сходження Духа Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішимість папи римського. А суто протестантськими — догмати «спасіння вірою» та визначеності.

Цілком природно, що кожен із догматів є складовою єдиного християнського віровчення. І все ж спільною основою є тринітарний догмат (вчення про Святу Трійцю). Згідно з ним християни поклоняються єдиному у трьох особах (іпостасях) Богу — він Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Постулюється, що безначальний Отець передвічно народжує Сина, який є досконалим одкровенням Отця, тому й іменується ще Словом-Логосом. Від Отця також сходить Дух Святий. Джерелом цього постулату є Новий Завіт: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1:1); «А коли Втішитель прибуде, що Його від Отця Я пошлю вам, — той Дух правди, що походить від Отця, Він засвідчить про Мене» (Ів. 15:26). Всі три іпостасі рівні («рівночесні») у своїй божественності. їм належить однаково поклонятися: «Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово і Святий Дух, і ці Троє — Одно» (Ів. 5:7).

Причиною початку процесу формування християнських догматів була потреба у визначенні засад та меж (ортодоксії) християнської доктрини. Вважається, що церква, виголошуючи своє віровчення у формі догматів, надихається силою Святого Духа і утверджується авторитетом свого глави Ісуса Христа. Основні догмати християнства формувалися та проголошувалися на перших семи загальноцерковних, тобто Вселенських (IV—VIII ст.) соборах.



І Вселенський собор. У 325 р. у м. Нікея за імператора Костянтина Великого, який виступив у ролі судді в богословських суперечках, було скликано І Вселенський собор. Робота собору тривала місяць. Весь цей час безперервно велась полеміка щодо аріанства — вчення александрійського пресвітера Арія, який відкидав постулат про божественну сутність та передвічне народження Ісуса Христа від Бога-Отця. Арій вчив, що Син Божий є творінням Божим, хоча і найвищим з усіх. Тобто він розглядав Ісуса Христа не як Бога, а як історичну особу. Однак більшість не погодилася з Арієм. Тому до Символу віри було внесено визначення особи Ісуса Христа як «Бога істинного від Бога істинного» та «народженого, не створеного». Підсумковий документ підписали всі, за винятком самого Арія та ще двох присутніх, за що їх і вигнали. Після завершення роботи собору Костянтин влаштував для його учасників розкішний банкет, про який християнський історик Євсевій писав, що він скоріше нагадував чудовий сон.

На цьому соборі також було прийнято перші сім пунктів Символу віри та ухвалено відзначати свято Воскресіння Ісуса Христа (Пасху) у першу неділю після першого весняного рівнодення, яке буває між 4 квітня та 8 травня.

Єпископам знадобилося два місяці для того, щоб після собору повернутися додому. Згодом стало очевидним, що значна кількість єпископів поставила свої підписи під підсумковим документом лише через повагу до побажань імператора, а не тому, що він виражав їх особисті переконання. Хоча аріанство було офіційно засуджено, воно існувало й далі, і багато його прибічників, «напіваріан», мали у церковній ієрархії досить високі посади. Не пройшло і десяти років, як їм вдалося відправити у заслання трьох основних своїх противників, серед яких був і такий відомий церковний діяч, як Афанасій Александрійський.



Оглядаючи шлях, який пройшло християнство — від роздробленої секти до офіційної релігії могутньої Римської імперії, — нині можна з упевненістю стверджувати, що переможна хода християнської церкви мала і позитивні, і негативні наслідки. Християнство підняло моральний статус держави: суспільство визнало гідність жінки, було заборонено гладіаторські бої, доля рабів полегшилася, римське законодавство стало справедливішим, а процес благовістя прискорився. Проте, незважаючи на всі переваги, зближення з державою мало для церкви і зворотний бік. Так, держава в обмін на визнання церкви та доброзичливе до неї ставлення отримала право втручатися у духовні й богословські справи. Тому історія християнства тих часів є складною павутиною відносин між церквою та імператорськими державами як на Сході, так і на Заході.

II Вселенський собор. Після І Вселенського собору релігійна боротьба тривала. Імператора Феодосія, який успадкував владу у 378 р. і за своїми поглядами належав до антиаріанської партії, постійно турбували богословські суперечки на Сході. Тому у 381 р. він скликає у Константинополі черговий — II Вселенський собор. До порядку денного було внесено чотири основних питання. По-перше, було підтверджено Символ віри, прийнятий на І соборі в Нікеї, що поклало край аріанству. По-друге, до рішення нікейського форуму додали ще один пункт: Святий Дух виходить від Отця. Відтак II собор утвердив догмат про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом-Отцем і Богом-Сином. Не погодившись із цим постулатом, 36 єпископів залишили собор. По-третє, собор засудив погляди такої теологічної течії в християнстві, як аполінаріанство. Аполінарій (310—390) — антиаріанин, що хотів особливо наголосити на тому, що Ісус є цілковито Богом. Цим він фактично відкидав другу половину вчення: Ісус цілковито є людиною.

Рішенням собору Нікейський Символ віри було доповнено п'ятьма новими постулатами: про Святого Духа, про церкву, про воскресіння мертвих, про хрещення та про майбутнє життя після смерті. Так Символ віри набув завершеного змісту і слугує дороговказом для християн і в наші дні.

Четвертий пункт порядку денного не мав нічого спільного з христологічними суперечками, проте відображав постійну боротьбу за першість серед церков. В одному з рішень собору сказано: єпископ Константинопольський має першість після єпископа Римського, оскільки Константинополь став Новим Римом. Політичне підґрунтя цієї постанови полягало в тому, що Константинополь з часу появи — 330 р. — почали поціновувати як нову столицю імперії. Рим же вважався містом, у якому було засновано імперію, і тому за ним безумовно визнавалася першість честі. Досі ж, якщо Римському єпископу віддавалася перша шаноба, то Константинопольський єпископ займав друге місце. Значення цього рішення полягало не просто у захисті прав єпископа Константинопольського від можливих посягань на його місце у церковній ієрархії. У ньому помітно значно глибший підтекст: політичний престиж міста пов'язувався з його церковним лідером. Пізніше захисники папства використовували це рішення Константинопольського собору для доведення першості Риму ще в ранньому християнстві. Противники ж цієї теорії переконували, що за своєю природою така першість є скоріше політичним фактом, а отже, Рим отримує її тільки тому, що був першою столицею імперії.

Попри прийняті собором рішення мир серед християн не настав. На початку V ст. виник новий христологічний конфлікт, пов'язаний з іменем Константинопольського єпископа Несторія (428—431), який гіперболізував людську природу Ісуса на противагу його божественності. Він учив, що Діва Марія народила звичайну людину Ісуса, з якою з часом Бог об'єднався духовно. Виходячи з цього, Ісуса Христа Несторій називав Богоносцем, а не Боголюдиною, а Діву Марію — Христородицею, а не Богородицею.

III Вселенський собор. Щоб покласти край дискусіям в 431 р. у м. Ефес імператор Феодосій II (408—450) скликав III Вселенський собор. Собор, засудивши вчення Несторія (несторіанство) як єресь, ухвалив визнавати в Ісусі Христі з часу його втілення (Різдва) єдність двох природ: божественної і людської, а отже, сповідувати Ісуса Христа як істинного Бога та істинну Людину. Собор проголосив визнання Пресвятої Діви Марії Богородицею. Було також остаточно затверджено текст Нікео-Константинопольського Символу віри і категорично заборонено вносити до нього будь-які зміни і доповнення. Патріарха Несторія відправили в заслання.

IV Вселенський собор. Відбувся за імператора Маркіана (450—457) 451 р. у м. Халкидон. У ньому брало участь більше 500 єпископів. Він став найбільшим представницьким зібранням за всю історію раннього християнства. Собор розглядав чергову теорію про природу Ісуса Христа — євтихіанство, автором якої був архімандрит одного з константинопольських монастирів Євтихій. Його вчення мало й іншу назву — монофізитство (гр. monos — один, phisis — природа). Євтихій стверджував, що людська природа в Ісусі повністю поглинута Божеством. Тому в ньому слід визнавати винятково божественну природу. Халкидонський собор рішуче засудив монофізитство, знову проголосивши, що Ісус Христос є водночас істинним Богом й істинною Людиною. Згідно зі своєю божественною суттю він вічно народжується від Отця. Відповідно ж до людської природи він утілився від Діви Марії й у всьому, крім гріхів, рівний людям.

Отже, перші чотири Вселенські собори мали спільну проблему: дотримуючись послідовності в головній меті — засудити єресь, вони не пропонували позитивного пояснення природи Христа. Як правило, протистояння закінчувалося повною поляризацією позицій. У вченні про природу Христа є два полюси: людський і божественний. Тому труднощі виникали при спробі утримати їх хоча б у відносній рівновазі та не дати одній із позицій отримати перевагу. Так, аріани надто підкреслювали людську природу Христа, що принижувало його божественність. У свою чергу, прибічники Аполінарія зводили нанівець його людську природу. Несторіани винні у подальшому приниженні його божественності, на що монофізити негайно відреагували, відмовивши в можливості Ісусу бути людиною.

Усе ж перші чотири Вселенські собори мали надзвичайно важливе значення для ранньої церкви. Хоча христологічні протистояння час від часу спалахували з новою силою, фундаментальні принципи християнства було зрештою сформульовано. Згоди про те, що природа Христа є союзом божественного та людського, і вона не має однозначного визначення, врешті-решт було досягнуто. А догмати, затверджені на цих соборах, й нині залишаються чинними.

V Вселенський собор. До поділу 1054 р. християнства на православ'я і католицизм відбулися ще три Вселенські собори. V Вселенський собор у 533 р. у м. Константинополь було зібрано з приводу суперечок, що не затихали між послідовниками Несторія, з одного боку, і Євтихія — з іншого.

VI Вселенський собор. У 630 р. знову у м. Константинополь розпочав роботу VI Вселенський собор. Він був покликаний засудити монофелітів, які, хоч і визнавали в Ісусі Христі дві природи — божественну і людську, але наполягали на наявності єдиної волі — божественної. Друга сесія цього собору відбулася через 11 років (641) у Грульських царських палатах. Собор затвердив правила внутрішнього церковного управління, а саме: 85 правил Святих Апостолів, правила шести Вселенських і семи помісних соборів, а також правила 13 отців церкви (найавторитетніших священнослужителів). Згодом ці правила було доповнено правилами VII Вселенського та ще двох помісних соборів — утворився «Номоканон» («Керманична Книга»), який є основою, правовим кодексом церковного управління православної церкви.

VII Вселенський собор. Останній у церковній історії, VII Вселенський собор працював у 787 р. в м. Нікея. На ньому було відновлено поклоніння іконам і засуджено іконоборство.

Римською католицькою церквою визнаються Вселенськими і собори, проведені вже без участі православних. Їх нараховується 21. Останній із них — II Ватиканський — збирався у 1962—1965 pp. Тоді було переглянуто напрями роботи церкви у зв'язку з її новими географічними масштабами й культурними змінами у світі. Православні визнають тільки сім перших Вселенських соборів, протестанти — перші чотири.

Поділ християнської церкви на православну (Східну) та католицьку (Західну)

У 330 р. імператор Костянтин на місці селища Візантій заснував місто Константинополь (сьогодні Стамбул), що, як виявилося пізніше, поклало перший камінь у фундамент роз'єднання Сходу і Заходу і відкрило шлях до церковного поділу 1054 р. Це місто продовжувало бути осередком, де зберігалася греко-римська культура, коли Захід занепав під ударами германських племен у V ст. Згодом до Константинополя перемістився центр політичної влади на Сході. На Заході ж єпископ Римський після 476 р. (дати офіційної ліквідації інституту римських імператорів) одержав, крім духовної, ще й політичну владу.

У 395 р. імператор Феодосій увів роздільне управління східною і західною частинами імперії, яке з падінням Риму запрацювало на повну силу. Церква на Сході була фактично під владою імператора, а от папа римський перебував надто далеко від столиці, щоб імператор міг і ним управляти. За відсутності ефективної політичної влади на Заході папа став як духовним, так і світським правителем в часи криз. Виходило, що імператори на Сході були, по суті, папами (патріархами), тоді як на Заході папи (патріархи) були фактично імператорами. Внаслідок цього у церкві сформувалося два протилежні погляди на світську владу.

На зламі І і II тис. виявилося, що церква на Сході таки не змогла стати повністю не залежною від влади. Вона, як і раніше, перебувала в лоні греко-римської культури. На Заході ж настали так звані Темні віки. Після падіння Риму церква тут не мала сильних політичних суперників у боротьбі за імператорський трон і зміцнювалась у міру того, як самотужки вирішувала проблеми культурного хаосу, що супроводжував занепад імперії.

Теоретичні погляди Заходу також відрізнялися від східних. Латиномовний Захід був схильний враховувати практичні аспекти управління і не переймався формулюванням догматів віри. Грекомовний Схід більше цікавився вирішенням богословських проблем у філософському дусі.

Ще одна відмінність між двома частинами церкви полягала у ставленні до целібату. На Сході дозволявся шлюб «білого» духовенства, яке не постригалось у чернецтво. На Заході заборонялося одружуватися всьому духовенству. Суперечки виникали у деяких випадках навіть у зв'язку з дозволом носити бороду. Священики на Заході могли голитися, на Сході — зобов'язані були носити бороди. Захід підкреслював значення латинської мови, тоді як східні церкви користувалися грецькою. Хоча ці й інші подібні моменти з позицій сьогодення здаються навіть тривіальними, у ті часи церковне керівництво надавало їм великого значення.

Обидва крила церкви вели суперечки і з теологічних питань. На Толедському церковному (не Вселенському) соборі було сформовано 589 додатків до християнського Символу віри про сходження Святого Духа від Бога-Отця і від Бога Сина». І хоча VII Вселенський собор (787) ухвалив формулу «Святий Дух сходить від Отця», навколо неї розгорнулася суперечка Риму і Константинополя. Аахенський (не Вселенський) собор 809 р. знову наполіг на філіокве, папи римські остаточно його визнали, а греко-візантійські ієрархи рішуче відкинули. У 867 р. Вііантійський патріарх Фотій звинуватив папу римського Миколая І і західних християн у єресі, оскільки вони самочинно внесли до канонічного тексту Символу віри фразу філіокве. Східні християни були рішуче проти такої зміни.

Суперечки між Сходом та Заходом час від часу загострювалися через нові протиріччя — і кожне з них ще більше збільшувало ворожнечу. Приблизно із середини II ст. виникла проблема дати святкування Великодня. Відмінність у поглядах на це питання надалі стала бар'єром до розвитку дружніх відносин. Християни на Заході допускали і живопис, і скульптуру в культі, а на Сході відмовилися від статуй, але використовують ікони.

Поділ 1054 р. підсумував попередні протиріччя, які за своїм значенням не були варті цієї трагічної дії. Події того року розгорталися так. Патріарх Константинопольський Михайло Керулларій (1043—1059) засудив церкву на Заході за використання прісного хліба у євхаристії. Прісний хліб (опрісноки) було введено до церковної практики у IX ст. Папа римський Лев IX (1002—1054), у свою чергу, послав кардинала Гумберта, канцлера Римської церкви Фрідріха та архієпископа Петра з Амальфії як легатів (послів) до Візантії, щоб розв'язати суперечку. Протиріччя у поглядах все більше загострювались у міру того, як тривало обговорення. 15 липня 1054 р. римські легати поклали на алтар кафедрального собору Святої Софії у Константинополі буллу про відлучення від церкви патріарха і його послідовників. Патріарх Михайло Керулларій не бажав залишатись у боргу і 20 липня скликав собор своєї партії, на якому наклав анафему на папу римського і його ієрархію (духовенство). Так поділ християнства порушив єдність церкви.

З того часу Римська католицька і православна церкви йдуть своїми шляхами. Обопільні відлучання тривали до 7 грудня 1965 p., коли їх було відмінено римським папою Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором. На початку XVI ст. в епоху Реформації зазнав розколу вже католицизм, і з'явився ще один напрям у християнстві — протестантизм (лат. protestans — той, що заперечує, незгідний).

Православ'я

Своїми витоками православ'я сягає перших автокефальних християнських церков — Константинопольської, Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської, що виникли у IV ст. на територіях східної частини Римської імперії і суміжних з нею держав.

Автокефалія (гр. autos — сам і kephale — голова) — повне самоврядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних церков.

Вони почали називатися православними, тобто такими, що «правильно прославляють Бога». Разом ці церкви утворили Святу православну церкву. З часом з'являлися нові автокефальні церкви, і сьогодні їх за офіційним церковним переліком 15.

Організаційна структура. Православні вважають, що оскільки церква не обмежена ані в часі, ані в просторі і є запропонованим людям новим життям із Христом і у Христі, то організаційна структура не має великого значення. Адже Христос реально присутній у своїй церкві. Аналогічно немає потреби у формальному проголошенні нових догматів. Із погляду православних, усе суттєве було виражено у Символі віри Нікейського собору 325 р. і в богословських визначеннях перших семи Вселенських соборів.

Православ'я не має єдиного світового адміністративного центру. Це децентралізована асоціація автокефальних церков зі спільними догматичною та канонічною системами. Вони мають назву «помісних» і співвідносяться між собою згідно з диптихом («по честі») в такій послідовності: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Православна церква Чехії та Словаччини, Американська. П'ять церков не одержали офіційного визнання своєї автокефалії. Серед них — Українська православна церква Київського патріархату.

Отже, перше місце поміж церков посідає Константинопольська, а серед єпископів — її предстоятель, який має титул «Святійший Архієпископ Константинополя — Нового Рима і Вселенський Патріарх» і вважається «першим серед рівних». З 1991 р. Константинопольську церкву очолює патріарх Варфоломей І. Нова автокефальна церква набуває статусу канонічної «гр. kanon — правило, зразок) лише після того, як отримає спеціальну грамоту — томос — від Константинопольського патріарха або відпускну грамоту від тієї церкви, частиною якої ця автокефалія до того була. Константинопольському патріарху слід обов'язково повідомити про обрання нового глави помісної церкви. Його представник має бути присутнім при інтронізації (возведенні на престол) нового предстоятеля помісної церкви.

Хоча у православних немає єдиного адміністративного центру на зразок Ватикану, у них є центр православного життя ченців. Він розташований на півострові Афон, що належить Греції. Із 1920 р. Афон вважається своєрідною теократичною республікою, до складу якої входить 20 монастирів (17 грецьких, російський, болгарський та сербський). Кожний монастир є автономним. Щорічно він вибирає одного представника до ради, яка керує республікою. Греція призначає на Афон губернатора і тримає там підрозділ поліції. З 1046 р. на територію Афону не допускаються жінки, діти, євнухи і безбороді чоловіки.

Окрім Східних автокефальних церков, до православ'я відносяться і шість Давніх східних православних церков, які або не брали участі, або не визнали рішень Халкидонського Собору 451 р. До нехалкидонських церков, що об'єднували два напрями — несторіанство й монофізитство, належать Вірменська церква (центральна резиденція глави церкви — м. Ечміадзін у Вірменії)); Коптська православна церква (резиденція патріарха — монастир Георгія Побідоносця неподалік м. Каїр у Єгипті); Сирійська православна церква (офіційна резиденція глави церкви в Антак'ї (Антіохія), фактично в м. Дамаск); Маланкарська Сирійська православна церква (резиденція в м. Коттаян у штаті Керала, Індія); Ефіопська православна церква (резиденція патріарха в м. Аддис-Абеба); Ассирійська церква Сходу (резиденція католікоса-патріарха в м. Тегеран).

Культ. Православні дотримуються юліанського календаря — всупереч католикам, які, починаючи з 1582 p., використовують григоріанський календар. Різниця в часі між цими календарями нині становить 13 днів, тому, наприклад, православне Різдво відзначається 7 січня, а католицьке — 25 грудня. В основі культу православ'я усі сім християнських таїнств. Водночас у їх процедурі є певні особливості. Так, православне хрещення здійснюється потрійним зануренням у воду, а не простим нанесенням на лоб кількох крапель води, як це роблять католики. Миропомазання відбувається відразу ж після хрещення — католики спочатку проводять релігійне навчання дітей і лише у 7—12 років вдаються до цього обряду. Причастя мирян проводиться звичайно квасним хлібом. До того ж діти можуть причащатися відразу після моменту хрещення, а не чекати досягнення 7—12 років, як у католиків. Православне богослужіння супроводжується хоровим співом, а не музичним супроводом, як це має місце у католиків. До духовного сану у православ'ї допускаються одружені чоловіки. Щоправда, після того, як чоловік став священиком, його позбавляють права на шлюб. Ченці й єпископи обов'язково мусять бути неодруженими. За певних умов у православ'ї можливий розрив шлюбу, тоді як католицька церква допускає лише його анулювання, визнання недійсним. Православні не визнають філіокве.

Культова система православ'я, окрім таїнств, передбачає молитви, поклоніння хресту, іконам, мощам і святим, а також систему дванадесятих свят. Особливо урочистими богослужіннями відзначаються:

— Різдво Христове — 7 січня;
— Хрещення Господнє (Богоявлення) — 19 січня за новим стилем;
— Стрітення — 15 лютого, тобто через 40 днів після Різдва Христового;
— Вхід Господній у Єрусалим (вербна неділя) — в останню неділю перед Пасхою;
— Вознесіння Господнє — на 40-й день після Пасхи;
— Трійця (П'ятдесятниця) — на 50-й день після Пасхи;
— Спаси: перший — 14 серпня, другий — 19 серпня, третій — 29 серпня;
— Воздвиження Хреста Господнього — 27 вересня;
— Різдво Пресвятої Богородиці — 21 вересня;
— Благовіщення Пресвятої Богородиці — 7 квітня;
— Пасха (Великдень) — перша неділя після весняного рівнодення;
— Покрова Пресвятої Богородиці — 14 жовтня;
— Преображення Господнє — 14 серпня.

Ступені священства. Православ'я має три ступені священства: дияконство, пресвітерство та єпископство.

Найнижчим ступенем є дияконство. Диякони не мають права самостійно здійснювати богослужіння, а лише допомагають під час їх проведення та прислуговують при таїнствах.

Пресвітери (священики) репрезентують другий ступінь священства. Вони вже самостійно проводять богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визначених у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. У церквах греко-візантійської традиції пресвітери називаються ієреями (протоієреями). Якщо ієрей (протоієрей) прийняв чернецтво, він називається ієромонахом (або ігуменом, архімандритом). Священики керують парафіями, які об'єднуються в благочинні округи на чолі з ігуменами (або архімандритами). Благочинні округи утворюють єпархії, що збігаються з адміністративним поділом певної держави.

Найвищим ступенем священства є єпископство. Цей ступінь представлено єпископами, архієпископами, митрополитами, патріархами. Усі разом вони називаються архієреями (або єпископатом). Єпископи очолюють єпархії. Кілька єпархій можуть об'єднуватися в митрополії. Одна або кілька митрополій (єпархій) інколи утворюють екзархат — церковну одиницю з обмеженою автономією. Автономні церкви, як правило, очолюють митрополити. Самоуправні церкви теж очолює митрополит (католикос), який, на відміну інших митрополитів, має титул «Блаженний». Автокефальні церкви найчастіше очолюють патріархи або католикоси з титулом «Святійший», рідше — митрополити або архієпископи з титулом «Блаженнійший».

Католицизм

Католицизм, що остаточно сформувався як віровчення і церковна організація після поділу церков 1054 p., сьогодні є найпоширенішим напрямом у християнстві. Він об'єднує 850 млн. хрещених Європи, Азії, Африки та Америки. Завдяки своїй ієрархічній організації католицизм демонструє дивовижну сталість своєї доктрини (догматів, традицій) попри незначні національні відмінності.

Католицизм і православ'я: спільне й відмінне. У питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ'ям: його віровчення ґрунтується на двох основних джерелах — Святому Письмі (Біблії) і переказах отців церкви; обидві гілки християнства єднає віра у Святу Трійцю, у рятівну силу церкви, у наявність безсмертної душі, у потойбічне життя тощо. Є багато спільних рис і в обрядовості. Водночас католицизм має низку особливостей у віровченні, культі й структурі релігійної організації. Так, право тлумачити Біблію у католицизмі визначається за віронавчальною владою церкви на чолі з папою римським. До джерел віровчення також відносяться постанови соборів католицької церкви, настанови, повчання, енцикліки (послання до церковної ієрархії чи всіх католиків) римських пап. Одним із найважливіших віросповідних документів є «Сповідання католицької віри», прийняте Тридентським собором у 1545—1563 pp. Нікео-Константинопольський Символ віри та постанови перших семи Вселенських соборів католицизм доповнив у 589 р. додатком про вихід Святого Духа філіокве. Це положення остаточно затвердив папа Бенедикт III у 1014 p., піднісши його до рангу догмату.

Католики вірять в існування, крім раю і пекла, ще й чистилища — особливого місця (стану), де душі померлих очищаються від гріхів, після чого дістають право на переселення в рай. Церква, користуючись «скарбницею (запасом) добрих справ» і розділяючи залишки, може, на їх думку, скоротити перебування грішників у чистилищі. Особливе шанування в католицизмі має Богородиця: прийнято догмати про непорочне зачаття Діви Марії, вільної від первородного гріха (1854), про її тілесне вознесіння на небо (1950), подібно до вознесіння Ісуса Христа.

На І Ватиканському соборі (1869—1870) затверджено догмат про непогрішимість (безпомилковість учительства) папи, коли він виступає з питань віри і моралі зі своєї кафедри, оскільки папа римський — намісник Христа на землі та наступник апостола Петра. Католики, на відміну від православних, визнають рішення 21 Вселенського собору. Як і православ'я, католицизм визнає сім таїнств, які потрібні людині (окрім віри) для спасіння душі. Водночас деякі з них відправляються в Римській церкві своєрідно. Наприклад, таїнство хрещення здійснюється і через занурення, і через обливання водою. Конфірмація (таїнство миропомазання) виконується, коли дитині виповнюється 7—12 років, і обов'язково єпископом. Таїнство євхаристії відправляється на прісному хлібі, при цьому лише духовенство може причащатися хлібом і вином, миряни ж — лише хлібом.

У католицизмі, крім історично усталених трьох ступенів священства (диякони, пресвітери, єпископи), виокремлено особливу групу — кардинали. Для всіх церковнослужителів введено обов'язкову безшлюбність — целібат.

Організаційна структура. Віруючі католики об'єднуються в парафії (душепастирські осередки), які формують деканати. Ті, у свою чергу, об'єднані в патріархати, префектури, місії, абатства, діоцезії, архідіоцезії. Сукупність архідіоцезій утворює національну католицьку церкву, очолювану архієпископом із титулом примас або підпорядковану безпосередньо Святому престолу.

Головою Римської католицької церкви є папа (з 1978 р. — Іоан Павло II), який має титул «Святійший Єпископ Риму, Намісник Ісуса Христа, Наступник Князя Апостолів, Верховний Понтифік Вселенської Церкви, Патріарх Заходу, Примас Італії, Архієпископ і Митрополит Римської провінції, Монарх Держави — Міста Ватикан, Раб Рабів Божих». Влада папи вища за владу Вселенських соборів. Протягом історії було 264 папи. Першим із них вважається святий Петро, якого призначив Ісус Христос бути старшим серед апостолів і який помер тяжкою смертю в Римі приблизно 66 р. н. є. Серед них — три папи африканці, шість сирійців, десять греків, чотирнадцять французів, а також деяких вихідців із Голландії, Німеччини, Іспанії, Португалії, Британії, Албанії тощо. Іоан Павло II — перший папа-поляк. До нього, починаючи з 1523 p., всі папи були італійцями.

Католицизм є єдиною релігією, що має не лише централізовану систему управління, а й свою суверенну державу — Ватикан. Її територія — 44 гектари. Ватикану належать також кілька будівель у Римі та папська резиденція в Кастель Гандольф, що за 25 кілометрів від столиці. Держава має 350 громадян, які є ними тимчасово, лише на час виконання своїх обов'язків. Після 1970 р. військо Ватикану — почесна, палатинська і папська гвардії — було розпущено. Залишилася лише сотня швейцарських гвардійців. Керує цією державою, як і католицькою церквою, папа. Згідно з конституцією Ватикану йому належить найвища законодавча, виконавча і судова влада.

Папа стоїть на чолі Римської курії (комплексу органів управління церквою), яка займається одночасно справами держави Ватикану і церкви.

Курія має такі органи:

— державний секретаріат, що опікується громадськими справами церкви, керуючи 34 міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями. З ним пов'язані апостольські нунції — посли Ватикану за кордоном, які підтримують дипломатичні відносини з-понад 100 країнами світу;
— папські конгрегації (9 церковних міністерств): у справах віровчення; Східних церков; у справах єпископів; богослужінь і таїнств; канонізації святих; у справах духовенства; католицької освіти; євангелізації, або поширення віри; у справах інститутів посвяченого життя і товариств апостольського життя;
— три суди (Верховний суд апостольської сигнатури, що відіграє роль апеляційного, касаційного й адміністративного суду; суд «Рота Романа», який займається справами розторгнення шлюбів; суд у справах совісті, або апостольська пенітенціарія (прийняття і виконання обіцянок).

Допомагає папі керувати курією Свята колегія, яка складається з кардиналів. Частина з них виконує свої обов'язки в країні проживання, а інші працюють безпосередньо в Римі, очолюючи найважливіші органи управління церквою. Повне зібрання кардиналів утворює Папську консисторію — найвищу допоміжну установу при папі. Негайне скликання Папської консисторії (кардиналів віком до 80 років) через 18 днів після смерті папи називається конклавом і має виняткове право обирати нового папу серед своїх членів. Для розгляду загальних проблем церкви та питань віровчення збираються собори, перший із яких — Єрусалимський — відбувся ще в 49 р. за участю Святих Петра і Павла. Опікується поточними церковними справами дорадчий орган при папі — синод, утворений рішенням II Ватиканського собору (1962—1965).

Ватикан має широку мережу університетів, академій (зокрема Папську академію наук), коледжів і семінарів. Серед них — Український католицький університет ім. Св. Климентія, велика і мала папські семінарії.

Окрім Римської католицької церкви, до католицизму відносяться ще дві групи церков. Перша — 13 уніатських церков, які свого часу відкололися від Східних, визнавши католицьке віровчення та адміністративний і духовний авторитет папи римського, але зберігшни свою етнокультурну самобутніть. Серед них — Маронітська католицька церква, Халдейська католицька церква, Українська католицька (греко-католицька) церква, Сирійська католицька церква, Вірменська католицька церква тощо. Друга — старокатолицькі церкви, більшість яких утворилася після 1870 p., коли рішенням І Ватиканського собору було проголошено догмат про папську безпомилковість. Є 14 автономних церков у Голландії, Польщі, Німеччині, Австрії, Швейцарії, Чехії, Хорватії тощо, які утворюють Міжнародний старокатолицький конгрес із центром у м. Утрехт (Голландія).

Протестантизм

Поява протестантизму, третього напряму у християнстві, пов'язана з таким широким релігійним, соціально-політичним рухом XVI—XVII ст. у Західній Європі, як Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення).

Реформація. В епоху Відродження католицька церква, будучи монопольною, зіткнулась із багатьма проблемами: розпустою частини священиків, компромісами деяких єпископів із політичною владою, торгівлею індульгенціями, що стала джерелом фінансових махінацій. Усе це не могло не спричинити протесту пересічного християнина, пройнятого духом Євангелія. Тому реформа, спрямована на відновлення чистоти церкви, була вкрай необхідною. Предтечами Реформації були професор Оксфордського університету Джон Вікліф (1320—1384) і професор Празького університету Ян Гус (1369—1415). Перший виступив проти поборів пап із Англії, висловив сумнів у праві церкви відпускати гріхи і видавати індульгенції, дотримувався позиції, що беззаперечним авторитетом є лише Біблія. Так вважав і Ян Гус, вимагаючи відмови церкви від багатства, позбавлення духовенства усіх привілеїв (зокрема, причастя вином), заборони торгівлі індульгенціями.

Початком Реформації є 1517 p., коли проти офіційної церкви виступив монах і богослов Мартін Лютер (1483— 1546). Він склав маніфест проти торгівлі індульгенціями та претензій пап на контролювання віри й совісті на правах посередників між Богом і людьми і вивісив його на дверях однієї з церков м. Віттенберг. Діяльність Лютера дала поштовх до початку Селянської війни в Німеччині (1524— 1525) під проводом Томаса Мюнцера (прибл. 1490—1525). Реформаційний рух швидко вийшов за межі однієї країни і набув поширення в Австрії, Швейцарії, Скандинавії, Прибалтиці, Польщі, Франції, Великобританії, висунувши зі свого середовища талановитих лідерів. Найвідомішими серед них були Жан Кальвін (1509—1564) і Цвінглі (1484— 1531). Наколо них виникали школи, згуртовувалися послідовники, що підготувало появу автономних церков.

Етапи розвитку. Виокремлюють два етапи в розвитку протестантизму: 1) ранній (XVI ст.), пов'язаний із появою таких напрямів, як лютеранство, кальвінізм й англіканство; 2) пізній (постреформаційний), що тривав із кінця XIX — протягом XX ст., пов'язаний із пієтизмом і виникненням таких об'єднань, як методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники.

Особливості віровчення і культу. Більшість церков і сект у протестантизмі поділяє спільні для всіх християн фундаментальні віросповідні принципи. Водночас щодо низки проблем вони мають свою думку. Так, усупереч претензіям церкви на посередницьку роль між людиною : Богом, протестантизм оголосив особисту віру єдиним шляхом спасіння, Біблію — єдиним джерелом одкровення, спростувавши священні перекази. Через ідею даром даної благодаті обґрунтовано принцип загального священства віруючих, відкинуто інститут чернецтва, закладено основи демократизму церковного життя, зокрема впроваджено виборність і підзвітність священика. Протестантизм заперечує частину католицьких догматів, принцип існування яких суперечить концепції персональної інтерпретації Біблії. Із таїнств більшість протестантів визнають лише хрещення і євхаристію (причастя). Оздоблення церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. Відкинуто поклоніння іконам, мощам та святим.

Віруючий у протестантизмі — це людина, що усвідомлює гріховність своєї природи і через молитву прохає Бога про порятунок. А щоб він прийшов (порятунок — це дар божественної благодаті), молитва мусить бути підсилена сумлінним виконанням мирських справ. За мірою такої сумлінності Бог судить про міць віри і бажання порятунку. Тобто всі сфери життєдіяльності людини розглядаються як різноманітні форми служіння Богу.

Напрями у протестантизмі

Лютеранство. Один із напрямів раннього протестантизму. Основні принципи віровчення його сформульовано М. Лютером та його соратниками у так званому Аугсбурзькому сповіданні 1530 р. Людину, за Лютером, рятує лише її особиста віра в Бога. Лютеранство заперечує духовенство як обдарованого благодаттю посередника між Богом і людиною, водночас проголошуючи загальне священство і рівність усіх віруючих перед Богом. Крім Біблії, для лютеран священною є «Книга згоди», що включає з себе Великий і Малий катехізис Лютера, «Шмалькальдендські статті», «Формулу згоди».

Лютерани дотримуються трьох таїнств: хрещення, євхаристії, сповіді. Вони відкидають чернецтво, поклоніння мощам, святим (збереглося лише поклоніння хресту з Розп'яттям), заперечується католицька ієрархія, авторитет папських декретів, послань, рішень святих соборів. Кожний віруючий, за Лютером, має право сам тлумачити Святе Письмо. Богослужіння ведеться національними мовами. 192 національних лютеранських церкви та регіональних синоди і союзи лютеранських церков об'єднані у Всесвітню лютеранську федерацію зі штаб-квартирою в м. Лунді (Швеція), Генеральна асамблея якої збирається кожні 6 років у Женеві.

Баптизм. Найпоширеніший різновид протестантизму. Виникає на початку XVII ст., відколовшись від кальвінізму. Баптисти (гр. baptizo — занурювати, хрестити у воді) найпослідовніші у втіленні в життя протестантських принципів, вимогливі щодо поглядів і поведінки своїх послідовників. Визнаючи загальнохристиянські догмати, зокрема Символ віри, баптисти заперечують роль церкви як посередника між Богом і людьми й проповідують принцип «Спасіння особистою вірою». Визнають можливість безпосереднього спілкування віруючих із Богом через молитву. На відміну від лютеранства, в баптизмі хрестять не дітей, а дорослих. Членами церкви вважаються «заново народжені» дорослі, які свідомо прийняли водне хрещення. Єдиним джерелом віровчення є Біблія (насамперед Новий Завіт).

Церковну ієрархію ліквідовано. Культ значно спрощений. Богослужіння замінено молитовними зібраннями. Баптисти не визнають ікон, хреста, святих тощо. Відзначають лише двунадесяті християнські свята. Суто баптистськими святами є День жнив і День єдності. Сенс життя баптиста полягає в тому, щоб врятувати власну душу від гріха і підготуватися до гідної зустрічі з Христом на тому світі, а також залучити до своєї віри принаймі хоч одну людину. Церква баптизму — це самоуправна община «видимих святих», що не визнає залежності від світської влади. Баптисти першими в історії висунули вимогу свободи совісті та відокремлення церкви від держави.

Баптизм поширений сьогодні майже в усіх країнах світу. В 1905 р. створено Всесвітню раду євангельських християн-баптистів (ЄХБ), штаб-квартира якої розміщена у м. Вашингтон (США). Баптистська організація володіє великим капіталом, має 25 університетів та вищих шкіл, видає десятки газет і журналів.

Громади ЄХБ в Україні (на 2002 р. офіційно зареєстровано 2260 громад) утворюють Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ). Він має свої друковані органи, навчальні заклади. Українські баптисти опікуються питанням розбудови держави та відродження духовної культури народу.

Адвентизм (лат. adventus — пришестя). Течія протестантизму, що виникла в тридцятих роках XIX ст. у США. Його засновник Вільям Міллер (1782—1849) провіщав друге пришестя Ісуса Христа в 1844 р. Віра в близьке пришестя Христа і є основою віровчення адвентистів. Ця течія успадкувала від баптизму водне хрещення дорослих і омовіння ніг. Її прихильники заперечують рай і пекло, безсмертя душі. Вони вважають, що після смерті душа людини поринає в сон, аби пробудитися в Судний день, щоб отримати вічне блаженство або бути знищеною. Членам церкви заборонено вживати м'ясо «нечистих» тварин, каву, алкоголь тощо. Обов'язковою є сплата десятини, тобто десятої частини своїх доходів у касу громади.

Сьогодні у світі є кілька адвентистських церков. Найпоширенішою і найвпливовішою є Церква адвентистів сьомого дня. Її головною особливістю є вчення про сьомий день тижня — суботу — як день відпочинку. Серед інших церков адвентизму — адвентисти-реформісти, адвентисти-християни, Товариство другого пришестя тощо. Адвентисти всіх напрямів широко представлені у всьому світі, маючи схожу організаційну структуру. Деякі общини утворюють об'єднання, які згуртовані в союзи. Союзи об'єднані у 12 дивізіонів, кожен із яких, як правило, репрезентує спільноти віруючих кількох держав. На чолі всіх адвентистів світу стоїть Генеральна конференція, яка обирає виконавчий комітет (штаб-квартира — м. Вашингтон, США).

Резюме

  • Християнство є найпоширенішою релігійною системою сучасності, що має: 1) найаргументованіше релігійне віровчення; 2) вельми розвинуту культову практику; 3) розгалужену по світу систему релігійних організацій; 4) майже мільярд віруючих.
  • Християни вірять у єдиного Бога — безначальну, безпричинну істоту, яка існує вічно і не має початку в часі, є творцем видимого й не видимого нам світу. Для християн Бог — один, але в трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий (Пресвята Трійця). Християни вірять у рятівну силу церкви, у наявність безсмертної душі й потойбічне життя.
  • Об'єднує всіх християн особа Ісуса Христа — істинного Бога й істинної Людини. Вони вірять в його божественну місію і прагнуть у міру своєї переконаності та рішучості слідувати його вченню.
  • Ортодоксальна християнська традиція визнає сім святих таїнств: хрещення, миропомазання, сповідь, євхаристію (причастя), священство, таїнство шлюбу, оливоосвячення.
  • Священною книгою християн є Біблія. Вона має дві частини — Старий Завіт і Новий Завіт. У них розкривається природа світу і людини та шлях людини до Бога.
  • Сучасне християнство складається з трьох великих течій: православ'я, католицизму та протестантизму.
  • Свята православна церква у своїй структурі має 15 автокефальних церков і 5 церков, які не мають такого статусу. Відмітними особливостями православ'я є: відсутність єдиного світового адміністративного центру; дотримання юліанського календаря; визнання семи таїнств, але з процедурною специфікою; невизнання філіокве; визнання рішень перших семи Вселенських соборів.
  • Католицизм як найпоширеніша течія в християнстві має такі особливості: наявність єдиного адміністративного світового центру на чолі з головою — папою римським; віра в існування, окрім пекла і раю, ще й чистилища; особливе вшанування Богородиці; визнання непогрішимості папи римського як намісника Христа на землі; обов'язкова безшлюбність священиків; існування інституту кардиналів; визнання рішень двадцяти одного Вселенського собору.
  • Наймолодша течія християнства — протестантизм — має такі особливості: визнання єдиним шляхом спасіння особистої віри, а Біблії— єдиним джерелом одкровення; заперечення системи догматів; визнання лише таїнств хрещення та євхаристії; спрощене богослужіння.

Література

Библейские имена: люди, мифы, история. — Ростов-на-Дону, 1997.
Білоусенко О. Новий Завіт: Біблейна історія. — К., 1993.
Валько В. Первісне християнство. — Львів, 1997.
Гарнак А. Сущность христианства. — М., 2001.
Горичева Т. Христианство и современный мир. — СПб., 1996.
Головащенко С. Історія християнства. — К., 1999.
Иисус Христос в документах истории. — СПб., 1999.
Католицизм. — К., 2001.
Каутский К. Происхождение христианства. — М., 1990.
Кернс Э. Дорогами христианства. — М., 1995.
Кернс Э. Дорогами христианства: История церкви. — М., 1992.
Керов В. Л. Вселенские соборы и разделение церквей. — М., 1998.
Кюнг Г. Великие христианские мыслители. — СПб., 2000.
Малерб М. Религии человечества. — М.— СПб., 1997.
Морозов Н. А. Христос. — М., 1997.
Паренте П. Богослов'я Христа. — Львів, 1995.
Пилат Б. В. Две тайны Христа. — М., 2001.
Раннехристианские апологеты II—IV веков. — М., 2000.
Саган О. Національні прояви православ'я: український аспект. — К., 2001.
Фаррар Ф. В. Жизнь Иисуса Христа: В 2-х т. — М., 1999.
Християнство і проблеми сучасності. — К., 2000.
Християнство: контекст світової історії і культури. — К., 2000.
Янг Дж. Христианство. — М., 1998.

Іслам

Іслам є наймолодшою світовою релігією і водночас впливовою ідеологією сучасного світу.

Формування й поширення. Іслам з'являється на початку VII ст. Зазнавши впливу іудаїзму й християнства шляхом прийняття від них низки догматичних та обрядових положень, іслам завдяки простішій та доступнішій догматиці, ритуалу швидко набуває популярності. Нині на планеті нараховується приблизно 900 млн. його послідовників. Моделюючи суспільство, іслам охоплює всі аспекти особистого й суспільного життя. Тому сприятливі умови для цієї релігії бувають лише тоді, коли вона є домінуючою в певній країні. Тож не дивно, що 660 млн. мусульман, тобто понад 73 відсотки, мешкають у 36 країнах, де іслам є панівним віровченням. Набагато менше їх в Америці, Європі. В Африці його прихильники зосереджені на півночі континенту. Майже половина мусульман світу живе в чотирьох країнах: Індонезії, Пакистані, Бангладеш та Індії. У 28 країнах іслам є державною релігією, зокрема в Алжирі, Єгипті, Іраку, Ірані, Лівії, Мавританії, Сомалі, Тунісі.

Термін «іслам» у перекладі з арабської означає «покірність». Того, хто прийняв цю релігію, називають «відданим», що арабською —«мусульманин». Звідси і друга аазва цієї релігії — «мусульманство». У Європі іслам має ще й третю назву — «магометанство» (від імені пророка Мухаммеда — Магомета, Могаммада).

Батьківщина ісламу — Аравійський півострів. Саме там у 579 р. у збіднілому клані Хашим могутнього мекканського племені курайш народився майбутній засновник нового релігійного вчення, пророк Мухаммед. Із 610 р. він почав виступати як релігійний проповідник, закликаючи звернутися до єдиного Бога — Аллаха, щоденно молитися йому, дотримуватися посту й творити благодіяння щодо бідних. У 622 р. Мухаммед переїхав із Мекки до сусідньої оази Ятриб, пізніше названої Мединою, де на нього чекав великий успіх. Тут було створено першу громаду мусульман та перші закони й положення, які не лише стали основою ритуалу й культу ісламу, а й об'єднали арабів під прапором нової віри. У 630 р. пророк зі своїми прибічниками повернувся знову до Мекки, яку було оголошено столицею ісламу. Мухаммед помер в 632 р. і був похований у Медині.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!